Суспільство
Двічі тікала від війни. Переселенка з Авдіївки Діана Максименко відкрила перше антикафе на Вінниччині
Діані Максименко довелося двічі рятуватися від війни. Вперше росіяни напали на рідну Донеччину, а цьогоріч – дісталися Києва. Вже під час повномасштабного вторгнення дівчина покинула не лише домівку, а й власний бізнес, який розпочав роботу за два тижні до нападу.
Разом із родиною Діана переїхала до Вінниччини. Перші тижні вона робила все можливе, аби евакуювати з Авдіївки дідуся з бабусею, а коли це вдалося – відкрила власний заклад. Підприємиця запустила перше антикафе в селищі Теплик – Milk&Honey. Це місце стало прихистком для тих, хто цінує спокій та смачну каву. А ще локацією, де можна попрацювати в тиші або зібратися з друзями на настільні ігри.
Запустили бізнес на Донеччині за два тижні до вторгнення
За своє життя мені довелося двічі все починати з нуля. І щоразу винною в цьому була росія. Вперше мені довелося їхати з Авдіївки, коли росія атакувала нашу країну в 2014-му, вдруге – з Києва. І, зізнаюся, вдруге було значно простіше. Я знала, чого чекати й до чого готуватися. Крім того, страху вже не було, напевно, колись я вже відбоялася своє. Тоді, коли просто над головою літали винищувачі й падали бомби.
До повномасштабного вторгнення я жила в Києві. Утім разом із коханим обрали для початку бізнесу Краматорськ. Тоді в місті якраз відкрився новий торгівельний центр, і там дуже бракувало сервісу. Крім того, в Краматорську було доволі мало місць для якісного ремонту мобільної техніки або банальної заміни захисного скла.
Тому ми обрали для себе нішу ремонту та аксесуарів для телефонів і 10-го лютого 2022 року відчинили двері бізнесу. Ми розробили цілу систему: легкий ремонт здійснювали на місці, а в разі складніших випадків відправляли техніку майстру з Києва. Так ми пропрацювали 13 днів, допоки росія знову, але вже в більших масштабах, не атакувала нас.
Паніки не було, лише хвилювання за рідних
Звісно, нам довелося закритися. Шкода, що ми так і не почали працювати на всю потужність. Хоча ми й планували розробити сайт, онлайн-магазин і поступово розширюватися. Але трапилося 24 лютого. Мене розбудив телефонний дзвінок від мами, яка сказала, що на дворі війна.
Чесно? Паніки не було. Ми вирішили не залишатися в Києві, а їхати на малу батьківщину мого хлопця – на Вінниччину. Ми зібралися, забрали рідних і поїхали. Єдине, за що я переймалася, – це за своїх бабусю й дідуся, які досі залишалися в Авдіївці. Ми боролися з ними за виїзд. І бабуся, і дідусь нікуди вже не хотіли тікати, але мені було дійсно страшно за них.
Читайте також: «Це справа нашого життя». Херсонці відкрили в Києві Verde Salad Bar з легендарними «космічними» сирниками
Перший час було складно. Я постійно спілкувалася з родичами і думала, як вивезти рідних з небезпечної Авдіївки. Увесь час проводила в телефоні, постійно моніторила новини і не могла відірватися. Напевно, як і кожен українець у перші тижні повномасштабної війни.
Кожна вібрація телефону нагадувала про те, що коїться довкола
Зрештою з майже сивою головою та купою зруйнованих нервів нам вдалося змусити рідних виїхати з Авдіївки. Тоді здавалося, що всі нервові клітини просто не витримають такого напруження. Але, коли дідусь із бабусею опинилися в безпеці, стало дещо легше.
Але не настільки, аби відпустити цю війну і продовжувати жити, ніби нічого не трапилося. У новому для себе місті я намагалася відволікатися. Пригадую, як ми гуляли десь в центрі, але голова геть не відпочивала. Адже кожна вібрація телефону нагадувала про те, що коїться довкола. Боротися зі стресом трохи допомагали собаки, яких мама взяла з собою.
До 24-го лютого у неї було дві собаки, але згодом, побачивши, як люди масово залишають своїх улюбленців, мама підібрала ще двох. Виходила така собі невеличка зоотерапія. Однак і цього не було достатньо.
Тієї миті я усвідомила, що час рухатися далі й не варто сидіти на одному місці. Адже так можна просто збожеволіти, навіть не помітивши цього.
Відкрили заклад, який допомагає місцевим перезавантажитись
Тому ви вирішили почати працювати. Здається, саме так всі й намагаються побороти депресію чи апатію. І для мене це також стало виходом. Власне, ми облаштували кав’ярню, але не просту, а з «родзинкою». Наважилися зробити те, чого в маленькому містецьку Вінницької області ніколи не було.
Антикафе – ось, якою була наша ідея. Ми хотіли, аби це місце стало простором для людей. Не просто локацією, де можна випити кави, а й попрацювати чи, навпаки, пограти разом із друзями. Я прагнула, аби заклад відволікав місцевих мешканців від проблем, давав час і можливість перезавантажитися.
Ми знайшли приміщення і почали ремонт, який затягнувся на три тижні. Я дуже хотіла, аби цей процес йшов швидше, але через проблеми з електрикою це було неможливо. Я обрала лише два кольори для кав’ярні: сірий і кілька краплинок жовтого. Не хотілося, аби щось відволікало гостей від смачної кави чи цікавої гри в компанії.
Зробила все, аби зрушити з місця й розвиватися
Після відкриття ми дуже здивували відвідувачів концепцією та форматом закладу. Нам про це говорили практично всі гості. Адже в маленькому місті нічого подібного раніше не було. Жодних кав’ярень із простором для роботи та місцем для ігор.
А я тішилася, що дорослі приходять до нас із дітьми та можуть дозволити собі відпочинок, поки малеча зайнята іграми. Крім того, за час робити антикафе у нас з’явилися постійні відвідувачі. Я особисто познайомилася з усіма гостями, адже спілкувалася з кожним і кожною, поки працювала за баром.
Мені подобається говорити з відвідувачами, дізнаватися про їхні вподобання, смаки. Вони завжди діляться, чим подобається наша кав’ярня й що можна було б додати, аби зробити її ще кращою.
Читайте також: «Зали Донеччини чекають нашого повернення». Один з найбільших танцювальних центрів України відкриває студію в Ірпені
З початком роботи я нарешті відволіклась від жахів нашої реальності. Це справді допомогло мені не зупинятися й не забувати про своє життя, котре досі існує. Я зробила все можливе, аби підняти себе з місця й почати рухатися й розвиватися далі. Сумніваюся, що, просто забувши про себе, я б зробила краще для нашої країни.
Додаткова мотивація працювати – мрія відбудувати батьківський будинок
Вже зараз я можу точно сказати, що планую зростати та масштабуватися. Навіть обрала місце для нової кав’ярні в містечку Київської області. Але це буде не антикафе, а невеличке приміщення, в якому можна поласувати смачною кавою і не тільки. Однак, можливо, згодом щось зміниться. Цілком імовірно, що мені захочеться створити на Київщині схожий простір.
Загалом мені закортіло створювати такі маленькі прихистки для поціновувачів спокою та кави. Ще кілька подібних закладів хочу відкрити в інши невеликих містах, аби в людей була альтернатива городу й лавкам біля домівки. Не знаю, чи їм це сподобається, але сподіваюся, що все вийде.
Я врахувала всі відгуки відвідувачів нашого антикафе й прагну дати людям те, чого в них поки немає. Думаю, це моя маленька місія: тішити людей. До того ж, я маю додаткову мотивацію для роботи – бажання відбудувати будинок для батьків. Сподіваюсь, я зможу і встигну зробити це на вже вільній Донеччині.
Мрію побачити вільну Донеччину
За роки життя в Києві я навчилася швидко звикати до нового. З одного боку, це доволі корисна навичка.Однак багато задоволення від змін я не отримую. Сьогодні можу точно сказати, що Київ – далеко не місто мого серця. Там всі постійно кудись поспішають, завжди нічого не встигають, але все одно біжать.
Люди щодня витрачають години на затори і, я впевнена, чимало з них забувають жити своє життя та отримувати бодай трохи задоволення. Адже в цій біганині багато не побачиш.
Читайте також: «Нам важливо говорити про рідне місто». Як маріупольці відкрили кав’ярню «0629» в центрі Львова
Тому, опинившись у Вінниці, я була здивованою. Тут усе геть інакше. Місто чимось нагадує мені Донецьк. Також доволі зелено, а ще – значно спокійніше, аніж у Києві. Тут я почаваюсь значно краще, але, на жаль, надовго залишатися не планую. Найімовірніше, я повернуся до Києва. А як буде далі – покаже час. Бо ніколи не викидаю зі своєї голови думки й надію про вільну Донеччину.
Суспільство
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Суспільство
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Коментарі