Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Це справа нашого життя». Херсонці відкрили в Києві Verde Salad Bar з легендарними «космічними» сирниками

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

П’ять років тому підприємиця Аліса Проніна запустила в Херсоні свою першу кав’ярню Verde Espresso Bar – і занурення в новий проєкт допомогло їй подолати депресію. З початком повномасштабної війни Аліса була змушена покинути бізнес і переїхати з родиною до Києва. Разом зі своїм чоловіком вона продовжує справу свого життя, відкривши Verde Salad Bar.

За останні тижні кількість відвідувачів закладу збільшилася в рази – у місті почали говорити про «херсонське кафе, в якому готують знамениті “Космічні сирники”». Аліса розповіла ШоТам, як вона будувала свою справу в Херсоні, як зважилася на відкриття кафе у «складному» районі столиці й чому це бізнес на постійному адреналіні.

Аліса Проніна

Засновниця Verde Espresso Bar та Verde Salad Bar

Кав’ярня народилася в процесі моїх внутрішніх трансформацій

Я родом з міста Олешки, що на Херсонщині. Після закінчення школи 10 років жила в Києві, де пробувала себе в різних сферах: у спорті, громадському секторі, політиці. Потім мені потрібно було повернутися додому. Я обрала жити в Херсоні, хоч на той момент мені там взагалі не подобалося. Однак все-таки це обласний центр, і там було більше можливостей для розвитку. Звісно, тепер моє ставлення до Херсона змінилося, і я дуже сильно сумую за містом, яке подарувало мені кохання, сина Ореста і, звісно, справу мого життя – Verde.

Переїхала до Херсона я в дуже складному стані – у мене була депресія. У свої 26 років я перестала відчувати щастя та й взагалі будь-яке бажання жити. Було зрозуміло, що потрібно щось робити із цим. Я почала працювати з психологом і намагатися витягнути себе з такого стану. Це було непросто. Навіть якщо порівнювати війну та депресію, друге для мене стало набагато тяжчим випробуванням.

Паралельно із цим почала думати, чим зайнятися. У Києві я багато часу витратила, працюючи на когось, і не отримала того, чого хотіла. У моїх батьків були кошти, які вони дали в моє розпорядження. Цей капітал я вирішила вкласти у власну справу та відкрити кав’ярню. Мені хотілося створити місце, яке об’єднуватиме людей, буде їх зігрівати й надихати. Працюючи над закладом, я тим самим долала депресію. Тож кав’ярня Verde Espresso Bar народилася в 2017 році у процесі внутрішніх трансформацій і витягнула мене з того жахливого стану.

Власноруч готувала десерти й паралельно працювала на іншій роботі

Я сама знайшла приміщення для закладу, багато коштів і часу витратила на ремонт і декор. Мені хотілося, щоб кав’ярня була затишною. Звісно, інтер’єр дуже важливий, однак не на першому місці, оскільки необхідно заробляти гроші. Для цього потрібен був продукт. Мабуть, я виснажилася на етапі ремонту, і на той момент мене не вистачило на роботу над авторським меню. Тож я спочатку замовляла десерти на аутсорсі, а згодом пройшла курс у The Rawlands – першій веганській кондитерській в  Україні. Я навчилася робити десерти сама, і вони сподобалися гостям. У цей період у кав’ярні я займалася і організаційними справами, і приготуванням. 

Невдовзі після відкриття Verde Espresso Bar я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком В’ячеславом. Він також працював у ресторанному бізнесі, у нього були свої проєкти. Ми зійшлися з ним, зокрема, і тому, що мали багато спільних інтересів. Тоді кав’ярня ще працювала в мінус або в нуль, але оренду та зарплати потрібно було з чогось платити. Оскільки у мене було небагато коштів, паралельно з роботою в закладі я працювала у свого батька в Олешках на виробництві чохлів і автомобільних тканин.

Тато хотів, щоб я продовжила його бізнес, і довірив мені керувати процесом. Коли справи в закладі налагодилися, я залишила роботу у батька. Через два роки після запуску кав’ярні з’явився наш фудкорт у ТРЦ «Фабрика», а ще через рік я відкрила кафе Verde Salad Bar

Чоловік сказав: «Просто попрощайся з бізнесом»

Я завжди стежила за політичною ситуацією в Україні, підписана на всі урядові портали. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення ми з В’ячеславом поїхали на екскурсію, організованою автоцентром Volvo, до Осокорівки, яка через кілька місяців була обстріляна фосфорними бомбами. Я говорила чоловіку: «Куди ми їдемо? А якщо почнеться війна, а ми не в Херсоні?». Розуміла, що це може статися. Але людина поки не переживе це, до кінця все одно не може уявити, що таке війна.

