Ми виїхали з Донеччини, але наші вироби повертаються туди. Історія сувенірної майстерні WoodLike

Війна змусила їх покинути не лише рідну Костянтинівку, а й нову майстерню. Через наступ російських військ подружжя Поколенків евакуювалося до Дніпропетровщини, а звідти – до Києва. Аби на новому місці відновити роботу сімейного бізнесу – екомайстерні WoodLike.

Їм вдалося вивезти з Донеччини все обладнання та вдруге почати з нуля: знайти приміщення, налагодити виробництво та відновити роботу. І хоча обсяги замовлень зменшилися, а більшість партнерств було втрачено, Поколенки не опустили руки. Сьогодні вони створюють нові вироби та мріють про відкриття ще однієї справи.

Про бізнес, на який надихнув прадідусь, перші кроки, релокейт та невиправний оптимізм ШоТам розповіла співзасновниця WoodLike Наталя Поколенко.

Ми завжди мріяли про власну справу

Я кандидатка філологічних наук, чоловік – технічних. Увесь наш попередній досвід роботи зовсім не пов’язаний із бізнесом, який ми маємо сьогодні. Але доволі довго чоловік мріяв про відкриття власної справи. І цьому є пояснення: прадідусь Дмитра був теслярем. Приїхавши до Донецької області на заробітки, він одружився та відкрив власну майстерню. Там разом із дружиною вони виготовляли багети для дзеркал та власне дзеркала. 

Вони створювали готовий продукт, й одна з робіт залишилася в нашій майстерні. Тож можна сказати, що спрацювало родинне коріння і потяг робити щось своїми руками. Насправді він завжди був у нас, лишалося просто втілити його в життя. 

Нас надихнули бізнеси переселенців

Історія WoodLike почалася з рішення використати власні заощадження. Ми наважилися придбати обладнання й створювати щось своє. Звісно, був певний страх, адже у нас не було жодного досвіду, ми не знали, де краще навчатись та з чого варто починати.

Попри це ми зробили перший крок і витратили кошти на купівлю лазерного верстата. Замовили його в Китаї, й поки він їхав, розповідали про свої плани та майбутні вироби у фейсбуці. Коли обладнання доїхало, ми вже мали підготовлену аудиторію та потенційних замовників. Ми багато про це розповідали, думаю, саме це й допомогло.

До того ж, я працювала журналісткою в регіональному виданні й писала про бізнеси українців. Це також неабияк вплинуло на наше рішення. Адже після роботи ми з родиною неодноразово обговорювали вдома різні історії. І завжди були вражені, що переселенці, втративши все, розпочинали свою справу на новому місці. Саме завдяки цим історіям і зважились на відкриття власного бізнесу. Я думала: «Якщо вони змогли – ми також зможемо». Нас дуже надихали ці історії. 

Бізнес – це не лише інвестиції, а й навчання

Водночас ми зрозуміли що необхідно вчитися: як організувати бізнес, як спілкуватись з клієнтами, як вести продажі тощо. Тоді вже було багато різних програм, грантів, можливостей для підприємців. Тому подали заявку і нас відібрали на навчання у Львівській бізнес-школі при Українському католицькому університеті (УКУ).

Вже у Львові до нас підійшла незнайома людина й сказала: «Ви з Костянтинівки, WoodLike, я вас знаю!». Тоді ми зрозуміли: якщо про нас знають навіть у Львові – ми все робимо правильно, а отже, варто продовжувати.

З першого дня нашої роботи WoodLike не обмежувався Костянтинівкою. У нас не було офлайн-магазину, тому всі продажі відбувалися через соціальні мережі. Наші замовники – це люди з різних куточків України і навіть з-за кордону. Вироби вирушили щонайменше до двадцяти країн.

Ми жили в прифронтовому місті, але не вірили в новий етап війни

Звісно, напередодні повномасштабного вторгнення відчувалася певна напруга. Американська і британська розвідки вже відкрито попереджали про майбутній наступ росіян. Було дуже тривожно, але ми все одно не вірили, що це станеться. Ми зі сходу, наше місто невелике й з початку російсько-української війни вважалося прифронтовим. До передової – 30-40 кілометрів. Тому цю історію ми проживали впродовж останніх восьми років. Але повірити, що війна вийде на такий масштаб, не могли.

