Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Назбирала вже купу осколків». Фотографка з Сумщини вирощує лаванду за 10 кілометрів від кордону з росією

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Світлана Ганночка — фотографка і власниця лавандового бізнесу. Вона перетворила ділянку в Угроїдах на Сумщині на красиве лавандове поле — до повномасштабної війни це було доволі популярне місце для фотографів та охочих отримати романтичні кадри. Та після початку вторгнення росії в Україну, Світлана не покинула рядочки запашної лаванди та рідні місця і. Її бізнес продовжує жити.

Для ШоТам підприємиця розповіла, як вирощують лаванду, що з неї виготовляють і чому не хоче їхати навіть попри обстріли.

Світлана Ганночка

фотографка і власниця лавандового бізнесу Lavender Dream.

Не знала, чи вдасться зібрати урожай

Ми з сім’єю живемо в Сумах, а як почалася повномасштабна війна, переїхали до батьків в Угроїди — за 10 кілометрів від кордону з росією. Саме тут наше лавандове поле.

Ми всі жили в селі, поки росіяни не вийшли з нашої області у квітні 2022 року. Кілька разів навідувалися до Сум, але це було дуже небезпечно, тому що траси обстрілювали, окупанти стояли у сусідніх селах — зовсім поруч. 

У 2022 році було важко, страшно і невизначено. Навіть не знала, чи вдасться зібрати урожай. Минулого року я, мабуть, і статистик не вела — було зовсім туго і з відвідинами, і з продажами. Але врожай таки зібрали, а ще почали робити іграшки. Вони полюбилися покупцям. Із Сум багато людей виїжджали за кордон на початку повномасштабного вторгнення, а коли поверталися, то надсилали тим, хто їх прихистив, лавандові подарунки на знак вдячності.

У 2022 році було невідомо, чи вдасться зібрати урожай. Фото надала Світлана.

Цьогоріч ситуація теж непроста — адже нас можуть виселити. П’ятикілометрову зону перед нами уже евакуювали, ми на черзі. Проте наше лавандове поле все ще працює. Цього року були такі відважні, що приїжджали до нас на фотосесії. Думаю, вони або живуть поруч, або вже були у нас і приїхали ще раз. Мабуть, люди трішки адаптувалися до нових реалій або ж повернулися до Сум з евакуації. Звісно, в області за ці роки відкрилися й інші лавандові локації у тихіших місцях, не біля кордону. 

Зараз ми перед вибором, що робити далі, як бути з бізнесом. Є варіант все покинути і поїхати, але я його навіть не розглядаю. Зараз шукаю ділянку ближче до Сум, хай навіть невеличку — але щоб я не втратила все, над чим працювала. Не хочу кидати лавандове поле, правда. Це справа до душі, і я б хотіла далі цим займатися.

Ми і раніше чули вибухи. Але, коли почало прилітати у саме село, було страшно. Були вже розбиті хати, загиблі й поранені. Вчора теж потрапили під обстріл. Село двічі за день обстрілювали. Ми вчасно сховалися. Слава Богу, прильотів у наше поле чи будинок не було. Але осколків назбирали добру купу. Адже падає зовсім поруч.  

Попри війну та обстріли лавандове поле все ще працює. Фото надала Світлана.

Ідея цілого поля лаванди дрімала в мені давно

Фотографію я завжди любила, а вже після другого декрету почала займатися професійно — вчилася, їздила на майстер-класи. Довго фотографувала новонароджених. Моя спеціалізація — саме сімейні і дитячі фото. От весілля не фотографую, а родини — так. 

Раніше у мене була фотостудія. Дуже багато декору для тематичних фотозон робила сама, тож навички хендмейду знадобилися й у цьому бізнесі. Перша фотосесія була саме лавандова. У 2014 році знайти сухі квіти було дуже складно, тож ми замовляли ляльки-тільди у схожих відтінках — відсутність самих квітів компенсували кольором і декором. А за п’ять років я посадила першу лаванду. Тож ідея цілого поля лаванди дрімала в мені давно.