24 лютого я думала тільки про безпеку сім’ї. Нашому сину тоді було три місяці, мені було страшно за його життя. Про бізнес не йшлося взагалі. Я була дуже розгублена, тож справами займався мій чоловік. Він мене підготував, сказавши: «Алісо, просто попрощайся з бізнесом і все. Матеріальне – це наживне». Я й сама це розуміла. Так, нам не пощастило – Херсон окупували. Однак я втішала себе тим, що у нас не найгірша ситуація. Я думала: слава Богу, що встигла народити сина, що він з’явився на світ принаймні не в день вторгнення.

Я хотіла виїхати з Херсона ще 24 лютого, але В’ячеслав вважав, що треба почекати. І ми чекали. Я знала, що ми залишимо місто в будь-якому разі. Так і сталося, щойно з’явилася можливість. Ми вирушили 27 березня – на 10-й день, коли почали випускати. Виїжджали через село Станіслав. На щастя, ми в дорозі не застали боїв і на російських блокпостах нас пропускали швидко завдяки маленькій дитині.

Зачинили кав’ярню в Херсоні й відкрили кафе в Києві

Доля наших закладів у Херсоні склалася по-різному. Частина ТРЦ «Фабрика» згоріла, наш острівець залишився цілим, звісно там ніхто не працює. Кав’ярню Verde Espresso Bar теж довелося зачинити, тому що потрібно було сплачувати оренду, а я не могла це покрити. Тож ми перекинули співробітників кав’ярні на Verde Salad Bar, який розташований у приміщенні мого свекра. Він залишився в Херсоні й тепер займається кафе. 

Прощатися з кав’ярнею було дуже боляче – це мій перший заклад, я його так любила. Коли зачинила Verde Espresso Bar, то зрозуміла, що треба продовжувати справу. Це стало поштовхом запустити заклад у Києві. Було непросто наважитися знову щось відкрити. Ти витрачаєш багато сил і часу, однак не знаєш, як ситуація змінюватиметься у воєнні часи.

Чоловік підійшов до справи з холодним розумом. Він переконав мене, що нині для бізнесу відкривається період можливостей: багато закладів зачинилися, тож буде менша конкуренція. Якби не В’ячеслав, я б не запускала кафе. Сказала йому: «Якщо разом будемо цим займатися, то гаразд. Але сама я не потягну». Ми розділили обов’язки. Наприклад, відповідальність за кухню – на мені. Я навчала нових людей готувати страви, показувала, як робити соуси тощо. Вирішила, що ми відродимо все, що було в наших херсонських закладах, і десерти зокрема. 30 червня ми відкрилися, і до Verde Salad Bar прийшли перші гості.

Найпопулярніші страви – «Космічні сирники» та тости

І в Херсоні, і в Києві нашою стравою номер один стали «Космічні сирники» з кокосовим соусом. Їхня особливість у тому, що вони блакитні, і сам колір натуральний. Пам’ятаю, що була підписана на власницю одного екомагазину, яка ділилася різними рецептами. Якось вона опублікувала фіолетові сирники з матчею. Цей рецепт мене надихнув на створення «Космічних сирників» – в останню мить я додала до суміші блакитну матчу. Натуральний незвичний колір привертає багато уваги, цю страву наші відвідувачі найчастіше виставляють в інстаграмі.

Ще наші гості люблять тости, зокрема з лососем. У нас великі порції, ми не шкодуємо продуктів, стараємося робити смачно. Якість завжди була нашим пріоритетом. Нам дуже приємно, що в Києві це цінують і готові платити за це гроші, порівняно з Херсоном. Без образ, але в цьому плані набагато легше. Також вибір самих постачальників продуктів більший, навіть незважаючи на війну. Це дозволяє з легкістю експериментувати на кухні.

