Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
56526681 442067016540032 6342068607580635136 n e1559727278109 56526681 442067016540032 6342068607580635136 n e1559727278109

Суспільство

Як стати монстром відкритих даних: рецепт прозорої влади від Дрогобича

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

«Ці псевдоактивісти нічого не розуміють!» – чується зі сторони місцевої влади на адресу не згодних з її рішеннями громадян. «Ця влада нічого не робить!» – кричать активісти у відповідь. Стандартна ситуація для більшості сесій міських рад. Але  – не для Дрогобицької.

Троє людей, три роки і 300 тисяч гривень. Стільки ресурсів знадобилось команді з Дрогобича, аби:

● відкрити для громадян увесь масив даних, якими володіла міськрада;

● налагодити комунікацію і навіть партнерство між владою та громадянами;

● перетворити Дрогобич на монстра відкритих даних і найпрозоріше місто країни.

Фото надані Станіславом Гайдером

Подивитись, скільки грошей дрогобичан чиновники витратили на відрядження минулого року, записати дитину до школи за допомогою технології блокчейн і оформити онлайн-декларацію з лікарем, не виходячи з дому. Все це можна отримати через сайт міськради,  мобільні додатки, інформаційно-сенсорні кіоски міста, або ж просто за допомогою смс на телефон.

Читайте також: У Дрогобичі створили найкрасивішу туристичну мапу

Де ключ до співпраці влади та громади? Читайте детальний рецепт успіху від Станіслава Гайдера.

Від типового містечка до монстра відкритих даних

Станіслав Гайдер – начальник відділу інформаційних технологій та аналізу Дрогобицької міської ради. Каже, коли у 2016 році розпочалася його робота щодо цифрової трансформації міста, айтішниками у міськраді вважались ті, хто заправляє принтери та перезавантажує операційні системи.

Інформаційні кіоски з новинами про місто. Фото надані Станіславом Гайдером

«Не хочеться говорити фразу, яка дуже заїжджена в Україні: мовляв, до нас був нуль, а потім все стало добре. Але у 2016 році жодна інформація щодо використання бюджету не була публічною. Жодна інформація про оренду комунального майна, про фінансові звіти не була публічною. Говорити про публічну аналітику цих даних і взагалі не доводилось», – розповідає Станіслав.

Читайте також: Як Дорогобич позбувся черг?

Але ж, саркастично зауважує він, сенс боятись відкритих даних є тільки тоді, коли ти щось неправомірно привласнив. А якщо нема чого приховувати, то чого ховатись?

Завдяки тому, що його команду підтримав новий міський голова та депутати, зміни впроваджувались без перешкод.

Інформаційно-сенсорними кіосками активно користуються гості Дрогобича. Фото надані Станіславом Гайдером

«На сьогодні Дрогобич – єдине місто в Україні, яке з 2017 по 2019 рік зібрало всі можливі нагороди в Україні щодо проектів електронної демократії та електронного врядування. Немає міста в Україні, яке мало б аналогічні результати за настільки короткий термін. І це при тому, що ми не маємо навіть штату людей: нас – троє у відділі! Але я завжди кажу, що для змін не потрібно футбольної команди. Потрібно лише бажання та пристрасть до своєї справи», – розповідає він.

Інновації для країни, будні для Дрогобича

Наразі по місту працює 10 Wi-Fi-зон, а тестується ще 10. У центрі встановлені інформаційні кіоски з новинами про місто. Також у Дрогобичі запровадили декларування лікаря з пацієнтом онлайн і електронну реєстрацію домашніх тварин з видачею іменного жетону. Більшість адміністративних послуг – більше сотні – можна отримати онлайн. Серед найпопулярніших, за словами Станіслава, реєстраційні послуги, послуги щодо оформлення біометричного паспорта, різного роду фінансових допомог.

Читайте також: Як “скрєпи” тріщать в Маріуполі: історія арт-платформи “ТЮ”

А днями у Дрогобичі з’явилась ще одна новація: усі заяви батьків щодо запису до навчальних закладів вносяться в базу даних, захищену від фальсифікації технологією блокчейн. Завдяки цій технології дані батьків і дитини неможливо змінити. Тому деякі директори шкіл вже не зможуть маніпулювати рішенням, яка дитина потрапить до школи, а яка – ні.

Наразі в місті працює 10 Wi-Fi-зон, ще 10 – тестується. Фото надані Станіславом Гайдером

Станіслав каже, надалі технологію блокчейн задіють в усіх основних сферах життя міста.

«Який сенс у тому, що місто скаже  – у нас впроваджено 250 онлайн-сервісів? Важливіше те, яка користь кожного з цих сервісів? Я можу відзвітувати про корисну дію кожного з них, адже ми ведемо детальну статистику по усіх проектах».

Ключ до взаємодії «влада-громада»

Перший і найважливіший етап розвитку міста – міська рада починає відкривати і аналізувати дані міста для громадян. Влада має забезпечити виконання:

● Закону України «Про доступ до публiчної iнформацiї»;

● Закону України «Про відкритість використання публічних коштів»;

● Закону України «Про публічні закупівлі»;

● Постанови Кабміну «Про затвердження Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних» тощо.

На фото – система побудови успішної взаємодії між владою та громадою. Фото надані Станіславом Гайдером

Що для цього треба? Нічого, тільки бажання. На цей етап ми не витратили ні копійки з бюджету: завдяки міжнародним партнерам на сьогодні зроблено багато важливих речей, зокрема портал відкритих даних міста.

Другий етап – ефективна комунікація з громадянами.

Що для цього треба? Місцевим радам треба перестати обирати порядок денний через сигнали з космосу. Краще скористайтесь інформаційно-комунікаційними технологіями для спілкування з громадою. Наприклад, для чого боятися петицій, які по суті є рекомендаціями від громадян для влади? Навіщо робити поріг розгляду петиції у тисячу голосів, а потім говорити, що ніхто ними не користується?

Читайте також: В Україні запустили запис до школи на блокчейні

Третій етап – співпраця.

Що для цього треба? Громадяни готові впливати на життя міста, але для цього їм треба дати механізми. Приміром, мапи комунальних проблем міста, гарячу лінію тощо.

У Дрогобичі це працює так: коли приймається якийсь важливий документ, кожен громадянин протягом двох тижнів може надіслати свої зауваження до нього. Потім дані збираються і передаються тому відділу міськради, який був ініціатором. Відділ враховує зауваження або аргументовано повідомляє, чому відхиляє їх.

Фото надані Станіславом Гайдером

Четвертий етап – партнерство.

Що для цього треба? Влада та громада спільно реалізують проекти: чи це громадський бюджет, чи конкурс громадських ініціатив.

Треба досягти такого ефекту, коли мешканці – не гості у власному місті, а  громадяни. Коли вони бачать у міській раді партнера та опору.

Влада про те, як… контролювати владу

Прозорість та підзвітність влади – речі абстрактні. Недостатньо відкрити дані, треба ще і розповісти громадянам, навіщо це потрібно. Станіслав каже, є кілька шляхів комунікації, через які місцева влада доносить до дрогобичан інформацію про зміни:  

  • Портал міста. Сьогодні на drohobych-rada.gov.ua 50 тисяч унікальних заходів на місяць (при кількості жителів у 77 тисяч людей). Серед найбільш популярних сторінок – електронні послуги онлайн, електронна медицина, е-транспорт та освіта міста.
  • Мобільний додаток – то хід для тінейджерів.

«Молодь може нервувати через швидкість завантаження сторінки на порталі. Тому ми маємо додаток, аби повідомляти їм про ті чи інші події у місті», – каже Станіслав Гайдер.

  • Розсилка новин на емейл. На сьогодні 2 тисячі людей отримують електронною поштою новини міста.
  • Школа «Розумного громадянина». За минулий рік працівники міськради провели у навчальних закладах більше 100 лекцій про те, як користуватися сервісами міста.
  • На радіо з Володимиром Кондзьолкою, керівником КУ «Інститут міста Дрогобича» Станіслав розповідає про стан справ у місті. Каже, за потреби навіть залишає свій телефон для старших людей, у яких виникають питання щодо сервісів.
Фото надані Станіславом Гайдером

Як міськраді еволюціонувати зі звичайної у «просунуту»?

До того, як потрапити на дежслужбу, Станіслав працював у приватному проекті. Каже, у бізнесовій структурі усе працює за принципом “не зробив – не заробив”. Кожен день – це нові виклики.

«У міській раді і державних службах все по-іншому – зробив не зробив, а обід (читай – зарплата) за розкладом. І це трошки притуплює швидкість реакції. Для чого людині за ті самі гроші робити більше?»

Читайте також: 5 онлайн-держпослуг, які здолали корупцію в Україні

Направду, каже Станіслав, у роботі міськради все дуже просто – є міський голова і  депутати, які і визначають куди і скільки піде коштів. А потім один раз на 5 років розповідають, як вони розподілили міські кошти, і люди приймають рішення – переобирати владу чи ні. Так працює типова міська рада.

«Але просунута міська рада – за ті ж ресурси – ще завела кілька інвесторів до міста, отримала фінансування через обласні та державні програми, залучила міжнародних партнерів для розвитку міста. Врешті-решт, почала висвітлювати свою роботу онлайн. Тоді так, міська рада робить у місті зміни».

На його переконання, міська рада повинна стати сервісом для громадян – щоб не заважала жити, а формувала візію міста.

Станіслав Гайдер разом із Володимиром Кондзьолкою на радіо UA: Львів розповідають, як використовувати е-сервіси міста. Фото надані Станіславом Гайдером

«Усі, з ким не говорю, хочуть змін. Але коли зміни стосуються безпосередньо тебе – відкладаєш їх на завтра. Вірю, що підхід буде змінюватись. Демократія має не перетворюватися на абсурд, а має бути свідомою і відповідальною – як з боку громадянина, так і влади. Владі треба перестати говорити, що громада є нерозумною і там зібрались одні псевдоактивісти, які не розуміють потреб міста. Громаді треба перестати говорити на представників місцевої влади, що всі вони крадії і злодії. Коли консенсусу буде досягнуто, тоді буде і надзвичайний результат. А головне: чим більше люди довірятимуть один одному, тим важче ними буде маніпулювати».

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі