Суспільство
Усе життя мешкала в місті, а тепер має власне лавандове поле у селі. Як харків’янка створила великий парк для відпочинку
Алла Кущ усе життя мешкала у місті. Одного разу після розмови з подругою жінка «загорілася» ідеєю створити лавандове поле, навіть попри те, що ніколи не мала справи з вирощуванням рослин.
Втім ця мрія настільки захопила Аллу, що вона закупила насіння лаванди, разом з мамою виростила розсаду і взялася за пошук місця для лавандового поля. Зі своїм чоловіком Алла знайшла ідеальну ділянку, де створила справжній лавандовий парк на 70 соток землі. Для ШоТам підприємиця з Харківщини розповідає історію свого бізнесу.
До лаванди я не садила жодної рослини у своєму житті
Я ніколи не думала, що матиму бізнес, який бодай якось пов’язаний з вирощуванням, рослинами та ґрунтом. До моменту, як з’явилася ідея лавандового поля, я не посадила жодної рослинки у своєму житті. До того ж увесь свій час я проводила у місті. У село їздила лише до бабусі, але це не рахується, адже я там не жила.
Можу сказати, що я була «дитиною асфальту», аж поки не трапилася розмова з моєю подругою щодо різних бізнес-проєктів. Тоді думала: варто розпочати щось своє, але достеменно не знала що.
Я розмірковувала над створенням дитячого центру. Мої діти були якраз дошкільного віку і мені хотілося зробити щось для них. Я бачила, що в Америці створюють садочки для дітей у приватних будинках, де є свійські тварини, город. Але подруга одразу забракувала цей варіант і запропонувала свій: вирощувати лаванду.
Перші кущі ми виростили вдома
Лавандові поля – неймовірна краса. Останнім часом вони доволі популярні для фотосесій. Тоді у розмові ми зовсім трохи обговорили ідею лаванди, але це настільки припало до душі, що я вирішила – обов’язково повинна спробувати. У моїй родині лише мама зналася на тому, як і що потрібно саджати і доглядати. Звісно, коли мова зайшла про лаванду, то інформацію довелося шукати в інтернеті.
Вже зараз я знаю, що у відкритих джерелах чимало неправдивої інформації про вирощування цієї рослини. Свій досвід я здобула завдяки спробам та помилкам, і вже нині моя родина має свій власний лавандовий парк. Проте спершу я купила насіння. Для потрібного ефекту залишила у холодильнику й згодом разом з мамою посадила у маленькі стаканчики вдома.
На щастя, моя мама живе у приватному будинку, й у нас була змога спробувати зростити рослину. Можу сказати, що з півтори тисячі розсади і близько 15 тисяч насінинок нам вдалося виростити близько 700-800 кущів лаванди.
Перші кущики посадила разом з мамою у маленькі стаканчики вдома. Фото надала Анна.
Цілина? Що це?
Я так сильно хотіла займатися цією справою, що одночасно з першою спробою виростити лаванду, разом з чоловіком ми взялися шукати ділянку, де зможемо облаштувати лавандовий парк. На той момент у нас навіть не було машини, але кожні вихідні ми їздили Харківщиною у пошуках особливого місця.
Я точно знала, яким мало бути це місце – бачила його мальовничим, і там обов’язково мало бути озеро. Щось схоже я побачила на відео. Для мене це було доволі важливим аспектом. Пошуки тривали орієнтовно пів року.
Утім постійно щось було не так, як хотілося, чогось бракувало для ідеальної картинки. Аж раптом ми врешті натрапили на те, що так довго шукали. Хоча й без озера, але з копанкою. Тоді наші пошуки успішно завершилися – я була задоволена ділянкою, й вже була готова засаджувати землю лавандою та очікувати на своє поле.
Поки не дізналася, що таке цілина. Для тих, хто також не знає що це таке, поясню – це ділянка землі, неорана, якою давно ніхто не опікувався. Вона придатна до землеробства, але для цього її треба обробити та перечекати цілу зиму, аби на ній можна було щось саджати і надалі збирати врожай. Бур’ян, який обвивав землю, міг з легкістю поглинути ті маленькі кущики лаванди, що ми вирощували з мамою.
З лавандою теж були проблеми. До цього моменту я читала, що з висадженого насіння лаванди у справжні кущі перетворюється лише 50-60 відсотків, але тоді я ще не знала, що з купленого насіння ці відсотки кардинально зменшуються.
Окрім цього частину наших кущиків вирвали пташки. Після потужного дощу, коли лаванда ще росла у мами біля будинку, я помітила як кущики лежали просто на поверхні. Тоді й дізналася, що птахи в цьому місці шукали хробаків. Так вони знищили десь 300 рослин.
На свій страх і ризик я таки вирішила, що саджатиму лаванду вже на нашій землі. «Була не була», – подумала я, і посадила все, що у нас залишилося. Це приблизно 700-800 кущів з півтори тисячі розсади. Хоча планували набагато більше.
Немає нічого більш постійного, ніж щось тимчасове
У бізнес ми вклали гроші з квартири, яку продали у Харкові. Звісно, що не всі, але певну частину. Ми розраховували придбати ділянку з будинком і квартиру у Харкові в кредит, а згодом зробити там ремонт. Ми тоді отримали безвідсотковий кредит, як багатодітна родина, бо в той час я якраз народила третю дитину.
І почався ковід. З початком пандемії я тішилася тому, що в нас з’явилася ця земля. У селі, куди ми переїхали разом з дітьми, вони могли вільно гуляти, насолоджуватися весною і літом.
Я думала, що наш переїзд тимчасовий і десь восени ми повернемося у місто. Та й загалом, село буде для нас сезонним відпочинком. Втім карантин затягнувся і ми залишилися у селі на зиму. Це був доволі важкий період у моєму житті, адже увесь час я була з маленькою дитиною у селі, де й вийти немає куди.
До того ж робота в полі дійсно складна. Особливо, якщо до цього ніколи не займався городом, звикнути важко. Але тоді серце «палало» любов’ю до маленьких кущиків, які потрібно посадити в землю.
Чоловік приїхав з консервами, а я посміхнулася
Інколи здавалося, що от-от і руки опустяться. Та попри всі негаразди я так «горіла» справою, що не давала собі зупинятися. Мій чоловік підтримує мене в моїх ідеях, а ця йому особливо подобалася. Тому щоразу я поверталася до роботи на своєму лавандовому полі.
Чоловік підтримує ідеї Анни. Фото надала героїня.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я не вірила. 23 лютого після роботи чоловік приїхав з консервами, а я посміхнулася.
24-го нас розбудили дзвінком і сказали, що почалася війна. Навіть після цього я не повірила. Думала, що це десь далеко, але точно не в Харкові і в області. Коли в перші дні ракета прилетіла просто в центр міста, я усвідомила, що дійсно розпочалася велика війна.
Я була готова кинути все й їхати, аби вберегти своїх дітей. Для мене це було найголовнішою метою. У квітні чоловік вивіз нас до Болгарії, а сам повернувся назад. Ми зробили візи у Канаду, як запасний варіант, але вже наприкінці травня я разом з дітьми повернулася додому.
Нам пощастило. У село, де ми купили будинок і землю, війна не дісталася. Мої діти не чули сирен, вибухів і не бачили, що накоїли вороги. Вони знають, що відбувається, але на власні очі та вуха, не бачили й не чули. У нашому селі увесь час було спокійно, якщо можна так сказати, ракети пролітали повз усього кілька разів.
Після початку повномасштабної війни я сумнівалася, чи варто знову саджати лаванду. А чи не прийде сюди війна? Та все ж наважилася, висадила, зібрала врожай. Через рік ми зробили офіційне відкриття сезону і запросили людей у наш лавандовий парк на 70 соток землі з озером.
Лавандове поле перетворилося на лавандовий парк. Фото надала Анна.
Зібрали понад 50 тисяч гривень і виростили «прапор Великої Британії»
Ми організували благодійний вхід, тобто всі кошти, які ми зібрали, пішли на потреби Збройних сил України. Це гроші за вхід, донати на банку, з їжі та напоїв – разом 51 тисяча гривень.
Зараз я розмірковую над тим, аби розширити парк до двох гектарів землі. З ще одним озером, яке буде вдвічі більше.
Подекуди ми маємо візерунки з лаванди, низка яких нагадує прапор Великої Британії, а побачили ми це випадково, коли знімали парк згори.
Ми хочемо зробити з лаванди не просто фотозону, де платять за вхід, за годину намагаються зробити кілька кадрів і все. Це буде територія з гойдалками, альтанками, звісно ж, озером, місцями для відпочинку і перекусу. Я хочу, щоб наш парк став тим місцем, куди люди прагнутимуть повертатися.
Анна прагне зробити парк повноцінним місцем для відпочинку. Фото надала героїня.
Лавандовий парк – місце, де здійснюються мрії
У своїх соцмережах я пишу, що наш парк – це місце, де здійснюються мрії. Я хочу, щоб так було насправді. Адже до нас приїжджають зробити пропозицію своїй коханій людині, у нас гуляють закохані, відпочивають діти.
Моя мета – зробити так, аби люди могли перепочити від постійної метушні, буквально на кілька годин відволіктися від жахіть війни і налаштувати себе на подальшу працю. Цю мрію, я впевнена, втілю у життя.
