«Зали Донеччини чекають нашого повернення». Один з найбільших танцювальних центрів України відкриває студію в Ірпені

До повномасштабної війни центр танцю «Грація» був одним з найбільших в Україні. Заснований ще в 1983 році у Слов’янську, поступово він розростався, і його філіали з’явилися в інших містах Донецької області: Святогірську, Дружківці та Краматорську.

Серед вихованців «Грації» – майстри спорту та призери Чемпіонату й Кубку України. У центр приходили не тільки за професійними досягненнями, адже для багатьох учнів, дітей і дорослих, танцювальна зала стала насамперед місцем самовираження та спілкування з людьми.

Після 24 лютого студії спорожніли, а одна з них зруйнована влучанням снаряда. Учні та тренери поступово покидали Донецьку область. Останнім з команди «Грації» виїхав її очільник – хореограф Олексій Овчинніков, який з новим етапом війни почав волонтерити у Слов’янську. Тепер підприємець живе в Ірпені й відкриває нову студію. Олексій розповів ШоТам, як «Грація» стала сімейною справою, чому до останнього не виїжджав зі Слов’янська та яким буде центр танцю в Ірпені.

Олексій Овчинніков

хореограф, керівник танцювального центру «Грація»

Танці полюбив не одразу

Центр танцю «Грація» заснувала моя мама в 1983 році у Слов’янську. У ті часи бальні танці були дуже популярними, тож студія стрімко розвивалася. Вихованці центру їздили з виступами по всьому Радянському Союзу, а після його розпаду – і за кордон. «Грація» брала участь у безлічі змагань і фестивалів, а також організовувала власні. Мама заклала міцний фундамент розвитку.

Я пішов на танці в шість років, але, якщо чесно, не надто їх полюбляв. Мені більше подобалося займатися спортом, зокрема футболом. Але у 12-13 років раптом досягнув перших успіхів, і мені це дуже сподобалося. Під час танцю я відчув такі емоції, які не міг отримати від інших дій. Це для мене стало справжньою творчістю, простором для самовираження та великим задоволенням. Я зрозумів, як круто, коли вмієш контролювати своє тіло й можеш робити під музику те, що хочеш.

Продовжив справу, створену мамою

У 2005 році мама пішла з життя, і я очолив центр. До цього я був просто тренером і ніколи особливо не займався адміністративною роботою. Невдовзі нам сильно підвищили орендну плату, і потрібно було якось на це реагувати. Був вибір: або ставати маленьким клубом, або, навпаки, значно більшим, ніж є. І я зупинився на останньому. Минув певний час, і «Грація» стала великим центром з різними напрямами: до бальних танців додалися східні, контемпорарі, хіп-хоп, джаз-фанк, афроденс та багато інших.

Мама з 1999 року проводила міжнародні змагання з бальних танців «Кубок Святогір’я», і ми з командою продовжили організовувати цей захід. Скасовували тільки в 2014 році, коли почалася війна, і під час пандемії. У 2014-му в Дім культури, де ми орендували приміщення, влучив снаряд. Він і досі стоїть напівзруйнований у центрі Слов’янська. Тоді ми почали шукати нові локації не тільки в нашому місті, а й в інших. Поступово відкривали студії в Святогірську, Дружківці та Краматорську. До 24 лютого 2022 року ми охоплювали чотири міста, у нас було сім філіалів, 15 танцювальних зал – 2 тис. кв. м орендованої площі та 1100 учнів.

Не просто танці, а підхід, який допомагає в житті

Раніше «Грація» була виключно дитячою студією. Якщо учні мали намір серйозно займатися танцями, отримувати відповідні результати та ставати майстрами спорту, ми підтримували їх на цьому непростому шляху. Однак не для всіх дітей, які займаються в студії, танець стане професією. Якщо дитина хоче танцювати просто для себе й бути на середньому рівні – чому ні? Мені важливо, щоб ми виховували не тільки професійних танцюристів, але передусім людей з правильними цінностями.

Я багато працюю з хлопцями та дівчатами 14-16 років, які скоро підуть у доросле життя. Займаючись танцями, вони вчаться конкурувати, адже це дуже важливо в сучасному світі. Одночасно вони дізнаються, що означає дружба. Ми допомагаємо підліткам приймати свої помилки, зрозуміти, що навіть якщо роблять щось неправильно, це можна виправити. Тут працює не «Хтось поганий, тому й посів останнє місце», а «Окей, мені не подобається результат. Отже, треба щось зробити, щоб змінити ситуацію». Навчання в «Грації» – не просто танці, це підхід, який розвиває дитину й допомагає їй у житті.

У нашому центрі кожен отримує те, чого хоче: хтось приходить за досягненнями, хтось – для задоволення або за компанію, а комусь цікаво просто поспілкуватися. Останні два роки ми навчаємо і дорослих: у нас займаються люди 40, 50, 60 років. У таких групах завжди дуже весело. Приходять жінки й чоловіки, які спочатку дуже соромляться та бояться танцювати. Однак коли у них починає виходити, вони розкриваються та стають немов  іншими людьми.

У Донецькій області ми завжди були готові до війни

Коли в інформаційному просторі почали з’являтися новини про можливе вторгнення, я почувався спокійно. У Донецькій області ми звикли до цього й завжди були готові. І минулого року, коли збиралися купувати приміщення для студії в Краматорську, то думали, чи варто це робити, адже все-таки ризики є. Однак місцевий патріотизм спрацював, і ми зважилися на покупку, тому що хотіли будувати щось круте у своєму регіоні.

Я вирішив: якщо почнеться повномасштабна війна, то ми, відповідно, на це реагуємо, не почнеться – продовжуємо працювати. 27 лютого ми повинні були проводити змагання в Києві. Уже все було готове для цього, ми частково сплатили оренду приміщення. Якби 24 лютого не було вторгнення, то на вихідні ми були б у Києві.

Із самого початку нового етапу війни у Слов’янську було відносно спокійно, і я зайнявся волонтерством. Розумів, що, перебуваючи там, я зроблю швидше й більше корисних справ, ніж якби виїхав кудись. Я був зосереджений на допомозі військовим. Оскільки я спілкувався з ними безпосередньо, то знав, що їм дійсно треба, а що – ні. У мене багато друзів і знайомих, які теж були готові долучитися. Часто питання розв’язувалися навіть без грошей, а просто завдяки тому, що я когось знав, а хтось знав мене. Саме в той час моє перебування в Слов’янську мало сенс.

Виїхав зі Слов’янська, коли його почала системно обстрілювати артилерія

Я вважаю, що треба виїжджати тоді, коли в місто системно прилітає від артилерії. І це питання часу, коли прилетить у ваш дім. Коли така ситуація настала у Слов’янську, то вирішив для себе: деяку роботу я вже зробив, потрібно їхати та продовжувати допомагати військовим, просто в іншому форматі. Мені здається, що так було правильно.

До цього я їздив до Лисичанська й бачив, як там живуть люди. На мій погляд, немає сенсу залишатися в місті без електрики й води. Місцеві мешканці, які залишаються в таких умовах, тільки заважають військовим, затримують їх і забирають їхні ресурси. Наприклад, ми збиралися передати генератор нашим захисникам, але потім виявилося, що треба допомогти 100 цивільних, які живуть у Лисичанську. Такі речі – ніби дріб’язок, але їх багато. Тому на початку червня я виїхав зі свого рідного міста.

Переїхали до Ірпеня й вирішили відкрити нову студію

Я зі своєю дівчиною живемо нині в Ірпені. Сюди переїхали й наші знайомі, тут взагалі багато людей зі Слов’янська. Я трохи знав це місто й раніше. Колись, ще до повномасштабної війни, ми намагалися купити там квартиру, але тоді не вийшло. До того ж рік тому ми думали відкривати тут філіал «Грації». Але у нас був вибір: або нова студія, або провести концерт Монатіка. Вирішили провести концерт, тому що через пандемію його й так відклали на рік, а студію залишили на майбутнє.

Оскільки ми в минулому збиралися відкривати новий філіал, то вирішили, що тепер настав час для цього. За всю історію «Грації» ми зробили дуже багато роботи, тому хочеться відновити нашу справу. Я знаю, що наш центр у Святогірську вже розбомбили – про це повідомили люди, які живуть неподалік. А інші приміщення в Донецькій області чекають нашого повернення.

Оскільки «Грація» є одним з найбільших танцювальних центрів в Україні, ми маємо дуже багато учнів. Серед них є ті, хто живуть нині також в Ірпені. Деякі люди запитували, де ми тепер, і їхали до нас. Наші учні стали однією з причин, чому ми вирішили рухатися далі й відкривати студію в Ірпені. Ми дуже довго шукали відповідне приміщення й передивилися стільки локацій, скільки я в житті ніколи не бачив. У Краматорську, Слов’янську та Дружківці було мало місць, які нам підходили. Зазвичай ми бачили приміщення й тоді вирішували, чи відкриваємо студію. А тут ситуація інша. Однак зрештою ми знайшли те, що потрібно, і через кілька тижнів ми будемо готові приймати наших учнів.

«Грація» залишиться «Грацією»

Наша команда складатиметься як з викладачів, з якими ми вже працювали в Донецькій області, так і з нових тренерів. Думаю, що студія в Ірпені дещо відрізнятиметься від тих, які у нас уже були. Адже танцювальний центр – це не тільки люди, які там викладають, а й люди, які приходять займатися та які приводять до нас дітей. Тож усе залежить від того, чи знайдуть вони спільну мову та цілі. Я думаю, все буде добре, бо тут багато чудових людей.

У мене були сумніви щодо того, чи варто залишати в студії назву «Грація». Мені здавалося, що вона звучить не дуже сучасно. Тим паче, що це було брендом у Донецькій області, а тут нас поки не знають. Ми нібито починаємо з нуля, тож потрібно дивитися на це з комерційної точки зору, шукати формат і під нього вибирати назву, зрозумілу для цільової аудиторії. Проте все-таки наш центр – це не зовсім про бізнес. Звісно, ми маємо заробляти гроші, щоб існувати – без цього неможливо. «Грація» – це радше про традицію та емоцію, тому ми вирішили залишити назву. 

Український дух неможливо перемогти

Ми ще в 2014 році пережили те, через що тепер проходять багато українців. Будемо відвертими: більшість людей сприймали війну як щось, що відбувається десь далеко, і не відчули її. І це нормально. Я пригадую, коли в 2014 році ми виїхали зі Слов’янська, потім повернулися в рідне місто, де багато чого було знищено. Так нині люди приїжджають в Ірпінь. Тоді, у 2014-му, у Слов’янську вулицями бігали зграї диких собак, люди ходили немов зомбі, не було світла й води. Однак згодом мешканці почали змінювати місто, і воно стало зовсім іншим.

Сил продовжувати свою справу мені також надає те, що я бачу неймовірних українців, які допомагають звідусіль. Мені здається, цей дух неможливо перемогти навіть перед лицем ядерної загрози. Ніхто не знає, скільки триватиме війна й коли ми переможемо. Але перемога, безперечно, буде, це просто питання часу та ціни, яку заплатимо за це. Немає нічого, що могло б змусити нас здатися.