NewСхід
Вогняна екологічна катастрофа. Як на Донбасі борються з наслідками лісових пожеж
З початком бойових дій на Донбасі вигоріли сотні гектарів лісу. Численні міни та снаряди спричиняють величезну вогняну катастрофу, особливо коли навколо степ, висушений спекою.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
З початком бойових дій на Донбасі вигоріли сотні гектарів лісу. Численні міни та снаряди спричиняють величезну вогняну катастрофу, особливо коли навколо степ, висушений спекою. Через військовий конфлікт на сході України втрачена величезна кількість лісових насаджень. За даними ForestWatch, лише за 2014 рік в регіоні конфлікту було повністю знищено 479 гектарів лісу. Масштабні пожежі 2020 року стали справжньою екологічною катастрофою і завдали непоправної шкоди лісам Новоайдарського району Луганщини. Десятки гектарів лісу та кілька селищ повністю знищив вогонь.
Ми поспілкувались з активістами й дізналися про те, як відновити втрачені ліси, а також що робити, аби вогняна катастрофа не повторилась.
Браян Мілаковський
Керівник направлення стійкого економічного розвитку проєкту USAID. Вже п’ять років проживає в Сєвєродонецьку, займається вивченням проблеми лісових пожеж.
Про сєвєродонецького американця
Я вже п’ять років мешкаю в Сєвєродонецьку. Зараз я є керівником напрямку сталого економічного розвитку Проєкту USAID, який займається підтримкою підприємців. Взагалі я родом зі штату Мен, що розташований на північному сході США. Це відомий лісовий штат, тому ще з дитинства мене дуже зацікавила ця складна система. Сюди приїхав ще у 2009 році і їздив по всій Україні для вивчення лісів. Після цього я 5 років працював як природозахисник та лісний еколог на заході Росії. Я займався вивченням незаконних вирубок, що впливає на лісову екосистему і її особливості. Але звідти довелося поїхати у 2015 році, адже у мене було багато зв’язків з Україною і там стало складно працювати.
Коли я повернувся в Україну, то трохи відійшов від лісового господарства і зайнявся гуманітарними та економічними питаннями. Тут, у Сєвєродонецьку я почав волонтерити у гуманітарній організації Mercy Corps. Згодом я вирішив залишитися тут, адже мені сподобалось це маленьке та затишне місто. І Луганська область є для мене цікавим місцем для роботи, оскільки тут проблеми гостріші, ніж у Донецькій.
Читайте також: Виходимо на протести та фільмуємо викиди. Як на Донбасі борються з проблемою забруднення повітря
Я тимчасово залишив свою спеціальність, бо конфлікт на Донбасі став для мене більш актуальним. Але я не покинув природу, і Сєвєродонецьк в цьому сенсі – найкраще розташоване місто. Я часто буваю у лісі, а також багато дізнався про степ. Минулого року на прохання губернатора Луганської області наш проєкт почав займатися питанням лісного відновлення після катастрофічних пожеж. І це стало можливістю для мене повернутись у мою спеціальність.
Що стало причиною вогняної катастрофи на Луганщині?
Пожежі, які відбулися минулого року, ми називаємо новими, адже досі ми не знали такої швидкості розповсюдження вогню. В липні згоріло приблизно 7 тисяч га – почалося біля села Муратова і десь в Смоляниновому закінчилось. А потім в жовтні згоріло ще 22 тис. га в різних масивах. Щоб загасити пожежі знадобився тиждень. Для того, щоб знищити вогонь, залучали авіацію. Загалом у зону вогню потрапили 32 населених пункти.
Взагалі пожежа почалась там, де немає населених пунктів. Поблизу лінії фронту згорів безлюдний простір. Головною причиною цього стала дуже суха погода та сильний вітер. Ще ніколи в Україні не було таких високих показників небезпеки пожеж, тому будь-яке джерело вогню могло швидко стати великим вогнем. Головне, що я хочу сказати – минулого року не дуже збільшилась кількість цих джерел. На жаль, вони є постійно. А коли ще й хороші погодні умови для пожеж – то відбувається катастрофа.
