

Суспільство
«Я Юля, пасу кози та вівці, і це – кайф!». Вона переїхала з міста на хутір, щоб руйнувати стереотипи про село
Юля Малекс з чоловіком Русланом понад п’ять років тому придбали хатинку та землю на хуторі, адже мріяли про це давно. Кілька років з нового житла вони щодня їздили до Львова на роботу, а потім вирішили оселитись там повністю. Зараз на хуторі Юля тримає кіз, овець та курей, робить бринзу та масло ГХІ, веде блог та встигає подбати і про себе, поки чоловік на службі.
Про усвідомлене рішення мешкати на хуторі, любов до тварин та стереотипи про сільське життя, Юля розповіла для ШоТам.
Не хотіли мешкати все життя у місті
Ми з чоловіком завжди хотіли жити на природі та мати власний будинок в якомусь спокійному місці. Не хотіли мешкати все життя у Львові чи іншому місті, але також і не мріяли оселитися в центрі села, поруч зі школою, зупинкою чи сусідами через паркан. Нам було важливо, аби була велика територія, тому довго шукали таке місце. Переїхати на хутір особливо не наважувались – ми просто дуже хотіли та зробили це.
Щоб купити хату, відкладали гроші. Хотіли, аби вона була недалеко від Львова, де ми до того жили, працювали і де в нас є багато друзів. Розуміли, що перший час буде складно, тому вирішили доїжджати з майбутнього житла до міста на роботу, тому шукали його в межах п’ятдесяти кілометрів від Львова. Вдалось знайти мальовничу хатинку за сорок кілометрів, що нас дуже приваблювало.
Коли ми переїжджали, то нікого і нічого тут не знали. Це був початок квітня, саме розтанув сніг, довкола було болото. Ми найняли бус, але колеса застрягли на ґрунтовій дорозі, а ми мали речі та двох котів в переносці. Тоді нас врятував майбутній сусід Степан, який на підводі з кіньми перевіз всі наші речі. Ми переїхали саме перед Великоднем, тому перші свята в новому домі зустріли з пасками та ковбасою, які принесли сусіди, але без хліба, який забули купити.
Ми були дуже щасливі й не могли повірити, що втілили мрію. Почувались спершу дивно, але ніколи не сумнівались в тому, що робимо.
Навіть коли через декілька днів до нас приїхали батьки чоловіка, які мають комфортний особняк, і сказали, що через місяць ми втечемо назад до Львова. У нас мало хто вірив, особливо коли бачив нашу «нову» стару хату, але ми наполегливі, і тепер до нас хочуть приїхати ті, хто раніше кивав головою.
Ходила майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки
Попередні власники хатинки залишили нам кілька курей і це було чудово, адже від початку життя на хуторі в нас були домашні яйця. А ще залишили свого собаку, бо не хотіли його забирати. Це був старий пес, який постійно на нас гарчав, а ще було декілька кішок, яких попередні власники не стерилізували. Ми відповідальні, тому не могли залишити їх усіх напризволяще. Через місяць одну кішку вкусила лисиця, тому також потрібно було звернутися до ветеринара. Але зараз згадуємо про цей час з теплом.

