Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Ми виїхали з Донеччини, але наші вироби повертаються туди. Історія сувенірної майстерні WoodLike

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Війна змусила їх покинути не лише рідну Костянтинівку, а й нову майстерню. Через наступ російських військ подружжя Поколенків евакуювалося до Дніпропетровщини, а звідти – до Києва. Аби на новому місці відновити роботу сімейного бізнесу – екомайстерні WoodLike.

Їм вдалося вивезти з Донеччини все обладнання та вдруге почати з нуля: знайти приміщення, налагодити виробництво та відновити роботу. І хоча обсяги замовлень зменшилися, а більшість партнерств було втрачено, Поколенки не опустили руки. Сьогодні вони створюють нові вироби та мріють про відкриття ще однієї справи.

Про бізнес, на який надихнув прадідусь, перші кроки, релокейт та невиправний оптимізм ШоТам розповіла співзасновниця WoodLike Наталя Поколенко.

Ми завжди мріяли про власну справу

Я кандидатка філологічних наук, чоловік – технічних. Увесь наш попередній досвід роботи зовсім не пов’язаний із бізнесом, який ми маємо сьогодні. Але доволі довго чоловік мріяв про відкриття власної справи. І цьому є пояснення: прадідусь Дмитра був теслярем. Приїхавши до Донецької області на заробітки, він одружився та відкрив власну майстерню. Там разом із дружиною вони виготовляли багети для дзеркал та власне дзеркала. 

Засновники майстерні WoodLike
Наталя та Дмитро Поколенки.

Вони створювали готовий продукт, й одна з робіт залишилася в нашій майстерні. Тож можна сказати, що спрацювало родинне коріння і потяг робити щось своїми руками. Насправді він завжди був у нас, лишалося просто втілити його в життя. 

Нас надихнули бізнеси переселенців

Історія WoodLike почалася з рішення використати власні заощадження. Ми наважилися придбати обладнання й створювати щось своє. Звісно, був певний страх, адже у нас не було жодного досвіду, ми не знали, де краще навчатись та з чого варто починати.

Попри це ми зробили перший крок і витратили кошти на купівлю лазерного верстата. Замовили його в Китаї, й поки він їхав, розповідали про свої плани та майбутні вироби у фейсбуці. Коли обладнання доїхало, ми вже мали підготовлену аудиторію та потенційних замовників. Ми багато про це розповідали, думаю, саме це й допомогло.

Мапа України від WoodLike
Мапа України, створена майстернею WoodLike.

До того ж, я працювала журналісткою в регіональному виданні й писала про бізнеси українців. Це також неабияк вплинуло на наше рішення. Адже після роботи ми з родиною неодноразово обговорювали вдома різні історії. І завжди були вражені, що переселенці, втративши все, розпочинали свою справу на новому місці. Саме завдяки цим історіям і зважились на відкриття власного бізнесу. Я думала: «Якщо вони змогли – ми також зможемо». Нас дуже надихали ці історії. 

Бізнес – це не лише інвестиції, а й навчання

Водночас ми зрозуміли що необхідно вчитися: як організувати бізнес, як спілкуватись з клієнтами, як вести продажі тощо. Тоді вже було багато різних програм, грантів, можливостей для підприємців. Тому подали заявку і нас відібрали на навчання у Львівській бізнес-школі при Українському католицькому університеті (УКУ).

Вже у Львові до нас підійшла незнайома людина й сказала: «Ви з Костянтинівки, WoodLike, я вас знаю!». Тоді ми зрозуміли: якщо про нас знають навіть у Львові – ми все робимо правильно, а отже, варто продовжувати.

Наталя та Дмитро Поколенки
Подружжя Поколенків.

З першого дня нашої роботи WoodLike не обмежувався Костянтинівкою. У нас не було офлайн-магазину, тому всі продажі відбувалися через соціальні мережі. Наші замовники – це люди з різних куточків України і навіть з-за кордону. Вироби вирушили щонайменше до двадцяти країн.

Ми жили в прифронтовому місті, але не вірили в новий етап війни

Звісно, напередодні повномасштабного вторгнення відчувалася певна напруга. Американська і британська розвідки вже відкрито попереджали про майбутній наступ росіян. Було дуже тривожно, але ми все одно не вірили, що це станеться. Ми зі сходу, наше місто невелике й з початку російсько-української війни вважалося прифронтовим. До передової – 30-40 кілометрів. Тому цю історію ми проживали впродовж останніх восьми років. Але повірити, що війна вийде на такий масштаб, не могли.

