Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Від далекобійниці до волонтерки – і назад. Як жінка з Сумщини залишила улюблену роботу заради допомоги людям

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Більшу частину життя вона провела за кермом. Маргарита – далекобійниця. Від цієї «нежіночої професії», як говорили чоловіки, вона отримує нереальне задоволення, попри її складність. Жінка так би і не залишила вантажівку, якби не російське вторгнення.

24 лютого Маргарита мала йти на стажування у нову фірму – возити паливо на заправки. Але окупанти зіпсували всі плани. Аби не картати себе за бездіяльність, Маргарита почала волонтерити. І, звісно, колеги швидко помітили її «логістичний потенціал». Головою новоствореної організації теж висунули її.

Зараз жінка вже повернулася до улюбленої роботи. Для ШоТам Маргарита розповідає, як стала далекобійницею, й обіцяє: якщо люди потребуватимуть її допомоги, то знову порине у волонтерство.

Маргарита Бітенко

Водійка-далекобійниця, байкерка.

Засновниця громадської організації «Єдиний незалежний волонтерський центр м. Охтирка».

Наука – не мій шлях

За фахом я метрологиня, але ніколи не працювала за спеціальністю. Хоча мені пропонували йти на завод, де за пів ставки можна було мати 750 гривень. Та тоді в Харкові так коштувала оренда квартири, за що ж тоді жити? Тому я відмовилась і натомість влаштувалася на автомийку, і там пробула довгенько.

А потім – вагітність, одруження, пологи. Ми з чоловіком (нині – колишнім) трішки пожили в Охтирці – районному центрі на Сумщині. Далі я повернулася до Харкова, де влаштувалася водійкою «Газелі»: розвозила Україною товари для відпочинку.

З 2014 року я вже постійно мешкаю в Охтирці. Тут я спершу працювала водійкою таксі, а потім – маршрутного таксі. Відтак мене потягнуло до вантажівок.

Мріяла про моделінг, а стала далекобійницею

Я пішла в батька. Він свого часу теж спершу таксував, а потім став далекобійником. Саме він дав мені поштовх до цієї професії. Памʼятаю, якось сказав: «Не хочеш спробувати себе у вантажівках?». «Блін, хочу», – відповіла. «Тоді, – каже, – тренуйся, і поїхали. Я тебе заберу до себе». Я тренувалася. Багато. Дуже багато.

Саме батько дав Маргариті поштовх до професії далекобійниці. Фото надала героїня.

Моя перша поїздка у вантажівці була до селища Великий Бурлук у Харківській області. Поїхала я зі знайомим, який узяв мене «другим пілотом». Тоді в мене ще навіть не було потрібної водійської категорії. Спершу було дуже тяжко. Я не могла звикнути до габаритів вантажівки, до дороги – до всього. Про рух заднім ходом я взагалі мовчу. Все треба було ідеально вираховувати, та ще й робити це дуже швидко. Часу на «подумати» не було.

Друга поїздка, третя… Так і навчалася. Мій перший закордонний рейс був до Скандинавії: я поїхала як стажистка з батьком. Він мене всьому навчив. Коли я скаржилася, що мені тяжко, бо не можу заїхати чи ще щось, він мені казав: «Уяви, що мене тут немає. Як ти збираєшся їхати без мене?». Я вдячна йому за ті знання, які він мені дав. 

Памʼятаю, у дитинстві я мріяла стати моделлю. Тоді по телевізору показували столичне агентство, і я попросила батьків мене туди записати. І знаєте, що? З агентства мене запросили. Але батько в останній момент чомусь передумав. Ні, я не жалкую, що не потрапила туди. Значить моя доля – бути водійкою. А батько і так дав мені достатньо. Малою мені його не вистачало, та я отримала це від нього згодом, уже ставши дорослою.

Стала не моделлю, а водійкою. Фото: ШоТам.