Фото: armyinform.com.ua
Є багато моментів, які трапляються випадково. Наприклад, впала електролінія, пішли іскри й виникла пожежа. Дуже багато людей живуть на лінії фронту, і часто спрацьовує людський фактор. Та й навіть військові на передовій повинні якось жити і харчуватись, тому через побутовий вогонь посеред лісу чи степів часто виникають пожежі. Дуже багато джерел говорить про те, що по той бік лінії фронту спеціально розпалювали вогонь, щоб змусити наших військових покинути свої позиції. Зумисний підпал також зіграв свою роль. Лісники говорили, що коли вони загасили пожежу, вона виникала знову там, де зовсім не було вогню.
Але не варто забувати про те, що населення часто палить сміття чи суху траву, що спричиняє великий вогонь. А пожежники не можуть дістатись на лінії фронту. Тому, щоб розв’язати проблему лісових пожеж, потрібно змінити культуру поводження людей з вогнем. Все ж таки основними причинами таких масштабних пожеж є ці щоденні джерела вогню, а також зміна клімату. І це буде повторюватися знову і знову, якщо не вжити заходів.
Для Донбасу важлива мозаїка зі степів та лісів
Лісові пожежі на Донбасі – це дуже велика втрата та загроза для регіону. Адже тут повсюди піщані ґрунти, і ліси самі по собі майже не ростуть. Кілька десятків років тому тут був голий степ, а ліси були висаджені штучно. Втрата їх – ще загроза спустошення та зміни клімату. Ще одна особливість, що на сході дуже поширений такий вид як сосна звичайна. Це дерево дуже любить світло. Часто люди намагаються створювати соснові масиви на місці пожеж, адже старі сосни мають дуже товсту кору і працюють як ізоляція від вогню для живої кори. А от молоді дерева мають дуже тонку кору, і тому пожежа їх повністю знищує. Послаблені погодними умовами дерева поступово заселяються шкідниками, які пошкоджують крону. Через погодно-кліматичні умови дуже прогресує всихання лісових насаджень. Саме тому торішні пожежі набули великих масштабів.
В сучасних умовах такі густі соснові культури дуже хворобливо реагують на пожежі та масово гинуть. Вижити тваринам в таких лісах під час пожеж можливо тільки у 20%. А у центрі вогню взагалі 0-5%. Це такий феномен, який потрібно вивчити.
Читайте також: Сміттєві полігони Донбасу заповнені на 90%. Як місцеві активісти вирішують проблеми поводження з відходами
Лісники зараз говорять про те, що потрібно створити інші ліси. Наприклад, замість сосни – ясен. І це великий виклик зараз, адже потрібно продумати правильні кроки, як далі розвивати ліс, який буде більш стійкий до пожеж і засух. Листяні дерева по-іншому реагують на пожежі. Біля Сіверського Донця є вузькі лісові масиви, біля яких розташований яр. Там накопичується волога, і через більший доступ до ґрунтових вод з’являються листяні дерева – дуб, осина. Поруч можуть бути маленькі болота чи озера, і це дуже збагачує ці ліси. Ці дерева не саджали, і навіть з пеньків утворюються нові стебла. Такі дерева можуть відновлюватись навіть після пожеж.
Ми повинні розуміти, що Донбас – це степовий регіон. Але площі степів зараз значно зменшується через сільське господарство. Цієї екосистеми залишилось небагато посеред лісів. Клімат погіршується, і пожеж буде ще більше. Тому ми не повинні боротись зі степами й намагатися на їхньому місці створити ліси. Раніше тут завжди була мозаїка степів та лісів. І я думаю, що нам потрібно це повернути в майбутньому.