Не очікувала такої підтримки в Києві

У Києві наше кафе добре прийняли. Багато людей прийшли нас підтримати, бо ми переїхали з Херсона. Напевно, спрацьовує сарафанне радіо – наприкінці серпня кількість відвідувачів зросла в декілька разів. Про нас почали писати медіа. Це був стрес у хорошому сенсі і для мене, і для всієї команди загалом. Кілька місяців ми працювали в одному ритмі, а потім він зненацька змінився. Нам потрібно було адаптуватися до цього, щоб і якість показати, і швидкість. У цьому бізнесі ти постійно на адреналіні. Якщо немає відвідувачів – це один адреналін, коли люди є – інші виклики й задачі.

Я взагалі не очікувала такого ажіотажу. Думала: вийдемо в нуль, відпрацюємо модель ведення бізнесу в Києві й будемо відкриватися далі, але сталося інакше. Наше кафе розташовується в районі, який дуже постраждав. Там важкувато вести бізнес, і навіть нашою вулицею спочатку майже ніхто не ходив. Однак ситуація змінилася: Київ потроху оживає, люди повернулися в місто. Коли бачиш, що у твоєму закладі багато гостей і ти відчуваєш їхню підтримку, то за спиною немов крила виростають. На сьогодні я можу сказати, що це справа мого життя. Тепер у нас із чоловіком нова задача – побудувати бізнес так, щоб він працював без нас і ми могли не жити на роботі.

Пригадую, коли п’ять років тому приїхала до Херсона, то дуже хотіла повернутися до Києва. Це була моя мрія. Тоді мені здавалося, що я проживаю не своє життя. Завжди знала, що колись повернуся. Я щаслива бути в Києві, проте ніколи не могла б і подумати, що це станеться через такі жахливі обставини. Ми прийняли те, що війна – це невіддільна частина нашого життя, і треба жити далі.

Verde Salad Bar у Києві: вул. Глибочицька, 40.
Заклад працює з 08:00 до 20:00 у будні та з 10:00 до 20:00 на вихідних.

Суспільство

Волонтери відремонтували обстріляний будинок бабусі із песиком у хустці (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Кадри з бабусею Марією, яка кутала песика Боню у хустку, щоб він не боявся обстрілів, навесні облетіли весь світ.

Як їхня історія отримала продовження, розповідає ШоТам.

Пенсіонерка Марія Юхимівна хусткою затуляла вушка Боні, бо тваринку дуже лякали вибухи. Вони разом пережили окупацію неподалік Бучі на Київщині.

«На тій картоплі в мішках лягали спати. З даху вода тече, глина тече, бомблять усюди. Боні платок одягаю, щоб у вушка не потрапили пісок та вода. Вона мене слухається», — згадує пенсіонерка Марія Юхимівна.

Три тижні окупанти лютували в їхньому селі. У будинок пані Марії влучив ворожий снаряд. Від пережитого жаху посивіла навіть Боня.

«Це у вікно влетіло, вдарило мене в голову вікном, у ногу. Це нещодавно знайшла за сервантом, коло газової труби лежав», — розповідає Марія Юхимівна.

Читайте також: «Виконали замовлення для Nike попри обстріли». Створена українцем компанія перетворює пластикове сміття на інноваційний матеріал

Три тижні пані Марія з Бонею ховалася у підвалі, доки село не визволили. На сьогодні волонтери відремонтували їхню хату після обстрілів.

І Боня теж зробила сюрприз своїй дбайливій господині. Народила їй на радість цуценяток.

«Що ти так оце до мами вже притулився? Такі хороші мої дітки. І це ж треба, що так Бог дав. Подивіться: права лапка біленька. Ну, треба ж так?», — милується Марія Юхимівна.

Нагадаємо, бабуся-захисниця з Маріуполя стала зіркою світових ЗМІ.

Також ШоТам розповідав, як волонтери подарували будинок для бабусі, яка втратила житло.

Читати далі

Суспільство

«Моє серце залишилося у Кремінній». Кардіологиня з Луганщині рятує життя жителів Рівненщини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Коли кардіологиня Ірина Титаренко покидала своє місто Кремінна, що в Луганській області, то забрала із собою тільки невелику валізу з найнеобхіднішим. До цього вона понад місяць жила в лікарні й постійно була поруч із хворими, поки місто обстрілювали. Так само зробили багато її колег – вони ночували в медичному закладі разом зі своїми сім’ями.