Попередні власники хатинки залишили кілька курей. Фото: ШоТам.
Перші три роки життя на хуторі я щодня їздила на роботу в місто. Я вчилася на юриста, працювала за фахом та допомагала подрузі із салоном краси, була співвласницею. Потрібно було за будь-якої погоди, в дощ чи сніг, прокидатись о п’ятій ранку та йти майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки. Далі робочий день в Львові, а потім знову той же шлях додому. Взимку потрібно було світити ліхтариком, аби водій мене помітив.
Мені тоді було дуже важко, зараз доглядати за козами та вівцями набагато легше, хоча працюю від ранку до пізнього вечора. Насправді для фізично здорової людини проходити такий шлях в день – це зовсім небагато, можна пройти за пів години і це позитивно впливає на здоров’я. В ті часи я майже не хворіла, хоча часто потрапляла під дощ, але я була загартована. Люди зараз звикли до комфорту, тому не хочуть ходити пішки. Я могла працювати отак і далі, але в якийсь момент зрозуміла, що більше не хочу, бо життя на хуторі для мене ближче.
Читайте також: Починати заново вчетверте? Досвід незламної жінки, яка на Херсонщині відкрила козину ферму
У блозі руйную стереотипи про життя на хуторі
На хату ми витратили всі заощадження, тому багато працювали, адже потрібен був ще ремонт. Ми переїхали навесні, було багато й роботи біля дому, а щоденні поїздки у місто дуже виснажували. Тому коли з часом я перестала їздити на роботу, наважилась зробити те, про що давно мріяла – почала вести блог про життя на хуторі. Мені було це дуже цікаво, я хотіла показувати життя в українському селі та руйнувати стереотипи про нього.
Якось одна підписниця дозволила собі вважати дивним, що я маю багато худоби, але виглядаю доглянутою і ще маю час їздити двічі на тиждень в басейн. Я вважаю, що якщо людина успішна, самодостатня, вміє заробляти, то все одно де вона живе – в лісі, селі чи на хуторі. Не розумію людей, які мислять стереотипно і звикли, що в селі люди мають важко працювати та постійно втомлюватись. Особисто я на ногах весь день, адже маю багато роботи біля своїх тваринок. Але я, наприклад, не саджу картоплю, мені простіше приготувати бринзу, продати її, а за ці кошти купити моркву, цибулю, картоплю і все, що мені треба. Я подумала, що людям буде цікавий цей мій досвід, і почала розповідати про нього в блозі.

Юля розповідає про свій досвід у блозі. Фото: ШоТам.
Перших овець купили інтуїтивно, а кози – в подарунок
Тваринок обирали інтуїтивно, у мене завжди лежала душа до овець, хоча нічого про них не знала. Я подумала, що буде смачний овечий сир, а ще колись на цьому хуторі жили люди, що тримали їх, бо тут великі луги. Так ми вирішили, що нам треба вівці, але молочної, а не м’ясної породи, бо ми не зможемо різати тварин. Тому збирали інформацію про породи в Україні, скільки дають молока, та згодом купили перші дві овечки.
Потім в соцмережах я познайомилася з дівчинкою Уляною, яка має козину ферму. Вона запросила мене в гості та обіцяла навчити варити сир. Уляна переконувала, що кіз тримати вигідніше та легше, але я не могла видоїти жодної. Крім однієї, найчемнішої. Саме її Уляна вирішила мені подарувати. Але в цієї кози була донечка, і ми вирішили їх не розлучати, аби вони не сумували.
Ці кози народили ще кілька кіз, і так я почала розводити ще й їх. Хоча овечки більш ніжні тварини, їхнє молоко та сир мені смачніші. Я часто знімаю відео, як вони лягають мені на коліна.
Коли я маю вільний час, то виготовляю сир та масло, а надлишок продаю людям, які постійно в мене замовляють. Крім розведення кіз та овець, ми з чоловіком також посадили фруктовий та горіховий сади.

