Суспільство
«Якби можна було, я б виткала великий рушник, аби вберегти Україну». Як майстриня із Сумщини понад сорок років береже давнє кролевецьке ткацтво
Через руки цієї жінки пройшли тисячі кілометрів витканих рушників. Людмила Минтус — ткаля з містечка Кролевець, що на Сумщині, яка вже сорок п’ять років зберігає унікальне місцеве переборне ткацтво.
Жінка майже пів століття передає свої знання молоді як викладачка-майстриня місцевого училища. Ткацтво, як каже пані Людмила, є брендом Кролевеччини, тому варто його зберегти для нащадків.
Для ШоТам Людмила Минтус розповідає про те, як потрапила на Кролевеччину після школи завдяки оголошенню в газеті, про панно, яке прикрашає штаб-квартиру ООН, та про давні узори на народних байрактарах.
Людмила Минтус
ткаля з містечка Кролевець.
З ткацтвом мене познайомила бабуся
Я родом з мальовничого села Слобідка, що на Чернігівщині. Після школи разом з найкращою подругою Любою ми поїхали вступати на навчання до Києва, але не пройшли за конкурсом, тому повернулися в село. Того ж літа Люба прибігла до мене з газетою «Сільські вісті», в якому побачила оголошення про набір до Кролевецького училища художнього ткацтва. Містечко Кролевець, що на Сумщині, славиться своїм давнім ручним переборним ткацтвом — коли майстрині вручну перебирали кожну ниточку. З дитинства мене вабило малювання, а моя бабуся Катря часто розповідала про ткацьке ремесло, яким здавна займалися жінки в моєму рідному селі.
Ми з подругою вирішили разом вступати до Кролевця, тому поїхали туди. Оскільки мали гарні оцінки в атестаті, нам запропонували обирати для себе будь-який фах поза конкурсом. Тоді в Кролевці працювала фабрика художнього ткацтва, тому був великий попит на фахівців цієї спеціальності. Ми з подругою відразу захотіли піти вчитися на два роки. Заняття в нас були дуже цікаві, як і викладачі, що їх проводили. Серед іншого ми вивчали основи рисунка, живопис, композицію. Особливо ми з подругою любили малювати на природі.
Коли я приїжджала додому, то розповідала рідним про технології, типи тканин, а бабуся знала це все напам’ять навіть без спеціальної освіти. Навчання ми завершили на «відмінно», а потім вирішили здобути не лише середню, але й вищу освіту, тому заочно навчалися в Конотопській філії Харківського політехнічного інституту. Так я стала інженером-технологом у сфері ткацтва.
Незабаром після випуску мене запросили викладати в рідному училищі
Після навчання я поїхала в Кролевець, працювала на фабриці в переборному цеху. Якось у гуртожиток прийшла майстриня з мого рідного училища та сказала, що мене беруть на роботу відразу на посаду майстрині працювати з дітьми. Згодом я вийшла заміж, народила двох доньок і вже майже сорок п’ять років працюю в Кролевецькому училищі.
Я взагалі не уявляю себе на якійсь іншій роботі. Мені дуже подобається створювати нові технічні малюнки, зберігати культурні надбання нашої Кролевеччини, адже тут ткацтво розвивається ще з 18 століття. Для ткацтва Кролевеччини характерні узори червоними нитками на білому полотні. А ще особливість наших кролевецьких рушників у тому, що узори на них виткані, а не вишиті.
Я завжди беру участь у змаганнях з ткацтва, маю багато нагород. Щороку на Міжнародний день ткачів у липні ми робили рушники для музею в Пирогово. А ще вже майже двадцять років я є майстринею Національної спілки народних майстрів України. Це визнання дуже важливе для мене, але ще важливішою є подяка та добрі слова від учнів. За ці роки їх було стільки, що вже й не злічити. П’ятеро з них стали президентськими стипендіатами, чим я дуже пишаюся.
Зберігаємо наше культурне надбання для нащадків
Уже під час повномасштабної війни поза училищем я взяла дванадцять дорослих учениць, які хочуть зберегти нашу культурну спадщину — переборне ткацтво. Раніше в нас була фабрика, і там працювали багато наших випускників. Зараз на місці фабрики стоїть комунальний заклад «Кролевецькі рушники», яким опікується місцева влада, і де також працюють наші найкращі випускники. Молодь виїжджає, не так багато ткаль зараз працюють над збереженням кролевецького ткацтва, тому я завжди охоче ділюся з молоддю знаннями та передаю свій досвід.
Наші кролевецькі рушники є виробами під захистом Європейського Союзу — ми є носіями культурної спадщини ЮНЕСКО. А ще цього року я отримала відзнаку «Світовий майстер 2023» від міжнародної культурної організації World Masters Committee. Взяти участь мені порадила директорка училища, яка дуже хотіла, аби мої старання гідно оцінили. А з усіма організаційними моментами допомогла старша донька Інна, яка теж має творчу освіту.
Якось вона мені зателефонувала й радісно повідомила, що я отримала світове визнання. Це було дуже приємно, але ще приємніше отримувати відгуки від учнів, які мені говорили чи писали про те, що я гідна цього титулу. Це розчулювало мене аж до сліз.
Кролевецькими узорами вкриті народні байрактари
Разом з ученицями ми наткали вже тисячі кілометрів рушників. Нашим постійним замовником є Конотопська гімназія, яка щороку замовляє в нас сувенірні рушнички для учнів. Наші вироби яскраві, їх замовляють на весілля чи різні заходи. Іноді є замовлення приватні. Колись жінка, яка живе в Німеччині, їхала в Індію до родичів і замовила для них рушник на подарунок. А ще якось музей у Швейцарії допомагав нашому місцевому музею в якомусь проєкті, і на знак подяки ми надіслали їм такий подарунок. Більше того, наше панно «Я і мої права» вже більше п’ятнадцяти років тому обрали як прикрасу для штаб-квартири ООН.
У часи повномасштабної війни наші кролевецькі орнаменти прикрашали народні байрактари, на які збирали всі українці. А зараз я планую почати ткати велике панно про нашу Україну. Я ще роздумую над тим, як воно виглядатиме, тому поки не розкриватиму секретів, але це має бути дуже красиво та символічно.
Велика війна вплинула на кожного з нас — ми щодня хвилюємося за нашу державу та людей. Якби можна було, я б виткала величезний рушник, щоб огорнути всю нашу Україну та зберегти її. Дай Боже, ми витримаємо це все, переможемо, і для нашої України нарешті настане це бажане світле майбутнє.
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
Ірландський актор Джек Глісон зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя. Глісон зробив це на відкритті документального проєкту в Лондоні під назвою «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей».
Про це повідомили в UNITED24.
Проєкт розкриває історії дітей і підлітків, що пережили російські обстріли, окупацію чи були вимушені покинути власні домівки. Ініціаторкою стала Христина Храновська. Вона займається соціальними та культурними проєктами для дітей упродовж 15 років.
Джек Глісон зачитав уривок щоденника маріупольця Єгоpa Кравцова, який разом із мамою та сестрою пережив окупацію рідного міста.
Читайте також: Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО)
Зірка «Гри престолів», ірландський актор Джек Глісон, зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя на відкритті документального проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» у Лондоні. Виставка розповідає історії дітей, які стали свідками війни в Україні: пережили обстріли, окупацію чи змушені були покинути свої домівки. Ініціаторка проєкту ― Христина Храновська. _________ Game of Thrones star and Irish actor, Jack Gleeson, read out the diary of Yehor Kravtsov from Mariupol at the opening of the documentary project War Diaries: Unheard Voices of Ukrainian Children in London. The exhibition tells the stories of children and teenagers who witnessed the war in Ukraine, were forced to leave their homes, survived occupation, or endured shelling. The project's initiator and founder is Khrystyna Khranovska.
Опубліковано United24 Пʼятниця, 14 березня 2025 р.
«Щодня очі українських дітей бачать та проживають жахи війни, щось записують, щось проявляють на малюнках, а щось просто тримають в собі. На виставці представлені 14 історій, які дають можливість відвідувачам ознайомитися з досвідом війни в Україні очима дітей, без метафор»‚ — написали організатори проєкту.
Нагадаємо, що Starbucks випустив дизайнерські чашки від художника українського походження (ФОТО).
Фото обкладинки: Діана Андруник