«Моє серце залишилося там», – говорить Ірина, яка тепер лікує серця людей на Рівненщині. Вона працює в Дубенській міській лікарні, і улюблена робота є її порятунком від суму за домом. Кардіологиня розповіла ШоТам про Кремінну до повномасштабної війни, про життя в лікарні та про те, як спонтанне рішення про евакуацію привело її в Рівненську область.

За останні вісім років Кремінна стала сучасним містом

Коли я закінчила медичний університет, мене направили працювати кардіологинею в Кремінську лікарню. Місто Кремінна, що на Луганщині, у 2014 році було на лінії фронту, але український прапор над нами майорів завжди. Місто невеличке й дуже зелене, розташоване поруч з лісовим масивом. За останні вісім років воно сильно змінилося: з’явилося багато новобудов, облаштували сквери з доріжками та лавками, і все виглядало набагато краще, ніж це було до 2014-го.

Кремінна взимку

Сподіваюся, там ще є фізкультурний центр «Олімп» – сучасний спорткомплекс з басейном і реконструйованим стадіоном, де тренувалися навіть олімпійські чемпіони. У Кремінній був популярним кінний театр «Лошадкін дом», який відроджував козацькі традиції. Багато дітей ходили туди займатися кінним спортом і виступали з виставами на свята. Нині ця стайня переїхала на Тернопільщину.

Жила в лікарні, щоб бути поряд з татом

Коли війна почалася у 2014 році, я й не думала нікуди виїжджати. У той період я весь час була на роботі – працювала в кардіологічному відділенні, як і завжди. Тоді було зовсім не так, як тепер, неможливо навіть порівнювати. Не пригадую, щоб у 2014-му хтось евакуювався з міста. Можливо, і були люди, які виїхали, але в будь-якому разі це було ненадовго, усі повернулися.

лікарка

24 лютого я теж провела на роботі. На відміну від багатьох міст України, того дня у нас вибухів не було, обстріли почалися трохи пізніше. Я почала ночувати в лікарні, інколи в денний час заходила додому за речами. По-перше, роботу ніхто не скасовував, а зайвий раз ходити по вулиці було небезпечно – ніколи не знаєш, коли може бути обстріл. По-друге, так склалося, що тоді в лікарні лежав мій тато. Він був у тяжкому стані й потребував моєї допомоги. Я не могла його залишити там без своєї підтримки.

Лікарня годувала хворих до останнього

Ночувала в лікарні не я одна – мої колеги вчинили так само. Ба більше, після того як на початку березня обстріли посилилися, працівники приходили зі своїми родинами. У підвалі нашого медичного закладу було багато людей. Загалом умови в нас були прийнятні: ми мали воду та їжу – отримували гуманітарну допомогу, та й у нас залишалися певні запаси. Лікарня годувала хворих до останнього, тож ніхто не був голодним.

Читайте також: «Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ

Іноді внаслідок обстрілів перебивали лінії електропередач, і в лікарні зникало світло. Однак наші електрики добре справлялися із цим і доволі швидко все відновлювали. Поки я жила в лікарні, світла не було максимум день або, можливо, два. Згодом обстріли почали посилюватися, і одного дня прилетіло на подвір’я лікарні.

Виїхала з маленькою валізою без жодного плану

Після чергового сильного обстрілу я не витримала й почала збирати речі. Рішення виїхати було спонтанним. Я поговорила з батьками та 31 березня вийшла з дому з маленькою валізою, взявши тільки найнеобхідніше. Було кілька варіантів, як можна виїхати: або евакуаційним автобусом до залізничного вокзалу Слов’янська й там сісти на евакуаційний потяг, або своїм транспортом. Машинами виїжджали багато людей, і якщо хтось мав місце в автомобілі, то могли взяти ще когось із собою. Мене так взяла одна родина, яка прямувала до Дніпра.

Кардіологиня Ірина Титаренко

У мене не було чіткого плану потрапити в конкретне місто – я просто хотіла виїхати. Шлях був довгим – у мирний час дорога до Дніпра займала п’ять годин, а у нас вона тривала годин 12, зокрема, через проходження безлічі блокпостів. У Дніпрі жили мої знайомі, які евакуювалися напередодні, і я думала, що, можливо, у них трохи побуду й вирушу кудись далі. Поки я була в дорозі, мені зателефонувала подруга, яка раніше виїхала до Львова. Вона запитала мене, куди я збираюся. Коли подруга зрозуміла, що нічого конкретного не планую, то запропонувала вирушати до Львова – у неї була знайома з житлом, яка могла мене поселити. Я погодилася. Так і потрапила на Захід України, не затримуючись у Дніпрі.