У Юлі завжди лежала душа до овець. Фото: ШоТам.
На хуторі в мене покращилось самопочуття
Після переїзду на хутір я почала більше ходити, рухатись та краще харчуватись. Під час одного з ефірів в ТікТок одна підписниця спитала, чи в моєму колі спілкування не вважають, що пасти кози та вівці – це соромно. А потім спитала, що я їм. Я перерахувала: гречку, яйця, сир, молоко, зелень, фрукти, солодощі. На що ця жінка сказала, що я проста та дешева.
А я вважаю, що просто – це піти в супермаркет і купити готові продукти, газовану воду чи чипси, а потім їсти їх на дивані перед телевізором. Їсти свіжі продукти, овечу бринзу, багато рухатись, їздити в басейн, думати про своє здоров’я та жити як хочу – це зовсім не просто. Я Юля, яка пасе кози та вівці, робить сир та розвиває свою ферму – і це кайф. Організувати своє життя на своїй землі та жити як хочеш – це те, що дорого вартує.
До хутора я теж жила свідомо, але тут вживаю більше якісних продуктів. От сусід днями привіз мені натуральний мед. Я знаходжуся на свіжому повітрі й почуваюсь набагато краще, ніж в будь-якому іншому місці. Зараз я можу більше чогось зробити, маю кращий фізичний стан. Я не пам’ятаю, коли востаннє була в лікаря і не тому, що нехтую здоров’ям, бо на перевірки ходжу регулярно. А тому, що не хворію навіть якщо буду взимку весь день на вулиці, а якщо застуджусь, то лікуюсь молоком чи маслом ГХІ.
Встаю о шостій ранку, лягаю о першій ночі
Що стосується щоденного побуту, то я все роблю сама. Зараз мені ніхто глобально не допомагає. Важку роботу можу довірити комусь за оплату – наймала людей, щоб нарізали дрова чи покосили траву на сіно. Раніше це робив чоловік. Але почалась повномасштабна війна, й він сказав, що просто не може сидіти вдома, коли росіяни вже під Києвом. Я його розумію. Але ми думали, що в сучасному світі не може бути великих воєн, що все вирішать дипломатія та суворі санкції. Ми були впевнені, що це на два-три місяці. І я сказала чоловікові, що протримаюсь цей час.
У мене дуже класний чоловік, який ніколи не навантажував мене важкою роботою. Я раніше не топила піч, не носила воду з криниці, не стригла овечок чи не підрізала їм копита. Зараз в мене хворіє коза, і я мушу її піднімати при тому, що вона важить 40 кіло, а я – 55. Звісно, зараз фізично важче. Я вже звикла, але цієї роботи багато.
Вранці підйом о шостій ранку, годинка для себе на каву та спілкування в діректі. Щоденна рутина починається о сьомій: догляд за тваринами, яких пасу в полі до 21:30, а далі йду гуляти з собаками, потім вдома розливаю в банки масло ГХІ, готую бринзу, мию посуд і засинаю о першій ночі. І так щодня.
Нещодавно я їздила на озеро з подругою, в якої теж пішов служити чоловік. Вона казала, що якби опинилась на моєму місці, то вже наступного дня продала ці кози та вівці й кудись би втекла. А я розумію, що маю робити це, бо ми вклали в хутір багато праці, грошей та наших зусиль, тому я не можу це залишити.

Без чоловіка на фермі фізично важче. Фото: ШоТам.
У мене буває поганий настрій, тоді я не виходжу в сторіс, пропрацьовую певні моменти з психотерапевтом та беру перерву. Блог – це також велика відповідальність. Я маю вести його щоденно, бо в мене лояльна аудиторія, тому я часто роблю збори на підтримку ЗСУ. Я не можу просто їх поширювати, перед тим маю поспілкуватись з людьми. Так само і з рекламою – її потрібно придумати, гарно відзняти, і це теж багато роботи.
Ще я розумію, що мій блог є ресурсним для багатьох, зокрема, й для мого чоловіка. Для нього це зв’язок з домом. Коли він бачить, що зі мною та тваринами все гаразд, то йому на душі спокійно.
Ми живемо на відносно безпечній території попри прильоти, але впасти тут в депресію та нічого не робити я б не змогла. У мене є дах над головою та тварини, тому я маю про них дбати. Коли чоловік повернеться, то не хочу, аби ми починали все з нуля, тому мушу тримати це все. І я зможу, бо налаштувала себе на це.
Я обрала свій шлях свідомо
У нас тут велика територія, і ми плануємо зробити багато. Наприклад, збудувати сироварню, літню кухню, де б я варила сир. Чоловік точно має мені зробити загорожу для тварин, щоб вони мали територію, де пастимуться самостійно. А ще хочу придбати доїльний апарат, аби це все було не на аматорському рівні, а сучасно.
Мрію, щоб ми тут жили щасливо разом з чоловіком та мали час на власні заняття. У нас на подвір’ї є великий старий горіх, то я пишу історії під цим горіхом, коли маю натхнення.
Ще мрію про те, що й всі – щоб ми перемогли, й всі наші захисники повернулись до своїх домівок. Від цього залежить майбутнє нашої держави та всіх нас, а далі все буде. Кожен зараз має щось робити для перемоги – донатити, організовувати збори, волонтерити, але не впадати в депресію. Якщо вже так вийшло, то йти до психолога та давати собі раду. Наприклад, я себе хвалю та люблю, тому це теж мені допомагає морально.
Колись одна підписниця сказала, що я егоїстка, бо думаю лише про себе, свого чоловіка та своїх кіз. У моєму світі так і має бути, бо в першу чергу я дбаю про себе, а потім – про все інше. Завдяки блогу я навчилась відстоювати власні кордони. Дуже пишаюсь тим, що в мене немає слів «не можу», і я розв’язую будь-яку проблему. Пишаюсь, що вже рік їжджу на авто, хоча було складно. Я в житті багато чого боюсь, але роблю попри страх. На хуторі я навчилась багатьом речам – можу надати медичну допомогу тваринам, поставити крапельницю козі, а коли чогось не знаю, то вивчаю це. Взимку в мене померли козеня та ягня. Мені було складно і морально це прийняти, і фізично закопати їх в мерзлу землю. Але поки чоловік в складі ППО тримає небо, я мушу тримати наш хутір. Я пишаюсь собою, бо я обрала свідомо свій шлях і роблю все, що запланувала.

