Я залишаюсь: як вчитель географії врятувався з окупації та повернувся в Україну

Учора похвалила свою бабцю за те, що вона вживає багато репресованих слів із реєстру Орисі Демської-Кульчицької, на що вона мені шикнула. Себто то слова “неграмотні, бабські, нормальні люде так не балакають”, і недайбог їх хтось почує. У моєї бабці, як і в багатьох українців, не вкладається в голові, що наші мовні особливості – гідні та унікальні. Та їм втокмачили у голови про штучність і ницість української.  

Здавалося б, змусити здорових мислячих людей зневажати свою мову і соромитися її – нереально. Але чорта з два! Саме цим займалися окупанти нашої землі, вчиняючи лінгвоцид. Якщо ви читаєте цей текст, то ви пане чи пані, так чи інакше ознайомлені із підлістю й жорстокістю московитів. На жаль, ви лиш вкотре підтвердите цю аксіому, дізнавшись про історію української мови. 

Першим у цій жахливій і болючій хронології був московський патріарх, який у 1620 наклав анатему на книги українського друку. Трохи більше ніж чотириста років тому наклали прокляття на нашу мову. Це стало фатальною точкою відліку в історії знущання і знищення української. Відтоді кожен, хто відчував силу і багатство мови українців, намагався її розчавити своїми наказами, інструкціями, таємними указами й заборонами. Кожен новий спосіб був жорстокішим за попередній і все більше клював цвіт мови. Її забороняли повсюди: в освіті, у церкві, в офіційних установах, в літературі, в науці – і завсіди намагалися знищити її в думках. І совєтський союз став найближчий до цієї пожадної, імперської мети, бо крім утисків в усіх сферах діяльности, він кліщем заліз всередину мови, заражаючи інфекцією світ її морфем і фонем. Совєти пожирали унікальні особливості мови, згладжуючи різницю між російською та українською, паплюжачи мову до невпізнаваности.

А тим часом в катівнях убивали так звану “відсталу частину українських мас, в яких спостерігаються націоналістичні тенденції”, тобто тих, хто досліджував по-справжньому мову, творив нею, писав наукові статті, ба навіть просто спілкувався українською.  Так, метою совєтів було знищити щонайбільше носіїв мови.

Будь-яким способом. Жорстоко. Нещадно. Стражданнями.

Голодом.

1921-23, 1932-33, 1946-47 – найчорніші роки в нашій історії, коли відбирали чесно-й-тяжко зароблене до останньої крихти, до найостаннішої, найзахованішої, найприбереженішої. Совєти забирали все, змушували матерів дивитися, як пухнуть їхні діти та віднімали природню потребу, доводячи до божевілля та смерти мільйони українців. І ми знаємо що, коли росіяни нас знищують вони хочуть забрати не лише хліб, а й душу. Люди на тваринячому рівні зрозуміли – щоб вижити, треба змінюватись, підлаштуватись під систему і не висовуватись. Хочеш мати роботу і можливість прогодувати сім’ю? Відмовляйся від своєї ідентичности, засунь подалі свою національну свідомість, переходь на російську і шикай, щоб твої онучки робили так само. Цей наратив глибоко всотався в думки багатьох українців, які й після прийняття незалежности із звірячою дикістю тримаються за московський язик. Про трансгенераційну травму говорить Оксана Забужко: «Маємо усвідомити, що ми народилися (ми – «російськомовні українці») в російськомовних сімʼях тому, що колись із нашими предками (в не такому далекому коліні) – дідусями, прадідусями, а часом навіть батьками – зробили щось дуже погане». ⠀

А доки в українських селах люди гинули від лютого голоду, праці українських мовознавців комуністи оголосили «шкідницькими й націоналістичними», «спрямованими на відрив української мови від російської”. Як парадоксально, правда ж? Штучно споріднюючи ці мови, навпаки називали вигаданими ті питомі риси української, які не зближують її з російською. Плюють межи очі і кажуть, шо то дощ. 