Ділянку купили поряд з будинком батьків в Угроїдах. Можна сказати, що наше лавандове поле — сімейна справа, мені допомагає чоловік, діти та батьки. Поле лаванди перш за все задумувалося як нова цікава локація на Сумщині для фото. Перші саджанці з’явилися восени 2018 року, а вже у 2019 році — поле.

Як не дивно, раніше не працювала як фотографка на таких локаціях. А вже як посадили самі — то поїхала у Молдову саме на лавандові поля, щоб подивитися як це, погуляти і зробити фото. Тим часом моя лаванда уже підростала.

В Угроїди до повномасштабного вторгнення просила людей приїжджати з власними фотографами, бо не встигала фотографувати всіх. Це місце було красивим, людним, тихим і спокійним. Особливо багато відвідувачів було у 2021 році. Навіть попри те, що локація нова і лаванда молода була. Але я маю багато знайомих фотографів, тож приїхав один, зробив фото, виставив — і вже інші теж хочуть провести фотосесію у нас.  

Всі шишки набивали самостійно

Разом з лавандою переді мною відкрився цілий світ! Зараз наше поле має близько 20 соток. З самого початку було трішки менше, але додався ще шматок землі, наприклад, під розсаду і букети. 

Коли ми тільки починали цим займатися, бракувало не лише самої лаванди, а й інформації про неї. Всі шишки набивали самостійно — це стосується розмноження, догляду, болячок лаванди. Нюансів багато. По збереженню цієї рослини теж є важливі деталі: коли її треба зібрати на букети, а коли — кулінарну.

Починати у лавандовому бізнесі було нелегко. Фото: ШоТам.

Найперші квіти, коли бутони починають розпускатися — зривають на букети. Лаванда тільки-тільки набрала колір, а колоски тверді. Це кінець червня. Головне її правильно висушити. Наступний зріз — на свіжі букети, коли лаванда розпускається. Третій — коли половина цвітіння пройшла, тоді лаванда підходить для саше, адже набрала достатньо ароматних ефірів. Тоді ж збирається і кулінарна. Останній збір — на насіння. 

Думаю, цьогоріч це буде у серпні. Дуже спекотно, тому їй ще трішечки дозріти треба. Але треба дивитися кожен кущ окремо. Це залежить і від погодних умов, і від сортів — одні розпускаються раніше, другі пізніше. Зараз всі сорти купую в Україні, але деякі з них завезені з Європи. 

У мене 11 сортів лаванди і 8 лавандину. Яка між ними різниця? Якщо дуже просто: лаванда — це дівчинка, а лавандин — хлопчик. Лавандин не розмножується насінням. У нього насиченіший запах, хоч олія не така цінна, але її більше. 

Але мені більше подобається саме лаванда — красивіша, ніжніша. Її олія цінніша, хоч її і менше. Розмір теж відрізняється: стандартний букет лаванди заввишки 30 сантиметрів, а лавандину — сягає і 70. Для декору обирають лавандин, в нього щільніший колосок і він не обсипається. Але має більш приглушений колір — лаванда яскравіша. 

Крім поля на 20 соток, маємо ще одне поруч — втричі більше. Воно ще молоденьке. Йому три роки, посадили ще до війни — і наступного року там має бути вже красиво. 

Варимо мило, робимо свічки

Але лавандове поле — не лише місце для фото і прогулянок. Найперше, що ми з лаванди робимо — олію та гідролат. Виготовляємо різні варіанти саше: мішечки з органзи, конопляні валики з лавандою і подушки з лавандою та гречаною лузгою. А ще іграшки — ляльки, котики, сови. 

У крамничці можна придбати мило з лаванди, яке я варю, свічки робимо. В сезон пробували готувати ще й морозиво з лаванди. Це дуже цікавий процес, хоч і складний — поки підібрали вдалий рецепт, було багато експериментів. Морозиво виходить дуже смачне, у сусідів брали молоко, робили вершки — тож ласощі повністю натуральні.

У крамничці можна придбати мило з лаванди та свічки. Фото надала Світлана.

Усі продукти, які з’являються у нашій крамничці, придумую я. Роблю перший зразок, щоб візуально було зрозуміло, яким має бути виріб. Тоді вже готуємо ескізи, викрійки. 

