Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Європейські наречені в українських сукнях: як Франківський бренд підкорює світ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

“Весілля – це подія на все життя. І для нареченої важливо не яка ковбаса буде на столі, а як вона виглядатиме. І це стосується будь-якої дівчини, незалежно від країни чи континенту”, – каже засновниця бренду весільних нарядів Тетяна Гріг. Весільні сукні з невеличкого Івано-Франківського цеху обирають наречені з США, Австралії та Європи. А починалось все ще у 1999 році з маленького салону-прокату. Зараз український бренд Tanya Grig популярний у всьому світі. Як це вдалось українській дизайнерці та чому наречені скоро можуть виходити заміж у комбінезонах – нам розповіла засновниця бренду.

Тетяна Гріг

Тетяна Гріг

Засновниця бренду весільних суконь Tanya Grig. За освітою інженер-електрофізик, але все життя хотіла займатись творчою діяльністю. Спочатку займалась продажем б/у суконь, а потім відкрила власне виробництво.

Все почалось з салону-прокату

Для мене моя робота є життям, я кайфую від того, що роблю. Зараз весільні сукні від нашого бренду купують в Америці, Європі, Австралії, Новій Зеландії, Домініканській республіці та ще багатьох країнах світу.

Я ще з дитинства, як і будь-яка дівчинка, обожнювала ляльки, шила для них вбрання. Шила з усього, що попадалось під руку: стара тканина, штори, обкладинки журналів. Попри таке творче захоплення з дитинства, за освітою я інженер-електрофізик. Мої батьки були інженерами і у радянські часи краще було мати технічну освіту і працювати на якомусь заводі. Та й в школі я любила математику і фізику. А згодом повернулась до того, про що мріяла змалечку. Але технічна освіта мені допомогла – зараз я можу конструювати сукні і підказувати щось своєму конструктору.

Моя підприємницька діяльність почалась ще років 20 назад. Ми з чоловіком відкрили власний салон прокату весільних суконь на зйомній квартирі. Продавала як б/у сукні, так і авторські. Згодом разом з чоловіком почали орендувати частину сувенірного магазину у середмісті. У той час сукні були у дефіциті, тому наречені часто брали напрокат.

Пізніше ми почали власне виробництво і відкрили салон. Вже років 10 існує торгова марка.

Як поширювали про себе інформацію

Коли ми запустили торгову марку, то почали потроху виходити на іноземний ринок. Тоді це було не так легко, адже про інтернет мало хто чув, хоча реклама там вже була.

Ми вкладали кошти в рекламу в газетах, журналах, були спонсорами різних конкурсів. Та й наші клієнти нас потроху рекламували. Партнери в Україні почали знаходити дизайнерські плаття, вже коли запрацював сайт. Разом з чоловіком робили розсилку фотографій суконь по весільних салонах – так знаходили нових клієнтів. Якщо було потрібно, їхали до потенційних клієнтів в інші міста та показували одяг або запрошували до себе.

Читайте також: Їхні “льотні” комбінезони скуповує Європа і Америка. Як бренд Alpha Bravo став прибутковим

Перші іноземні клієнти у нас були з Росії, а згодом ми почали їздити на іноземні виставки, які давали свої плоди. Перша європейська виставка була у Німеччині. Тоді ми зрозуміли, що цей ринок є дуже потужним. На виставки приїжджали люди, які купували весільні сукні оптом для своїх салонів. Про нас почали потроху дізнаватись.

Ми намагались завойовувати клієнтів своєю гнучкістю: потрібно щось переробити – зробимо, сукню для дівчини на візку – легко.

Зараз на міжнародних виставках з’являється все більше і більше українських брендів. І це не може не радувати. Навіть з Австралії приїжджають для того, щоб подивитись на українські весільні сукні.

Сукні з Івано-Франківська купують на всіх континентах

 У нас є клієнти, які мають свої салони і купують оптом колекцію. Потім вони цілий рік працюють з цими сукнями і під кожного клієнта замовляють вже окремо.

В Україні нас знають менше, бо вироби нашого бренду не дешеві. Тут є багато дешевих виробників. Інколи навіть дивуюсь, як у цю суму можна вкластись, якщо у нас тільки тканина стільки коштує. А у деяких брендів така ціна з роботою і декором.

Наші сукні коштують від $400. Але ціни в салоні і для оптовиків дуже відрізняються. Тому краще звертатись напряму в салон і дізнатися суму по кожній сукні.

А ще у нас є магазин в Івано-Франківську, де продаються нові вживані речі. Ми часто їздимо на виставки, одягаємо моделей, даємо сукні на рекламу чи шоу. Тому у цьому магазині продаємо сукні по дисконтній ціні. Можна придбати навіть за 1000 гривень.

Сукні створює команда дизайнерів

Дизайн суконь я створюю не сама. У мене молода професійна команда, від якої я черпаю знання та енергію. Сукня не робиться однією людиною. Працює декоратор, швачка, закрійниця. Колекція може відшиватись півроку. Зараз вже майже готова колекція на 2021 рік. Під час розробки готуються лекала різних розмірів. Під них процес пошиття відточений та швидкий. Я вручну пришиваю стрази Сваровскі, роблю вишивку. В окремих випадках шиються плаття під мірки клієнта.

Дуже радує, що зараз ми можемо купувати тканини для суконь в Україні. Якщо раніше замовляли лише з-за кордону, то зараз далеко ходити не треба. Думаю, що скоро у нас з’являться фабрики, які замінять імпортні тканини. А українські бренди і так потроху наступають на п’яти Китаю.

Весільна мода і наряди для одностатевих пар

На весільну моду впливають два ключові фактори – дизайн тканин і тенденції у смаках аудиторії. Та й у різних країнах смаки наречених значно відрізняються. Наші люблять виглядати особливо, виділятись серед інших. Українські дівчата не бояться, хто і що скаже, тому віддають перевагу відкритим сукням. От у Німеччині у різних регіонах різні смаки. Хтось хоче, щоб були закриті навіть руки, а хтось обирає відверті і прозорі. Зазвичай католики віддають перевагу закритим сукням, які прикривають плечі та руки. Дуже специфічна мода в Нідерландах. Там люблять кантрі стиль, тому обирають простіші варіанти без блискіток і вишивки.

Читайте також: Бренд взуття із Дніпра. Як 26-річний бізнесмен підкорив ринок

Останнім часом полюбили сукні з глітерним напиленням. Якщо раніше європейці їх не сприймали, то зараз такі наряди просто на ура. Американці люблять більш помпезні речі, щоб було багато мережива, оздоблення. У них якщо сукня пишна – то дуже пишна, якщо вузька – то так, щоб наречена ледь ходила.

Вже кілька років популярні весільні сукні-трансформери, щоб після офіційної церемонії наречена могла зняти юбку себе вільно почувати в короткому варіанті. А останнім часом набирають оберти трансформери з комбінезонами, тому що реєструють нетрадиційні пари. Ми теж колись шили для таких весіль. Виглядає досить цікаво. Тому скоро наречені будуть частіше обирати собі такий наряд – зручно і стильно.

Стосовно кольорів, то білий за кордоном не популярний. У Нідерландах і Великобританії цей колір взагалі вважався траурним. Обирають більше молочний чи світло-кремовий. Та і чисто-білий колір мало кому пасує. Але деякі клієнти можуть обирати нестандартні кольори. У кожної нареченої власний смак та бачення свого ідеального образу.

Підтримай ШоТам

Суспільство

На Тернопільщині проводять відеоконкурс рухової активності

Опубліковано

Підтримай ШоТам

На Тернопільщині розпочався обласний відеоконкурс «Рухова активність – здоровий спосіб життя – здорова нація» під час карантину.

Про це повідомили у пресслужбі обласного управління молоді, спорту та іміджевих проєктів.

Конкурс триватиме з 18 жовтня до 15 листопада. Відеоролики, надіслані на конкурс, мають відображати рухову активність на свіжому повітрі або в приміщенні. Допускається один відеоролик від одного автора.

