Виросла серед «російського духу», а загинула за український тризуб: історія поетки

«Ви хами! Та собача мова — моя мова!» — так письменниця Олена Теліга відповіла російському монархістові.

Починалося все в Підмосков’ї, де вдома говорили російською, а в школі вчили імперську історію. Українську Олена опанувала вже в київській гімназії. #ШОТАМ розповідає, як дівчина з російськомовної родини стала письменницею, довкола якої гуртувалися українські літератори.

Зростала в російськомовній родині, яка опинилася у вирі Української революції

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в Підмосков’ї в родині Шовгенєвих. Її тато був відомим інженером-гідротехніком, а мати — вчителькою. 

Батьки дівчинки мали українсько-білоруське коріння, та, як згадувала сама Олена, вона зростала переважно в середовищі «російського духу». Рідні спілкувалися російською мовою, а в школі викладали імперську історію.

Усе змінилося з початком Української революції. Родина Шовгенєвих без вагань переїхала до Києва. Батько очолив департамент водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки, а обидва брати Олени вступили до лав армії УНР. Доки батько із синами перебували у вирі революційних подій, мати влаштувала Олену до жіночої гімназії, де та опанувала українську мову.

Українська Народна Республіка проіснувала недовго, однак за участь у розбудові державності совєтська влада суворо карала. Тож батько був змушений емігрувати, а Олена з матір’ю залишилися в Києві.

Її мову назвали «собачою» — відтоді вона говорила лише українською

У 1922 році Олені вдалося виїхати до батька — у місто Подєбради в Чехословаччині. На той час країна на чолі з президентом Томашем Масариком стала справжнім прихистком для української діаспори та її інституцій. Тут працювали українські вищі навчальні заклади, друкували періодику національною мовою, також діяли гуртки та клуби.

Історик Михайло Гнатюк зауважував, що саме в еміграції остаточно сформувалася національна й творча ідентичність Олени Теліги, адже вона опинилася серед людей, які «розуміли, що за державу треба боротись, і навіть покласти на це своє життя».

Олена вступила на історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі. Почала писати вірші й прозу, у письменстві повністю перейшла на українську мову. Коли згодом у товаристві один із російських монархістів назвав її мову «собачою», вона рішуче запротестувала:

У Празі письменниця познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — бандуристом Михайлом Телігою. Молоді побралися та переїхали до Варшави.

Працювала з Дмитром Донцовим і вступила до лав ОУН

Життя в Польщі було для молодої родини складним. Аби заробити кошти, Олена не лише писала, а й працювала манекенницею, артисткою кабаре та вчителькою. Михайло також брався за будь-які справи.

У цей час жінка познайомилася з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим та очільником культурної референтури ОУН Олегом Ольжичем. Перший запросив її до редакції власного журналу «Вістник», сприяв формуванню її патріотичних поглядів та підтримував у творчості. Другий — залучив до націоналістичного руху.

У грудні 1939 Олена Теліга офіційно стала членкинею ОУН. За два роки, коли німецькі війська окупували Київ, письменниця разом із однодумцями вирушила до української столиці, аби розбудовувати націоналістичну мережу.

Чоловік збрехав гестапо, щоб загинути поруч із дружиною

У Києві Олена Теліга підтримала Олега Ольжича й долучилася до діяльності мельниківської гілки ОУН. Жінка згуртувала літераторів у Спілці українських письменників, заснувала мистецьке видання «Літаври» й готувала ідеологічні матеріали.

Попри обіцянки, німецька влада швидко взялася згортати роботу українських націоналістів. Під першу хвилю арештів потрапила редакція видання «Українське слово». «Літаври» заборонили, однак було зрозуміло, що творці часопису стануть наступними. Товариші вмовляли Олену Телігу виїхати з Києва, натомість вона написала листа чоловікові, який залишився в Польщі. Михайло приїхав за першої ж нагоди.

У лютому 1942 року Олена Теліга пішла на роботу до Спілки письменників. Її попереджали про можливі арешти, однак «там були люди, й вона була за них відповідальною». Разом із нею пішов і Михайло. Під час арешту він заявив, що також був письменником, аби Олена не опинилася за ґратами сама.

Жінка потрапила до київського гестапо, у камеру № 34. Перед тим, як піти до Бабиного Яру, вона залишила на стіні напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Над ним намалювала тризуб.

За життя письменниця встигла зробити багато для української національної справи, однак так і не видала власної поетичної збірки. Вірші Олени Теліги вперше побачили світ у 1946 році. Видання отримало назву «Душа на сторожі».

Джерела: Український інститут національної пам’яті; Радіо «Свобода».