Вивезла родину, а далі – пірнула у волонтерство

24 лютого 2022 року я збиралася їхати на стажування у нову фірму – перевозити паливо. Це була важлива подія, бо мені як жінці дуже тяжко знайти роботу далекобійницею в Україні. На нас дивляться якось… зверхньо. «Ой, та що жінка може? Та нічого. І хіба вона може замінити щось у машині?». Прикро, що суспільство досі живе цими стереотипами. Та на тій посаді мене справді чекали. Але поїхати я не змогла.

Зранку зателефонувала мама мого чоловіка (у мене – другий шлюб). Вона сказала: «Послухайте новини – війна на вулиці!». Я справді не повірила. Ну хіба це можливо у 21 столітті? Ми увімкнули телевізор. Я не могла повірити своїм вухам…

Спершу ми з чоловіком поїхали на заправку. Вирішили відвезти на Захід наших мам і сина. Хлопчик має інвалідність, і йому не можна ні сильно сміятися, ні хвилюватися. Тому вирішили, що краще його теж вивезти. А куди? Та хоч кудись.

Я не могла залишитися там, із ними. У мене руки, ноги є, мені було б соромно просто «відсиджуватися», коли людям потрібна допомога. Вирішила, що буду корисна як волонтерка.

Колишніх таксистів не буває

З перших днів повномасштабного вторгнення в Охтирці дуже згуртувалися таксисти – і колишні теж (як оце я). Ми розвозили містом пакети з «гуманітаркою». Але це було якось трохи хаотично, розкидано різними адресами. 

Одного разу мені подзвонив колишній колега Максим Турчинов і сказав: «Будеш координаторкою. Казатимеш, кому куди їхати». І, знаєте, я добре налагодила цей процес. Зі мною все було чітко: одна машина їхала в один район, інша – в інший. У кожного була своя зона відповідальності.

Ми зі знайомими в одному з гаражів створити хаб, де зберігали продукти для допомоги людям. Згодом місто виділило нам приміщення на базі однієї зі шкіл, а ще пізніше ми «переїхали» у ресторан «Нафтовик».

Волонтерський хаб створили в одному з гаражів. Фото надала героїня.

Очолила ГО, аби допомагати ще більше

З часом отримувати «гуманітарку» ставало складніше: скрізь просили печатку, треба було оформлювати все документально. Ми вирішили, що час створювати громадську організацію. Ніхто з волонтерів не хотів брати на себе такий обов’язок. І на зборах усі вирішили, що головою ГО «Єдиний незалежний волонтерський центр м. Охтирка» буду я.

Продукти ми спершу купували власним коштом, а потім нам почали допомагати волонтери зі Львівщини та Закарпаття. Також ми багато співпрацювали з організацією World Center Kitchen. Роздавали «гуманітарку» не якимось певним категоріям громадян, а всім, кому було потрібно. Люди просто займали чергу, і ми їм видавали все, що мали.

Харчами наша допомога не обмежувалася. Ми збирали також для військових аптечки, форму, взуття, а для цивільних – побутову хімію, памперси, дитяче харчування, серветки тощо.

В Охтирці роздавали «гуманітарку» усім. Фото надала героїня.

Що з характером? Чомусь змінився

Було тяжко не загубитися у всіх процесах. І, думаю, волонтерство вплинуло на мене. Раніше я мала твердий характер, про мене казали «баба з яйцями». А коли почала цим займатися, то трішки «розм’якла», стала брати все близько до серця. Це помітив і мій чоловік. Він казав: «Ти якась не така стала. Де твій характер подівся?». Скажу так: волонтерство змінює людей. Воно згуртовує тебе або в кращий, або в гірший бік. Не знаю, в який бік мене змінило.

До речі, про чоловіка. Зараз він військовий – захищає всіх нас на фронті. А раніше також був далекобійником. Коли познайомилися, лише трішки поспілкувалися у Facebook, як він уже написав: «Давай зустрінемося, випʼємо кави і поспілкуємося». І мене це зачепило. А ще було цікаво, як воно – спілкуватися з чоловіком, молодшим на шість років. Гарний хлопець, ми з ним зійшлися. Освідчення було чудовим – влаштував мені квест містом (мої подружки допомогли). Я сказала «Так!».

Чоловік Маргарити захищає Україну на фронті. Фото: ШоТам.