Читайте також: Робили бомбезну каву в Сєвєродонецьку – робимо і в Кропивницькому. Історія мережі «Кава Станція»

За два тижні до вторгнення ми поїхали на Київщину, аби забрати новий верстат. Напередодні якраз виграли грант від Донецької ОДА, завдяки якому частину коштів виділила обласна адміністрація. Так ми замовили верстат, який допомагає створювати об’ємні дерев’яні вироби. Приїхали до Київської області, пройшли навчання, а згодом замовили велику партію сировини.

24 лютого ми прокинулись о п’ятій ранку від вибухів, що лунали з Краматорського аеропорту. Паралельно із власним бізнесом я працюю в міжнародній організації, тож колеги в спільному чаті написали англійською: «Росія напала на Україну». 

Донька – у Харкові, ми – в Костянтинівці

Того ранку ми з чоловіком були вдома вдвох: донька перебувала в Харкові, вона студентка Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Перші тижні повномасштабної війни були суцільним жахіттям. Щоразу, коли чули про обстріли Харкова, проблеми з продуктами чи водою, думали лише про одне: як вивезти доньку в безпеку. 

Ми навіть планували їхати за нею самостійно, але Марія забороняла. Тоді окупанти почали розстрілювати автівки, а дорога, що пролягала через Ізюм, була небезпечною. Там тривали бої. Згодом хлопець доньки придбав їй квиток до Дніпропетровщини й вона дивом виїхала, опинившись у відносній безпеці.

Після цього вже Марія вмовляла нас поїхати з Костянтинівки. Оскільки всі наші родичі також із Донеччини, донька кликала до себе. А ще нам неодноразово писали знайомі з інших областей та з-за кордону. Пропонували виїхати до Грузії, Швеції, Сербії чи Литви. Але залишати країну мені не хотілося. 

Родина Поколенків
Наталя та Дмитро Поколенки разом із донькою Марією.

Врешті-решт посеред квітня Марія вмовила нас – ми виїхали з Донеччини до Дніпропетровщини. Там, у її хлопця, ми прожили десь місяць. Поступово відновилася моя основна робота: ми почали проводити онлайн-заходи для українського бізнесу. Розповідали, як евакуюватися, куди їхати, хто допомагає з релокейтом тощо. 

Так я знову поринула в історії про релокацію. А отже, ми почали обговорювати переїзд WoodLike. Тоді якраз почали телефонувати друзі, мовляв, чого ви чекаєте, час вивозити все обладнання. Тому в травні ми повернулися до Костянтинівки, аби забрати наші верстати.

Обирали між Дніпром, Львовом та Києвом

Частину обладнання можна було підняти втрьох чи вчотирьох, але були й верстати вагою близько 800 кг. А тому впоратися без навантажувача було нереально. Протягом тижня ми намагалися знайти його, але тоді всю подібну техніку вже вивезли: вона коштує чимало грошей, люди боялися за своє майно. Нам пощастило знайти чоловіка, який погодився приїхати й допомогти. Також були чималі проблеми з пальним, водії вантажівок відмовлялися від замовлень. А якщо погоджувалися – просили надто багато грошей. Та ми впоралися.

Верстат майстерні WoodLike
Один із верстатів майстерні WoodLike.

Для переїзду ми розглядали Дніпро, Львів і Київ. Але боялися, що до Дніпра дійдуть окупанти. Львів дуже любимо, та він надто далеко від нашого дому. А Київ – ближче, це столиця, це нові можливості. Тому з трьох варіантів обрали найбільш оптимальний.

«Я передумав, орендувати приміщення не вийде»

Спочатку ми приїхали до Києва на «розвідку», щоб обрати приміщення й оцінити ситуацію. Те, що побачили, нас розчарувало. Восени ми збудували нову майстерню на місці майстерні прадіда чоловіка. Усе було чисте, нове, красиве. Натомість у столиці нам пропонували або приміщення із захмарною вартістю оренди, або щось, що взагалі не відповідало нашим очікуванням та потребувало значних витрат на ремонт. 

Зрештою знайшли місце неподалік Броварів та поїхали за обладнанням додому. І ось ми веземо верстати, повертаємось до столиці, і вже в передмісті телефонує власник приміщення й каже: «Я передумав». Ми були шоковані, але довелось акумулювати всі свої зусилля, сісти за ноутбук і терміново шукати бодай щось. Знайшли великий приватний будинок, де облаштували і майстерню, і житло. Працюємо на першому поверсі, а живемо на другому. 