Щоб запобігти катастрофі, потрібно залучити волонтерів
Торішні пожежі і в Луганській, і в Житомирській області, коли згоріло майже 60 тисяч га лісів, стали новими для України. За 15-20 хвилин пожежі набирали такої сили та інтенсивності, що типова практика гасіння пожеж в Україні уже не могла спрацювати. Скажу так, що прямо кидатись на фронт вогню і гасити його стало просто неможливо. Тоді можна було посунути пожежу в сторони, як зробили фахівці ДСНС біля села Боброве. Вони не зупинили пожежу, але змогли врятувати від неї село. Але зазвичай гасили за таким правилом – кидались на вогонь. Місцями це було успішно, але через масштаб пожежі, припинити її повністю неможливо. Тим паче потрібно враховувати сильний вітер та низьку вологість повітря.
Тому тепер варто подумати над тим, як правильно і вчасно загасити вогонь. Бо рятувальники фактично не гасять лісові пожежі. Цей героїчний труд зазвичай роблять лісники, але у них мало ресурсів, техніки та людей. Потрібно залучати та навчати місцеве населення. Бо лісники не можуть через брак фінансування вчасно зупинити пожежу. Минулого року вони доклали героїчні зусилля, врятували багато людей, сіл, лісів. Але це була просто величезна вогняна катастрофа, з якою так просто не впоратись.
З цього питання ми співпрацюємо з професором кафедри лісівництва ННІ лісового та садово-паркового господарства НУБіП України Сергієм Зібцевим та його колегами. Вони пропонують низку змін у підході до гасіння пожеж. Наприклад, залучити й провести навчання серед волонтерів, які мають таку важливу єднальну роль. Минулий рік показав, що між ДСНС, поліцією та лісниками хороша комунікація починається, коли пожежі досягають сильних масштабів. А ще з самого початку, ці перші 15 хвилин, волонтери можуть зіграти важливу роль – контролювати ситуацію, і коли бачать вогонь, одразу всім повідомляти. І в деяких випадках починати гасіння, звичайно, думаючи про свою безпеку.
В багатьох країнах саме волонтерські загони допомагають боротись з пожежами ще на початку. Так, минулого року активісти зіграли важливу роль – допомагали гасити вогонь, евакуювали людей, постачали їжу та воду. Але їм не вистачає навичків, як стежити та робити профілактику пожеж. Важливо, щоб волонтери працювали з місцевим населенням з приводу зниження кількості джерел вогню. Закинуті будинки, дачі, сінокоси просто палять, щоб там не було кущів чи лісів. Або просто збирають на своїй ділянці суху траву і спалюють її. А вітер змінюється, і може загорітись пасовище, а далі й ліси. Насправді це трагедія. Такі маленькі сільські пожежі є джерелом масштабного вогню. Люди повинні розуміти, що запалюючи в себе на городі траву, вони можуть підпалити сусіднє село. Тому волонтери повинні спілкуватись з місцевим населенням та займатись профілактикою пожеж.
Люди повинні об’єднатись та навчитись поводитись з вогнем
Зараз ми плануємо провести тренінги для місцевого населення та волонтерів щодо правильного поводження з вогнем та що робити під час пожеж. Минулого року люди просто кидались на вогонь. Потрібно навчити, що коли ризик перевищує можливість допомогти – варто відступити. Крім того, потрібно забезпечити волонтерів спеціальними костюмами та раціями, щоб під час пожеж вони не були беззахисними. Все це може допомогти, але в першу чергу потрібні навички та знання.
Проблема на Донбасі в тому, що лісовий масив розташований на лінії фронту. І якщо починається навіть невеличка пожежа, солдат не може кидати свої позиції, бігти її гасити й наражати себе на мінну небезпеку. Тому я вважаю, що комунікація області з цього питання повинна включити і ЗСУ. Повністю прибрати джерело пожеж неможливо. Біля лінії фронту багато закинутих населених пунктів, які є такими пороховими бочками. Часто саме цей сільськогосподарський та закинутий ландшафт спричиняє пожежі й горить хаотично. Тому, повторюсь, що для цього потрібні волонтери, щоб слідкувати за ситуацією.