Мене мотивують відгуки людей про парк та про нашу натуральну косметику. З лавандою потрібно ж було щось робити, а не просто дивитися, тому я вирішила створити маленьку лінійку доглядової натуральної косметики з наших рослин, яку можна використовувати навіть дітям. Я переконана, якщо «горіти» своєю справою, то все відбуватиметься як треба. А усі негаразди лише загартовуватимуть бажання працювати й втілювати свою мрію.
Компанія Google та Міністерство освіти і науки України запускають програму «Академія ШІ для освітян». Навчання допоможе українським працівникам освіти ефективно використовувати можливості штучного інтелекту в щоденній роботі.
Про це повідомили в МОН.
Навчання має три напрями для різних потреб освітян:
- вихователям закладів дошкільної освіти розповідатимуть про можливості ШІ для розвитку творчості та індивідуального підходу до дітей;
- вчителям середньої освіти — про зменшення навантаження, створення цікавих уроків та підтримку учнів;
- викладачам фахової передвищої та вищої освіти — про новітні інструменти для наукової роботи та етичні аспекти використання ШІ.
Читайте також: На Дніпропетровщині відкрили сучасну дослідницьку майстерню для школярів (ФОТО)
Учасники зможуть переглядати тренінги наживо або в записі. Також вони матимуть можливість опанувати практичні інструменти для впровадження ШІ у свою практику.
Під час навчання експерти зможуть відповідати на питання, які виникатимуть в учасників. Разом із тим освітяни отримають доступ до спільноти, де зможуть обмінюватися досвідом. Після проходження учасники отримають офіційний сертифікат про завершення навчання.
Курс розпочинається 7 квітня о 18:00. Зареєструватися на програму можна за посиланням.
Раніше ми писали, що Google надає українцям безплатний доступ до курсу про роботу з ШІ.
Фото обкладинки: Pexels
Берлінський дизайнер Франк Пітер Вільде, який регулярно підтримує Україну у своїх соцмережах, опублікував нову фотографію із кримськотатарською символікою.
Вільде виклав новий допис на своїй сторінці в інстаграм.
У дописі дизайнер звернувся до спецпредставника Трампа Стіва Віткоффа після його інтерв’ю Такеру Карлсону. Під час розмови Віткофф заявив журналісту, нібито основною перешкодою до припинення війни є небажання України визнавати окуповані росією території. Він зазначив, що на думку керівництва рф ці території вже належать їм.
Під фотографією Вільде запитав у Віткоффа:
«Як щодо того, щоб зробити домашнє завдання, перш ніж повторювати роZZійське пропагандистське л*йно, пане Стіве Віткофф?».
Читайте також: «Я в захваті!»: Шерон Стоун показала картину українського художника у себе вдома (ВІДЕО)
Для фотографії Вільде одягнув футболку та кепку з надписами: «Крим — це Україна», а також узяв український та кримськотатарський прапорці. У руках дизайнер тримає каталог виставки «Ломикамінь. Жіночий спротив у Криму».
Раніше ми писали, що берлінський дизайнер Франк Вільде заспівав у таксі Uklon в Києві (ВІДЕО).
Фото обкладинки: інстаграм-сторінка Франка Пітера Вільде
Ярослав Давиденко понад усе мріяв знову стати на ноги. Після того, як поруч розірвалася міна, йому довелось пережити багато операцій. Згодом чоловіка перевели на реабілітацію до невеликої лікарні в прикарпатському містечку Надвірна.
Одного ранку до зали несподівано зайшов золотистий ретривер. У зубах він тримав кошик з цукерками. Ярослав не зводив з нього погляду — що собака робить у лікарні?
Та коли пес почав «пригощати» пацієнтів смаколиками, класти голову на коліна й давати лапу, чоловік посміхнувся, а на душі в нього стало спокійніше. Відтоді в Надвірній почалася каністерапія — метод реабілітації за допомогою навчених собак, який допомагає військовим відновлюватися не лише фізично, а й емоційно. Про те, як це працює, дізнався ШоТам.
Ярослав Давиденко
військовий родом з Полтавської області
Я знову навчився ходити
До служби я працював на заводі з виготовлення напівфабрикатів, а також добових супових наборів для військових. У квітні 2024 року вступив до лав ЗСУ.
У серпні отримав поранення — ще не дійшов до позиції, як почався обстріл, і міна прилетіла прямо під ногу. Я вдячний побратимам, що вчасно мене витягли та надали домедичну допомогу. У мене були значні розриви м’язів і переломи кісток. Я пройшов десять складних операцій в Івано-Франківській лікарні — мені в ногу поставили титанову пластину та стрижень.
Після лікування спрямували на реабілітацію в Надвірну, де мені допомогли стати на ноги. Майже два з половиною місяці я щодня займався з реабілітологом на спеціальних тренажерах. Одного разу у відділенні побачив собаку й здивувався, що його туди пустили, а тоді почув про каністерапію та вирішив спробувати.