Знову сіла за кермо

Потихеньку кількість «гуманітарки», яка нам надходила, зменшувалася. Та і потреби у допомозі цивільним ми більше не бачили. Тому у грудні я вирішила закрити громадську організацію та знову поринути в улюблену професію.

Але волонтерство для військових продовжується. Мої колеги у хабі регулярно плетуть маскувальні сітки та костюми, інші – збирають кошти для ЗСУ. Я ж щомісячно передаю маленьку частинку доходу на потреби армії.

Як і планувала, повернулася працювати далекобійницею. Але якщо, не дай Боже, наші люди знову потребуватимуть допомоги, я повернуся у волонтерство.

Мої майбутні цілі – збудувати будинок, народити дитину (хотілося б дівчинку, але як Бог дасть) і бути гарною господинею для свого чоловіка, чекаючи його вдома з війни.

Волонтерство для військових продовжується. Фото: ШоТам.

Мрії збуваються – лише докладіть зусиль

Колись чоловіки мені казали, що в мене «нежіноча професія», що моє «місце – на кухні». Але я обрала такий шлях для себе. Я не вмію працювати з документами, щоб сидіти в офісі, чи щось продавати за прилавком. От я – така. Можу і матюкнутися, можу і стусанів надавати. Вирішила, що це моє, і крапка. І я кайфую. Реально кайфую.

Знаєте, моя професія справді важка. Щоб там не казали, мовляв, «сів за руль – і поїхав», але ні. Це серйозна відповідальність – керувати таким транспортом. І це ж їзда не лише трасою, а й населеними пунктами.  

Але з досвіду скажу: боятись не треба. Мені, наприклад, хотілося заробити на мотоцикл, і я встала, зібралася, сіла за такий автомобіль й поїхала. І тепер я багато що можу собі дозволити. Просто треба працювати та не опускати руки. І навчайтеся – це теж важливо.

Суспільство

У центрі Києва хочуть зробити парк природного охолодження: як підтримати ініціативу

Опубліковано

На місці знесеного старовинного будинку на вулиці Жилянській, 47, пропонують створити міський парк природного охолодження.

Ініціативу висунув столичний активіст Дмитро Перов.

Влітку 2023 року будівельна компанія «Ковальська Нерухомість» знесла будинок, якому було 163 роки. Він був одним із найстаріших на вулиці Жилянській. Попри суспільний розголос, руйнування історичної споруди тоді не вдалося зупинити.

«Чиновники як завжди обмежилися стандартними відписками», — зазначив Перов.

Читати також: У Броварах відбудовують дитсадок, де розбився вертоліт: на якому етапі роботи

Забудовник планував звести 22-поверховий скляний хмарочос на місці знесеного будинку, однак будівництво так і не почалося. Зараз на занедбаному будмайданчику виросли молоді дерева, які є єдиним зеленим оазисом у цьому районі.

«На паркані невідбувшогося будівництва я також знайшов напис будівельної компанії про «свідомий екологічний підхід», який я в повній мірі підтримую!» — написав активіст.

Дмитро Перов пропонує створити міський парк на вулиці Жилянській, щоб врятувати городян від спеки та створити нове місце для відпочинку. Підтримати його ідею можна за посиланням.

Нагадаємо, що естонці зібрали на відновлення «Охматдиту» €60 тисяч.

Фото: freepik.

Читати далі

Суспільство

Як мешканці Києва рятувались від спеки на пляжах: 10 архівних фото з минулого століття

Опубліковано

Літо в Києві завжди мало свій особливий шарм, а пляжі на Дніпрі були головним місцем відпочинку у спекотні дні.

ШоТам пропонує переглянути добірку архівних фото зі столичними пляжами, які вдало передають дух київського літа.

Труханів острів

Труханів острів — найбільший острів Києва на Дніпрі, з’єднаний пішохідним Парковим мостом. Нині тут розташовані декілька пляжів, пункти прокату, бази й майданчики з різних видів спорту, рекреаційно-розважальні комплекси.

У мережі показали, як у 1980-х роках мешканці Києва рятувались від спеки на столичних пляжах. Архівні фото
Так кияни відпочивали на острові у 1980-х роках. Джерело: екскурсовод Кирило Степанець
Відпочинок на столичному пляжі у 1958 році. Джерело: архів Ірини Пап у Фейсбук
Відпочинок на столичному пляжі у 1958 році. Джерело: архів Ірини Пап у Фейсбук
У мережі показали, як у 1980-х роках мешканці Києва рятувались від спеки на столичних пляжах. Архівні фото
Джерело: екскурсовод Кирило Степанець

Гідропарк

Гідропарк заснований в 1965-му році. Раніше тут була зона відпочинку під назвою «Передмістна слобідка», яку під час війни зруйнували. Через 20 з гаком років на її місці створили комплекс з пляжів та атракціонів. Його авторами стали архітектори Ігор Шпага і Всеволод Суворов. Гідропарк займає 2 острови (Долобецький і Венеціанський), зачіпаючи Дніпро і Русанівську протоку. 

У мережі показали, як у 1980-х роках мешканці Києва рятувались від спеки на столичних пляжах. Архівні фото
Джерело: екскурсовод Кирило Степанець
Гідропарк у 1970 році. Джерело: архів Ірини Пап у Фейсбук

Читайте також: Такого літа ще не було! 10 температурних рекордів за останній тиждень

Озеро Тельбін

Озеро Тельбін розташоване в Дніпровському районі і є одним з найбільших озер в Києві. Гарні пляжі, приємний краєвид та досить чиста вода — це все привертає велику кількість відпочиваючих в літні спекотні дні.

У мережі показали, як у 1980-х роках мешканці Києва рятувались від спеки на столичних пляжах. Архівні фото
Джерело: екскурсовод Кирило Степанець

Русанівка

Озеро Вербне

Озеро Вербне — водойма штучного походження у Оболонському районі міста Києва, колишній кар’єр. Нині використовується в рекреаційних цілях.

1988 рік. Джерело: Моя Оболонь

Нагадаємо, раніше ми писали про 8 ідей для відпочинку біля води в Україні.

Фото: ШоТам

Читати далі

Суспільство

В Празі відкрилася перша українська книгарня: фото

Опубліковано

У Празі відкрилася перша українська книгарня-кав’ярня під назвою «Вуса Шевченка».

Про це повідомляє Читомо.

Фото: Андрій Кравчук

Відкриття відбулося 13 липня, і на подію прийшло понад 400 людей, що є значною кількістю для невеликої книгарні площею 35 кв. м. Відвідувачі активно купували художню літературу та нон-фікшн, що спричинило необхідність замовити додаткові 1200 найменувань книг.

«Я відкрив українську книгарню в Празі для довгострокового ефекту на українців, щоб вони купували книжки українською, зберігали самоідентичність. Це відкриття стало знаковим для чехів, для яких було феноменом, що стільки людей стояло годинами в черзі, щоб купити та підтримати українську книжку», — розповів Андрій Носач.

Фото: Андрій Кравчук

Попит на українські книги великий, і власник має намір будувати мости між читачами та закладом.

Читати також: Відомий американський художник малює новий мурал у Гостомелі

«Наша книгарня – це не тільки про книжки, а й про зустрічі, лекції з історії та культури, знайомства та смачну каву українського виробника. Це культурний стовп. Ми плануємо з часом відкрити ще книгарень, але яку швидше: в Україні чи в Європі, я поки не знаю», — додав він.

Фото: Андрій Кравчук

Назва «Вуса Шевченка» має символічне значення, ґрунтуючись на образі Тараса Шевченка як об’єднавчій постаті для українців.

«Шевченко був живою людиною, зі своїми закоханостями, страхами, ідеями та мріями. Ця постмодерна назва допомагає нам сприймати літературу і письменників не як щось далеке та холодне на п’єдесталі, а живим і вічним», — зазначив Андрій Носач.

Нагадаємо, що українські вчителі можуть отримати премії у 2024 році: які умови.

Фото: Андрій Кравчук

Читати далі