Починати заново вчетверте? Досвід незламної жінки, яка на Херсонщині відкрила козину ферму

Через війну в Україні зникло багато бізнесів. Буває дуже важко змусити себе зробити крок назад і почати ще раз. Страшно, що нічого не вийде? Скажіть це Тетяні, яка вже вчетверте відновлює власну справу.

Жінка виїхала з Донецька через те, що туди прийшов «руський мир». Та коли він зайшов і на Херсонщину, де вона довго відновлювала власну справу, вирішила вдруге не тікати. Одягнула вишиванку і почала лякати окупантів козиними черепами.

Тетяна Страмнова

засновниця ферми «Коза Амальтея» у Музиківці Херсонської області.

Зайнялася власною справою заради малюка

За спеціальністю я художниця-дизайнерка. У Донецьку працювала на будівництві дизайнеркою, де і познайомилася з майбутнім чоловіком. Згодом у мене народилася дитина з інвалідністю. Вона постійно плакала, і я мусила весь час її тримати на руках. Свій стан я почала передавали у кольори в дизайні. Через це, звісно, від мене почали відмовлятися клієнти. Так я втратила роботу.

Дитині потрібне було особливе харчування, зокрема, якісне свіже мʼясо. Це наштовхнуло мене на думку, що можна спробувати зайнятися власною справою. І я вирішила зупинитися на птиці: завела спершу бройлерів, а потім і перепілок.

Багато людей дізналися про мене і приходили купляти. Клієнтами в основному були батьки діток з алергією, бо у мене ж було «чисте» м’ясо. Все стало налагоджуватися: у мене були вже реалізатори, свої «точки». 

Але прийшов 2014 рік, а з ним і «руський мир». Нам довелося брати сумки, дітей під руку – і тікати. Два тижні перечекати ми вирішили у Херсоні. Але згодом, звісно, стало зрозуміло, що додому ми вже не повернемося. Яка доля моєї ферми, на жаль, не знаю.

Заведіть тваринку, в рік якої ви родилися

Ми знайшли тимчасове житло у Зеленівці на Херсонщині, почали облаштовуватися. Треба було щось робити. Я вирішила спробувати вдруге зайнятися пташиним бізнесом. Памʼятаю, це був 2016 рік, і я виграла грант від Великої Британії. Придбала інкубатори та клітки для бройлерів.

Спершу було важко. Потроху у Зеленівці люди дізнавалися про мене і приходили купляти птицю. Але господар будинку почав піднімати ціну за оренду та розповідати про плани продати будинок. Тому ми вирішили, що треба шукати власне житло. Так приїхали у Музиківку. Це неподалік від Херсона, а нам якраз так і треба було. Ми маємо двох діток з аутизмом, і нам необхідна була спеціалізована школа. Така якраз була в обласному центрі. Тож ми потрапили в це село, взяли будинок у кредит і, звісно, перевезли своїх птиць.

Ще рік знадобився, аби вже тут про мене дізналися покупці. Обʼєми тодішніх продажів птиці не дозволяли нам платити за кредитом та утримувати тварин. Тому я зробила оголошення, що готова їх обміняти на більших тварин: свиню, козу, корову… та хоч когось. Мені запропонували обмін 400 голів птиць на три кози та цапа. Отак у мене почався мій другий бізнес.

Догляд за козами для мене виявився посильним. Мої батьки з села, але все ж кіз там рідко тримали – в основному корів. Ну, принаймні з коровами на пасовищі я малою бувала, то знала, як це. Чули поговірку: «Якщо хочеш бути щасливим – заведи тварину, у рік якої ти народився»?. Я – коза за роком. І якраз із козами у мене все склалося.

Займатися козами Тетяна почала випадково – обміняла 400 голів птиць на три кози та цапа. Фото: ШоТам.

Сир з Музиківки полюбився киянам

Ми почали розвивати нашу ферму, зʼявлялися нові кози. Мʼясо з них було шкода робити, а молока виходило забагато. Та й у населення, знаєте, чомусь досі є думка, що молоко з кози обовʼязково повинне мати неприємний запах і смак (а це не так). Тому сильно з молоком не пішло.

Я захотіла навчитися варити бринзу. Дуже швидко, до речі, з’явилися перші клієнти: знайомі дегустували і сказали: «Давай ми купимо». Згодом я брала участь у навчанні, де познайомилася з жінкою, в якої теж були кози. І вона на той момент уже готувала сир. Я у неї скуштувала, думаю: «Ага, якщо вона може і вміє, то і я так хочу».

Першу сироварню я купила вживану, та ще й у борг. Уже потім я брала участь у грантових програмах, за кошти яких прибрала ще доїльний апарат і велику сироварню.

Почала шукали рецептуру. Ох, скільки молока я перевела, поки навчилася, ви не уявляєте. Ніхто ж не підкаже точно, як робити той сир. У кожного свій секретик. А ще (це вже зараз я знаю) з козиним молоком узагалі дуже важко працювати.

Потроху все розвивалося. Мене це так захопило, мені дуже подобалося робити сир. І я вже не обмежувалася легкими, а пробувала робити а-ля пармезан, гауду, маасдам. Не все виходить, бо є сир, який варити ніби й не складно, але треба врахувати дуже багато тонкощів під час його дозрівання, аби дірочки вийшли красиві. Але я берусь за все. Чим складніша технологія, ти мені цікавіше.