Передусім, совєти полізли в нашу фонетику, себто у звукову частину нашої мови. Хоч вся ця історія із “третім місцем серед мов світу” виявилась побрехенькою, ні для кого не секрет, що українська – досить милозвучна. І все це завдяки питомій правописній системі, яку намагався зламати срср (читайте “сересере”, будь ласка). Правописна комісія 1933 p. займалась ліквідацією «нaцioнaлiстичних пpaвилa щoдo пpaвoписy». Насамперед слід зауважити, що вилучили літеру ґ, яку понад 300 років активно вживали в давно засвоєних иншомовних та питомих українських словах типу гедзь, гудзик, ґирлиґа, ґелґотати тощо. Ба більше ця буква мала розрізняльний статус, адже ж є різниця поміж «грати» і «ґрати», «гніт» і «ґніт». На щастя, ми відновили цю букву в 90-х, однак не встановили чітких правил вживання. Нам досі треба врегулювати, що чужі h, g у новіших запозиченнях – передаються г, ґ відповідно (гобі, а не хобі; геловін, а не хелоувін; інстаґрам, а не інстаграм), натомість у словах запозичених давніше, особливо грецького походження – г (газета, фігура, гама). Тоді ж вилучили букву т на місці грецької літери θ (тета). І коли в редакції правопису 2019 було відновлено цю норму, багато мовців, привчених до російського способу передачі иншимовних слів, збентежилися від «Атен», «катедри», «мітології» тощо. Але єдине, за що варто переживати – це варіятивність цього правила. Правописна комісія ніби співає «дитирамби» мовознавцям, але й дозволяє далі проводити «ефіри» з попередніми, змосковщеними формами.

Також була проведена операція «и», що намагалась навчити нас вживати правильні проізношенія без букви «и» на початку слова, і ніяк по-инакшому, навіть инколи, навіть коли під ивою напала икавка. Ще у 1933 вилучили таке красиве, я на мене, правило: «Завсіди чуже ia передаємо через ія, ie – через іє, iu – через ію (у загальних іменниках), але io через іо». Себто до змосковщення ми казали «соціяльний», «радіюс», «фіялки», «авдієнція» тощо. З останнього слова можна помітити ще одний штучно забутий спосіб передачі иншомовного au, ou: до споріднення з російською ми читали «Фавста», слідували філософії Шопенгавера, робили павзу у стосунках та вивчали фавну десь на просторах Таврії.

Так само дотошно і, на жаль, філігранно правописна комісія залізла і в нашу морфологію, наприклад, взоруючи на московську. мову, вилучили закінчення -и в іменниках жіночого роду: осени, смерти, соли, пам’яти, а також у словах імени, племени, тімени. І якщо в Редакції 2019 відновили деякі слова ІІІ відміни, то іменники IV відміни із вставним суфіксом –ен- чомусь залишили без змін, хоча в нас є дивом вбережені «курчати», «котеняти». Зaдля yпoдібнення двoх мовних систем – yкpaїнськoї i poсiйськoї творці правопису виходили за всі рамки і навіть змінювали рід іменників. До «примусової маскулізації» наше мовлення рясніло «екстазою» «генезою», «желатиною», «діягнозою» та ще велетенським списком.

Позаяк цілковито споріднити мови лише змінами в правописі важко – совєти вирішили вилучити цілі слова. У більшости се наукові терміни, щоб опісля сказати, що в Україні немає науки. Я наведу лиш кілька слів, викреслених за «націоналістичну тенденцію, штучну розбіжність між російською й українською мовами»: гордівниця — гордовита жінка, середкутня — бісектриса, сурядна і рядна — координата й ордината, на взір — на зразок, долішній — нижній. Більше репресованих слів – у реєстрі Орисі Демської-Кульчицької. 

А бабуся досі хвилюється, що я порпаюся в мовній темі, кажучи передане від її батьків, що пережили голод “тихо будь і не висовуйся, людям краще такого не розказувати». Розумію тебе, бабусю, але для нації бути “тихіше води, нижче трави” – це шлях у могилу, що нижче цієї трави. Адже ми маємо гучно про себе заявляти, тягнутися високо до сонця і виборювати своє почесне місце під ним, а не мовчки йти під землю – до могили. 

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Кажуть, що від долі не втечеш. Це мені і вдалось перевірити та кардинально змінити сферу роботи – від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови.

Мене звати Людмила Сакович, я вчителька польської та української мов та літератури Львівського ліцею. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку вчителі ще можуть подати анкету, хочу поділитись власною історією вчительства.

Я походжу з педагогічної династії – моя прабабуся була вихователькою в дитсадку, а бабуся і мама – вчителі. Більше того, численні тітки, дядьки, брати і сестри теж педагоги. Тому в мене ніби і не було іншого виходу, хоча в університеті моєю мрією був захист дисертації і мовознавчі дослідження. 