Миловарінню вчилася у майстрині, а решта — самоосвіта. Шукаю інформацію, пробую, перевіряю. Наприклад, довго шукала ідеальний рецепт свічок — вони мають правильно горіти, пахнути, всі складові мають бути чітко підібрані. 

Для виготовлення ефірної олії маємо дистилятор. Він зроблений власноруч — мій тато інженер. В цьому році планувала вже покупку промислового, але не знала, як буде з обставинами. Тож поки відклала на наступний рік. 

Попри невизначену ситуацію, бізнес не стоїть на місці, я вже маю ідеї нових виробів. Наприклад, хочу створити лінійку для дітей — подушки-сплюшки із заспокійливою лавандою. Також є задуми щодо домашнього текстилю, можливо з тематичною вишивкою. Головне — працювати і дочекатися перемоги!

Суспільство

Повітряні Сили збили 18 «шахедів»  та ракету Х-59

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Повітряні Сили ЗСУ вночі збили 18 із 25 ударних дронів-камікадзе та одну із двох запущених росіянами ракет Х-59.

Про це повідомили у Повітряних Силах ЗСУ.

Зазначається, що у ніч на 1 грудня ворог атакував ударними безпілотниками-камікадзе з двох напрямків:

  • мис Чауда – це окупований Крим,
  • російського міста Приморсько-Ахтарськ.

Також окупанти завдали удару керованими авіаційними ракетами з повітряного простору окупованої Херсонщини.

Усього ворог застосував дві керовані ракети Х-59 та 25 ударних дронів Shahed-136/131. Основний напрямок удару росіян був південь та схід України.

До відбиття повітряного нападу залучено зенітні ракетні підрозділи та мобільні вогневі групи Сил оборони України. В результаті бойової роботи знищено 18 ударних БпЛА, одну керовану авіаційну ракету Х-59.

Протиповітряна оборона працювала у Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях.

Читайте також: «Центром Львова я ще обов’язково погуляю»: історія переселенки на кріслі колісному, яка працює на себе та майже не виходить з дому

Про Повітряні Сили

Повітряні сили ЗСУ — вид збройних сил, який має на озброєнні винищувальну, бомбардувальну і транспортну авіацію, а також зенітні ракетні війська і радіотехнічні війська. Повітряні сили у цьому вигляді були створені у 2004 році шляхом об’єднання двох видів: Військово-повітряних сил та Військ протиповітряної оборони України.

Нагадаємо, ССО спільно з СБУ та розвідниками виявили і знищили «Солнцепек».

Також ми повідомляли, що СБУ підірвала залізничний тунель між рф та Китаєм, яким перевозили військову техніку.

Фото: flyingmag.com.

Читати далі

Суспільство

«Центром Львова я ще обов’язково погуляю»: історія переселенки на кріслі колісному, яка працює на себе та майже не виходить з дому

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Стара 9-поверхова панелька, ліфт голосно приїздить на 4-й поверх. Двері відчиняє невисока жінка: «Доброго дня! Ви на манікюр?».

Проводить відвідувачку до кімнати: двоспальне ліжко, вікно прочинене, і з нього долітають звуки та запахи осіннього Львова. За столом з лампами та барвистими рядами лаків сидить молода жінка з теплою посмішкою — майстриня манікюру Алла Палагута.

«Вибач, що не зустріла сама», — поплескує долонею по кріслу колісному, в якому сидить.

До Львова Алла з мамою Мариною евакуювалися зі Слов’янська у квітні 2022-го. В незнайомому місті довелося шукати нове житло та нових клієнток, але жінка, попри випробування, не втрачає стійкості й оптимізму.

Коли Алла розповідає ШоТам про виклики, які їй трапляються, то завжди додає слово «трошечки»: «було трошечки тяжко звикнути до поглядів людей», «трошечки складно не бачитися з чоловіком цілий рік». А крісло колісне, в якому вона мусить перебувати останні п’ять років, називає не інакше як «візочок».

П’ять років боліла спина

Алла народилася й виросла у Слов’янську, що на Донеччині. Працювала в банку, а потім перейшла у сферу торгівлі: магазини, ринок, кондитерська. Дівчині дуже подобався безперервний потік людей, жарти й спілкування.

