Українська армія завжди стояла на варті незалежності та суверенітету нашої країни, захищаючи її кордони і забезпечуючи мирне життя громадян. У цій величезній спільноті захисників України є представники різних соціальних груп, серед яких і військові, які належать до ЛГБТ-спільноти.
Вони борються на фронті, демонструючи високий професіоналізм, мужність і патріотизм. Незважаючи на можливі стереотипи та упередження. На честь завершення Місяцю гордості, що тривав з 1 по 30 червня, ШоТам поставило 10 запитань нашим захисникам Артему, Марії та Павлу про камінг-аут, службу в армії та українське суспільство.
Артем, позивний «Гера»
Відкритий гей, волонтер, військовослужбовець. Оператор взводу УБпАК. Позивний «Гера».
Що вас спонукало приєднатися до Збройних сил України?
Головний порив іти в армію був не тільки від патріотизму, обов’язку, бажання допомогти побратимам і посестрам, які пішли раніше захищати свій дім та сім’ї, а в пошуках відповідей на деякі свої питання. Можливо, поки шукаю відповіді, питання самі відпадуть — буде видно.
Як ваші колеги реагували на вашу орієнтацію, коли ви вперше зізналися?
Я відкритий гей. Не приховую, але й не кричу про це кожному зустрічному. Побратими спочатку не думали щодо цього — вони прямих питань на ставлять. Можливо, хтось і не знає навіть. Їм переважно все одно — у нас одна справа.
У звичайних розмовах іноді щось, буває, кажуть, але одного разу я прямо поставив перед фактом, що не хочу чути недоречних фраз у бік ЛГБТ загалом. Тож або мовчать, або розуміють.
Чи відчували ви підтримку (або навпаки) з боку командування й товаришів по службі?
У нас підтримка одне одного як братерство — побратими все-таки. Усі в однакових умовах. Конфлікти в такому вузькому колективі недоречні, хоч і буває, що хтось когось бісить, але куди ж без цього.
Які виклики стоять перед ЛГБТ+ військовими в українській армії?
Щодо викликів, то вони такі ж, загальні. Але з невеличким нюансом, що військовий повинен мати перевагу в цивільному світі у воєнний час. У форматі ЛГБТ-війскового це дає аргумент, що ми — невід’ємна частина суспільства, яка також виконує свій обов’язок. Не кажучи вже про ЛГБТ-добровольців, які так само пішли воювати за свою країну, рідних і близьких людей, деякі навіть з 2014 року.
Як ваша особиста історія впливає на ваш бойовий дух і рішучість у виконанні обов’язків?
Моя особиста історія пишеться зараз. Існує минуле, яке привело до рішення йти в армію. Наразі я не розумію ще, звідки в мене цей ентузіазм і наскільки його вистачить. Але поки що, у двох словах, мене мотивує те, що потрібно робити цю роботу й потрібно міняти хлопців і дівчат, які набагато раніше пішли воювати, потрібно допомагати.
Чи є в армії програми чи організації, які підтримують ЛГБТ+ військових?
Щодо відкритих програм для ЛГБТ-військових не чув, окрім існуючого окремого братерства деяких ЛГБТ-військових. Окремі волонтерські організації працюють у звичайному форматі, так би мовити.
Яке ваше ставлення до змін у суспільному сприйнятті ЛГБТ+ спільноти в Україні за останні роки?
Стало краще, але ненабагато. Люди більш толерантні, деяких це зовсім не цікавить. Але все одно вистачає новин про напади на ґрунті ненависті.
Нам потрібні закони про відповідальність #5488 і цивільні партнерства #9103.
Чи були випадки дискримінації чи упереджень, з якими вам довелося зіштовхуватися під час служби?
У випадку себе не зіштовхувався з дискримінацією — або обговорюють за спиною, або через ввічливість мовчать.
Мені навіть здається, що поки що в армії загалом є приблизне правило щодо ЛГБТ-військових, яке було в США: «Не питають — не кажи».
Які ваші особисті мрії та плани на майбутнє після завершення військової служби?
Є бажання пірнути з головою у світ IT. Я й до служби цим цікавився — цифровий світ захоплює мене загалом.
Що б ви хотіли сказати молодим людям, які бояться відкрити свою орієнтацію через страх негативної реакції?
