Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Донецькі куркулі» на Прикарпатті. Як швейне підприємство зі Сходу відновило роботу в Івано-Франківську

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Олена Бесараб разом із чоловіком займаються власним бізнесом вже понад 20 років. Разом вони заснували дистриб’юторську фірму, що здійснювала продаж автотоварів в Донецькій та Луганській областях, а також інтернет-магазин PokrovAvtо.

У 2014 році, після окупації Донецька російськими військами, Олена з чоловіком евакуювали товари та обладнання до Покровська. У новому місті підприємці розширили свій бізнес: через попит клієнтів подружжя створило швейне підприємство з виготовлення автомобільних чохлів.

Другу релокацію, тепер вже до Івано-Франківська, бізнес пережив у лютому 2022 року – після повномасштабного російського вторгнення. На новому місці підприємці відновили продаж автозапчастин та перезапустили виробництво. Щоправда, замість чохлів з’явився новий запит – військова амуніція.

Захоплення чоловіка стало справою нашого життя

У нас бізнес сімейний. Я завжди кажу «ми», бо маю на увазі себе та чоловіка. Ми працюємо разом вже понад двадцять років: я прийшла в бізнес у 2000 році, чоловік – у 2001. Чому ми вирішили розпочати саме власну справу? Якось так склалося життя. Ми завершили навчання в університетах, не змогли знайти роботу за фахом і тому пішли на ринок, а з ринку виросли у фірму. На нашому підприємстві в Донецьку працювали 30 людей, частина – в гуртовій торгівлі, інші – у трьох наших магазинах.

Олена Бесараб та чоловік

Чому саме автомобільні товари? Мій чоловік – інженер-конструктор, завершив навчання в КПІ за спеціальністю «конструктор автомобілів та тракторів», а ще цікавився ринком автотоварів та відслідковував новинки. Поступово його хобі перетворилося на бізнес. А я його в цьому підтримала. З початковим капіталом нам дуже допомогли батьки, далі ми знайшли постачальників і почали продавати запчастини. 

«А тоді ми стали донецькими куркулями»

У 2014 році ми переїхали з Донецька до Покровська. Каталізатором рішення перевезти бізнес була дуже страшна історія, про яку сьогодні важко навіть згадувати. Якщо коротко, ще на початку окупації до нашої бази вночі зайшли російські окупанти, почали грабувати і трощити все, налякавши наших працівників. 

Коли росіяни побачили, як ми вболіваємо за свою команду – сказали, що не заважатимуть нашій роботі. Проте з часом нашу діяльність обмежували все більше. Нас врятувало те, що вдалося вивезти дві вантажівки з товаром до Покровська.

 Перший час в нас була депресія, ми постійно чекали, коли зможемо повернутися, але минав час, Донецьк залишався під окупацією. А наші працівники просили відновити роботу бізнесу. Особливо вражає те, що всі співробітники з Донецька тоді переїхали разом із нами. З часом команда, на жаль, розпалася, вже на новому місці нам довелося формувати новий колектив із місцевих мешканців. Напевно, до 2017 року ми ніяк не могли закреслити все, що було в Донецьку, а треба було не жити минулим. Ми чекали, тому не розширювались в бізнесі, цей переїзд дуже вплинув на підприємницьку роботу.

Подружжя засновників бізнесу

Ми продовжували працювати в сфері гуртової торгівлі автомобільними товарами та запчастинами на Донеччині та Луганщині, розвивали наш інтернет-магазин, організували склад та зібрали команду з десятьох людей. А в 2017 році стали ще й «донецькими куркулями». Це програма, за якою можна отримати фінансову допомогу на розвиток малого та середнього підприємництва. Ми отримали грант на виробництво автомобільних чохлів, тому вже в Покровську відкрили невеликий швейний цех. Ідея з’явилася випадково: ми продавали автомобільні деталі, але клієнти просили додати до асортименту ще й чохли. Ми проаналізували ринок, а держава допомогла з фінансуванням. Так почався новий етап нашого бізнесу.

