Вільний фермер? А як це? Пояснює закарпатець, який збудував екохатину в горах і посадив гектари екзотичних дерев

Чи може в Україні існувати куточок землі, де посеред саду з хурми, персиків та інших екзотичних дерев стоять глиняні хатинки, повністю придатні до комфортного життя? Так! І в цьому переконує Марк Мельниченко, засновник проєкту «Моя українська мрія».

Хлопець пройшов шлях від заробітчанства та волонтерства за кордоном, до створення унікального проєкту та україноцентричного каналу на ютубі. Це — історія Марка, Вільного фермера, який вчить жити у світі з любов’ю до природи.  

Марк Мельниченко

Вільний фермер, займається садівництвом і натуральним будівництвом, розвиває україноцентричний ютуб

Поїхав за кордон, щоб відкрити власну справу

Я народився в Ужгороді. У дитинстві їздив з батьками на дачу та до бабусі з дідусем у село. Але мені це ніколи не подобалося! Мене змушували полоти ту полуницю, а я дуже не любив це робити. І я б ніколи не подумав, що колись робота з рослинами стане невід’ємною частиною мого життя.

Я був звичайним міським хлопцем — навчався в університеті, працював у сфері обслуговування. Поступово з’їхав від батьків і намагався прожити на зарплату. Але її вистачало лише на місяць, і чим більше вона зростала, тим більше я витрачав. Тоді й зрозумів — треба кудись інвестувати.

Я не бачив свого майбутнього в Україні, здавалося, що буде легше відкрити бізнес за кордоном. Тому я звільнився, почав мандрувати країнами ЄС, брав участь у різних волонтерських програмах, аби набратися досвіду, вивчити англійську, а потім — залишитися там.

У Польщі я був офіціантом та кухарем, у Франції — збирав виноград, а в Німеччині потрапив у спільноту, де можна було робити все це — збирати плоди, доглядати за дітьми, працювати на кухні, будівництві чи з тваринами.

І, до речі, саме працюючи з тваринами на великих фермах і бачачи, як їм важко, я став не лише вегетаріанцем, а й веганом, і не вживаю тваринні продукти взагалі. Тому зараз називаю себе Вільним фермером: я не тримаю тварин, але у моєму саду вони можуть гуляти вільно.

Намагаючись пояснити Україну для іноземців, почав розуміти її сам

Я багато подорожував, мені траплялися різні люди, які ставили багато запитань про Україну, її культуру, історію, політичну ситуацію, війну. Я багато чого не знав, намагався максимально об’єктивно донести цю інформацію, тож довелося самостійно все вивчати. Так я й сам почав більше цікавитися Україною. Дійшло навіть до того, що знімав на ютубі відео, як навчив 50 іноземців готувати вареники.

Перебуваючи за кордоном я точно зруйнував комплекс меншовартості. Хоча спочатку навіть не відчував себе таким, це усвідомлення прийшло згодом. Я називаю це «знахідка самоідентичності», коли починаєш пишатися, що ти — українець, що теж маєш що розказати і що показати.

В інших країнах ти розумієш, наскільки світ різний, розвинений або ж ні, і скільки роботи ми маємо ще зробити, якщо хочемо стати кращими. Я вважаю, більшість наших проблем пов’язана із совєтським минулим, і добре, що протягом останніх років це все викорінюється. Головне, щоб ми продовжили свій шлях. Зараз я подорожую Україною, і дуже шкодую, що не робив цього раніше.

На дачі почав вирощувати сад, що перетворився на гектари екзотичних дерев

Ще живучи та працюючи в Україні, я захопився садівництвом. І почав розвивати на дачі у батьків – недалеко від Ужгорода – сад, який висаджував ще мій тато. І разом з тим, як дерева розросталися і пускали коріння, вкорінювався там і я.

У моєму саду сьогодні багато різних видів дерев, я навіть не можу порахувати, скільки саме. Це персики, яблуні, груші, горіхи, хурма, виноград, ківі. А також є ще й грядки з овочами, квасолею, полуницею тощо. На зароблені у Німеччині гроші я купив ще сусідню ділянку і вже встиг її засадити.

Маю ще й кімнатні рослини, найперше — цитруси: апельсини, мандарини, маю перший врожай гібридів лимонів і мандаринів, скоро буде клементин тощо.

Усе це вчуся вирощувати самостійно. Але не вважаю, що це складні речі, якщо порівнювати з мовами програмування, фізикою чи математикою. Прочитав книжку, подивився відео — і вже за один вечір можна розвинути якийсь скіл. Зараз я вже маю добрий досвід щеплення, все приживається, тож вчу цьому людей. Навіть можу й давати саджанці цих дерев.

Але моя мрія — вирощувати фрукти, яких не можна купити навіть у супермаркеті. Хочу розповідати людям, як вирощувати свій сад і допомагати з першими кроками. Бо дуже дратує, коли замовнику присилають неякісні саджанці, а то й взагалі — не те дерево. А буває, що людина хоче виростити персики, але не знає про специфіку видів. Бо, наприклад, є персики, які потрібно весь час обробляти купоросом або іншими препаратами, а є сорти, які не такі великі і смачні, проте за ними не треба постійного догляду. До того ж можна так підібрати вид, аби він дозрівав у певний місяць.

Аби жити у саду, збудував глиняну Хатинку Мрії

У цей самий час, 9 років тому, я почав будувати маленьку глиняну хатку в саду. Я хотів показати, що можна зробити житло, не використовуючи при цьому матеріали з супермаркету. Насправді дуже тривожить цифра, що 50% всіх відходів у світі — це будівельне сміття. Тож я вирішив на своєму прикладі вирішити цю проблему.

Моя хатинка — це дослідницький історико-архітектурний проєкт. Я не тільки намагаюся привернути увагу до сміття та проблем із навколишнім середовищем, а й відтворити технології будівництва наших предків.

Читайте також: Будуємо з нічого. На Хмельниччині переселенці зводять «дім зі сміття» зі знахідок на звалищі

Каркас будиночка зроблений з глини, вимішаної ногами з сіном та водою. Глина викладається вручну на зв’язані ліани. Спочатку це мала бути тільки літня кухня, а зараз там є вже всі кімнати — ванна, кабінет, дві спальні, а також оранжерея для цитрусових.

Коробка хатини коштує нуль гривень нуль копійок, бо глина — безкоштовна, а вікна й інші елементи взяв від людей, які їх хотіли викинути. Звісно, вартість будівництва зросте, бо треба облаштувати проводку, каналізацію, сонячні панелі. Хатинка буде готова через півтора року, тому це літо буде складним, адже роботи багато. А для остаточного фіналу треба провести водопровід, але для цього необхідно викопати свердловину, а я наразі не знаю, де взяти ті три тисячі доларів.

Повернувся в Україну навесні 2022 року, аби пустити коріння

Я робив цікавий проєкт, мав неординарний досвід і хотів розповісти про це світові. На зароблені у Франції гроші я купив айфон і почав знімати відео про свій проєкт, спочатку на ютубі, а пізніше з’явився інстаграм та тік-ток. Будував хатину, садив сад, їздив за кордон, все це знімав, а у вільний час монтував. Але по-справжньому блог почав розвиватися вже з літа 2022 року.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був за кордоном. І коли навесні повернувся, то перше, що зробив — посіяв 1000 насінин хурми. Тоді, в березні, я остаточно зробив вибір на користь України. Я зрозумів, що на заробітки за кордон в найближчий час я більше не поїду, тож потрібна інвестиція на майбутнє. Врешті, я працював за кордоном, щоб заробити гроші на свій проєкт. Деякий час помандрувати Європою для розширення кругозору — так, але розглядати це як модель заробітку на тривалий час — ні.

Хурма — дуже вибаглива культура, потребує людського піклування. Якщо її вирощувати у промислових масштабах, то саджанці загинуть. Тому цей саджанець коштує утричі дорожче за яблуню, але і вирощується три роки. Тому мої перші інвестиції повернуться тільки наступної осені.

Після приїзду я намагався волонтерити, знімав маленькі сюжети про наших закарпатських волонтерів. Але інфопростір був перенасиченим, тому я продовжив займатися тим, що вмію найкраще — працювати на землі і розвивати свою українську мрію. Колись на Patreon я написав, що створюю контент, який надихає. І люди зараз пишуть, що дивляться мене саме через це.

Я не відмовився від благ цивілізації, проте прагну гармонії з природою

Я порпаюся в землі, вирощую рослини, ліплю хату. Але ще одна моя ідея — зламати стереотип про те, що такі люди як я — неосвічені, не цікавляться політикою, історією, самоідентичністю, культурою. Я — не Робінзон Крузо, який живе відлюдьком та відмовився від благ цивілізації. Я живу життям людини ХХІ століття, яка прагне бути у гармонії з природою.

Тому, крім роботи у саду й біля хатини, я відвідую і організовую різні акції, а також створюю й інший контент для соцмереж — навчальні та пізнавальні відео про історію та сьогодення України. Ці відео інколи може бачити й до 1 млн людей. Але я і сам вчуся, поки їх готую.

Я максимально відповідально ставлюся до того, що знімаю, адже це має свої наслідки Якщо я роблю відео про українську мову або шкоду УПЦ МП — то цей мій вклад в українську боротьбу на культурному полі.

Я намагаюся протидіяти російським наративам, зокрема через тік-ток. Пояснюю, що, по суті, в мене через гору — Словаччина — країна НАТО, і ця організація не несе загрози, а навпаки — може захистити від війни на дуже довгий час.

Найбільша загроза — це не зміни клімату

Так само розповідаю про ЄС, аби не було мітів і надмірних очікувань раю після нашого вступу. Звичайно, перші роки буде важко. Бо нам буде складно наздогнати. Але все у наших руках. Будемо реалістами, але й працюємо над тим, щоб жити добре. Важливо, що у ЄС бачать силу у різності. Це не так, як було за часів СРСР, коли всіх хотіли зробити рівними, а зробили однаковими — з однаковою мовою, історією, культурою.

Найбільша загроза для нас — це не зміни клімату, а авторитарні режими, які несуть смерть і розруху. Бо шкода довкіллю від російського вторгнення в Україні (і це не говорячи про жахливі за масштабами людські та економічні втрати) — колосальна. Будівельне сміття, наприклад. Я був у Ізюмі і бачив ці зруйновані вщент багатоповерхівки. Вони могли б ще роки служити, але зараз стоять брухтом. Ми втратили третину лісів, родючі поля заміновані, а повітря, вода, грунт – забруднені хімічними речовинами…

Розвивати волонтерську спільноту

Хоч хатинка й маленька, але будується вже 9 років, бо постійно їздив і майже все робив власноруч. Час від часу до мене на кілька днів приїжджали охочі – глянути, як все виглядає й трохи допомогти. Врешті я зрозумів, що зроблю швидше, якщо матиму підмогу. Тож почав регулярно запрошувати до себе волонтерів. Багато хто неодноразово повертається. Зараз планую співпрацю з БУР.

Зазвичай волонтери працюють шість днів, виконують різну роботу з будівництва чи догляду за рослинами. А в кінці тижня я веду їх у гори, аби зібрати дари природи. Приїхати може будь-хто, просто заповнивши форму.

В ідеалі я хочу створити спільноту, де люди могли б мати свою приватну ділянку, свій будиночок і працювати у спільній команді. Спільноти треба будувати так, аби там була приватна власність. Бо інакше виходить «совок», але без вбивства і крові. Це — добровільний совок, де ти можеш приїхати і поїхати ні з чим.

Я бачив комуни, де засновники кажуть, що все — спільне. Але по факту це не так. Тоді навіщо це казати? Краще відразу пояснити, ми — не комуна, ми — компанія. Нас об’єднує не спільна власність, а цінності. Тому я не асоціюю себе з комунами, соціалізмом чи чимось ще у цьому роді.

Зараз проєкт живе за донати підписників

Проєкт зараз не є прибутковим, але з часом він має стати таким. Найперший прибуток очікую наступної осені – від продажу саджанців хурми. Вважаю себе етичним капіталістом, людиною, яка хоче створити етичний бізнес та захищати природу. Вірю сам і переконую інших, що люди можуть споживати якісні й чисті продукти, не завдаючи шкоди довкіллю.

Сьогодні ключове джерело доходів — донати. Підписники на ютубі переходять з Patreon на By me a coffee. Найактивніша аудиторія зібралася в інстаграмі, тому там я користуюся банками від Mono, часто — просто на якісь окремі предмети, скажімо, якісну сокиру чи лопату.

Також проводжу військові збори. Вони спонтанні, і закривають зазвичай маленькі запити. Крім того, передаю військовим якісь смаколики із саду, або сушу для них трави.

Я мав і великі збори — 150 тисяч на дрони, а от зараз збираю 200 тисяч на «хурмовий пікап». І разом з письменником та волонтером Андрієм Любкою відвезу його нашим військовим.

Маю сміливі плани на майбутнє, але їх можна досягти

Найближчі роки мого проєкту пройдуть у складних умовах, постійній праці, покращенні якості життя для себе і волонтерів. Збудуються дровітня, теплиця, нові маленькі хатки. Моя мрія — надрукувати таку глиняну хатку на 3D-принтері. Я спілкуюся з цим проєктом у Італії, вони навіть запрошували мене до себе на початку повномасштабного вторгнення. Сподіваюся, у нас вийде співпраця.

Читайте також: Три доби – і можна жити. У Вінниці створюють будинки-лего, які можна зібрати за 72 години. ШоТам дізнався, як це можливо

Зараз я буду працювати ще й на англомовну авдиторію, щоб залучити додаткові ресурси — інформаційні та фінансові. Але навіть якщо виявиться, що це буде більш прибутковою справою, я ніколи не закрию свої українськомовні соцмережі, адже це мій внесок у розвиток українського ютубу та спільноти загалом.

А ще мрію написати книгу про свій проєкт, поділитися досвідом, успіхами та невдачами з тими, кому близький такий шлях. Можливо, створити посібники з догляду за рослинами.

Я уявляю свою старість спокійною

Моя спокійна старість — сидіти біля абрикоса або старої розлогої черешні. Це складні для мене культури, які я досі не можу виростити, але неодмінно зроблю це.

От беру я у свої старі натруджені руки соковитий абрикос, кусаю, відчуваю солодкий смак і головне – не чую шуму траси. І тільки малі діти бігають і кричать щось українською, англійською, головне – щоб не російською. Дивлюся на небо, дрімаю в затінку і знаю, що мій сад росте.

І усвідомлюю, що моя українська мрія здійснилася — я створив простір, який не завдає шкоди довкіллю. Місце, в якому комфортно та добре жити.