Алла Палагута: життя до хвороби. Робота в улюбленій кондитерській. Фото надала Алла

У 2013 році, у віці 25 років, Алла потрапила в автомобільну аварію. Удар припав на спину, й лишилася велика гематома, але тоді дівчина вважала, що відбулася легко.

«У наступні п’ять років у мене часто боліла спина. Я думала, що, може, підірвала спину, переставляючи лотки, чи застудила коло холодильників. Увесь час знаходились якісь логічні пояснення, — розповідає вона. — Але у 2018 році в мене почало відбирати ноги: я ступала на ногу, але не відчувала підлоги, взуття».

Алла побігла по лікарях: «Кажуть, що аналізи — хоч у космос». Але в якийсь момент вона вже ледве могла ходити. І врешті завдяки МРТ виявили 15-сантиметрову пухлину в спинному мозку — скоріше за все, її спровокувала аварія.

Далі була надскладна хірургічна операція в Харкові та встановлення імпланта на місце хребців, пошкоджених новоутворенням. Чутливість ніг це не повернуло, але вчасна операція врятувала Аллі життя. Та вона не розуміла, що з ним тепер робити.

«2018 рік розділив моє життя на «до» та «після», — ділиться Алла. Була як овоч: не могла себе обслужити, доглянути — це дуже тяжко для мене».

На кожну найменшу потребу Аллі була потрібна допомога мами.

«Подай, принеси, допоможи — по 100 разів на день. Це мене саму дуже дратувало», — згадує вона.

Найбільшим жахом для дівчини була думка про те, що вона мусить сісти в крісло колісне:

«Я кричала, що ніколи не сяду в нього, щоб мене піднімали, і я пробувала ходити. Рідні виконували накази, але ноги – ні. Коли мама принесла мій перший візочок, мене аж перекосило. Але вона сказала: «Алло, треба! Це зараз будуть твої ноги».

Прийняття й адаптація

Марина Палагута й до біди з донькою займалася масажами, але їй довелося додатково освоїти спеціальні техніки та шукати в мережі інформацію про реабілітаційні центри, де Аллі могли б допомогти. З’ясувалося, що всього за 16 кілометрів — у Краматорську — є такий заклад. Окрім фізичної реабілітації там допомагали соціалізуватися. 

Це змінило життя родини, бо вже пів року Алла перебувала в стані апатії. Крім того, вона набрала вагу через гормоновмісні ліки та не хотіла ні з ким спілкуватися, аж поки вони не поїхали до краматорського центру.

«Там були й різні змагання, і навіть конкурси краси, — розповідає Марина. — Цей центр дав нам розуміння, що на візку життя може не зупинятися».

«Те, що з ними працюють лікарі та психологи — це одне. Але коли ти на власні очі бачиш приклад людини, яка веде активне життя попри втрату мобільності — це безцінно. Мене навіть саму надихнуло спілкування з цими людьми бути активнішою і сміливішою», — говорить Марина.

Вона радить сім’ям, які зіткнулися зі схожою проблемою, шукати можливості спілкування з людьми, що вже пережили схожі травми.

Багато хто з нових знайомих Алли освоїв нові професії: «Хтось — айтівець, хтось щось в’яже: люди отримали нові навички, аби забезпечувати себе. Дуже-дуже допомогло те, що там усі такі ж як ти. Ніхто не витріщається на тебе, не відводить очі, як це було в нашому містечку».

Нове життя

Зараз, за п’ять років після того, як опинилась у кріслі колісному, Алла не має жодного сліду від невпевненості того часу. У неї яскраво підведені очі фатальної латиноамериканської красуні й такі ж норовливі вигини брів. Але коли вона посміхається, сміються каро-зелені очі та пухкі щічки. І стає зрозуміло, що то не латиноамериканська драма, а український перчик.

Алла Палагута зі своєю мамою. Коли донька опинилася в кріслі колісному, Марина стала її персональною реабілітологинею. Фото надала Алла

У Краматорському центрі Алла також здобула нову професію: пройшла курс майстрів манікюру — до цього її підштовхнув власний досвід.