У мене так, що байдуже на всіх. Комусь щось не подобається — ніхто нікого не тримає. Я розумію, що багато хто не може відкритися рідним через свій вік. Насамперед краще за все фінансово себе підготувати, аби жити сам на себе, бо не в кожного рідні адекватно приймуть і підтримають. На жаль, без грошей багато що не вирішити, тож краще поки що підтримку шукати в друзів.
Воля Марія, позивний «Мегера»
Проходить службу в 47-й бригаді командиркою відділення звʼязку. Позивний «Мегера».
Що спонукало приєднатися до Збройних сил України?
Я вступила до армії у зв’язку з обстрілами мого рідного міста Маріуполь ще у 2015 році. Мені на той момент здавався цей крок єдиним [правильним], бо я хотіла докласти максимум зусиль для захисту мого краю та країни.
Як колеги реагували на вашу орієнтацію, коли ви вперше зізналися?
«Стара школа» почала казати фрази «ти ще не знайшла того самого» чи просто засуджувала.
Були й ті, які абсолютно байдуже поставились або поставилися з розумінням, бо моя орієнтація — це суто моя справа.
Чи відчували ви підтримку (або навпаки) з боку командування та товаришів по службі?
Командування підрозділу в попередній частині навіть попросило «прибрати з публікації належність до бригади й не позоритись». Зараз мені особисто з командування ніхто нічого поганого в обличчя не сказав.
Які виклики стоять перед ЛГБТ+ військовими в українській армії?
Я думаю, що бути військовим — це й так не завжди вдячна та морально стабільна робота, а якщо ти ще й квір-персона, то на тебе накладається більший моральний тиск завдяки осуду та приниженням у деяких випадках.
Як ваша особиста історія впливає на ваш бойовий дух і рішучість у виконанні обов’язків?
Звичайно, є розуміння, що це мій обовʼязок, і я маю робити те, що маю. Та що більше супротиву в бік ЛГБТІК+ спільноти, то більше опускаються руки, й доводиться витрачати більше психологічного ресурсу, щоб триматися.
Чи є в армії програми чи організації, які підтримують ЛГБТ+ військових?
В армії, наскільки я знаю, немає нічого для нашої спільноти.
Яке ваше ставлення до змін у суспільному сприйнятті ЛГБТ+ спільноти в Україні за останні роки?
Окрім того, що мені наказали «видалити пост і не позоритись», наче не відчувалося. Та треба розуміти, що лесбійки більш сексуалізовані серед чоловіків, і чоловіки не завжди сприймають інформацію про лесбійство, як щось серйозне.
Які ваші особисті мрії та плани на майбутнє після завершення військової служби?
Я дуже сподіваюся, що зможу створити свою сім’ю саме в Україні — в країні, якій я віддала більше девʼяти років свого життя. Це перше та найважливіше для мене.
Що б ви хотіли сказати молодим людям, які бояться відкрити свою орієнтацію через страх негативної реакцієї?
Негативна реакція може бути викликана в суспільстві взагалі будь-чим. Це нереально — подобатися всім. Головне — бути собою та шукати однодумців.
Павло Лагойла
Стрілець-зенітник (ЗРВ). Служив з 2021 до 2024. Нині ветеран.
Що вас спонукало приєднатися до Збройних сил України?
Перше — це те, що в мене були погані стосунки з мамою. Я намагався вирватися з її гіперопіки, тому добровільно у 20 років зібрав усі документи, пішов у військкомат і став на облік.
Як ваші колеги реагували на вашу орієнтацію, коли ви вперше зізналися?
Я не зізнавався — це сталося спонтанно. Мої колеги знайшли ввімкнений телефон у кімнаті в той момент, як я відлучився до командира. Вони прочитали мої листування з хлопцем, а там ще й були фото інтимного характеру. Так вони й дізналися про мене.
Чи відчували ви підтримку (або навпаки) з боку командування та товаришів по службі?
Ні, підтримки я не відчував, оскільки моя частина була досить гомофобна, й автоматично ні з боку колег, ні з боку командування я її не відчував. Це все проявлялося в булінгу — як у словесному, так і у фізичному. Що командири з цього питання сміялися, що мої товариші з цього питання сміялися. І, в принципі, з цим була велика проблема.
Які виклики стоять перед ЛГБТ+ військовими в українській армії?
Головний виклик, який стоїть перед ЛГБТ-військовими — це бути психологічно та морально готовими до будь-яких психологічних, фізичних або моральних проявів твоїх товаришів щодо того, що ти гей. Дуже багато військових, які планують відкритися в армії, мають розуміти, що якщо ти хочеш це зробити, то маєш бути готовий і морально, і фізично, і психологічно, тому що може бути булінг, може бути цькування й так далі.
Як ваша особиста історія впливає на ваш бойовий дух і рішучість у виконанні обов’язків?
Моя особиста історія впливає тільки однією причиною — наскільки мені відомо, декілька ЛГБТ-військових покінчили життя самогубством тільки через те, що вони не вивозили булінг своїх товаришів — або когось вбивали, або когось застрелювали. Є такі історії. Особисто я їх не знав, але знаю, що вони є. Єдине, що я б хотів сказати — моя історія впливає тільки на те, що треба бути як морально сильним, так і фізично сильним.
Тому що, зробивши камінг-аут випадково, я собі дав слово, що мене не зламає ніхто й ніколи тільки тому, що я й так переживаю треш. А цей треш мене, в принципі, не зламає ніколи.
Чи є в армії програми чи організації, які підтримують ЛГБТ+ військових?
Ні, в армії немає жодної програми, жодної організації, яка підтримувала б ЛГБТ-військових чи ЛГБТ-спільноту. Тому що, грубо кажучи, в армії навіть психологів нормальних немає, які просто б займалися твоїми якимись бойовими чи психологічними питаннями.
Яке ваше ставлення до змін у суспільному сприйнятті ЛГБТ+ спільноти в Україні за останні роки?
Єдине моє ставлення до змін у суспільстві — це… Ну, воно позитивне, тому що суспільство зараз як-не-як ставиться до цього набагато краще. Але, як я дуже часто говорю в багатьох інтерв’ю… Одне діло, якщо ти скажеш комусь, що ти військовий — тобі почнуть аплодувати, дякувати, обнімати тощо. А інше діло, якщо ти скажеш, що ти військовий, та й до того ще гей — ставлення бувають у цьому моменті дуже різними.
Хтось реагує нейтрально, а хтось реагує як «Господи, як вас матінка народила?». Це питання таке 50 на 50 — з одного боку воно позитивне, а з іншого боку воно й негативне.
Так, у мене випадки дискримінації були: це побиття, це психологічний булінг, це фізичний булінг. Цих історій дуже багато, ці історії досить відомі в інтернеті — там дуже багато статей на цю тему. І моїй мамі погрожували через те, що я займався ЛГБТ-активістикою, будучи в армії. Моїй мамі казали, що «якщо твій син не перестане займатися тим, чим займається, то ми вам або спалимо будинок, або вас просто вбʼємо».
Які ваші мрії та плани на майбутнє після завершення військової служби?
Мої мрії не дуже такі грандіозні, чесно кажучи. Оскільки я зараз військовий ветеран — я вже не діючий військовий, — то в мене зараз головна мрія, яку я хочу втілити в життя — це стати актором. Планую зараз ходити на курси акторської майстерності та просуватися в цьому напрямку й надалі. Це була мрія мого дитинства, і я планую зараз цю мрію втілити в життя.
Що б ви хотіли сказати молодим людям, які бояться відкрити свою орієнтацію через страх негативної реакції?
Єдине, що я міг би сказати — не бійтеся бути тим, ким ви є. І якщо ви вже плануєте йти на ризик, тоді будьте готові цей ризик проносити з собою завжди, будьте готові до всіх результатів, грубо кажучи. На гарячу голову це робити не варто, оскільки це може загрожувати й вашому життю, і життю ваших близьких. Дуже багато людей роблять це на гарячу голову, типу: «А піду і зізнаюсь». Це призводить до поганих наслідків. Тому єдине, що хочу сказати — обдумуйте свої рішення наперед. Основне — не бійтеся цього поняття, слова «гей» чи «лесбійка», не бійтеся бути собою та не бійтеся це приймати. Це складно, але це можливо.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі.
ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.
Ольга Вовченко
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим.
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.
Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.
Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня
«Юстина», бо справедливість
Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.
Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення.
Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство.
Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня
У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.
Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.
Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня
Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.
Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.
Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня
Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.
Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.
Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня
Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття.
Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.
Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.
Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.
Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.
Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.
15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.
Про це повідомляють представники благодійного фонду.
Які діти отримають подарунки?
Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування.
Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».
«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.
Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф.
Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта».
З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.
Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).
Коментарі