Вироби майстерні WoodLike

Нам вдалось перевезти все необхідне для виробництва. Через день-два залишалося лише увімкнути обладнання й розпочати роботу. Із сировиною проблем також не було: напередодні російського вторгнення ми якраз забрали нову партію. 

До того ж, ще на Дніпропетровщині чоловік створив багато нових проєктів. Для кожного виробу необхідно мати векторну модель – електронні креслення. А оскільки без верстатів створювати щось було неможливо, він готував нові проєкти. Тому в столиці ми вже були готові не просто відновити роботу, а й створювати щось нове. Зокрема, патріотичні вироби, як от магніти з російським кораблем.

Два магніти – це емоції, партія – це заробіток

До війни ми мали В2В партнерства. Коли ти виготовляєш щось для людини, яка замовляє два магніти, – ти отримуєш емоцію. А коли це В2В сектор – ти отримуєш гроші. На жаль, майже всі В2В партнерства ми втратили, оскільки це були державні установи, обласні державні адміністрації, представники іншого бізнесу, які замовляли сувеніри, фірмові вироби зі своїми логотипами тощо. Наразі всі ці люди опинилися в скрутних умовах, їм не до подарунків і не до красивих речей.

Магніт з російським кораблем

Хоча одне партнерство у нас все ж збереглося – компанія «Це крафт». Ми співпрацювали ще до повномасштабного вторгнення. Вони об’єднали крафтових виробників, переважно зі Сходу та Півдня, і на своїй платформі продавали нашу продукцію. Коли почався новий етап війни, вони продовжували надсилати нам нові замовлення. 

Наші вироби повертаються на Донеччину

Наша особиста гордість – це мапа-пазл України з вишивками регіонів. Ми пишаємося цією роботою і дуже її любимо. Ця мапа прекрасна, соборна, там все – як має бути. І тепер цей виріб набув нового сенсу. Люди продовжують замовляти її навіть сьогодні. 

Мапа України з вишивками регіонів від WoodLike
Мапа України з вишивками регіонів від майстерні WoodLike.

Також часто замовляють магніти з «тракторними військами» та російським кораблем. А після мого допису про сум за Донеччиною люди почали замовляти магніти з символом нашого регіону. Вироби купують і волонтери, аби передати військовим. Частину продукції ми безкоштовно передаємо до різних підрозділів. Ми поїхали з Донеччини, але наші вироби повертаються туди.

Попри те, що втратили В2В партнерство, ми розуміємо що, не створюємо продукт першої необхідності. Наші вироби купують на подарунок, в якості презенту. Також усвідомлюємо, що люди втратили роботу, у багатьох труднощі. А тому маємо підлаштовуватися, не нити, а працювати далі. 

Усе робимо втрьох: я, чоловік та донька

У команді WoodLike лише три людини, ми все робимо втрьох. Дмитро відповідає за підготовку проєктів, електронних моделей, виготовлення. Моя частина – це комунікація з клієнтом, узгодження, обговорення і частково процес виготовлення. Марія займається просуванням та соціальними мережами

Команда творчої майстерні WoodLike
Родина Поколенків.

Асортимент ми розширюємо постійно. Не було такого дня, щоб ми не планували створення чогось нового й цікавого. От вчора отримали нове цікаве замовлення – і Дмитро з самого ранку сидить і працює над проєктом. Робота кипить щоденно, але, крім асортименту, нам потрібні й продажі. 

Мріємо відкрити ще одну справу

У планах – ще один бізнес, та поки що він перебуває на стадії обговорення та роздумів. Ми б хотіли робити поверволи – це такі великі повербанки на весь будинок. Наразі для Донецької області це дуже актуально, як і для інших регіонів. Коли через обстріли зникає електропостачання, поверволи допомагають задовольнити найгостріші потреби: мати світло, приготувати їжу, підзарядити телефон.

Це можливо робити на нашому обладнанні, але необхідно придбати спеціальне комплектовання. Ми працюємо над його пошуком, а паралельно шукаємо, як правильно збирати, монтувати ці поверволи. Ключове – аби це було доступно для пересічної людини. Наша мета створити продукт, який зможе дозволити собі практично кожен.

Читайте також: Крафтові гаманці з Нової Каховки. Як бренд NUB Workshop врятувався з окупації

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі