30 квітня о 14:00 в інноваційному парку UNIT.CITY стартує Фестиваль української писанки задля підтримки елемента Національного переліку нематеріальної культурної спадщини «Українська писанка: традиція і мистецтво».
Про це повідомляє Міністерство культури та інформаційної політики України.
Під час фестивалю майстри зі всієї України презентуватимуть традиційні писанки своїх регіонів та проведуть майстер-класи з писанкарства. Також заплановано встановлення Світового рекорду з масового розпису писанок і тематичний благодійний аукціон від зірок шоубізнесу.
Рукав’янка, рукав’єнка, або рукавівка – це жіноча вишита сорочка з довгими, пишно оздобленими рукавами. Вона вважається одним із найкращих різновидів вишиванок, які існують в Україні.
Про одяг розповідає етнографиня Роксолана Шимчук виданню Vogue.
Про рукавівку
Сучасний вигляд цих сорочок робить їх легко інтегрованими в гардероб XXI століття. Головна окраса рукав’янок — рясна вишивка, що майже повністю вкриває пишні рукави.
Виготовлення рукав’янки могло займати роки: спочатку треба було виростити льон, потім наткати з нього полотно і вибілити його. Чим біліше полотно, тим престижнішою вважалася сорочка, адже це свідчило про працелюбність дівчини. Вишивання ж залишалося “на десерт”.
Дівчата з заможних родин, де мали наймитів, могли вишити свою рукав’янку швидше, оскільки мали більше вільного часу. Бідніші дівчата вишивали вночі при свічці, а взимку — коли роботи в полі не було.
Вкладені сенси
Сто років тому, за одягом можна було визначити соціальний статус жінки: чи вона заміжня, вдова, постує чи в жалобі. Про це свідчили прикраси, багатство сорочки, аксесуари та деталі вбрання. Рукавівку носили переважно незаміжні дівчата та молодиці, тоді як старшим жінкам така вишуканість не личила.
За словами Роксоляни Шимчук, рукав’янку вдягали на Великдень, Різдво, Зелені свята, коли йшли до церкви, яка була не лише релігійним, а й соціальним і культурним осередком. Мати гарну сорочку було питанням престижу.
Існує міф, що дівчата вишивали сорочки на вечорницях, але насправді там оздоблювали лише нескладні речі, як-от рушники. Сорочки ж вишивали на самоті, зберігаючи деталі оздоблення в таємниці для створення wow-ефекту. Сорочка мала бути несподіванкою.
Рукав’янки були характерні для всіх регіонів України, і в них ставали до шлюбу та виходили на великі свята. У деяких регіонах весільну сорочку зберігали до смерті — “В чому під вінець, в тому і в гробець”.
Як отримати свою рукавʼянку
Придбати рукав’янку можна у колекціонерів або замовити сучасний варіант. Вартість залежить від складності вишиття, рясноти, колекційної цінності тощо, розповідає пані Роксоляна.
Ціна може сягати трьох тисяч доларів. Якщо це справді рідкісний та цінний вінтажний екземпляр, слід поводитися з ним обережно, щоб зберегти для нащадків. Для носіння краще замовити сучасну копію старовинної сорочки. Догляд за сучасними виробами простіший, і зазвичай вони супроводжуються відповідними інструкціями.
Нагадаємо, як переселенка в Дніпрі створила центр для 7000 жителів Донеччини.
Студія Game-Labs з Києва, відома завдяки грі This Land Is My Land, оголосила дату виходу свого нового екстракційного шутера A Twisted Path to Renown у ранній доступ на Steam. Розробники також представили трейлер до виходу гри.
“Відмічайте свої календарі, адже починаючи із 6 червня 2024 року гравці Steam зможуть дослідити непрощений Дикий Захід. Мародерство та стрілянина – це лише початок того, що нас чекає”, – повідомляють в анонсі на сторінці проєкту в Steam.
Про гру
Згідно зі словами розробників, на цьому етапі розробки гри з’являться нові гвинтівки, військові та бандитські угрупування, перероблена балістика куль та нові боси, розкидані по світу гри. У студії планують тримати A Twisted Path to Renown у ранньому доступі від 18 до 24 місяців.
Також планується додавання активності, в рамках яких гравець зможе займатися такими справами, як управління промисловістю, наймання персоналу та торгівля на динамічній карті. Введення спільних проєктів, таких як будівництво залізниць, сприятиме залученню спільноти, тоді як система морального вибору додасть складності діям гравців, змушуючи їх вибирати між законослухняністю та злочинністю
A Twisted Path to Renown – це PvEvP extraction-шутер зі складною економікою та системою крафту. Дія гри розгортається в Америці 1899 року.
