Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Зали Донеччини чекають нашого повернення». Один з найбільших танцювальних центрів України відкриває студію в Ірпені

Опубліковано

До повномасштабної війни центр танцю «Грація» був одним з найбільших в Україні. Заснований ще в 1983 році у Слов’янську, поступово він розростався, і його філіали з’явилися в інших містах Донецької області: Святогірську, Дружківці та Краматорську.

Серед вихованців «Грації» – майстри спорту та призери Чемпіонату й Кубку України. У центр приходили не тільки за професійними досягненнями, адже для багатьох учнів, дітей і дорослих, танцювальна зала стала насамперед місцем самовираження та спілкування з людьми.

Після 24 лютого студії спорожніли, а одна з них зруйнована влучанням снаряда. Учні та тренери поступово покидали Донецьку область. Останнім з команди «Грації» виїхав її очільник – хореограф Олексій Овчинніков, який з новим етапом війни почав волонтерити у Слов’янську. Тепер підприємець живе в Ірпені й відкриває нову студію. Олексій розповів ШоТам, як «Грація» стала сімейною справою, чому до останнього не виїжджав зі Слов’янська та яким буде центр танцю в Ірпені.

Олексій Овчинніков

хореограф, керівник танцювального центру «Грація»

Танці полюбив не одразу

Центр танцю «Грація» заснувала моя мама в 1983 році у Слов’янську. У ті часи бальні танці були дуже популярними, тож студія стрімко розвивалася. Вихованці центру їздили з виступами по всьому Радянському Союзу, а після його розпаду – і за кордон. «Грація» брала участь у безлічі змагань і фестивалів, а також організовувала власні. Мама заклала міцний фундамент розвитку.

Я пішов на танці в шість років, але, якщо чесно, не надто їх полюбляв. Мені більше подобалося займатися спортом, зокрема футболом. Але у 12-13 років раптом досягнув перших успіхів, і мені це дуже сподобалося. Під час танцю я відчув такі емоції, які не міг отримати від інших дій. Це для мене стало справжньою творчістю, простором для самовираження та великим задоволенням. Я зрозумів, як круто, коли вмієш контролювати своє тіло й можеш робити під музику те, що хочеш.

центр Грація

Продовжив справу, створену мамою

У 2005 році мама пішла з життя, і я очолив центр. До цього я був просто тренером і ніколи особливо не займався адміністративною роботою. Невдовзі нам сильно підвищили орендну плату, і потрібно було якось на це реагувати. Був вибір: або ставати маленьким клубом, або, навпаки, значно більшим, ніж є. І я зупинився на останньому. Минув певний час, і «Грація» стала великим центром з різними напрямами: до бальних танців додалися східні, контемпорарі, хіп-хоп, джаз-фанк, афроденс та багато інших.

ДК Грація
Дім культури, який в 2014 році постраждав від російських снарядів.

Мама з 1999 року проводила міжнародні змагання з бальних танців «Кубок Святогір’я», і ми з командою продовжили організовувати цей захід. Скасовували тільки в 2014 році, коли почалася війна, і під час пандемії. У 2014-му в Дім культури, де ми орендували приміщення, влучив снаряд. Він і досі стоїть напівзруйнований у центрі Слов’янська. Тоді ми почали шукати нові локації не тільки в нашому місті, а й в інших. Поступово відкривали студії в Святогірську, Дружківці та Краматорську. До 24 лютого 2022 року ми охоплювали чотири міста, у нас було сім філіалів, 15 танцювальних зал – 2 тис. кв. м орендованої площі та 1100 учнів.

засновник центру "Грація"

Не просто танці, а підхід, який допомагає в житті

Раніше «Грація» була виключно дитячою студією. Якщо учні мали намір серйозно займатися танцями, отримувати відповідні результати та ставати майстрами спорту, ми підтримували їх на цьому непростому шляху. Однак не для всіх дітей, які займаються в студії, танець стане професією. Якщо дитина хоче танцювати просто для себе й бути на середньому рівні – чому ні? Мені важливо, щоб ми виховували не тільки професійних танцюристів, але передусім людей з правильними цінностями.