Не дивлячись на це, я вирішила піти дещо іншим шляхом. На 2 курсі мені вдалось потрапити на роботу в банк, де я працювала в сфері HR. Там я отримала багато навичок та вмінь, зокрема і в сфері комунікацій. Навчання в університеті я закінчила на відмінно, з червоним дипломом та рекомендаціями. Але до аспірантури я не потрапила, оскільки там не було місця. 

Ризикована пропозиція, яка повністю змінила мою діяльність

Можливо, відсутність місця для вступу до аспірантури було кращим рішенням від долі. Через рік я дуже важко народила сина та наші життя були під загрозою. Ми лежали в реанімаціях різних лікарень, за нас боролись різні лікарі та намагались стабілізувати стан. В той момент я геть не думала про кандидатське дослідження, адже це нікому не врятувало б життя. Я вирішила залишитися в банку. Ця робота мені подобалась і приносила непоганий дохід, тому інших варіантів я не розглядала. 

А коли синові виповнився рік, я отримала дуже цікаву, але ризиковану пропозицію. До мене звернулись з проханням допомогти впровадити другу іноземну мову в одній зі шкіл Львову. І я ризикнула! Та зараз, дивлячись на свій шлях розумію, що не жалкую про це рішення. Бекграунд банківської сфери дав мені багато досвіду, який допоміг стати не такою вчителькою, як інші. 

Зараз я відчуваю, що я на правильному шляху – маю багато друзів серед випускників, відчуваю учнів і готова їх підтримати у будь-якій ситуації. Мої уроки – це радше тренінги, де я поширюю філософію НУШ та допомагаю впроваджувати проєкт “Школа повного дня”. Крім роботи з учнями в школі, я працюю також з учителями. Та особливо ціную свою роботу в неформальній освіті, як тьютор і ментор молодих людей. 

Чи слід звертати увагу суто на високі результати?

Для мене поняття “високі результати” є дуже суб’єктивним. Мій учень, який загинув на передовій, далеко не був відмінником, проте він був чудовою людиною. Двоє моїх учнів зараз захищають територіальну цілісність України – вони пішли добровольцями в перші дні повномасштабної війни. З обома я підтримую стосунки та зустрічаюся під час їхньої відпустки. Як зараз пам’ятаю, першими словами одного з цих учнів були: “Мабуть, коли ми ще вчилися в школі, Ви не думали, що ми будемо зустрічатися в такий спосіб…”.

Суто зі сфери освіти я маю різні досягнення – 197 балів на ЗНО в учениці, яка не мала репетитора та вступ випускника в омріяний Ягеллонський університет. Проте подібні досягнення не є моєю ціллю. Моя місія, як вчительки, допомогти кожному і кожній розкритися, зрозуміти себе та свої уподобання. Тому я приділяю багато часу комунікації, роботі в групах, парах, пропоную цікаві завдання та проєктну діяльність. 

І найважливіше – я сама багато навчаюсь та беру участь у всіх можливих проєктах. Часто це відбувається в ролі тренера, оскільки я переконана в тому, що мотивувати найкраще власним прикладом. Наприклад, я проходила тестування з англійської мови і навчалася разом з учнями в тій самій групі. Старшокласники були приємно вражені та здивовані, коли побачили, що я теж пишу з ними тест і маю високий результат. 

Наші стосунки з учнями дуже покращились та стали довірливими. Цьому сприяло об’єднане навчання, під час якого ми стали “однокласниками”. Навіть у школі я не веду звичні уроки – я завжди знаходжусь серед учнів. У моєму класі парти не стоять фронтально, якщо треба – я буду стояти на парті або сидіти під нею. Для мене це не про приниження вчителя, а про повагу до учнів і про шлях, який ми проходимо разом. 

Якщо ви теж вчитель або вчителька, та маєте власні інноваційні підходи до навчання – подавайтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Їм довелось пройти крізь біль і моменти відчаю. Але водночас не втрачати надію і з усіх сил любити життя. 

За даними Національного канцер-реєстру України близько 6 тисяч дітей лікується від раку. Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр бачив у своїх стінах дітей різного віку, з різних родин, з різних населених пунктів, які одного дня почули діагноз — онко. 

За словами в.о. генерального директора Клінічного центру дитячої медицини Романа Кізима, більше 70% онкохворих дітей, а при окремих захворюваннях – 90%, одужують у Центрі. 

Підтримкою сімей, де є діти з онкологічними захворюваннями, уже 16 років займається благодійний фонд «Запорука». Серед підопічних – родини з дітьми, які лікуються у Західноукраїнському Спеціалізованому Дитячому Медичному Центрі у Львові. 