Сири я продавала в основному для клієнтів у Херсоні або відправляла  поштою. Як не дивно, найбільше клієнтів було із Заходу України та з Київщини. Річ у тім, що цінову політику я тримала на рівні продажу у Херсонській області. А в Києві той сир, який я продаю, за 450-500 гривень за кілограм, реалізовують і до тисячі.

Кози – шлях до адаптації діток

Також у мене була соціальна ланка: я хотіла своєю справою допомагати в соціалізації дітей з інвалідністю. Цю ідею мені підказали в нашій спеціалізованій школі. Мені вчителі в якийсь момент почали казати, що мої діти краще адаптовуються і розвиваються відтоді, як у нас зʼявилися кози. Коли це почули інші батьки, то теж почали у мене питати: «А можна приїхати?».

До повномасштабної війни ми навіть встигли провести кілька пробних екскурсій для діток, щоб подивитися, чи їм сподобається. На одній із них сталася неочікувана ситуація. Як тільки одна з матусь привела до нас свою дитину, в неї почалася істерика. Виявилося, що хлопчик дико боявся тварин, а поруч з ним пройшла кішка. Дитину заспокоїли таблетками. Я запитую маму: «А чому ви не попередили?». А вона мені: «Побоялася. Нас з усіх зоопарків виганяють». Але, знаєте, під кінець екскурсії вже ледь не плакала та мама, тому що дитина підійшла до кіз (хоч і за два метри до клітки). Йому хотілося погладити, але ще боявся.

Діти Тетяни краще розвиваються відтоді як зʼявилися кози. Фото: ШоТам.

Багато хто каже, що тварини допомагають в соціалізації дітей. Але тут ще й інший аспект: це хороший варіант заробітку у майбутньому. Я розвиваю цю ферму для того, щоб у майбутньому мої діти могли нею займатися. Вони виростуть, навчаться доїти кіз і будуть на цьому заробляти. Те ж саме стосується й інших людей з інвалідністю. Я б хотіла наймати їх на роботу, аби всьому навчати: від догляду за тваринами і до виготовлення сирів. Ми під цей проєкт перед великою війною навіть отримали 1,5 гектара землі.

Відлякували окупантів козиними черепами

Торік наше село, здається, ледь не одразу ж опинилося в окупації. Для нас це був такий шок, що описати важко. Мені не вірилося, що я можу потрапити в таку ситуацію вдруге. Та я вирішила, що ферму не покину: стільки сил у це вклала.

Коли я побачила росіян, то спершу було лячно. Ми закривали сарай, ховали кіз. А потім мене якась злоба взяла. Я почала вмикати українську музику, пофарбувала клумби у кольори прапора, одягала вишиванку. Сусідів навколо «трусили», а до нас жодного разу не заходили. Може, забобонні? Бо я на заборі повісила козині черепи та шкіру.

Залишки сиру і молока я роздавала місцевим. Також у мене залишалося трішки ферменту, який розбиває лактозу. Це дуже рятувало родини, у яких дітки мають непереносність лактози, адже таке молоко було важко знайти.

Я сказала, що це моя земля, і я буду до останнього тут триматися. Тому ходила, рахувала колони, «зливала» українським бійцям інформацію. Коли в місто їздила, теж знімала – телефон ховала у спідню білизну. А після звільнення громади ми пригощали молоком і сиром наших військових – всім, що встигали зробити.

Спочатку «зливала» інформацію про росіян українським бійцям, а потім пригощала їх молоком і сиром. Фото надала Тетяна.

Війна вбиває не лише людей

Наразі у мене 45 кіз і 6 козлів. Війна, на жаль, відбилася і на тваринах. Коли вночі були сильні вибухи, я зранку боялася в сарай заходити, бо обов’язково когось виносила і закопувала. У деяких кіз не витримували серця, у деяких були інсульти, епілептичні напади. Звісно, це і на кількості молока відбилося, і на народжуваності. Дуже багато проблем виникло. Очікуємо, що наступного року ситуація стабілізується.

Поки що сироварня не функціонує. Але ми разом з місцевою владою працюємо над проєктом, у межах якого хочемо поставити цех з виробництва сирів на 300 літрів. І також будемо допомагати населенню: купувати у них молоко або ж брати його, а повертати сир, аби вони самі продавали.

Зараз ми працюємо над закупівлею кормів. Паралельно очікуємо на нову грантову програму. Взагалі нам би дуже не завадив тракторець, бо земля є, але треба щоразу платити за роботу зі збору, посіву тощо.

Попереду – відновлення соціальної складової та туристичного напрямку. Ми ще до війни почали ставити фотозони, проводити дегустації, організовувати для відвідувачів «спілкування» з тваринами. Щойно ми розширимося, то одразу повернемося до цієї сфери.

Клієнтів шукатимемо за кордоном

Я б хотіла зробити бізнес більш автоматизованим: найняти персонал і доручити йому всі процеси. Бо хочу вже нарешті поїхати кудись на відпочинок.

Аби розвивати соціальну складову, потрібно, щоб бізнес став більш прибутковим. Для цього я планую створити повноцінну велику сироварню, найняти фахівців, створити на території ветеринарний кабінет і лабораторію. У планах – офіційна реєстрація, аби піднімати економіку країни та поповняти бюджет громади.

Наразі найскладніше – знайти клієнта. В основному продукцію в мене купували жінки для своїх дітей, а велика частка таких виїхала. У наших планах відновити цих клієнтів: спробувати себе у продажах за кордон.

У мене вже кілька разів був досвід починати власну справу заново. Сподіваюся, ця буде найбільш вдалою, і більше я ніколи не почую про «руський мир».