діти Грація

Я багато працюю з хлопцями та дівчатами 14-16 років, які скоро підуть у доросле життя. Займаючись танцями, вони вчаться конкурувати, адже це дуже важливо в сучасному світі. Одночасно вони дізнаються, що означає дружба. Ми допомагаємо підліткам приймати свої помилки, зрозуміти, що навіть якщо роблять щось неправильно, це можна виправити. Тут працює не «Хтось поганий, тому й посів останнє місце», а «Окей, мені не подобається результат. Отже, треба щось зробити, щоб змінити ситуацію». Навчання в «Грації» – не просто танці, це підхід, який розвиває дитину й допомагає їй у житті.

танцівники

У нашому центрі кожен отримує те, чого хоче: хтось приходить за досягненнями, хтось – для задоволення або за компанію, а комусь цікаво просто поспілкуватися. Останні два роки ми навчаємо і дорослих: у нас займаються люди 40, 50, 60 років. У таких групах завжди дуже весело. Приходять жінки й чоловіки, які спочатку дуже соромляться та бояться танцювати. Однак коли у них починає виходити, вони розкриваються та стають немов  іншими людьми.

засновник Грації

У Донецькій області ми завжди були готові до війни

Коли в інформаційному просторі почали з’являтися новини про можливе вторгнення, я почувався спокійно. У Донецькій області ми звикли до цього й завжди були готові. І минулого року, коли збиралися купувати приміщення для студії в Краматорську, то думали, чи варто це робити, адже все-таки ризики є. Однак місцевий патріотизм спрацював, і ми зважилися на покупку, тому що хотіли будувати щось круте у своєму регіоні.

Я вирішив: якщо почнеться повномасштабна війна, то ми, відповідно, на це реагуємо, не почнеться – продовжуємо працювати. 27 лютого ми повинні були проводити змагання в Києві. Уже все було готове для цього, ми частково сплатили оренду приміщення. Якби 24 лютого не було вторгнення, то на вихідні ми були б у Києві.

Із самого початку нового етапу війни у Слов’янську було відносно спокійно, і я зайнявся волонтерством. Розумів, що, перебуваючи там, я зроблю швидше й більше корисних справ, ніж якби виїхав кудись. Я був зосереджений на допомозі військовим. Оскільки я спілкувався з ними безпосередньо, то знав, що їм дійсно треба, а що – ні. У мене багато друзів і знайомих, які теж були готові долучитися. Часто питання розв’язувалися навіть без грошей, а просто завдяки тому, що я когось знав, а хтось знав мене. Саме в той час моє перебування в Слов’янську мало сенс.

Виїхав зі Слов’янська, коли його почала системно обстрілювати артилерія

Я вважаю, що треба виїжджати тоді, коли в місто системно прилітає від артилерії. І це питання часу, коли прилетить у ваш дім. Коли така ситуація настала у Слов’янську, то вирішив для себе: деяку роботу я вже зробив, потрібно їхати та продовжувати допомагати військовим, просто в іншому форматі. Мені здається, що так було правильно.

До цього я їздив до Лисичанська й бачив, як там живуть люди. На мій погляд, немає сенсу залишатися в місті без електрики й води. Місцеві мешканці, які залишаються в таких умовах, тільки заважають військовим, затримують їх і забирають їхні ресурси. Наприклад, ми збиралися передати генератор нашим захисникам, але потім виявилося, що треба допомогти 100 цивільних, які живуть у Лисичанську. Такі речі – ніби дріб’язок, але їх багато. Тому на початку червня я виїхав зі свого рідного міста.

Переїхали до Ірпеня й вирішили відкрити нову студію

Я зі своєю дівчиною живемо нині в Ірпені. Сюди переїхали й наші знайомі, тут взагалі багато людей зі Слов’янська. Я трохи знав це місто й раніше. Колись, ще до повномасштабної війни, ми намагалися купити там квартиру, але тоді не вийшло. До того ж рік тому ми думали відкривати тут філіал «Грації». Але у нас був вибір: або нова студія, або провести концерт Монатіка. Вирішили провести концерт, тому що через пандемію його й так відклали на рік, а студію залишили на майбутнє.

Оскільки ми в минулому збиралися відкривати новий філіал, то вирішили, що тепер настав час для цього. За всю історію «Грації» ми зробили дуже багато роботи, тому хочеться відновити нашу справу. Я знаю, що наш центр у Святогірську вже розбомбили – про це повідомили люди, які живуть неподалік. А інші приміщення в Донецькій області чекають нашого повернення.

Приміщення в Ірпені.

Оскільки «Грація» є одним з найбільших танцювальних центрів в Україні, ми маємо дуже багато учнів. Серед них є ті, хто живуть нині також в Ірпені. Деякі люди запитували, де ми тепер, і їхали до нас. Наші учні стали однією з причин, чому ми вирішили рухатися далі й відкривати студію в Ірпені. Ми дуже довго шукали відповідне приміщення й передивилися стільки локацій, скільки я в житті ніколи не бачив. У Краматорську, Слов’янську та Дружківці було мало місць, які нам підходили. Зазвичай ми бачили приміщення й тоді вирішували, чи відкриваємо студію. А тут ситуація інша. Однак зрештою ми знайшли те, що потрібно, і через кілька тижнів ми будемо готові приймати наших учнів.

«Грація» залишиться «Грацією»

Наша команда складатиметься як з викладачів, з якими ми вже працювали в Донецькій області, так і з нових тренерів. Думаю, що студія в Ірпені дещо відрізнятиметься від тих, які у нас уже були. Адже танцювальний центр – це не тільки люди, які там викладають, а й люди, які приходять займатися та які приводять до нас дітей. Тож усе залежить від того, чи знайдуть вони спільну мову та цілі. Я думаю, все буде добре, бо тут багато чудових людей.

У мене були сумніви щодо того, чи варто залишати в студії назву «Грація». Мені здавалося, що вона звучить не дуже сучасно. Тим паче, що це було брендом у Донецькій області, а тут нас поки не знають. Ми нібито починаємо з нуля, тож потрібно дивитися на це з комерційної точки зору, шукати формат і під нього вибирати назву, зрозумілу для цільової аудиторії. Проте все-таки наш центр – це не зовсім про бізнес. Звісно, ми маємо заробляти гроші, щоб існувати – без цього неможливо. «Грація» – це радше про традицію та емоцію, тому ми вирішили залишити назву. 

Український дух неможливо перемогти

Ми ще в 2014 році пережили те, через що тепер проходять багато українців. Будемо відвертими: більшість людей сприймали війну як щось, що відбувається десь далеко, і не відчули її. І це нормально. Я пригадую, коли в 2014 році ми виїхали зі Слов’янська, потім повернулися в рідне місто, де багато чого було знищено. Так нині люди приїжджають в Ірпінь. Тоді, у 2014-му, у Слов’янську вулицями бігали зграї диких собак, люди ходили немов зомбі, не було світла й води. Однак згодом мешканці почали змінювати місто, і воно стало зовсім іншим.

Сил продовжувати свою справу мені також надає те, що я бачу неймовірних українців, які допомагають звідусіль. Мені здається, цей дух неможливо перемогти навіть перед лицем ядерної загрози. Ніхто не знає, скільки триватиме війна й коли ми переможемо. Але перемога, безперечно, буде, це просто питання часу та ціни, яку заплатимо за це. Немає нічого, що могло б змусити нас здатися.

Суспільство

У Києві пропонують створити сквер на горі Щекавиця

Опубліковано

У Києві на горі Щекавиця пропонують створити сквер. Автор петиції, Віктор Попов, стверджує, що гора Щекавиця має сакральне значення для киян. Крім того, це місце цікаве для поціновувачів історії Києва та туристів. Для відвідування цієї містини необхідно створити умови для комфортних прогулянок.

Відповідна ініціатива з’явилася на сайті електронних петицій Київради.

За легендою тут мешкав князь Щек, а в 912 році на горі поховали “віщого” Олега.

Також в некрополі на горі Щекавиця спочивають перший головний архітектор Києва Андрій Меленський, композитор Артем Ведель та український архітектор Михайло Іконников. 

Читайте також: В Україні пройде тестування оборонних інновацій французьких розробників

У вересні 2020 року тут був створений ландшафтний заказник “Гора Щекавиця”.

Для розгляду петиції столичною владою до червня 2024 року необхідно набрати 6000 підписів. Підписати її можна за посиланням.