Якось вона хотіла зробити манікюр і педикюр, але не могла знайти майстриню, яка б погодилася прийти додому та попрацювати з клієнткою, що не може сама тримати ногу.

«Я вирішила, що навчуся робити манікюр і буду завжди виручати дівчат, нікому не відмовлятиму», — каже Алла.

Їй було дуже приємно, що з новою роботою вона знову змогла заробляти сама й зробила новий крок до самостійності.

Тоді ж у її житті з’явився коханий чоловік Тарас. Вони списалися на Facebook у спільнотах для знайомств. Кілька зустрічей за чаєм, і вже за місяць Тарас на таксі приїхав забирати Аллу з речима до себе. Пара прожила разом майже два роки, але їх розлучила повномасштабна війна.

У квітні 2022 року Алла з матір’ю евакуювалися до Львова, а Тарас лишився в Слов’янську доглядати своїх батьків, які за станом здоров’я вирішили не виїжджати. З того часу бачилися тільки раз.

Евакуація з міста, охопленого панікою, була непростою: Алла з Мариною не одразу змогли потрапити на евакуаційни потяг, а до Львова їхали 33 години. Але й про це випробування жінка розповідає у властивій їй м’якій манері: «Перший потяг відійшов, а ми з мамою та нашою собачкою лишилися на пероні. Було трошечки страшно».

Львівські манікюри для всіх

Після восьми місяців життя в реабілітаційному центрі Алла написала пост про пошук житла у Facebook-спільноті «Львів допомагає». 

Відгукнулася львів’янка Вікторія і запропонувала орендувати свою квартиру в Сихівському районі за 5 000 гривень на місяць з урахуванням комунальних послуг. На тлі високих цін на оренду у Львові, умови були прекрасними.

У новій квартирі вона облаштувала робоче місце та знову звернулася до Facebook по допомогу.

Скриншот посту на Facebook про послуги манікюру у Львові. 

Львів’янка Тетяна Стасик додала Аллу в друзі на Facebook, бо впізнала її по фото — вони зустрічалися в реабілітаційному центрі.

Наближався День Валентина. Вона хотіла зробити красивий манікюр, бо зазвичай вони з чоловіком святкують цей день.

«Пишу одній майстрині — та відповідає досить різко, типу «Раніше треба було записуватися, зараз перед святом усе забито!», пишу іншій — та сама історія. І тоді згадала про Аллу, написала їй. Мене одразу підкупило привітне спілкування», — пригадує Тетяна.

Нині майстриня манікюру на кріслі колісному вже має постійних клієнток та щільний графік записів. Часто працює до 21 години, аби прийняти всіх.

Переселенка зі Слов’янська Алла Палагута робить манікюр Тетяні Стасик, одній зі своїх перших клієнток у Львові. Фото надала Алла

Мрія — погуляти центром Львова

Після кожної клієнтки Алла робить перерву на вертикалізаційну зарядку. Лікарі кажуть, що нервові корінці, які вціліли вище по хребту, з часом можуть перебрати на себе функції тих, які жінка втратила через пухлину, тож кожну годину Алла протягом 5-10 хвилин стоїть, тримаючись за стіл чи двері.

«Прогрес уже є. Зараз я вже відчуваю праву ногу та можу на неї хоча б стати. Поки що в мене не замикається замок колінного суглоба, але якщо це станеться, то я зможу встати й потроху вчитися ходити наново», — Алла з посмішкою розповідає про свої успіхи.

Вона має цілком конкретну мотивацію: уже більш ніж півтора роки жінка живе в найтуристичнішому місті країни, а ще жодного разу не бачила ні легендарних львівських вуличок, ні соборів, не пила каву з видом на Високий замок.

Потрапити на вулицю та потім повернутися у квартиру на 4-му поверсі — це справжній квест для Алли та Марини, бо пандуса немає ні в під’їзді, ні біля нього.

«І я спускаюся так: мама простеляє на сходах ковдру, я пересідаю з крісла на сходи й так на сідничках спускаюся — пум-пум-пум-пум — сім сходинок, — розповідає Алла, — тому на вулиці я буваю нечасто — десь два рази на місяць. Коли холодає, то не виходжу зовсім. Я як той підсніжник, знаєте — з’являюся навесні», — сміється.

Щодо встановлення пандуса вона нікуди не зверталася, бо механічний пандус у її будинку був би для спуску при її хворобі занадто небезпечним, а для електричного, вважає, немає місця в панельному домі такої конструкції.

Журналістка ШоТам звернулася за коментарем до Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міськради щодо можливості облаштувати електричний пандус і на момент публікації ще очікує на відповідь.

Навіть якщо місто не зробить крок їй назустріч, Алла впевнена, що невдовзі зможе зробити його сама. Жартує, що вже стоїть у цьому напрямку — щогодини, по 15 хвилин.

Читати далі

Суспільство

«Лайк» з операційної та нове життя на Харківщині: як підприємиця стала бойовою медикинею

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Божену Гринько з Києва мобілізували навесні 2022 року. Жінка сама пішла до військкомату як медикиня. Щоправда, на той момент вона вже більше знала про переробку скла, ніж про зупинку кровотечі, адже в стоматологічному кабінеті працювала лише кілька років після випуску з вишу. 

«Подивилися, що я медикиня, і сказали: «Залишайся, ти нам потрібна». Ось так і почалася моя військова кар’єра. Я б усе одно не змогла сітки плести чи возити продукти, бо знаю, що можу більше. Чому я не маю цього робити?» — впевнена Божена.

Більш ніж пів року столична підприємиця була в пеклі Бахмута, звільняла Харківщину, а також знайшла і втратила багато друзів. 

Про особливий «лайк» з операційного столу, як навчає підлітків на Харківщині та нове життя після поранення, розповіла ШоТам

Божена Гринько

ветеранка-медикиня.

Звичайна людина зі звичайним життям

Усе життя я прожила в Києві. Закінчила інститут екології та медицини за спеціальністю «стоматолог-ортопед», але за фахом працювала всього кілька років. Це була не моя мрія — я хотіла бути хірургинею, але батьки були проти, бо це «нежіночий» фах. 

Врешті я працювала дистриб’юторкою одного відомого бренду м’ясопродуктів, а потім друг покликав мене в компанію, яка займалася збором та реалізацією вторсировини. Я кілька років була там директоркою з розвитку й дуже добре розібралася, що й до чого в цій сфері. У якийсь момент подумала: «А чому я повинна працювати на когось, якщо все вмію сама?»

Божена Гринько з донькою Софією. Фото: ШоТам

Свій власний бізнес на вторсировині я починала з 500 гривнями в кишені, але завжди вміла заходити можливості. Один за одним я відкрила в Києві кілька пунктів прийому вторинної сировини. 

Чоловік, донька, друзі, робота на власний маленький бізнес — звичайна собі людина, яка насолоджувалася звичайним життям.

Доньку лишила на батьків, бізнес — на друга 

Коли почалося повномасштабне вторгнення в нашу країну, ми з донькою Софією виїхали в Житомирську область до подруги. Мій чоловік — кадровий військовий, тому його підняли по тривозі вранці 24 лютого, і з того часу він у строю. 

Коли починаються воєнні дії, усі військовозобов’язані мають з’явитися до військкоматів. Оскільки ми опинилися на Житомирщині, я одразу стала там на тимчасовий облік, а також почала допомагати місцевому підрозділу тероборони: доставляла медпрепарати, консультувала. 

У квітні, коли звільнили Ірпінь і Бучу, ми з донькою повернулися до Києва, і я пішла вже до свого місцевого військкомату. Мені сказали: «Збирайте речі, просимо до лав Збройних сил України».

Доньку й собаку я відправила до рідних, бізнес передала в суборенду своєму другу та прибула на навчання. Мене призначили в 44-й окремий стрілецький батальйон начальницею медичної служби та медпункту.

Бож і Юрист, а в мирному житті — подружжя Гриньків. Фото надала героїня

Це не те, чим хочеться ділитися 

Про те, що їдемо в Бахмут, знали лише начальники служб — така політика конфіденційності. Тривожних думок було багато, але справжнє усвідомлення того, що на нас чекає, прийшло лише коли ми приїхали на місце. 

Шалено включився адреналін, і вже не було місця для роздумів, чому ми тут і навіщо. Ми чітко знали — щоб обороняти свою країну. Чи було тяжко? Найтяжче, найгірше — це втрачати побратимів і посестер, а до решти можна звикнути. Я там дуже багато плакала.

Коли мене запитують про якісь історії, епізоди, які запам’яталися, мені не хочеться нічого звідти пригадувати, лише забути.

Бо всі ці спогади — це біль, кров, сльози, втрати. Це не те, чим хочеться ділитися. Але є одна історія, від якої я досі плачу від щастя.

Бойова медикиня Божена Гринько з побратимом під час служби. Фото надала героїня

«Лайк» з операційної

Мій позивний був Бож — скорочено від Божена — для швидкого виклику по рації. Але більшість бійців називали мене Мамою. А деякі — Генеральшею за мій характер. Сашка й досі називає мене мамою і дякує за руку.

Тієї ночі його привезли з травматичною ампутацією руки — осколком відсікло руку вище ліктя. Сашка лежав у прийомній, рука буквально валялася поруч. Я підійшла до нього: «Санька, ти як?», а він відповідає: «Та нормально все, тільки шкода, що руки не буде».

Команда хірургів оцінила шанси на реімплантацію як нульові. І тут мене накрило: йому лише 27 років, ще ні дружини, ні дітей — усе життя попереду. Я вискочила в коридор, а там якраз стоять колеги, які мали його оперувати. Я почала плакати й сваритися, та якраз привезли іншого пораненого, і мусила бігти до нього. Потім уже, коли поверталася, зустріла хірурга: «Ну що, викричала, виплакала? Будемо пробувати пришивати».

А о 12 ночі мені на Viber прийшло фото Сашки прямо з операційного столу, де він пришитою рукою показує «лайк» — палець вгору. 

Це для мене, мабуть, була найбільше винагорода за шлях, який я пройшла. Ми тоді врятували не просто руку — ми врятували його дух. 

Звільнення Харківщини

Звільнення Харківщини було як короткометражний фільм: швидко, круто, феєрично — справжній екшн. Окупанти тікали на велосипедах, «жигулях» і «запорожцях», на мотоциклах і на мопедах. Усе, що тільки могли знайти в людей, вони крали й на цьому втікали. 

Медикам було тяжко, тому що евакуаційний шлях складав 40 км, тобто вести тяжкопоранених треба було аж на таку відстань, аби врятувати. Але, мабуть, Бог і сама доля були на нашій стороні, бо в нас тоді було небагато тяжких поранень. 

Божена Гринько з побратимами стоїть на покинутому російському танку під час звільнення Харківщини восени 2022 року. Фото надала героїня

Певно, знову спрацював адреналін, бо Харківщина пролетіла як сон: вшух-х-х, і все минуло — звільнили. Звісно, врізалися в пам’ять зруйнований Ізюм, наймасштабніша ексгумація та місцеві, які бачили медиків і приходили, аби ми їх лікували.

А ми лікували, слухали. Про родину, яка загинула під руїнами свого ж дому, бо коли вони сховалися в підвалі, російський танк стріляв по цій будівлі, доки та не склалася, як картковий будиночок. Про церкву в Ізюмі, куди російські військові після знущань проводили чи приносили помирати цивільних… Це дуже страшні історії, але їх мав хтось вислухати. 

Поранення та новий дім

Мій шлях у лавах Збройних сил України перервався 12 грудня 2022 року після поранення. Це сталося на теренах Донецької області.

Я вже мала застарілі травми, але це поранення стало вирішальним. Після чотирьох місяців у госпіталях Харкова, а потім Києва, мене «списали» із ЗСУ. 

Після виписки з шпиталю контраст відчувався шалено — я не знала, куди себе подіти. Уже давно мріяла придбати будинок десь поза межами великого міста. Це була дитяча мрія, бо таке подвір’я було в моєї бабусі.  

Тож був такий запит: знайти «свій» будинок. Він міг бути і в Тернопільській області, і в Одеській, але трапився мені на Харківщині, в селищі Андріївка, і ми з чоловіком його купили. Донька спочатку була не в захваті від переїзду в селище, але зараз уже освоїлась, і їй тут дуже подобається. 

Після пережитого мені треба було трохи заспокоїтися, сповільнитися, й Андріївка дала мені це. Поруч з нашим новим будинком є невеличкий став — я називаю його «наше озеро». Мені здається, ми не помилилися з вибором місця. Я відчуваю тут задоволення навіть від того, що треба відкидати сніг у дворі. 

Божена показує трофейний ніж, який їй подарував водій екіпажу Микола. Разом вони вижили після вибуху від влучання російської «нурси» — некерованої авіаційної ракети в Покровську. Тоді побратим прикрив її собою, а під час наступу в Бахмуті подарував цей ніж на пам’ять. Нині Миколи вже немає в живих. Фото: ШоТам 

Підлітки вчаться накладати шини та турнікети

Я вірю, що кожна людина має якусь свою місію. І якщо так вийшло, що я не можу більше бути зі своїми хлопцями, які досі воюють у Донецькій області, то можу хоча б передавати свої знання, щоб вони знову рятували життя — хай не моїми руками, то руками тих, кого я навчу.

Коли донька почала ходити до місцевого ліцею, я запропонувала проводити там для учнів безкоштовні лекції тактичної медицини та поводження з вибухонебезпечними предметами, і вони радо прийняли мою пропозицію. 

Спілкуватися із сучасними дітьми, молоддю дуже легко й цікаво. Вони зовсім інші — не такі зашорені, якими, мені здається, у свій час були ми. Коли переходимо до практичних занять, вони одне поперед одного хочуть все пробувати й практикуватися: переносити на ношах, накладати шини й турнікети, перев’язувати. 

Військова медикиня Божена Гринько на занятті з тактичної медицини для учнів Андріївського ліцею №1 показує, як правильно накладати турнікет. Фото: ШоТам

Для мене є показовим також такий момент: ці заняття необов’язкові, тобто кожна дитина сама собі вирішує, приходити їй чи ні, але зазвичай приходять чимало. 

Дай Боже, щоб ці знання ніколи цим дітям не знадобилися. А якщо таки знадобляться, то я хочу, щоб вони були готові допомогти й могли врятувати життя своє чи іншої людини. 

Самі збудуємо реабілітаційний центр

Біля нашого будинку є вільна ділянка землі, і ми з чоловіком вирішили, що хочемо збудувати там реабілітаційний центр для українських військових з повним спектром медичних послуг: від стоматолога до фахівця з протезування. 

У мене є побратим, який після поранення отримав такий невеселий діагноз як амнезія. У нього відсутня короткочасна пам’ять, ну і ще цілий букет діагнозів. Ми з його дружиною довго шукали реабілітаційні центри, які могли б допомогти, і зіткнулися з тим, що в хороших приватних центрах перебування коштує від 3000 гривень за добу. Це далеко не кожен військовий на пенсії чи зі статусом УБД зможе собі дозволити. Ми багато говорили про це з побратимами — так і з’явилася ідея збудувати власний.

Поки що в нас є лише цей шмат землі, тому ми вивчаємо інформацію як це все правильно організувати та з чого починати. 

Ветеранка-медикиня Божена Гринько під зйомок сюжету для ШоТам у ліцеї селища Андріївка Харківської області. Фото: ШоТам

Я дуже хочу, щоб цей реабілітаційний центр був справді незалежним і при цьому безкоштовним для захисників. Буду шукати партнерів, грантові програми. Можливо, це буде спільний ветеранський проєкт. Як це організувати я поки ще не придумала, але обов’язково зроблю це. 

Читати далі
Продовжити в браузері
Щоб встановити натисни Додати на Початковий екран
Додати на Початковий екран
Встановити
Встановлення майже не використовує пам’ять і забезпечує швидкий спосіб доступу до цієї програми.
Встановити
Update Contents
ШоТам Ми хотіли б показувати вам сповіщення про останні новини та оновлення
Відхилити
Дозволити сповіщення