“Створюйте свою власну історію, з автентичними наборами зброї, дикими тваринами, NPC або іншими гравцями, які можуть бути смертельними викликами для непідготовлених. Будьте готові запрошувати інших шукачів пригод у свою команду або йти вперед як самотній вовк-виживач”, – описують геймплей гри Game-Labs.
Нагадаємо, що в КиївЦифровому запустили нове опитування щодо назви парків та провулку.
Також ми повідомляли, що між Славутичем та Києвом відновлено пряме залізничне сполучення.
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
Інна Сорокіна працює в органах влади майже десять років. Жінка розробляла маркетингову стратегію рідного Торецька й робила так, аби про нього дізналися більше людей. А з початком повномасштабного вторгнення Інна є координаторкою центру «Ми разом» для переселенців у Дніпрі, куди переїхала у березні 2022 року.
Для ШоТам Інна розповідає про те, як об’єднує мешканців Донеччини в новому місті, мотивує літніх людей відвідувати психолога та мріє побачити маленьких відвідувачів центру в рідному Торецьку після перемоги.
Інна Сорокіна
координаторка центру підтримки переселенців «Ми разом», начальниця відділу інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Краматорської районної державної адміністрації.
Розвивала стратегію рідного міста після його перейменування
Я почала працювати в міській раді рідного Торецька в той час, коли його тільки-но перейменували, змінивши радянську назву Дзержинськ. Очолювала відділ інформаційної політики міської ради та щиро хотіла, аби влада чула те, що говорять люди. А ще ми з командою почали розробляти маркетингову стратегію, бренд і логотип Торецька.
Збірка легенд про місто та прилеглі села. Фото надала Інна Сорокіна
Ми відразу вирішили, що про це мають знати й діти, тому розробили для них альбом, де в малюнках пояснювали, над чим має працювати місто та які в нас мрії. Згодом також створили книгу «Легенди Торецького степу», в якій зібрали історії-легенди про місто й прилеглі села громади. Влада тоді її профінансувала, бо це було важливо для збереження культурної спадщини.
Востаннє була вдома в січні 2022 року
Ми популяризували нашу Торецьку громаду за її межами, а допомагали в цьому спортсмени, які їздили на змагання за кордон. Для них ми розробили брендовані пляшки для води, щоб наш логотип побачили в Європі. Також ми завжди намагалися познайомити жителів міста з чимось новим та організували фестиваль «З країни в Україну», який проходив у Торецьку 3 роки поспіль. Сам формат фестивалю був новим для міста, адже майстер-класи, музичні та спортивні заходи відбувалися у форматі вільного простору, тому долучатися могли всі охочі. А останнім моїм проєктом удома було створення брендованої зупинки громадського транспорту в центрі міста.
Брендована зупинка громадського транспорту в центрі Торецька. Фото надала Інна Сорокіна
У 2020 році я переїхала до Слов’янська, бо тоді ставила собі таку мету — попрацювати 5 років на одному місці та рухатися далі за новим досвідом і навичками. У новому місті я працювала медійницею, а потім очолила відділ інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Краматорської державної районної адміністрації. Саме тоді завершилася реформа децентралізації, і Краматорський район став одним з новостворених на Донеччині. Тут я й зустріла повномасштабне російське вторгнення. Востаннє була вдома в Торецьку в січні напередодні.
З перших днів вторгнення трималася своїх
У березні 2022 року я залишалася в Слов’янську через роботу. Дуже вдячна моєму керівництву, яке нас не покинуло, а організувалося, знайшло приміщення для релокації в Дніпрі й допомогло нам усім з житлом. У мене тоді був важкий моральний стан, тому я розуміла, що краще буде триматися своїх. Тим паче, до мене приїхала мама, а близькі друзі на той час уже переїхали до Дніпра, адже це найбільше місто поблизу.
З часом районна рада запустила онлайн-опитування, аби знайти в Дніпрі жителів Краматорського району. Тоді ми розробили для них програму підтримки — допомагали шукати житло, надавали юридичні консультації, вчили літніх людей користуватися комп’ютером, а з часом орендували приміщення для нашого офісу, аби туди могли приходити відвідувачі.
Після переїзду до Дніпра Інна займалась пошуком переселенців з Краматорського району. Фото надала Інна Сорокіна
25 вересня 2022 року ми офіційно відкрили центр допомоги жителям Краматорського району «Ми разом». Я завжди жартую, що запустилися лише з пачкою паперу й олівців. Вранці в перший день відкриття я телефонувала нашим менеджерам на особисті номери, а ніхто не брав слухавку. «Клас, оце ми відкрилися. Як до нас мають звертатися люди? Що ж там відбувається?», — думка, яка звучала в моїй голові весь ранок.
А потім зателефонувала за номером гарячої лінії, де мені відповіли, що в центрі багато людей. Я була дуже здивована, адже ми відкрилися в неділю й написали про це допис у соцмережах, який вподобали 50 людей, тому це були зовсім не ті обсяги, на які я очікувала. Перші два тижні до нас щодня приходили близько двоста людей.
За деякий час до нас уже зверталися перші партнери. Наприклад, ГО «Право на захист» запропонувала допомогу юристів, «Лікарі світу» — акушерів, а організація «Проліска» виділила гуманітарну допомогу. Далі з’явилося перше обладнання й іграшки для дітей, які команда змогла закупити з допомогою партнерів та за підтримки Краматорської районної ради. Моя мама — викладачка мистецтва, тому займалася з дітьми малюванням. Також ми організували для них заняття з йоги.
Новорічна піжамна вечірка в блекаут
Перед Новим роком ми хотіли подарувати дітям відчуття казки, проте не мали ні подарунків, ні костюмів, ні солодких пакунків. І не могли вимагати в батьків купувати карнавальні костюми дітям, адже вони виїжджали з дому лише з базовими речами. Тому ми придумали, що святкуватимемо Новий рік в піжамах або домашньому одязі. Один з місцевих блогерів купив дітям солодощі.
У піжамах, з пакунками та ліхтариками під час блекаутів ми зустрічали 2023 рік.
Діти-переселенці зустрічають новий рік під час війни та блекаутів. Фото надала Інна Сорокіна
За минулий рік ми зробили освітній простір з мовним клубом, хімічними дослідницькими лабораторіями, історичними турнірами та заняттями з логопедом. Все це нашому центру допомогли організувати освітяни Краматорського району та Краматорська районна адміністрація. Фінансування надходить з районного бюджету на основі програми підтримки мешканців Краматорського району в релокації. А ще постійно допомагають партнери центру.
Раніше в нас була дошкільна підготовка та навіть клуб блогерів, а ще ми їздили з переселенцями на різні екскурсії та ходили в театр.
Для себе вирішили, що працюємо для жителів Краматорського району, але що мали робити з іншими жителями Донецької області?Коли приходить бабуся з Волновахи, яка ледь виїхала з окупації, то ми мали казати, щоб шукала свій центр? Звісно, ми розуміли, що не маємо права так робити. Тому вирішили працювати для всіх, і навіть якщо місцеві потребують допомоги сімейного лікаря чи юриста, то можуть звертатися до нас.
Інна з клієнтами центру. Фото надала Інна Сорокіна
Зараз клієнтами нашого центру є майже 7 тисяч людей, з яких десята частина — це переселенці з Маріуполя, Волновахи, Харкова, Херсона та Бахмута.
Це важливо, бо деякі центри працюють тільки з жителями своїх районів, і коли потрібна якась базова допомога, то місце реєстрації є причиною для відмови.
Наших клієнтів гуртуємо та повідомляємо про активності через соцмережі. Часто створюємо гугл-форми, аби люди повідомили про потреби. А для літніх людей розробили гарячі лінії підтримки.
Мріємо, аби всі наші клієнти повернулися додому
Ми працюємо над тим, щоб люди не хапалися лише за гуманітарку, а розуміли, що послуга — це найбільша допомога. На тиждень ми проводимо 10-15 заходів для дітей і дорослих — всі вони безкоштовні. Уже зараз працюємо для людей різного віку: поки онук на малюванні, його бабуся може пройти огляд у сімейного лікаря. Або ж молода мама віддає дітей на майстер-класи в нас, а сама може піти до психолога або на самоті випити каву. Важливо, що все це в одному просторі, тому ми можемо підтримувати всю родину. Ми хочемо, щоб ця історія жила й далі.
Інна малює з дітьми у центрі допомоги переселенцям. Фото надала Інна Сорокіна
Поки наші клієнти вирішують якісь свої побутові справи, ми маємо приділяти увагу їхньому ментальному здоров’ю, тому часто організовуємо зустрічі з психологом, які відвідують літні люди. До речі, ми влаштовуємо їм посиденьки зі смаколиками, а вони завжди щось приносять в центр, аби нам віддячити.
Хтось приносив яблука чи горішки з саду, хтось виростив на городі кабачки, приготував і пригостив ними всіх. У такі моменти ми відчуваємо довіру та тепло цих людей, бо вони ставляться до нас, як до онуків.
Діти, які приходять у центр, ростуть на наших очах. От лише бачили дівчинку Машу такою маленькою, а вона вже йде до школи. Часто думаю про те, чи впізнаю цих дітей, коли після перемоги зустріну їх на вулицях рідного міста.
Наша найважливіша мета — не лише допомогти людям тут. Ми хочемо, аби вони повернулися на Донеччину, адже люди — наша найбільша цінність і ресурс, бо після перемоги буде дуже багато роботи. Я дуже пишаюся нашим центром, і що ми працюємо не лише для паперового звіту, але й для людей.