Переїхала до Дубна, коли там шукали кардіолога

Перші дні у Львові я приходила до тями, заново звикаючи до відносно мирного життя. Навколо вулицями ходили люди, магазини працювали, ба більше – там було все, що ти хочеш. Знайома, яка мені допомогла з житлом, займалася волонтерством, і кілька разів я долучалася до неї. Паралельно шукала роботу у Львові, але нічого не вдалося знайти.

Читайте також: «До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ

Я продовжувала підтримувати спілкування з колегами зі своєї лікарні, деякі з них на той час переїхали до міста Дубно на Рівненщині. Просила повідомити мені, якщо для мене десь буде вакансія. І невдовзі вони мені сказали, що там потрібен кардіолог. Наступного ж дня я переїхала до Дубна. Отже, у Львові я прожила три тижні. І якщо я там бувала й раніше, то на Рівненщину потрапила вперше.

Завдяки роботі вдалося швидко адаптуватися до нового життя

Перше, про що я подумала, коли побачила Дубно: це місто чимось навіть схоже на моє, тільки більше. Таке ж зелене й затишне. Перші днів 10 я жила в селі Іваннє, що неподалік від міста. Сільська рада дала там мені будинок, і я платила тільки за комунальні послуги. Згодом стало незручно їздити на роботу: почалися проблеми з пальним і автобуси ходили через раз. Я знайшла житло в місті, щоб бути ближче до роботи.

Кардіологиня Ірина Титаренко

Нині я працюю в кардіологічному відділенні Дубенської міської лікарні. На щастя, вдалося знайти роботу, якою я займаюся все життя, і не потрібно було шукати щось інше. Здебільшого завдяки цьому мені вдалося доволі швидко адаптуватися до нового міста. Я звикла працювати в лікарні, і робота всюди така ж сама: хвороби однакові незалежно від того, чи це Луганська область, чи Рівненська. До мене звертаються переважно місцеві мешканці, хоча переселенці також є. Мене добре прийняв колектив. Коли я працюю, то відволікаюся від сумних думок за домом. Якби не було роботи, то все переживалося б значно гірше.

Треба жити життя, незважаючи ні на що

У Дубні почала спілкуватися з місцевими, вони мені допомагають, якщо є потреба. За моїми спостереженнями, тут люди відкриті й балакучі. Дуже тішуся тому, що маю зв’язок зі своїми рідними та знаю, що у них все більш-менш добре. У вільний час люблю гуляти містом і в’яжу – хочу спробувати зробити кофтинку. У Кремінній захоплювалася вишиванням, але тут тимчасово припинила цим займатися.

вишивка

У Дубні добре жити, але, звісно, дуже хочеться повернутися додому. Думаю, після перемоги так і буде. Моє серце залишилося там. Однак поки що я не будую жодних конкретних планів, адже в житті може трапитися все що завгодно. Я цілком припускаю, що залишуся на Рівненщині або, можливо, взагалі поїду кудись далі.

Є багато людей, які опиняються в такій самій ситуації, як я: змушені покинути свій дім і самі з маленькою валізкою поїхати в інший кінець країни. З власного досвіду я б радила їм насамперед знайти для себе роботу – це дуже відволікає та дає стимул рухатися вперед. Життя у нас одне, і його треба жити попри все, що трапляється на шляху.

Читати далі

Суспільство

Їжа, що згуртовує. Як міське городництво допомагає переселенцям та бізнесу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Поява міського саду-городу впливає на адаптацію внутрішньо-переміщених осіб та допомагає сформувати мережу локальних партнерств. У цьому переконані учасники події «Їжа, що згуртовує», організована ПРООН та шеф-кухарем Євгеном Клопотенком.

ШоТам відвідав захід та на прикладі простору міського садівництва та городництва у Львові «Розсадник» розповідає, чому сьогодні – саме час створювати сади-городи у вашому місті.