Читайте також«Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Надсилати відео потрібно на електронну адресу: tr_sport@ukr.net або через месенджер на Фейсбук-сторінку Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Відеороботи авторів будуть опубліковані у соціальній мережі фейсбук на сторінці Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Переможцю та призерам обласного відеоконкурсу «Рухова активність – здоровий спосіб життя – здорова нація» будуть вручені медалі, відзнаки та сувенірна атрибутика з логотипом Центру, автори та учасники десяти найпопулярніших відео будуть нагороджені відзнаками та сувенірною атрибутикою з логотипом Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Нагадаємо, у громаді на Полтавщині відкрили критий спортивний майданчик за 15 млн грн.

Головне фото: gazette.com.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Херсонщині відбулися навчання протитанкових резервів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

На одному з полігонів Херсонщини, що розташовується неподалік адміністративної межі з тимчасово окупованих Кримом, відбулися навчання українських артилерійських протитанкових резервів із реагування на прорив живої сили і броньованої техніки умовного противника.

Про це повідомили у пресслужбу Командування об’єднаних сил Збройних сил України на фейсбук-сторінці.

Під час навчань українські військові демонстрували практичні навички розгортання розрахунків і стрільбу по цілях, а також швидку зміну позицій.

“За легендою, в ході оборони підрозділом морської піхоти своїх позицій, умовний противник, дочекавшись підкріплення бронетехніки, перейшов в атаку. Для стримування наступу морським піхотинцям було придано у розпорядження протитанковий підрозділ”, – ідеться в повідомленні.

Читайте також: «Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Бійці підрозділу здійснили вихід на рубіж відкриття вогню, облаштували позиції, зробили артилерійську розвідку та навели знаряддя по цілях, на які вказали корегувальники.

“Під час тренувань, протитанкісти показали, що у разі різкої зміни ситуації вони будуть готові якісно виконати поставлене завдання”, – зазначив командувач об’єднаних сил Збройних сил України генерал-лейтенант Сергій Наєв.

Він наголосив, під час маневрів враховували не лише злагодженість дій підрозділів, а й послідовність виконання нормативів.

“Подібні заходи відбуваються щотижня, відповідно до плану бойової підготовки підрозділу. Їхня головна мета – підтримання на високому рівні знань, навичок і бойового духу особового складу артилерійських розрахунків”, – резюмував командувач.

Нагадаємо, українська армія провела навчання екіпажів ракетних комплексів.

Також підрозділи ППО України відбили ракетні удари противника.

Як ми повідомляли раніше, винищувачі України відпрацювали пуски керованих ракет Р-73.

Головне фото: most.ks.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

«Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Легендарні решетилівські килими на Полтавщині виготовляє кілька династій майстрів. Ірина Мосієнко не належить до жодної з них, утім зайнявшись килимарством, ненароком виявила, що має вроджений хист до цього ремесла. Та ще й знайшла на горищі в селі справжній скарб ­­­– домоткані полотна бабусі та створені дідом прядку й веретено. Спочатку поціновувачами килимів майстрині були її друзі. Але згодом надихатися творчістю Ірини почали ткалі з різних країн. Зараз для майстрині ця справа – хобі. Але вона вірить, що колись відкриє двері власної майстерні.

Ірина Мосієнко
Ірина Мосієнко

Майстриня килимів родом із Решетилівки (Полтавщина) – центру килимарства в Україні

У моїй уяві ткалі були чарівницями

Я родом із Решетилівки – центру килимарства в Україні. Ще з першого класу в школі розповідали, що саме наш регіон славиться найкращими килимами. Нас водили у Всеукраїнський центр вишивки та килимарства на екскурсію, проводили навіть маленькі майстер-класи. Але я ніколи не думала про це, як про роботу чи серйозне заняття. От є вчителі, лікарі, юристи… А де беруться ткалі, де вони навчаються, я взагалі не знала. Уявляла собі їх як окрему касту: таких собі чарівниць, які днями працюють у своїх майстернях. Коли вже подорослішала, зустрічала багато людей, які про килими взагалі нічого не знали, не кажучи вже про технологію виготовлення. Для мене ж це було чимось звичним.