Читайте також: Робили бомбезну каву в Сєвєродонецьку – робимо і в Кропивницькому. Історія мережі «Кава Станція»

За два тижні до вторгнення ми поїхали на Київщину, аби забрати новий верстат. Напередодні якраз виграли грант від Донецької ОДА, завдяки якому частину коштів виділила обласна адміністрація. Так ми замовили верстат, який допомагає створювати об’ємні дерев’яні вироби. Приїхали до Київської області, пройшли навчання, а згодом замовили велику партію сировини.

24 лютого ми прокинулись о п’ятій ранку від вибухів, що лунали з Краматорського аеропорту. Паралельно із власним бізнесом я працюю в міжнародній організації, тож колеги в спільному чаті написали англійською: «Росія напала на Україну». 

Донька – у Харкові, ми – в Костянтинівці

Того ранку ми з чоловіком були вдома вдвох: донька перебувала в Харкові, вона студентка Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Перші тижні повномасштабної війни були суцільним жахіттям. Щоразу, коли чули про обстріли Харкова, проблеми з продуктами чи водою, думали лише про одне: як вивезти доньку в безпеку. 

Ми навіть планували їхати за нею самостійно, але Марія забороняла. Тоді окупанти почали розстрілювати автівки, а дорога, що пролягала через Ізюм, була небезпечною. Там тривали бої. Згодом хлопець доньки придбав їй квиток до Дніпропетровщини й вона дивом виїхала, опинившись у відносній безпеці.

Після цього вже Марія вмовляла нас поїхати з Костянтинівки. Оскільки всі наші родичі також із Донеччини, донька кликала до себе. А ще нам неодноразово писали знайомі з інших областей та з-за кордону. Пропонували виїхати до Грузії, Швеції, Сербії чи Литви. Але залишати країну мені не хотілося. 

Врешті-решт посеред квітня Марія вмовила нас – ми виїхали з Донеччини до Дніпропетровщини. Там, у її хлопця, ми прожили десь місяць. Поступово відновилася моя основна робота: ми почали проводити онлайн-заходи для українського бізнесу. Розповідали, як евакуюватися, куди їхати, хто допомагає з релокейтом тощо. 

Так я знову поринула в історії про релокацію. А отже, ми почали обговорювати переїзд WoodLike. Тоді якраз почали телефонувати друзі, мовляв, чого ви чекаєте, час вивозити все обладнання. Тому в травні ми повернулися до Костянтинівки, аби забрати наші верстати.

Обирали між Дніпром, Львовом та Києвом

Частину обладнання можна було підняти втрьох чи вчотирьох, але були й верстати вагою близько 800 кг. А тому впоратися без навантажувача було нереально. Протягом тижня ми намагалися знайти його, але тоді всю подібну техніку вже вивезли: вона коштує чимало грошей, люди боялися за своє майно. Нам пощастило знайти чоловіка, який погодився приїхати й допомогти. Також були чималі проблеми з пальним, водії вантажівок відмовлялися від замовлень. А якщо погоджувалися – просили надто багато грошей. Та ми впоралися.

Для переїзду ми розглядали Дніпро, Львів і Київ. Але боялися, що до Дніпра дійдуть окупанти. Львів дуже любимо, та він надто далеко від нашого дому. А Київ – ближче, це столиця, це нові можливості. Тому з трьох варіантів обрали найбільш оптимальний.

«Я передумав, орендувати приміщення не вийде»

Спочатку ми приїхали до Києва на «розвідку», щоб обрати приміщення й оцінити ситуацію. Те, що побачили, нас розчарувало. Восени ми збудували нову майстерню на місці майстерні прадіда чоловіка. Усе було чисте, нове, красиве. Натомість у столиці нам пропонували або приміщення із захмарною вартістю оренди, або щось, що взагалі не відповідало нашим очікуванням та потребувало значних витрат на ремонт. 

Зрештою знайшли місце неподалік Броварів та поїхали за обладнанням додому. І ось ми веземо верстати, повертаємось до столиці, і вже в передмісті телефонує власник приміщення й каже: «Я передумав». Ми були шоковані, але довелось акумулювати всі свої зусилля, сісти за ноутбук і терміново шукати бодай щось. Знайшли великий приватний будинок, де облаштували і майстерню, і житло. Працюємо на першому поверсі, а живемо на другому. 