Локальні рішення для системних викликів

За словами дослідника рішень із продовольчої безпеки Лабораторії інноваційного розвитку ПРООН Іллі Єременка, вирішення питань харчової безпеки потребують саме локальних рішень, які здатні забезпечити швидкий зворотний зв’язок та адаптацію до постійних викликів. 

«Завдяки підтримці цьогорічних ініціатив: від інклюзивних грядок для людей з інвалідністю до співпраці міського саду-городу з локальним бістро, – ми не просто досліджували взаємодію різних категорій населення, а й показали приклади майданчиків для соціальної згуртованості та партнерства заради розвитку», – зазначив Ілля Єременко.

«Розсадник» – альтернатива традиційним паркам

Одним з таких локальних рішень є кейс саду-городу «Розсадник» – проєкту, який пропонує реальну альтернативу класичному парку. Як зазначила начальниця управління екології та природних ресурсів Львівської міськради Олександра Сладкова, влада вже готова підтримувати подібні ініціативи

«Завдання міської влади – допомогти знайти хорошу ділянку, бо це довготривала ініціатива, і від того, як допоможе міська влада, залежатиме подальша робота. Потрібно популяризувати такі ідеї, щоби влада міста без остраху могла долучитися до допомоги і її реалізації.

«Розсадник» – це чи не найкращий приклад того, де замість звичного нам парку, де люди просто відпочивають, вони ще й згуртовуються заради спільної справи. Міста будуть підтримувати такі ініціативи, коли зрозуміють практичну цінність для своїх жителів та навколишнього середовища загалом», – додала Сладкова.

Кейси, які вже працюють 

У межах співпраці «Розсадника» та «Інших» з вирощених в міському саду-городі овочів приготували 120 порцій соціального «Меню №2», яким безкоштовно пригощають переселенців. Шеф-кухар та засновник бістро «Інші» Євген Клопотенко переконаний: українські заклади потребують продуктів вітчизняного виробництва.

«Якщо ти знаєш, що за продуктом стоїть людина, то в якості можеш не сумніватися. Не варто ускладнювати чи довго думати: з чого почати? Менше фантазувати про ризики, більше – просто робити! Мрію, щоб українські ресторатори могли весь рік готувати з українських продуктів. Найголовніше – напрацювати ефективну комунікацію між ресторанами, виробниками продукції та міськими соціальними ініціативами», – зазначив Клопотенко.

До створення «Розсадника» долучилися сотні переселенців

За словами співзасновниці проєкту «Розсадник» та координаторки проєктів ГО «Плато» Анжеліки Зозулі, до організації та реалізації проєкту вже долучилися щонайменше 600 переселенців. 

«Ми провели більше 45 подій, до яких долучилося понад 1000 учасників. У середньому, більше 60% з них – переселенці. У контексті продовольчої проблематики ми робимо свій просвітницький внесок, паралельно наголошуючи на потребі раціонального використання природних ресурсів, підтримки місцевого біорізноманіття, зменшення вуглецевого сліду від виробництва та транспортування продукції тощо. Наразі важливим є масштабувати досвід та залучати до цього процесу більше стейкхолдерів», – підкреслила Анжеліка Зозуля.

Город – колективна психотерапія для переселенців

Крім того, робота на городі може стати своєрідною колективною психотерапією для внутрішніх переселенців, які адаптуються на новому місці. У цьому переконана очільниця ГО «Жіночі перспективи» Любов Максимович.

За її словами, город для ВПО в місті Моршин, який в межах проєкту підтримала ПРООН, допоміг переселенцям відчути власну важливість. До того ж, організаторам проєкту вдалося створити нові робочі місця.

«Цей експеримент дав змогу людям знову жити, можливість відчувати себе потрібними. На базі притулку для внутрішньо-переміщених осіб ми також запустили їдальню. Таким чином ще й створили нові робочі місця», – додала Максимович.

Переглянути онлайн-трансляцію події можна за посиланням.

Зустріч «Їжа, що згуртовує» організовано ПРООН у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру спільно з Лабораторією інноваційного розвитку ПРООН за фінансової підтримки Європейського Союзу. Лабораторія інноваційного розвитку ПРООН в Україні активно долучається до розробки ініціатив із посилення харчової безпеки. Завдання Лабораторії – знайти і перевірити такі інноваційні та проривні рішення, які б не шкодили довкіллю та сприяли сталому розвитку.

Фото: facebook.com/rozsadnyk.

Читати далі