Загалом я була посидючою дитиною, змалечку навчилася грати на фортепіано. Мені подобалося щось робити руками. Пам’ятаю, ще дитиною мене мама навчила в’язати спицями та гачком, тому на уроках трудового навчанні я легко з цим впоралася. Ткати я не вміла, але бачила, як це роблять місцеві. А ще бувала на виставках килимів і дивувалася, як руками можна робити таку красу. Колись на одному з фестивалів я побачила відому майстриню Ольгу Пілюгіну, яка серед іншого займається і килимарством. Підійшла до неї та запитала, чи можна якось прийти на годинку до її майстерні й подивитися, як вона працює. Я не очікувала, що вона погодиться. Ольга дала мені свої контакти, я прийшла до неї й навіть отримала невеличкий майстер-клас. Уявіть, просто з вулиці людина підійшла, напросилася, і вона з доброї душі дозволила долучитися до її робочого процесу.

Решетилівські килими як окремий вид мистецтва

Наше містечко Решетилівка споконвіку залишається справжньою скарбницею українського народного мистецтва. Створені тут килими відомі на всю Україну ще з кінця 19 століття. За традицією, в Решетилівці килими ткали переважно на вертикальних станках. Вони були такі барвисті, квіткові. Майстри малювали ескізи, підбирали відтінки, самостійно фарбували нитки, використовували різні техніки ткання. Важко описати, чим саме вони були унікальні. Але такі килими я зустрічала лише в Решетилівці, я їх легко впізнаю. Це як петриківський розпис – так, як у Петриківці, не малюють ніде.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Кілька століть тому на Полтавщині килими одночасно виготовляли тисячі майстрів. У радянський час досить успішно працювала фабрика імені Клари Цеткін. Але після проголошення Незалежності України він розвалився і багато років стояв порожнім. Сьогодні тут залишилися лише декілька поодиноких майстринь, які ще з тих часів працюють і самостійно продовжують традиції. Наскільки я знаю, на себе працює тільки Ольга Пілюгіна. Також є майстерня, де тчуть килими на замовлення.

У нашому місті є художнє училище, де все ще викладають ткацтво і не дають зникнути технологіям автентичного килимарства. Але, зрозуміло, що студентів там небагато. Лише кілька років тому в Решетилівці відкрили Центр килимарства, де намагаються відбудувати фабрику імені Цеткін. Зараз там голі стіни, на підлозі – сіно, і лише нещодавно змінили вікна та покрівлю. Поки що фінансування, на жаль, припинили, але центр юридично працює. У них є невелика зала, де зберігаються килими, вишиванки та решетилівські ремесла. Місцеві сподіваються, що цей цех вдасться відновити й там зможуть працювати багато майстринь. Але поки ситуація не тішить.

Ткацький простір створила просто в квартирі

Я 20 років займалася музикою, тому вважала логічним здобувати вищу освіту саме в цій сфері. Так вступила до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова в Києві на вчителя музики й історії мистецтв. І вже під час навчання зрозуміла, що навряд чи буду викладати. І тут зорі зійшлися: столична майстерня ткацтва OLK manufactory набирала людей без досвіду. Там казали: «Ми всього навчимо, потрібне лише ваше бажання». А бажання в мене дійсно було. Студентство я вдало поєднала з робою, адже в майстерні був вільний графік. Це просто доля мені усміхнулася, що вдалося туди потрапити. Власне, там я і навчилась ткати та набралася досвіду.

Потім майстерня тимчасово зачинилася. Це сталося кілька років тому. Було боляче усвідомлювати, що я більше не зможу ткати, адже я справді покохала цю справу. Я була в такому підвішеному стані. Не знала, що робити: чекати, коли майстерня знову відкриється, чи йти кудись далі. Потрібно було шукати іншу роботу, аби якось виживати. Тому влаштувалася менеджеркою до інтернет-магазину книгарні. Але так кортіло знову почати творити!