Минулого року багато громадських організацій об’єднались і допомагали під час масових пожеж. Навіть невеличкі групи мають важливу роль. У Станично-Луганському районі дуже допомогли тепличники, які об’єднались і організували гасіння пожеж у своїх селах. Річ у тім, що під час надзвичайної ситуації вимикають електроенергію, щоб не було вибухів. А у цих тепличників був генератор та вода. Вони поливали шлангами свої ділянки та все навколо, і робили цю територію більш безпечною. В таких ситуаціях дуже важливо організувати людей і діяти разом.
Ще минулого року після пожеж волонтери почали висаджувати нові дерева. Але попереду на нас чекає багато роботи, зокрема санітарні рубки та відновлення ґрунтів. Це важливо, але для цього потрібен діалог між лісниками та суспільством, адже це болюча тема в Україні. Важливо залучати вчених для розробки подальшої дорожньої карти, щоб сформувати більш стійкий ландшафт у майбутньому.
Олександра Ворошилова
Координаторка сєвєродонецького офісу Восток-SOS
До Сєвєродонецька наближався дим, і ми зрозуміли – потрібно діяти
Нашу організацію Восток SOS створили у 2014 році на тлі військового конфлікту. Це була група волонтерів та активістів з Луганська, яка почала допомагати місцевим мешканцям виїжджати з Луганська і потроху збирати гуманітарну допомогу своїми силами. Зараз ми значно розширились і почали писати проєктні заявки до міжнародних організацій. Тому у нас з’явилися різні напрямки роботи – правова допомога, освітній напрямок, де ми працюємо зі школами, активістами та громадами, напрямок психологічної допомоги, адвокаційний напрямок. Ми беремо під ключ різні проблемні питання та підіймаємо їх на всеукраїнському рівні.
Коли на Луганщині сталася перша пожежа 7 липня, наша організація працювала у штатному режимі. Але далі дим та пожежа почали наближатися до Сєвєродонецька, де розташований наш офіс. Ми вирішили, що повинні допомогти з цим питанням. Але спочатку навіть уявлення не мали, чим саме. Тому організували моніторинг, телефонували в різні інстанції, зв’язувались з колегами й зібрали місцеву команду, щоб поїхати до Смоляниново і подивитися на ситуацію. Але нас туди не пустили, адже пожежа накривала вже населені пункти. Тому ми оперативно організували гуманітарний штаб на базі нашого офісу, який працював цілодобово, і почали поширювати інформацію у соціальних мережах. Наступного ранку до офісу почали звозити воду, продукти, одяг, паливо для пожежників і ми знову поїхали до Смоляниново.
Ми дуже переживали за місцеве населення. Пожежі – це велика трагедія, яка згубила флору та фауну. Але інша справа – життя людей. Тому наша команда вирішила докласти всіх зусиль, аби допомогти. Дуже хорошою була робота наших психологів, які морально підтримувати місцеве населення. Після першої пожежі ми їздили тиждень з гуманітарною допомогою. Але потім отримали дані за кількістю постраждалих та згорілих будинків і направляли цю допомогу точково. Також організували збір коштів і закуповували будівельний матеріал для відбудови житла. А вже під час наступної пожежі 30 вересня приєдналася і наша київська команда, і ми майже два тижні цілодобово працювали. Тоді на допомогу місцевому населенню нам вдалося зібрати мільйон гривень.
Зараз всі тримають руку на пульсі
Масові лісові пожежі виникають і продовжують виникати. На це є кілька причин. По-перше, на Донбасі є великий масив лісу, який посаджений штучно, щоб пустельна частина не завдавала шкоди. Завдяки лісу не було пісочних буревіїв. А штучні ліси можуть загорітись через пекельне літо. По-друге, підпали. Аграрії часто підпалюють траву, щоб швидко засадити землю культурами. Але ніхто їх не контролює і не дивиться, куди далі йде цей вогонь. А це все перекидається вітром на ліс. По-третє, фахівці ДСНС мають недостатньо техніки та людських ресурсів. Через прифронтову територію не могли приєднати авіацію, щоб зупинити вогонь. Тільки після переговорів запустили літаки, які випускали водяні бомби.
Цього року така ж засушлива погода, тому зараз всі тримають руку на пульсі. Після пожеж 2020 року ми зрозуміли, що й надалі потрібно допомагати під час таких надзвичайних ситуацій. Тому зараз ми спілкуємося з місцевими пожежниками та лісгоспами й маємо інформацію, що вони – в бойовій готовності. Тому якщо трапиться пожежа, вони готові виїжджати й допомагати.
Після вогняної катастрофи згоріло багато гектарів лісу. Зараз стоїть той нікому не потрібний горельник, який потрібно вирубувати. Екологи перевіряли стан дерев після пожежі пожежі і сказали, що вони вже не зможуть відновитись. Та головне – багато постраждалих та травмованих людей. Крім того, згорілі будинки, які не підлягають реставрації. Люди змушені були покинути свої домівки, села спустіли. Тому потрібно бути готовими, щоб такого масштабу більше не повторилось.
Запустили лісопожежну школу та плануємо закупити обладнання
Зараз потрібно працювати над тим, щоб оновити техніку та обладнання для пожежників. Бо те, з чим вони працюють зараз – радянське минуле. Потрібно робити гуманітарний штаб. Ми вважаємо, що навіть місцевими силами можна завадити трагедії. Тому люди повинні знати, як діяти й чим допомогти пожежникам в боротьбі з загоряннями. Крім того, величезна проблема в тому, що люди залишають на городах городину та будяки. І вони за це поплатились. Бо горіли саме занедбані будинки. Тому місцевим мешканцям потрібно мати це на увазі й слідкувати за цим.
Читайте також: «В крані – іржава вода». Як на Донбасі екоактивісти досліджують стан водойм
Раніше наша організація ніколи не працювала з такими проблемами, але після 2020 року серйозно взялись за це. Такі ситуації можуть повторюватись, тому ми повинні зробити все для того, аби це не набирало таких масштабів. Ми запустили серію тренінгів з лісопожежної школи. Навчаємо місцевих волонтерів та активістів, що вони можуть зробити в перші хвилини своїми силами навіть без допомоги пожежників. Учасники пройшли практичні навички на базі Сєвєродонецького лісгоспу, підпалювали траву та вітки, щоб навчитися підручними засобами зупиняти пожежі та не допускати їх розповсюдження. Крім того, провели теоретичну частину, щоб люди мали інформацію, куди телефонувати, як зв’язатись з іншою громадою для передачі інформації та отримали різноманітні корисні контакти. А у 2022 році плануємо запустити річний проєкт, пов’язаний з пожежами та допомогою в області. Ми хочемо закупити місцевим ОТГ, базам лісгоспу та пожежникам необхідне обладнання. Хочемо навіть квадрокоптери придбати, які могли б пролітати над лісами та контролювати ситуацію.
Поки зосередились на тренінгах. До останнього змогли залучити 47 людей – пожежники, місцеві волонтери, представники Рубіжанської ОТГ. Але до цього повинна долучатись і влада. Ми не можемо зробити так, щоб тільки пожежники гасили пожежі такого масштабу. Повинна бути тристороння комунікація. Тому на наступні школи будемо активно залучати місцеву владу. Бо в першу чергу це потрібно їм. Вони повинні зосередитись на тому, щоб підтримувати населення та активістів й зробити все для того, аби такого не повторилось.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі