«Ви думаєте, мені потрібна війна?» — сказала 16-річна отаманка й повела загін в атаку

Троє братів Соколовських один за одним полягли в боях проти більшовиків — і повстанський загін мав розпастися. Але на чолі сотень бійців, кулеметів і гармат стала їхня 16-річна сестра, яка рятувала селян від більшовицьких продрозкладок. #ШОТАМ розповідає історію отаманки Марусі, чия подальша доля й досі лишається загадкою.

Виступала селами й залучала українців до боротьби

Олександра Соколовська народилася у 1902 році в Горбулеві на Житомирщині в родині псаломника Свято-Миколаївської церкви Тимофія Соколовського та його дружини Євдокії. Це була велика родина, в якій освіті та українській справі приділяли багато уваги.

Коли почалася боротьба проти більшовиків, до неї долучилися й Соколовські. Першим із братів узявся за зброю наймолодший Олекса. Він загинув у Коростишеві, після чого повстанський загін очолив Дмитро. Олександра теж не лишилася осторонь: стала зв’язковою, їздила селами, виступала перед людьми та залучала чоловіків до повстанських загонів.

Згодом Дмитра вбили в Горбулеві, після нього боротьбу продовжив брат Василь. Разом із повстанцями він долучився до наступу на Київ, а в серпні бійці Соколовських допомогли війську УНР взяти Житомир і Брусилів. Невдовзі загинув і Василь. Зрештою в родині залишився старший брат Степан — священник, який не міг узяти до рук зброю. Тоді командування повстанською бригадою перейшло до Олександри.

У 16 років взяла шаблю після смерті трьох братів

Після загибелі братів Олександра сама очолила повстанський загін і стала відомою як отаман Маруся. Під її командуванням залишився великий загін: у ньому були сотні повстанців, кулемети й гармати. Сама Олександра не хотіла війни — так про неї писав Клим Поліщук — письменник, який воював у загонах Соколовських. Він залишив про Марусю оповідання «Отаманша Соколовська», у якому передав її слова:

Попри це, Соколовська продовжила командувати загоном. Повстанці діяли разом із регулярними частинами УНР та Української Галицької армії, воюючи на Київщині, Волині та Поділлі. Восени 1919 року Маруся також брала участь в окружному з’їзді повстанських отаманів поблизу Германівки. Там зібралися інші відомі командири повстанських загонів — зокрема Лихо, Ангел, Голуб і Кармалюк.

Їздила верхи «як найкращий козак» і її накази — не обговорювалися

Командувати повстанцями Соколовській допомагали її побратими. Краєзнавець Петро Лісовий, який переповідав спогади очевидців, писав, що Маруся швидко приймала рішення й першою кидалася в атаку. За цими спогадами, її накази не обговорювалися.

Микола Фещенко-Чопівський також згадував, що Маруся добре володіла рушницею та їздила верхи «як найкращий козак». Він описував її як невисоку струнку дівчину в чоловічому одязі.

Він також називав її «горбулівським сонечком», згадував трохи рудаве волосся та ластовиння. За його спогадами, Маруся часто рятувала селян від більшовицьких продрозкладок.

Клим Поліщук, який воював у загонах Соколовських, описав її одяг. За його словами, Маруся була в чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці та сірій шапці з червоним шликом. Уздовж нього чорнилом було написано: «Смерть ворогам України!». 

Що сталося з Олександрою Соколовською?

У листопаді 1919 року повстанці Марусі воювали одразу на двох напрямках — під Фастовом проти більшовиків і біля Мотовилівки проти білогвардійців. Під Фастовом їм вдалося оточити червоних, тоді як біля Мотовилівки білогвардійці перейшли в контрнаступ, і повстанцям довелося відступати.

Про один із цих боїв Клим Поліщук писав у своєму оповіданні «Отаманша Соколовська». Тоді Маруся сказала побратимам: «Це буде мій останній наступ». Частину повстанців вона залишила в резерві в Тихій Балці, а сама вирушила з іншими бійцями.

Що сталося з Марусею після цього, достеменно невідомо. За найпоширенішою версією, 6 листопада 1919 року її застрелив колишній ад’ютант, але підтверджень остаточної загибелі отаманки немає.

Є й інша версія — що Соколовська пережила події 1919 року. В історичних джерелах згадуються загони Марусі на Поділлі восени 1920 року та Переяславщині навесні 1921-го. Водночас дослідники припускають, що це могли бути вже інші повстанці або загони, які діяли під її ім’ям. Родичі Соколовської вважали, що вона могла жити в Румунії та Польщі, а потім виїхати до Канади.

Як би не склалася її подальша доля, це не змінює головного: у 16 років Маруся Соколовська стала отаманкою, командувала повстанцями й воювала нарівні з чоловіками.