Облаштований ткацький куточок майстрині

Тому просто в квартирі облаштувала невеликий ткацький куточок. На пальцях показувала друзям, які займаються столярством, що мені потрібна ось така рамка, таких розмірів, щоб ось так прокручувалася. І вони мені допомогли – зробити дерев’яний верстат. І тепер у вільний час я продовжую ткати, адже мені цього бракує. Що вигадую, те й створюю. Якоїсь миті в мене вже було забагато килимів, купа ниток і вже нікуди було все складати. Тому я придбала стелажі. А потім знайшла собі ще кілька менших станків. Ось так і працюю.

Фабричні килими не похизуються такою енергетикою

Я кайфую від того, що роблю. Люди, які займаються в’язанням або вишивкою, мене зрозуміють. Потрібно мати певний тип характеру чи темпераменту, щоб довго виконувати одну й ту саму роботу. Коли я тчу, можу забути про їжу і сон, а встати лише після того, як почне бурчати живіт чи на годиннику проб’є дванадцяту ночі. Це своєрідна медитація, я в це повністю занурююся. Іноді в процесі ловлю себе на думці, що я така щаслива. Просто сиджу, вмикаю музику, роблю чай чи каву – і тчу. Минає година, а мені так добре і спокійно. Ця справа мене заспокоює і врівноважує. До того ж можу про щось своє подумати, розкласти в голові все по поличках.  

Звичайно, кожен може просто придбати дешевий фабричний килимок і повісити його на стіну. У цьому немає нічого поганого, він буде гарний і яскравий. Але це як картина, яку теж можна надрукувати на принтері. У моєї мами на стіні висить картина, не знаю, де вона її купила. Але це полотно не має ні для кого особливої цінності. Натомість можна придбати картину художника, який проявив свою творчість, витратив час. Звичайно, вона буде коштувати набагато дорожче. Але й цінність матиме значно вищу.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Так само і килими – це передана любов від людини до людини. Мої килими завжди виткані в гарному настрої. Якщо я знервована – точно не сяду за роботу. А коли я щаслива, про щось мрію, тоді починаю ткати й вже уявляю, як цей килим висітиме в когось дома і буде когось тішити. Людина прокидатиметься зранку і буде ним милуватися. Я вірю, що такі речі зберігають енергетику. Мені хочеться, аби мої вироби приносили якщо не вдачу, то хоча б якусь теплу енергетику. Фабричні речі таким не можуть похвалитися.

Мої килими поєднують екологію, красу та ручну роботу 

Виготовлення одного килима площею в квадратний метр займає десь 2-3 тижні. Та перед цим ще необхідно натягнути нитки – це декілька годин. І коли вже знімаю готовий килим, на оброблення країв, обшиття, обрізання хвостиків потрібно ще пів дня або й день. Важко лише в сенсі витрати часу, фізично ж це просто – не мішки тягати. Якщо людина хоче вишити собі гарну сорочку, вона теж має витратити на це декілька місяців. Але після цього отримає річ, яка буде їй дуже цінною, і згодом її захочеться передати комусь у спадок.

У килимах переважно зображаю автентичні геометричні орнаменти: трикутники, квадрати, прямокутники. Мені подобається мінімалізм у кольорах, пастельні відтінки, прості лінії. Використовую винятково натуральні матеріали. Купую бавовняну основу і шерсть. Мені зручніше ткати шерстю, до того ж вона екологічніша. Але там не надто багато відтінків. Я все відкладаю момент, коли самостійно навчуся фарбувати нитки. Це не такий вже й складний процес, але потрібно мати спеціальну велику каструлю, фарбники, треба це десь сушити. Поки що у квартирі я не наважуюся це робити. Але осягнути мистецтво фарбування – це плани на майбутнє, які я колись здійсню.

Килими, створені майстринею Іриною Мосієнко

Знайшла на горищі справжній скарб

У дорослому віці я почала більше цікавитися українською старовиною, тим, що створювали наші пращури. Якось розпитувала про все у своєї бабусі. І вона мені сказала, що в неї десь є рушники, які вона ткала разом із сестрами. А створювали вони це на веретені, які зробив мій прадід. Я запитала: «А де ці пралі?». І бабця відповіла, що валяються десь на горищі. Кажу: «Як валяються? Давай знімемо і подивимося». І, дійсно, знайшли веретено, пралі та домоткані полотна. Не скажу, що моя родина займалася мистецтвом. Їм просто треба було щось носити та чимось вкриватися. От вони це й робили власноруч, як і в будь-якому селі. Рідні дивуються, нащо мені цей мотлох. Вони це так не цінують. Знаю, що часто скуповують такі речі за безцінь. Люди в селі не розуміють, наскільки велику цінність мають такі речі.

Читайте також: Бренд одягу Shkoura. Про верстат 18 століття, вивалювання у гірській річці та відмову від електрики

Для мене це все – скарби. Я вже всіх попередила, що знахідки нікому не віддаються, бо це мій спадок. Ще знайшла велику дерев’яну скриню ручної роботи, якій вже понад сто років. У ті часи її використовували замість шафи. Людям потрібно було десь складати свої речі. Якби я її не знайшла, бабуся могла просто порубати ту скриню та спалити. Я все порозшукувала, познімала з горища. І тепер воно стоїть і чекає свого часу. Колись я точно створю власний маленький музей. 

Мої килими припали до душі британській майстрині

Першими поціновувачами моїх килимів були найближчі друзі. Я викладала роботи у соціальних мережах. Згодом там стало так багато фото, що я подумала, можливо, не всім підписникам це цікаво. Особистий профіль в Instagram поступово перетворювався на ткацький. Тому я створила окремий, аби не спамити всіх своїми нитками. На мене підписуються люди з різних країн, і серед них чимало ткаль. Є митці з Данії, Норвегії, США. Я заходжу на їхні сторінки, роздивляюся. Вони роблять такі різні речі, але всіх нас об’єднує ткацтво. Особливо цікаві та своєрідні візерунки у митців із Перу. Моя сторінка створює певну ткацьку тусовку. Бачу, що люди зберігають мої дописи, аби потім передивитися. Приємно, що я когось надихаю своєю творчістю.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

У Лондоні є майстриня Крістабель Бальфур, на яку я рівняюся. У неї своя велика майстерня, часто її роботи друкуються в британських дизайнерських журналах. Цього літа вона підписалася на мою сторінку, написала, як їй подобаються мої роботи. Я була просто в дикому захваті. Деякі мої роботи вона навіть постила собі в stories, що було для мене великою подією. Не знаю, як вона мене знайшла. Я «лайкала» її публікації, але в неї дуже багато підписників, навряд чи серед них можна було мене помітити. Можливо, звернула увагу за гештегами.

Мрію про власну ткацьку майстерню

Вартість килиму залежить від розміру та малюнку. Якщо взяти 50 на 50 сантиметрів, то це приблизно 250-300 доларів. Було б добре продавати їх десь у Європі, але я поки що до цього не дійшла. Для мене це більше хобі. Частенько я можу і просто подарувати комусь килим, якщо знаю, що близька людина його дуже хоче. Декілька разів я також проводила платні майстер-класи. Приємно, що комусь цікаво переймати мій досвід. Для людей це може бути такий самий вид творчості як в’язання. Наприклад, на маленькому станочку можна зіткати собі підставку під горнятко.

У майбутньому я хочу мати свою невеличку студію, де змогла б розмістити всі свої речі. Тоді зможу придбати великий станок, де ткатиму килими вже 2 на 3 метри, як були у столичній майстерні, де я працювала. На цьому ж місці можна буде проводити регулярні майстер-класи. Тому що зараз, коли до мене звертаються, доводиться шукати місце для навчання. Одного разу в мене був майстер-клас онлайн – досить незвичний досвід. А колись і просто сідали в кав’ярні, брали невеличкі рамки, нитки та працювали. Майстерня буде ще й своєрідним музеєм моїх робіт, де можна буде влаштовувати виставки. Такий собі маленький простір саме для ткацтва. Ось такий «план-мрія».

Підтримай ШоТам

Читати далі