Нагадаємо, у Мінцифрі розповіли про безкоштовні можливості від Дія.Бізнес.

Фото: Скріншот з петиції

Читати далі

Суспільство

На Полтавщині перейменували вулицю на честь Василя Стуса

Опубліковано

На Полтавщині у Петрівсько-Роменській громаді Миргородського району перейменували 38 вулиць і провулків, одна з перейменованих вулиць отримала назву на честь Василя Стуса.

Про це повідомили у телеграм-каналі «Деколонізація. Україна».

Зокрема, у селі Ветхалівка вулицю імені Максіма Горького назвали на честь українського поета Василя Стуса.

Читайте також: Петицію про створення рекреаційного парку на горі Юрковиця розгляне КМДА

Окрім того, вулицю на честь Василя Стуса перейменували і на Донеччині.

На Полтавщині у селі Петрівка-Роменська перейменували вулицю Міхаїла Голєніщева-Кутузова. Вона отримала назву Українських добровольців. У цьому ж селі вулицю Ніколая Ватутіна перейменували на Гетьманську. 

Вулицю імені Сидора Ковпака перейменували на Леоніда Каденюка.

Нагадаємо, Укрзалізниця повертає «Інтерсіті+» із Києва до Одеси в тестовому режимі.

Фото: Главком

Читати далі

Суспільство

6 традиційних пасок з різних регіонів України: рецепти від Ужгорода до Одеси

Опубліковано

З настанням весни майже кожна українська родина готується до великого християнського свята — Великодня. Серед усіх традиційних страв паска займає особливе місце, бо для вірян це символ воскресіння та нового життя. Цікаво, що в кожному регіоні України рецептура різна. Крім того, відрізняються традиції щодо початку приготування: в одних місцях тісто замішують ще в Чистий четвер, в інших — у Страсну п’ятницю. 

ШоТам підготували для вас шість варіантів традиційних пасок з різних регіонів України.

Закарпатська несолодка паска

Закарпатська паска схожа на коровай і вражає насамперед декором. Жодних кольорових посипок чи глазурі нема — тільки завитки з тіста різних форм: квіти, коси, віночки, хрести, сонце, місяць. Паски слугують не лише їжею, а й оберегом.

На відміну від більшості регіонів України, де паска традиційно є солодкою, закарпатська виступає як білий хліб з високоякісного борошна, яке колись вважалося розкішшю. Це борошно називали «петльованим», і це означало, що воно вищого ґатунку.

Ми знайшли цікавий старовинний обряд приготування закарпатської паски. Ним поділилася з нами жителька Хуста Тетяна Бондаренко. 

«Увечері перед днем випікання просіяти борошно, щоб воно «нагрілось» і стало легшим. Рано-вранці всі жінки в родині повинні зібратися та молитися, поки бабуся з молитвою замішує тісто. Це забезпечує, що хліб буде наповнений хорошою енергією та точно вдасться. Оскільки в закарпатській пасці не використовують родзинки, курагу чи білу глазур, основні інгредієнти залишаються традиційними: якісне борошно, вода, дріжджі, трохи солі та яйця. Паску прикрашають просто, але зі смаком — косичками та хрестиками з тіста. Перед випіканням обов’язково змащують сирим яйцем для красивого золотистого кольору. Традиційно паски печуть у четвер або суботу перед Великоднем. Важливо стежити, щоб піч була рівномірно нагріта, а паски розміщені так, щоб кожна з них рівномірно зарум’янилась», — каже жінка.

Закарпатський етнограф Федір Потошняк описує на своїй сторінці у Facebook традицію подачі випеченої паски: її кладуть на велику тарілку, яка стоїть на особливій великодній скатертині. Нижче паски завжди лежать яйця, ковбаса, шинка, сир, масло, сіль тощо. З часом з’явилася традиція святити паски в кошиках, виплетених у селі Іза, що призвело до зменшення їх розмірів, хоча традиційна закарпатська господиня й досі може вирішити покласти в кошик велику паску, підтримуючи спадщину минулих поколінь.

Тернопільські господині прикрашають паски зайцями на паличках

Традиційно процес випікання пасок у Тернополі розпочинається ще в Чистий четвер. Це роблять для того, щоб встигнути все приготувати до нічної служби на Великдень.

Однією з характерних особливостей тернопільських пасок є їхнє декорування. Зазвичай їх покривають біленькою глазур’ю, яку легко приготувати з яєчних білків і цукру. Для додаткового смаку й естетики до глазурі часто додають трохи лимонної кислоти, що надає легкої кислинки. Красу пасок підкреслюють за допомогою харчових барвників. Після нанесення глазурпосипають кольоровою стружкою, сухофруктами та родзинками. Особливим декором є маленькі солодкі зайці на паличках, які встромляють у верхівку паски.

Молода майстриня з Тернополя Антоніна Лахманюк у своєму блозі поділилася секретами випікання ідеальних пасок, які вона навіть продає. Антоніна вважає, що паска — це більше, ніж просто традиційний великодній хліб. Це символ свята, і до її приготування потрібен особливий підхід. Жінка підкреслює, що настрій пекаря може вплинути на якість випічки, тому якщо ви нервуєтесь або відчуваєте тривогу, паска може не вдатися. Важливо заспокоїтись і налаштуватися на позитив перед тим, як приступати до роботи.

У сім’ї Антоніни рецепти пасок передаються від бабусь і мам. 

«Напередодні замочіть родзинки, цукати та сухі ягоди в коньяку або ромі на ніч. Нагрійте 100 г молока, розчиніть у ньому 6 г сухих дріжджів або 15 г свіжих, додайте 2 ст. л. цукру та 70 г борошна. Накрийте й залиште в теплому місці на 30-40 хвилин. До цієї опари додайте 100 г розтопленого вершкового масла, 2 збиті яйця, 70 г цукру, вимочені цукати, трохи солі та 250-300 г борошна. Тісто має бути м’яким, але не липким. Замісіть, накрийте й залиште в теплому місці на 1-1,5 години. Розділіть тісто та викладіть у форми, дайте ще раз піднятися. Випікайте паски в духовці при 160° протягом 50 хвилин. У результаті ви отримаєте дві пасочки вагою по 400 грамів», — пише господиня.

Подільські бабки

На Поділлі — регіоні, який охоплює частини Вінницької, Хмельницької, Чернівецької, Тернопільської, Івано-Франківської та Львівської областей — великодні традиції мають свої унікальні особливості. Тут великодній хліб називають не паскою, а бабкою. Бабка — це пишна здобна кругла випічка, яку прикрашають візерунками з тіста й у суботу перед Великоднем освячують у церкві, після чого вона стає центральним елементом святкового столу.

Бабку на Поділлі готують з особливою увагою до деталей. Тісто для бабки роблять здобним, часто використовуючи яйця, масло, молоко, цукор і ванілін для аромату. Після замісу тісту дають добре піднятися, а потім формують у круглу форму, декоруючи поверхню візерунками, які можуть включати косички, зірки чи квіти, зроблені з того ж тіста.

Поліська великодня випічка — нічого зайвого

Паски Полісся, які печуть у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській і Сумській областях, відрізняються своєю простотою та традиційністю. Замість використання родзинок чи ванільного цукру господині часто обмежуються звичайним цукром у значній кількості. Цікавою особливістю є додавання відвареної картоплі, яка допомагає пасці залишатися м’якою довший час. Такий інгредієнт не тільки збагачує смак, але й підтримує текстуру випічки.

Традиційні поліські паски прикрашають досить скромно — простими візерунками з тіста та хрестами, що символізують великодні мотиви. Ці прикраси підкреслюють глибину релігійних традицій регіону.

Особливістю Полісся є збереження старовинних традицій замішування тіста. Господині часто використовують великі дерев’яні бочки, які потім накривають вишитим рушником, підперезують червоним поясом — крайкою — і кладуть на них гроші та гілочки верби. Це роблять з надією на добробут і здоров’я. 

Ще одна унікальна традиція полягає в тому, що вже випечений хліб виносять на вулицю перед світанком, щоб він отримав «благословення» сонця. Це роблять ті, хто через стан здоров’я не може дійти до церкви, але хоче, щоб їхні паски були освячені.

Сирні донецькі паски

На Донеччині особливо популярними варіантами є ванільні та сирні паски, кожна з яких має унікальні рецепти та значення.