Нам вдалось перевезти все необхідне для виробництва. Через день-два залишалося лише увімкнути обладнання й розпочати роботу. Із сировиною проблем також не було: напередодні російського вторгнення ми якраз забрали нову партію. 

До того ж, ще на Дніпропетровщині чоловік створив багато нових проєктів. Для кожного виробу необхідно мати векторну модель – електронні креслення. А оскільки без верстатів створювати щось було неможливо, він готував нові проєкти. Тому в столиці ми вже були готові не просто відновити роботу, а й створювати щось нове. Зокрема, патріотичні вироби, як от магніти з російським кораблем.

Два магніти – це емоції, партія – це заробіток

До війни ми мали В2В партнерства. Коли ти виготовляєш щось для людини, яка замовляє два магніти, – ти отримуєш емоцію. А коли це В2В сектор – ти отримуєш гроші. На жаль, майже всі В2В партнерства ми втратили, оскільки це були державні установи, обласні державні адміністрації, представники іншого бізнесу, які замовляли сувеніри, фірмові вироби зі своїми логотипами тощо. Наразі всі ці люди опинилися в скрутних умовах, їм не до подарунків і не до красивих речей.

Хоча одне партнерство у нас все ж збереглося – компанія «Це крафт». Ми співпрацювали ще до повномасштабного вторгнення. Вони об’єднали крафтових виробників, переважно зі Сходу та Півдня, і на своїй платформі продавали нашу продукцію. Коли почався новий етап війни, вони продовжували надсилати нам нові замовлення. 

Наші вироби повертаються на Донеччину

Наша особиста гордість – це мапа-пазл України з вишивками регіонів. Ми пишаємося цією роботою і дуже її любимо. Ця мапа прекрасна, соборна, там все – як має бути. І тепер цей виріб набув нового сенсу. Люди продовжують замовляти її навіть сьогодні. 

Також часто замовляють магніти з «тракторними військами» та російським кораблем. А після мого допису про сум за Донеччиною люди почали замовляти магніти з символом нашого регіону. Вироби купують і волонтери, аби передати військовим. Частину продукції ми безкоштовно передаємо до різних підрозділів. Ми поїхали з Донеччини, але наші вироби повертаються туди.

Попри те, що втратили В2В партнерство, ми розуміємо що, не створюємо продукт першої необхідності. Наші вироби купують на подарунок, в якості презенту. Також усвідомлюємо, що люди втратили роботу, у багатьох труднощі. А тому маємо підлаштовуватися, не нити, а працювати далі. 

Усе робимо втрьох: я, чоловік та донька

У команді WoodLike лише три людини, ми все робимо втрьох. Дмитро відповідає за підготовку проєктів, електронних моделей, виготовлення. Моя частина – це комунікація з клієнтом, узгодження, обговорення і частково процес виготовлення. Марія займається просуванням та соціальними мережами. 

Асортимент ми розширюємо постійно. Не було такого дня, щоб ми не планували створення чогось нового й цікавого. От вчора отримали нове цікаве замовлення – і Дмитро з самого ранку сидить і працює над проєктом. Робота кипить щоденно, але, крім асортименту, нам потрібні й продажі. 

Мріємо відкрити ще одну справу

У планах – ще один бізнес, та поки що він перебуває на стадії обговорення та роздумів. Ми б хотіли робити поверволи – це такі великі повербанки на весь будинок. Наразі для Донецької області це дуже актуально, як і для інших регіонів. Коли через обстріли зникає електропостачання, поверволи допомагають задовольнити найгостріші потреби: мати світло, приготувати їжу, підзарядити телефон.

Це можливо робити на нашому обладнанні, але необхідно придбати спеціальне комплектовання. Ми працюємо над його пошуком, а паралельно шукаємо, як правильно збирати, монтувати ці поверволи. Ключове – аби це було доступно для пересічної людини. Наша мета створити продукт, який зможе дозволити собі практично кожен.

Читайте також: Крафтові гаманці з Нової Каховки. Як бренд NUB Workshop врятувався з окупації