Один із собак постійно любив залізти мені на ліжко, щоб я його гладив. Згодом приходили й інші песики — Марвін і Фокс.
Ярослав Давиденко на прогулянці з собаками. Фото надав Ярослав
Завдяки собакам я почав більше ходити: гуляв з ними, грався, годував, робив різні вправи. У мене аж настрій з’являвся, коли їх бачив.
З чотирилапим можна не лише погратись, а й поспілкуватися — відкритись і довіритись. Я б хотів, щоб більше військових спробували цей метод терапії, бо коли приходять собаки, на душі стає спокійніше.
Христина Паньків
психологиня в Надвірнянській центральній районній лікарні
Ми побачили усмішки на обличчях військових
У Надвірнянській лікарні ми надаємо послуги з фізичної реабілітації та психологічний супровід. Наші спеціалісти знали про каністерапію, яку давно застосовують у світі, — її зазвичай використовували в реабілітації людей з інвалідністю, а тепер частіше — для відновлення військовослужбовців. Ми хотіли, щоб і в нашій лікарні була реабілітація за допомогою навчених собак, але не знали, чи в такому маленькому містечку як Надвірна буде ця можливість.
Психологиня разом зі спеціально навченими собаками у відділенні реабілітації та відновлювальної медицини. Фото надала Христина Паньків
У грудні минулого року до нас на реабілітацію почала ходити власниця песиків Олександра Марчук — вони з чоловіком понад сім років професійно займаються собаками, які беруть участь у різних конкурсах і змаганнях. Вона до нас приходила, бо мала проблеми з рукою, і займалася разом з військовим з ампутацією пальця та травмою руки.
Тоді Олександра підійшла до завідувачки відділення і запропонувала привести чотирилапого для психологічної та фізичної реабілітації. Ми як спеціалісти відділення спочатку насторожились, бо собаки бувають різні, але вона пояснила, що це спеціально натренована золотиста ретриверка Бетті. Ми погодилися спробувати, і з початку січня почався цей експеримент, який став успішним.
На перше знайомство Бетті принесла в зубах кошик з цукерками й пригощала всіх пацієнтів — це було дуже мило. Після цього вона одразу побігла до військового з травмою руки.
Бетті з кошиком прийшла до військових. Фото: скриншоти з відео Надвірнянської центральної районної лікарні у фейсбуці
Я побачила, як каністерапія допомагає військовим зняти психоемоційну напругу. Вони часто занурюються у свій травматичний досвід, переживають різні форми втрати. Собака ж проявляє безумовну любов і тепло, чим показує військовому, що можна жити тут і зараз. Адже тварину потрібно погодувати, вигуляти, погладити — це не можна відкласти ані на завтра, ані залишити у вчорашньому дні.
Завдяки собакам військові повернулися в стан безтурботності, ми побачили усмішки на їхніх обличчях. Вони дозволили собі проявити щирі емоції, які їм забороняють на війні.
Ще Олександра двічі залишала собаку в моєму кабінеті, коли в мене були індивідуальні консультації. Поки я вела сесію, присутність собаки заспокоювала та розслаблювала пацієнтів.
Каністерапію разом з іншими видами терапії проводять у межах проєкту «Година душепіклування». Фото надала Христина Паньків
На одному такому прийомі був 31-річний ветеран. Пес підійшов, дав лапу і почав горнутися до чоловіка. Я знаю цього ветерана понад два роки й розумію, чому він так до нього поставився — це дійсно гідна людина. Собаки відчувають людей і не до кожного будуть підходити й класти голову на коліна, та ще й без команди.
У залі фізичної терапії Олександра влаштовувала невеличкі змагання. Кожен охочий військовий брав у них участь — кидав собаці іграшки, грався, гуляв з ним. Окрім цього, розчісувати собаку, чухати, давати попити води зі спеціальної поїлки, на яку потрібно натиснути, — це хороша можливість зробити вправи при травмі: людина виконує їх несвідомо й при цьому розробляє руку.
Спеціалісти відділення реабілітації та відновлювальної медицини в Надвірній разом з військовим Ярославом після занять. Фото надала Христина Паньків
Каністерапія в нашому відділенні проходить на волонтерських засадах. Коли подружжя Марчуків має можливість і наші пацієнти мають потребу поспілкуватися з чотирилапим, ми зв’язуємося з ними, узгоджуємо графік, і вони приходять.
Лікарня не має змоги це оплачувати, адже у законодавстві цей вид терапії не введений як обов’язковий. Ми дуже вдячні Олександрі та її чоловіку Володимиру за те, що вони погодилися допомогти військовим. За ці декілька місяців понад 30 військових і ветеранів у нашій лікарні спробували каністерапію та стали посміхатися, жартувати й нарешті відкрилися.