Традиційно ванільну паску готують на молоці, додаючи родзинки для смаку. Завершальним акордом є покриття глазурʼю, яку роблять із цукрової пудри та білків, та яскравою цукровою посипкою.

Сирна паска в Донецькій області готується з особливим значенням. Для її приготування використовують кисломолочний сир, який перетирають в однорідну масу, додають цедру, цукати, родзинки та значну кількість яєць — десяток або більше. Таку паску зазвичай випікають у формі піраміди, яка символізує Гріб Господній. Цей символізм підкреслює глибину релігійних вірувань і традицій, що зберігаються в регіоні.

Існує повір’я, що якщо крихти падають з освяченої паски на підлогу, то це є поганою ознакою, тому за столом завжди панує особлива увага та повага до цього святкового хліба.

Мистецтво декорування пасок на Одещині

Одеські господині використовують для випікання пасок тільки борошно найдрібнішого помолу та найвищого сорту. Його використання забезпечує відмінну текстуру та смак випічки, що робить паски особливо пишними й ароматними. Особливу увагу приділяють декоруванню: це можуть бути сухоцвіти, фрукти, безе, тістечка макарони, маршмелоу тощо. 

Одеські ресторани не тільки печуть паски, а ще й змагаються, чия красивіша. Цукати, темні родзинки, горіхи, глазур з білого шоколаду, золоті злитки — чим тільки не дивують.

Марія Іванівна родом із села Маразлієвка Одеської області. Господиня готує паски з 25 років. Зараз їй 82, але вона продовжує випікати великодній хліб. Жінка поділилася з нами своїми секретами.

«Головне добре вимішати тісто руками — хвилин 40, не менше, щоб тісто аж пищало. І головне, щоб у хаті було тепло — не має бути протягів, коли тісто підходить. Я накриваю його ковдрою та вмикаю кондиціонер, щоб на кухні було аж жарко», — каже пані Марія. 

Кілька років тому з випіканням пасок жінці почала допомагати її онука Руслана. Вона підійшла до процеcу з особливою креативністю. Паски почали виходити настільки естетично привабливими, що люди почали їх замовляти до свого столу, і бабусі з онукою, звісно ж, додалося роботи. 

«Коли я з бабусею почала випікати паски, то ми стали додавати цукати на кшталт вишні, манго, персика — дуже смачно виходить. Є ще один секрет: коли замішуємо тісто руками, обов’язково молимося, згадуємо душевні сімейні історії. Серце наповнене любов’ю, у всіх обов’язково гарний настрій», — розповідає Руслана Орленко. 

Для випікання за рецептом бабусі Марії знадобиться літр молока, 20 жовтків, 700 г цукру, 2 пачки ванільного цукру, 300 г вершкового масла, 100 г соняшникової олії, 200 г живих дріжджів, 3,5 кг борошна, а також цукати за смаком.

«Цукор з жовтками збиваємо міксером, додаємо молоко кімнатної температури, висипаємо всі дріжджі, додаємо борошно та перемішуємо (має вийти консистенція трохи густіша за сметану). Посипаємо зверху трохи борошном і накриваємо рушником. Лишаємо в теплому місці на годину — тісто має гарно піднятися. Потім починаємо замішувати й додаємо потроху борошно, яке лишилося. Додаємо розтоплене вершкове масло й соняшникову олію. Тісто вимішуємо не менше 40 хвилин. Додаємо цукати, цедру лимона, ванільний цукор. Накриваємо рушником або ковдрою та залишаємо в теплому місці на 1,5 години. Розливаємо тісто по формах, які попередньо треба змастити олією. Форма має бути заповнена менше, ніж наполовину. Чекаємо годину, щоб тісто підійшло до краю формочки. Ставимо в духовку й випікаємо 45-50 хвилин при температурі 170°», — ділиться господиня. 

Паски в різних регіонах України — це більше, ніж просто великодній хліб. Кожен край вносить у свої рецепти частинку місцевої культури, історії та традицій. Це не просто страва, а символ спільноти й спадщини. Від Поділля до Полісся, від Бессарабії до Донеччини кожен рецепт зберігає зв’язок між поколіннями.

Читати далі