На хуторі Юля навчилась багатьом речам. Фото: ШоТам.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Суспільство

Один із найкращих ортопедів Європи, француз Стефано Романо, вже всьоме приїхав до Львова, щоб допомогти українським захисникам. Упродовж п’яти днів він разом з українськими лікарями проконсультував понад 80 пацієнтів і провів 15 операцій, серед яких — дві надскладні на плечовому сплетенні.
Про це повідомили в реабілітаційному центрі UNBROKEN.
Романо працює в Парижі в одній із провідних приватних клінік та лікує футболістів французького клубу «Парі Сен-Жермен». У Львові він співпрацює з лікарями Лікарні Святого Пантелеймона. Цього разу разом з українськими колегами він виконав унікальні втручання, які допомагають повернути рухливість пораненим.
Один з пацієнтів — 46-річний військовий Юрій Лютий. Він долучився до ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення та служив у 117-й механізованій бригаді. У січні на Донеччині отримав важке поранення: кілька куль влучили у плече та руку, внаслідок чого пошкодили аксілярний нерв.
Читайте також: «Раз на мільйон випадків»: 11-річному підлітку зі Львівщини видалили рідкісну пухлину
Під час операції хірурги провели нейротизацію — пересадили гілку здорового нерва до пошкодженого. За словами завідувача ортопедії Василя Рокити, це дає шанс на відновлення чутливості й рухливості руки. Зараз Юрій проходить реабілітацію у центрі UNBROKEN. Повну ефективність операції можна буде оцінити лише за рік.
Наступний візит Стефано Романо до Львова запланували за два місяці. Французький фахівець спільно з українськими медиками вже готується до нових операцій.


Нагадаємо, що нобелівський лавреат Кіп Торн та його дружина-нейробіологиня відвідали центр Unbroken (ФОТО).
Фото: сайт UNBROKEN
Суспільство

Аби бути супергероєм, не потрібні суперздібності. Достатньо стати донором плазми, адже кожна четверта людина щонайменше раз у житті потребувала чи потребуватиме переливання компонентів крові чи препаратів на їхній основі.
До Всесвітнього дня донора ШоТам разом з компанією Biopharma Plasma, яка першою в Україні почала виготовляти з донорської плазми ліки, що рятують життя, розробили тест. Усього 5 хвилин, і ви виявите, які хибні переконання щодо донації плазми ви маєте та про які бонуси для донорів ще не знаєте.
1. Як проходить донація плазми?

2. Хто може бути донором плазми?

3. Як часто можна здавати плазму?

4. Що таке взагалі ця плазма крові?

5. Чому донорство плазми таке важливе?

6. Чим можна замінити донорську плазму крові при виготовленні ліків?

7. Як плазмаферез впливає на наш організм?

8. Як довго відновлюються наші запаси плазми після донації?

9. З донорської плазми виготовляють препарати, такі як імуноглобуліни та фактори згортання крові. Як гадаєте, чиї життя рятують ці ліки?

10. Чи правда, що за донацію плазми можна отримати грошову компенсацію?

Йой, ми виявили у твоїх відповідях чимало шкідливих упереджень! Але головне, що в тебе є бажання дізнатися більше на таку важливу тему, як донорство плазми крові. Можливо, ти раніше зовсім нічого не чув/не чула про донацію компонентів крові або ж це були вигадки чи відверті жахайки на медичні теми, яких, на жаль, вдосталь у мережі. Але тепер ти точно знаєш, що:
— донорство плазми, як і донорство крові, рятує людські життя;
— при донації плазми донор зберігає всі свої червоні кров'яні тільця, а натомість його кров очищується від токсинів;
— донором може стати кожен повнолітній, хто має вагу більше 50 кг, добре самопочуття та бажання рятувати життя;
— аби відновити об’єм плазми, нашому організму знадобиться всього 1-2 доби. Головне пити достатньо чистої води та не забувати споживати білки;
— донори плазми можуть отримати безкоштовні консультації лікаря та пройти медичні скринінги в центрах Biopharma Plasma в різних містах України.
Детальніше про умови тут. Мапа центрів Biopharma Plasma — за посиланням.
Ти ще маєш трохи сумнівів: а може, плазма не така потрібна, як кров? Чи дійсно вона когось рятує? Чи справді донація плазми безпечна для донора? Настав час поповнити свою базу знань, аби стати амбасадором донорського руху в Україні! А почати можеш із цієї пам’ятки:
— донорська плазма життєво необхідна тим, хто бореться з онкологією, імунодефіцитом, важкими опіками та пораненнями;
— донорство плазми приносить користь самому донору: під час процедури плазмаферезу його кров очищується від токсинів та «омолоджується»;
— аби відновити задоначений об’єм плазми, нашому організму знадобиться всього лиш 1-2 доби! Головне пити достатньо чистої води та не забувати споживати білки.
Донори плазми можуть отримати безкоштовні консультації лікаря та пройти медичні скринінги в центрах Biopharma Plasma по всій Україні! Детальніше про умови тут. Мапа центрів Biopharma Plasma — за посиланням.
Нічого собі, ти знаєш так багато про донорство плазми крові! Схоже, ти вже маєш досвід у цій важливій справі.
Австралієць Джеймс Гаррісон першим увійшов в історію як «Людина з золотою рукою» — за своє життя він пожертвував плазму крові 1 173 рази та врятував життя більш ніж 2 мільйонів новонароджених. Можливо, саме ти підхопиш цю супергеройську місію та станеш новою «Людиною з золотою рукою» та легендою донації з України? Ділися своїми результатами в соцмережах — не для того, аби похвалитися, а щоб твої друзі знали, до кого можуть звернутися по пораду як до досвідченого донора!
Ну а бонусом для них буде мапа центрів Biopharma Plasma, де всі донори можуть отримати тут.
Поділіться своїми результатами:
Фото: Biopharma Plasma
Суспільство

У Галицькому національному природному парку зафіксували найбільшу на заході України колонію рідкісних птахів. Науковці нарахували десятки гнізд та сотні пташенят представників родин Ібісових і Чаплевих, які занесені до Червоної книги України.
Про це повідомили на сторінці Галицького національного природного парку.
На початку червня дослідники провели облік у полівидовій колонії птахів, щоб зрозуміти масштаби явища. У парку виявили близько 25 гнізд Косаря білого, у яких — 36 пташенят. Загальна кількість цих птахів у парку близька до 90. Зазвичай цей вид мешкає вздовж Чорноморського узбережжя, і востаннє у Галицькому нацпарку його гніздування фіксували 15 років тому.
Серед інших рідкісних птахів — Чепура мала (29 гнізд, 101 пташеня) та Квак звичайний (52 гнізда, 168 пташенят). Їхню чисельність у парку нині оцінюють в 160 та 270 особин.
Читайте також: Щоб зберегти рідкісні рослини, у лісах Хмельниччини створили три охоронні зони
А ще дослідники помітили Коровайку буру — одного з найрідкісніших птахів для Опілля. В Україні цей вид трапляється лише в кількох локаціях на півдні, тож, за словами орнітологів, його поява на Івано-Франківщині — надзвичайна рідкість.




Нагадуємо, що на Поліссі втілять найбільший в історії України проєкт по відновленню боліт у заповідниках.
Фото: фейсбук-сторінка Галицького національного природного парку