У фонді «Запорука» ми хочемо розказати три історії про тих, кому вдалося побороти хворобу і повернутися до активного життя. Ці історії можливо стануть підтримкою і променем надії для тих діток, які саме зараз проходять болісний і довготривалий процес лікування. У кожного з цих дітей була якась, здавалося б звичайна річ, яка стала справжньою опорою на час проведення болісних процедур і підтримкою під час одужання. 

 Кулька у вигляді свинки Пепи

Богдані Дулиш — дев’ять років. Вона проживає в селі Слобідка Львівської області. Їй не було ще й двох, як лікарі діагностували третю стадію нейробластоми без ураження кісткового мозку. Майже два роки тривало лікування. Дівчинці не можна було робити наркоз, тому під час болісних процедур вона мусила мужньо терпіти. 

«Я як зайшла у ту величезну кімнату, то була дуже вражена: там дмуть потужні вентилятори, лазерні промені наче пронизують наскрізь. Ми називали ту кімнату космос», — згадує мама Богдани — Галина.

Богданка мужньо переносила лікування. Дітки, які перебували разом у палаті з дівчинкою мали вдома батути. Мріяла про нього і Богдана.

«Я їй пообіцяла, коли вона пройде всі процедури з “космосу”, я куплю їй батут», — каже мама.  

Галина — активістка. Її на поверсі лікарні називали старостою. Адже вона організовувала благодійні ярмарки та інші активності. За виручені кошти купили для палати холодильник і бойлер.

«Я пишаюся, що у нас завжди кипіла робота», — говорить жінка.

Особливим ритуалом у лікарні для Богдани і мами було читання. Біля ліжка стояла картонна коробка повна дитячих книжечок: якісь мама замовила, якісь тато привіз, якісь друзі подарували. Особливо дівчинка любила історію про пригоди “Рексика”. Мама зізнається, що бувало й набридало одне і те ж читати. Але потай раділа, що у доньки є інтерес до книг. Що вона не ляже спати, поки мама не почитає їй казку. 

Богдана з нетерпінням чекала на приїзд тата. Він працював, тому міг відвідувати доньку раз на два дні, але завжди робив їй сюрпризи.

«Діти дуже люблять кульки. Богдана замовляла гелієві: то свинку Пепу, то сердечко, то ще щось.  Потім дивилась на них і згадувала тата», — розповідає мама дівчинки. 

Нині дівчинка в ремісії. Богдана  має артистичні і музичні здібності. Після лікування ходила на танці, потім захопилася музикою, співає у церковному хорі. Ще трирічною попросила у святого Миколая синтезатор. А потім їй припали до вподоби і інші інструменти.

«Донька довго просила скрипку.  Одного дня чоловік прийшов і сказав, що записав її на заняття», — ділиться мама.

Згодом на одному концерті Богдана побачила, як хлопчик грає на барабанах. І собі загорілася.

«Вчителька музики каже: “Може до скрипки, краще фортепіано? А вона тільки за барабани. Тож купили їй ті чорні палички про які вона мріяла і тепер вчиться грати на барабанах», — каже мама.

Батьки  дивуються такій активності. Мама говорить, що не варто кожну хвилину заповнювати заняттями. Треба, щоб був час і просто побайдикувати. 

«Доню, в тебе повинно бути дитинство», — говорить мама Богдані.  

Але дівчинці все цікаво, хочеться все встигнути і жити на повну. 

Авторка Ілюстрації — Валентина Романова

Ровер без педалей

Данилкові Слободяну вже одинадцять років. Він мешкає у Львові. У дворічному віці йому діагностували нейробластому заочеревного простору. Цілий рік хлопчик лікував недугу. Через кілька місяців, коли здавалося, що хвороба відступила, стався рецидив і знову на рік хлопчик потрапив до лікарні. 

Його непосидючість дивувала всіх у лікарні. Він без упину скакав на ліжку, навіть крапельниці йому ставили з подовжувачами. Згодом Данилко знайшов собі друга з яким могли всістись на широкому підвіконні і дивитися мультики. 

Якось родина поверталась із Польщі і зайшли до спортивного магазину.

«Йому було тоді чотири роки. Ми побачили в магазині велобіг. Данилко почав ходити навколо нього. Я спитала: “Хочеш?”, він кивнув. Ми купили того велобіга. В Україні вони тільки починали з’являтися, тож, як тільки він десь приїжджав на велобігу, всі цікавились, де ж поділися педалі від ровера?», — пригадує жінка.

Велобіг і Данилко стали нерозлучними. Їздив на ньому на вулиці, перевозив у  громадському транспорті і навіть у лікарні не хотів його залишати.

«Ми приїхали в лікарню, де всі ходять у бахілах, а він не хоче злазити з велобігу. Я починаю йому пояснювати, а лікарі кажуть: “Не забороняй. Це його засіб пересування. Добре, що не на візку приїхав», — пригадує мама.

Згодом Данилкові таки довелося пересісти на крісло. Через хіміотерапію ніжки перестали слухатися хлопчика. Ставати заново на ноги допомагали реабілітологи. До того ж мама водила Данилка на плавання. А потім сталася ще одна прикрість. Якось хлопчик зсунувся з крісла і зламав ногу. Декілька місяців пробув у гіпсі. А коли його зняли, сталося диво, через деякий час хлопчик почав заново ходити.

«Ми досі дивуємось, як так сталося. Можливо, це сукупний результат занять з реабілітації і плавання. Але після гіпсу він почав бігати», — ділиться мама.

Нині Данилко в ремісії, ганяє на велосипеді і грається з друзями.

Міні Маус — це підтримка

Львів’янці Алісі Ющишин нині чотири роки. Коли їй було два з половиною рочки, рідні дізналися, що у неї гостра лімфобластна В-клітинна лейкемія.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, мама Анна зібрала 2 річну Алісу і новонароджену Вероніку і вирішила рятуватися від війни у Польщі.

У Варшаві волонтери зустріли українців і подарували Алісі м’яку іграшку — Міні Мауса. Мультяшна мишка надовго стала її улюбленою забавкою. 

У чужій країні мама помітила, що старша донька стала млявою, швидко втомлюється і не хоче гратися. Вона звернулась до лікарів, хотіла здати аналізи, однак почула, що нічого не треба робити. Серце матері було не на місці. 

«Я зрозуміла, що шукати причину і лікувати нас не будуть. Тому я зібрала дітей і поїхала в Україну», — згадує мама.

Вони приїхали в час масованих обстрілів, коли росіяни знищували енергоінфраструктуру України і змушені були сидіти вдома без світла. До блекаутів додалися ще й хвороби, дівчата почали сильно кашляти. Доїхати до лікарні, коли постійно лунає повітряна тривога, було неможливо. Мама викликала лікарку додому, і та запідозрили у дітей бронхіт та порекомендувала госпіталізуватися до стаціонару.

«У Аліси декілька разів приходили брати аналізи. Ми були якраз в укритті, коли повідомили, що нас переводять в онковідділення. Це було важко сприйняти. Згодом їй зробили пункцію і діагноз “лейкемія” підтвердився», — згадує мама.

Мама Анна пригадує, що 10 місяців, поки тривало лікування, перебувала у лікарні з обома доньками. Вероніка саме там навчилася ходити, саме там з’явилися її перші зуби. 

«Коли Алісі було дуже погано і я мусила з нею лежати, обіймати і втішати, Вероніка лежала в ліжечку і тихенько гралася. Не вередувала» 

Малеча ніби відчувала, що сестричці мама потрібніша. 

Аліса скрізь з собою брала Міні Мауса. Навіть коли їй подарували ляльку Baby Born, вона казала: “Лялька — то лялька, а Міні Маус мене підтримує”. Мама не раз помічала, що дівчинка розмовляє з м’якою іграшкою.

Нині Аліса на підтримуючій терапії. Ганяє на самокаті і біговелі. Зранку і ввечері годує кота Стіва, якому вже сім років. Мама розповідає, що коли Аліса була ще немовлям і починала плакати, Стів підходив і починав її облизувати. Тож тепер Аліса дбає про того, хто втішав колись її. Вона задає мамі мільйон питань. Особливо їй цікаво, чому людей звуть саме так, а не інакше. «А чому він так називається?», — цікавиться, коли почує якесь ім’я при знайомстві.  

Аліса любить порядок, тож розставляє іграшки на поличці рівно в рядочок, а потім йде допомагати на кухню мамі. Разом вони замішують тісто на оладки, чи роблять безе. Але найдужче Аліса любить ласувати морозивом. 

Доречі, історії цих та інших дітей, які одужали після лікування раку, лягли в основу виставки колажів “Ми сильні, коли ви поруч”. Ознайомитися з 10 історіями та побачити 10 ілюстрацій можна з 30 травня до 30 червня у виставковому просторі ТРЦ Forum Lviv.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.