Спершу я думала про рідних, а потім – про те, що їсти

Напередодні повномасштабного вторгнення ми довірились повідомленням від влади про те, що наступу не відбудеться. Але, на жаль, 24 лютого змінилось абсолютно все. Тоді, перш за все, ми думали про наших дітей, адже знову переживати цю депресію ми не хотіли. Тому вирішили, що бізнес нікуди не зникне, а якщо ми переїдемо – підприємство переїде за нами. Власне, першу я думала про рідних, а вже потім – про те, що їсти. 

Для бізнесу переїжджати дуже складно, оскільки ми втрачаємо як матеріально, так і морально. Якби переїзд відбувався поступово, це було б не так болюче. Зранку 24 лютого ми почали шукати фури, аби вивезли товар, обладнання, наш цех, але ніхто не погоджувався – всі боялися мобілізації. Куди я лише не зверталась, навіть телефонувала на гарячу лінію олігарха, чиї фури привозили гуманітарку до Покровська, а назад їхали порожніми. Я благала допомогти перевезти обладнання, але мені відмовили.

Донецькі підприємці

Цього разу, вже при другому переїзді, я не роздумувала і кинула все без будь-яких шкодувань. У нас є знайома з Маріуполя, яка до останнього не вірила, що з містом може статися щось подібне. Адже коли ми дивимось телевізор, нас наповнює дух перемоги. Але потрібно реально дивитись на речі, евакуювати дітей в безпечне місце і не чекати, коли до тебе прийдуть. 

Коли люди побачили, що відбувається на окупованих територіях, то зрозуміли, що треба рятувати й свої машини, тому ми виїхали з допомогою знайомих в перші дні вторгнення. Усе було дуже неорганізовано, тоді з’явились величезні затори та чимала кількість блокпостів. Наше обладнання, зокрема станки, вдалося вивезти повністю. Товар, на жаль, здебільшого залишився в Покровську, частина лекал пошкодилась під час дороги.

автівки Покров Авто

У Франківську перейшли на українську

Ми приїхали до Івано-Франківська, оскільки мали тут знайомих постачальників. Особливо нам дуже допомогли партнери з “ЛСА Груп”. Вони не лише виділили нам окреме приміщення для товару, а й розвантажили його та синхронізували. Вони бачили, що ми торгуємо конкурентним товаром, але попри це допомогли нам абсолютно безкоштовно. Ми були дуже здивовані, пропонували кошти, адже до цих процесів залучили велику кількість людей. Та наші партнери відмовилися й сказали, що ми друзі, а отже – це дружня підтримка. 

Читайте також: Ми виїхали з Донеччини, але наші вироби повертаються туди. Історія сувенірної майстерні WoodLike

Саме місто нам дуже подобається, особливо вразила «Стометрівка». Ми бачимо багато відмінностей в культурі, побуті. Багато людей сьогодні говорять про мовне питання, але в місті я його не відчуваю. Я знаю, що мені потрібно працювати, потрібно спілкуватись з людьми. У голові в мене російська мова, але я перекладаю її, спілкуюсь українською, хоча часом все одно проскакують ці слова. Місцеві це бачать та розуміють, ця реакція не є негативною, нас хочуть підтримати. Я розумію, що розмовляю поки ще повільно, з помилками, але дуже стараюсь і не соромлюсь цього. У своїй сім’ї ми теж домовились перейти на українську, стараємось цього дотримуватись і привчаємо найменшого сина. У дітей у місті такі ігри цікаві: вони встановили блокпости, вимагають сказати «паляниця», тому з цим краще не жартувати (посміхається).

Франківські будні донецького підприємства

Зараз в нас працює оптова торгівля та магазин, який ми перенесли до Івано-Франківська. Ми втратили можливість як дистриб’юторська фірма обслуговувати клієнтів з Донеччини та Луганщини, проте зараз більш активно розвиваємо роботу в онлайні. Дуже допомагає наш сайт, де презентовано увесь асортимент товару. Зараз нам потрібно «вибивати» собі місце під сонцем, показувати свою унікальність та доводити, що ми корисні для наших клієнтів. Ми знаємо цей ринок, ми знайомі між собою, тому розуміємо, що треба робити. Ми відчуваємо свою силу.

Щодо швейного цеху, то ми також продовжуємо роботу у Франківську. Сюди переїхали наші друзі з Краматорська, ми тримаємо зв’язок з усіма постачальниками, маємо потенціал для розвитку, тому почали спільну роботу. 

У наших колег теж швейне виробництво, вони виготовляють рюкзаки. Спільно ми вирішили шити те, в чому зараз найбільша потреба – військову амуніцію, форму, плитоноски. В них легке обладнання, в нас – обладнання для чохлів та важких тканин. Якось в Івано-Франківську двоє дівчат шукали роботу, ми подружились, і вони пошили кілька плитоносок. Тому зараз ми на початковому етапі запуску ще й цього виробництва, утім запуск додаткового напряму – це дуже довгий процес. Наразі ми чекаємо на тканину для кітелів. І будемо дуже раді бачити в команді закрійника.

швейний цех

У нас хороший сервіс, ми доставляємо товар безкоштовно. Я вважаю, що саме в цьому наша унікальність: ми кілька разів переїжджали, але все одно продовжили свою роботу. Якось наш менеджер прийшов до роздрібного магазину й каже: «Будь ласка, зареєструйтесь на нашому сайті, у нас хороший асортимент, будемо раді співпраці». На це йому відповіли, що виробників і товару вистачає, але погодились взяти візитку. А на її звороті написано «донецький куркуль». Коли клієнт це побачив, то одразу погодився на співпрацю. Усі намагаються нас якось підтримати, допомогти облаштуватися нам на новому місці. Думаю, в такий спосіб люди прагнуть зробити свій внесок у спільну перемогу – допомогти донецьким підприємцям почуватись тут як вдома.

Потрібно рухатися вперед, іншого виходу немає

Особисто для мене найскладнішим було зрозуміти, хто твій ворог, і на першому етапі перемогти його. Я вирішила, що перемагати ворога – це також і працювати, надавати робочі місця, платити податки і завдяки цьому наближати нашу перемогу. А ще – вчити дітей відповідати за свої вчинки, бути чесними і знати, хто твої рідні та як їх потрібно цінувати.

Щодо бізнесу, то найскладнішим було саме його перевезення. Щоб це зробити якісно, потрібно планувати і довго готуватись. А ми вже везли товар в фурах і достеменно не знали, куди саме. 

донецькі підприємці створюють військову амуніцію

Я вважаю, не треба дивитися в минуле і чекати, що повернеться все, як було. Як було раніше вже не буде ніколи. Тому слід просто працювати. А для цього необхідно переїхати на більш безпечну територію та організовувати роботу. Вірити, що все повернеться і втрачати час – це дуже помилково. Бо разом із часом ти втрачаєш команду, платиш за оренду приміщення, щоденно маєш моральні і матеріальні втрати. Тож поки є сили, потрібно сміливо крокувати вперед, іншого виходу просто немає.

Цей бізнес я вже не покину

Наразі нам потрібно відремонтувати ще деякі машинки, зібрати їх правильно, завершити облаштування нашого цеху. Поки в нас доволі маленьке приміщення, адже частину займає магазин. Крім того, потрібно створити робоче місце для закрійника, щоб все злагоджено працювало.

Якщо говорити про виробництво чохлів, сьогодні це не є товаром першої необхідності, ми не зосереджуємося на цьому. Попри це до нас періодично приходять власники дорогих автівок і просять пошити тканинні чохли для шкіряного салону. Поки є одиничні замовлення, тому ми дуже поступово відновлюємо цей напрям, орієнтуючись виключно на попит. Я маю спершу забезпечити працівників роботою, а не хапатись туди-сюди. У бізнесі потрібна стабільність. 

Донецькі підприємці створили швейне виробництво

У виробництві все набагато складніше, ніж у звичайній торгівлі. Навіть якщо буде відсутній один ґудзик – буде збій. Тому спершу потрібно мати достатню кількість матеріалів та забезпечити людей роботою.

Ми хочемо розширюватися в сфері пошиття одягу. Я можу шити одяг для армії, а потім перейти на пошиття одягу для риболовлі чи полювання. Крім того, плануємо відкрити магазини. Це та перспектива, яку я бачу сьогодні. І, звісно, будемо й надалі розвивати онлайн-магазин.

Я відразу зрозуміла, цей бізнес вже не покину. Він буде розвиватися тут, у Франківську, а після перемоги я можу організувати все заново на Донеччині. Насправді дуже корисно тестувати бізнес на іншій території, це дуже цікаво, якщо не враховувати, що причиною переїзду стала війна. Та для себе я остаточно вирішила, що Україна – це мій дім. І не так важливо, де розташоване приміщення, в якому ти живеш чи працюєш.

Суспільство

Переселенка із Сєвєродонецька відкрила сучасну клініку в Києві, де працюють тільки ВПО 

Опубліковано

До війни Олена Паталаха проживала в Сєвєродонецьку, була керівницею кафедри стоматології Луганського державного медичного університету та володіла медичним центром.

Про це повідомляє Мінреінтеграції.

фото: Мінреінтеграції

Про відкриття стоматології

Жінка відкрила свою власну стоматологічну клініку в місті Сєверодонецьк у 2005 році. Навіть після 2014 року, коли конфлікт на сході України набув повномасштабного характеру, її клініка продовжувала працювати, надаючи безкоштовні послуги військовослужбовцям.

фото: Медичний центр “Естетик-центр” у Сєвєродонецьку 

Після початку інтенсивного вторгнення в рідне місто, Олена була змушена залишити його. Разом із своєю командою вони вирішили переїхати до Києва.

Читати також: Саша Махов. Історія журналіста і воїна з Луганська

Олена поділилася, що саме пацієнти та її колектив надихнули її зібрати сили та розпочати спочатку. Попри складнощі, лікарка та її команда змогли отримати всі необхідні документи для роботи у новому місті. І в результаті нова клініка відкрила двері для перших клієнтів у Києві.

Відомо також, що зараз стоматологія вже почала повноцінну роботу. Там працюють переселенці.

Ми вдячні цьому прекрасному місту за те, що дало нам шанс жити та працювати, створювати здорові та щасливі посмішки попри війну“, – підкреслює Олена Паталаха.

Нагадаємо, що естонський депутат вирушив у велопробіг за Україну: 1700 кілометрів за 6 днів.

Також ми повідомляли, що у Харкові можуть з’явитися вулиці на честь Олени Пчілки, Тичини й Гребінки.

Фото: архів Олени Паталахіної.

Читати далі

Суспільство

У “Київ Мілітарі Хаб” відкрили безоплатний спортзал для реабілізації ветеранів

Опубліковано

У Києві відкрили новий спортивний комплекс для військовослужбовців та ветеранів, оснащений сучасними тренажерами для реабілітації. В ньому їм надається можливість безоплатно займатися фізичними вправами.

Про це повідомили на офіційній сторінці “Київ Мілітарі Хаб” у фейсбуці.

фото: Київ Мілітарі Хаб

Про спортзал

У ньому можна безоплатно займатися на сучасних реабілітаційних тренажерах. Тренування доступні для військових з ампутаціями кінцівок, а також для тих, хто користується кріслом колісним.

Читати також: На Київщині міжнародні партнери відновили понад 9 тисяч об’єктів: як скористатися програмою

Є можливість проводити заняття самостійно або з реабілітологом. Перше заняття для відвідувачів провів український атлет і телеведучий, президент Федерації стронгмену України Сергій Конюшок.

Адреса: вул. Бастіонна, 11.

Графік роботи: понеділок-п’ятниця – з 09:00 до 18:00, субота – з 08:00 до 19:00.

Гроші на облаштування залу передав благодійник з Нідерландів, який побажав залишитись анонімним.

Також ми повідомляли, що Мінкульт розпочав короткотривалі гранти: як вони працюють та як подати заявку.

Фото: Київ Мілітарі Хаб

Читати далі

Суспільство

Саша Махов. Історія журналіста і воїна з Луганська

Опубліковано

Нерідко ми ходимо по вулицях і навіть не замислюємося, хто ці люди, на честь яких вони названі? Через роки насаджування російської культури та історії кожен українець знає, хто такий Лєнін, Пушкін і Щорс, імена яких носили, а деколи досі носять вулиці майже в кожному населеному пункті України. А хто такий Болбочан, чи чим була відома Теліга, чи ким були Махов із Ратушним, на жаль, досі відомо далеко не всім.

Але саме вони є справжніми героями України, які, на відміну від вищезгаданих катів і чужинців, справді заслуговують на свою честь. І саме заради того, щоб розповідати українцям про достойних, але недостатньо відомих синів і доньок України, чиї імена носять вулиці наших міст, ШоТам та “Стріткод” розпочинають спільний проект “Незламні назавжди”! І наш перший випуск про Олександра Махова, чиєю прізвищем з 2022 року названо вулицю та станцію трамвая у Києві.

Сюжети “Незламні назавжди” будуть використані на “Уроках незламності” – всеукраїнському освітньому проекті для школярів, розробленому ГО “Історична платформа” спільно з Освіторією.

Історія Саши Махова

Вихованець луганської “Зорі”, підкорювач гір, марафонець та висвітлювач миротворчих місій України! І це лише маленька частина історії Сашка Махова, який поклав своє життя за Україну.

Початок карʼєри

Він народився в Луганську у 1986-му, зростав у зросійщеному оточенні та говорив російською. 3 дитинства захопився футболом, навчався у дитячо-юнацькій спортивній школі “Зоря”. Але за фах обрав саме журналістику: як репортер зростав на телеканалах Луганська. А згодом продовжив карʼєру і на центральних телеканалах: “Україна”, “Україна 24” та “ДІМ”.

Окупація рідного міста

Ті, хто знав Махова до 2014, запам’ятали його скромним, в окулярах і костюмі з краваткою. Та початок війни в Україні і окупація росіянами рідного Луганська кардинально його змінили… Прапор та шарф “Зорі” лишився в офісі, а окуляри пізніше розібʼють – на акції проросійських активістів. 3 початком російської агресії Сашко як український журналіст був змушений покинути Луганськ.

3 2015 Олександр їздив репортером на фронт, висвітлював події в зоні бойових дій. І в якийсь момент вирішив, що інформаційного поля бою для нього замало. У тому ж 2015 взяв до рук зброю і в лавах 57-ої бригади пішов бити ворога. Воював під Горлівкою. Спочатку був навідником зенітної установки, потім – кулеметником.

“Живи на повну”

Після демобілізації повернувся в журналістику, але продовжував їздити на схід. Так він був ближче до дому. Разом з цим Саша став цінувати кожен день і втілювати власні мрії: купив кеди Converse і перше в житті пальто, здолав Чорногірський хребет та стрибнув із парашутом!

Махов часто писав, що війна навчила його брати від життя максимум. І він це робив! В 2017 році як спецкор побував в Антарктиді разом з українською експедицією. А це теж він – єдиний журналіст у літаку, що евакуював українців із китайського Уханя – осередку пандемії!

За пів року до повномашстабної війни Сашко відправився як спецкор до Республіки Конго. Робив репортаж про український миротворчий контингент у найбіднішій країні світу.

Читати також: На Київщині міжнародні партнери відновили понад 9 тисяч об’єктів: як скористатися програмою

Повномасштабне вторгнення

А 24 лютого 2022 просто з редакції пішов до військкомату й став до лав 95 десантно-штурмової. Між боями Сашко зробив пропозицію коханій Анастасії. Це був його 36-й День народження.

“У мене, на жаль, немає зараз обручки для тебе, але є кільце від гранати. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Виходь за мене”, – промовив він на відеозверненні.

Смертельне поранення

Кохана погодилася. А через три тижні Сашко отримав смертельне поранення… 4 травня біля села Довгеньке, де Сашко освідчився коханій, він пішов із життя. Сашка поховали у Києві, посмертно нагородивши Орденом “За мужність” III ступеня.

А віднедавна в столиці зʼявилася вулиця, що носить імʼя Олександра Махова. А на ній – інтерактивна табличка проєкту “Стріткод”, який розповідає, на честь кого названі наші вулиці. Достатньо лише навести камеру на QR-код та перейти за посиланням.

Про проєкт

“Стріткод” вже розмістив 81 табличку в Києві, незабаром зʼявляться ще 50, а попереду тисячі по всій Україні!

За своє життя Сашко говорив: “Якщо і вмирати, то тільки героєм на полі бою”. Так і сталося.

У Махова залишився син Владислав від першого шлюбу. Який обовʼязково побуває на площі імені тата в його рідному звільненому Луганську!

Нагадаємо, що Бельгія виділить €200 млн та ракети ППО для України.

Також ми повідомляли, що на книжковому ярмарку в Буенос-Айресі представили український стенд.

Читати далі