Суспільство
«Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ
Вікторія Карпова з Покровська все життя займається швейною справою. Захоплення, яке передалося від бабусі, поступово перетворилося на спосіб заробітку, а згодом – на власну справу.
Напередодні повномасштабного вторгнення Вікторія в ролі керівниці-технологині допомагала із запуском нового швейного виробництва у Слав’янську. Зранку 24 лютого вона, як завжди, їхала на роботу. Однак вже за сорок хвилин в салоні почалася паніка: країну почали обстрілювати.
Після цього Вікторія переїхала до мами, а згодом – на Львівщину. Тут майстриня об’єдналася з релокованими підприємцями та розпочали шити одяг для воїнів ЗСУ. А ще поступово відновлює власний бізнес. До речі, під тим самим брендом, що й на Донеччині, – «Покровчанка».
Швейна справа – це все моє життя
Я все життя займалась швейною справою. Почала ще 1992 року, щойно закінчила школу. Звісно, усвідомлення, що це дійсно моє, прийшло не одразу. Однак з часом я переконалася, що шиття – це справді те, що мені подобається, і те, що я можу робити найкраще. Часом я навіть не знаю, звідки розуміюсь на тих чи інших речах, але все виходить.
Моя бабця також шила, але якогось цілеспрямованого навчання чи підготовки до професії у мене не було. Так, у дитинстві я часто була з бабусею й слідкувала, як вона щось шила для своїх подружок. Однак в сім’ї ніхто й не припускав, що я пов’яжу з цією справою все життя.
Фабрика – це була робота, а шити на замовлення – хобі
Протягом десяти років я працювала на швейній фабриці: починала з простої швачки, потім закінчила технікум з легкої промисловості. Після цього, вже в 2000-х роках, працювала технологинею. Однак це були часи, коли виробництво занепадало, а тому й платили нам вкрай мало.
Паралельно до мене зверталися люди з різними замовленнями: хтось шукав діловий костюм, хтось – шкільну форму чи щось ексклюзивне. Я не відмовляла і бралася за замовлення. Завдяки цьому у мене поступово зʼявилася власна база клієнтів.
У 2002 році я наважилася на звільнення з фабрики, стала на облік у центр зайнятості. Там пройшла курс з написання бізнес-планів та, отримавши одноразову виплату, відкрила власну справу. На ці кошти я придбала перші розкрійні ножиці та тканину, а швейна машинка, на щастя, у мене вже була – мамина. Памʼятаю, як заплатила перший податок – 50 гривень. Це було зовсім нічого, адже замовлення були й працювала багато.
Першу колекцію створила за дизайнами з журналів
Я шила все, але здебільшого це був одяг ділового стилю: брюки, спідниці, жакети. Тоді не було інтернету, тож ми експерементували, як могли. Виписували найкрутіший журнал «Бурда», знаєте такий? Це закордонне видавництво, спочатку він взагалі виходив лише польською мовою. Могли поєднувати моделі з різних номерів: там взяли макет рукава, там – ще щось, і виходило щось своє. У мене досі залишилися малюнки, як передивилась – там ціла унікальна колекція.
Поступово хотілося шити швидше й якісніше. Ще й тканини зʼявлялись нові, а старі машинки не могли з ними працювати. Тож я потребувала нової техніки. Коли зʼявилися перші побутові швейні машинки (а професійних ще навіть у продажі не було), ми з чоловіком взяли кредит. Це був 2004 рік, ми придбали машинку-прямострочку та оверлок.
Підприємництво – це не так просто, це робота 24/7
Доволі довго я все робила самотужки: і дівчат наймала, і їздила ринками Одеси й Харкова в пошуках матеріалів, і вела весь облік. Приблизно рік я пропрацювала в такому форматі вдома, однак роботи не меншало, а лише додавалося. А поза нею були й інші клопоти, домашні справи. Тому я вирішила закрити цю «сімейну лавку».
Тоді одна з моїх клієнток якраз відкривала швейне виробництво. Трохи подумавши, я пішла працювати до неї. Так минуло ще три роки, допоки я не зрозуміла, що хочу робити щось самостійно. Знаєте це відчуття, коли хочеш стрибнути вище, а тобі не дають? Ось саме це я відчула.
Паралельно я вже вчилась у Київському університетів технологій та дизайну, де готувала свій другий бізнес-план. Саме там я отримала більше знань і, відповідно, сміливості у власній справі. Тож з нового 2009 року я звільнилась, орендувала приміщення на швейній фабриці й почала справжню ФОПівську роботу з індивідуального пошиття. Ательє функціонувало девʼять років, а команда складалася з 12 швачок. Це була колосальна робота!
Підприємець – це і професіонал у своїй справі, і спеціаліст широкого профілю
Ще у 2010-х роках я проходила курс у центрі зайнятості щодо роботи з інвесторами. Вже тоді нам казали, що у держави є програми підтримки бізнесу, але як на них потрапити – було невідомо. Та по-справжньому доступ до грантів у нас зʼявився після 2014 року, коли почалась війна. Тоді давали багато грантів на купівлю різного обладнання, єдине, чого бракувало, – це знання. Ну купив ти машинку, посадив дівчинку шити, але ж це не все.
Читайте також: «Ми пройшли крізь пекло, тож нам під силу все». Як маріупольці будують мережу молодіжних хабів на заході країни
Недостатньо просто шити, щоб бути успішним підприємцем. Потрібно розумітись і в бухгалтерії, і в маркетингу, і в юридичних питаннях. Виходить, ти не просто підприємець, а фахівець широкого профілю. А цезавжди час, сили та розуміння.
У 2017 я закрила ательє. Як то кажуть, професійне вигорання або просто набридло. Я перестала сприймати роботу як творчість, натомість постійно займалася вирішенням проблем. Енергії не було зовсім. Тож я знов повернулася на навчання.
Новий етап роботи – дитячі та сімейні колекції одягу
Доволі довго я намагалася зрозуміти, що саме мені подобається. Зупинилася на дитячому одязі, здебільшого шила шкільну форму. Це був наче експериментальний цех, де створювали костюми й сукні. Мені взагалі хотілось одягнути дітей не у форму, а у щось незвичне. У 2019 році ми презентували нову колекцію на Baby Fashion у Києві, її малювала дівчинка, яка вчилась у 10-му класі. Це був дитячий одяг для школи з джинсової тканини.
А коли скасували обовʼязкову форму, а якісну джинсову тканину я не знайшла, колекція «заснула». Але щось потрібно було шити. Це був 2020 рік, карантин, усі сиділи вдома. І якоїсь миті у нас стали замовляти спортивні костюми. Усе почалося з простих дитячих, але доволі швидко переросло у сімейні. Батьки приходили й казали, що хочуть такі самі костюми, як у їхніх дітей. Так зʼявилася колекція Family Look.
Почала навчати людей швейній справі
У 2020-2021 роках я навчала людей швацькій справі в межах проєкту від німецької організації GIZ. Вони профінансували рік навчання, а ми випустили 40 швачок. Паралельно працювала над запуском швейного підприємства «Покровчанка».
Ми відшили дві колекції Family Look, які згодом презентували на Fashion Week в Одесі та Києві. Поступово я почала займатися пошуком замовників і запуском магазину на «Розетці».
Усе йшло добре, однак трапилися непередбачувані обставини: наше приміщення продали. Мені не було, куди діватись, адже виробництво було велике: ми займали 250 квадратних метрів. Був і магазин, і цех, і склади. Підшукати схожу локацію в місті було неможливо: приміщення здавали або без опалення, або під капітальний ремонт, або за великі кошти. Тому своє виробництво я сховала на склад і вирішила відпочити.
Нова робота у Словʼянську
Я зупинилась, але не надовго. Якось відкриваю інтернет, а там купа вакансій: технолог-конструктор або керівник швейного підприємства у Київ за 60 тисяч гривень. Ну як можна сидіти вдома?! Продовжила гортати оголошення й побачила, що шукають керівника швейного підрозділу в Словʼянську.
Надіслала резюме, в якому доволі смішно описала свою спеціальність: технологиня-власниця. Думала, мене не візьмуть, але поїхала на співбесіду і вже наступного дня вийшла на роботу. Відтоді я щодня витрачала на дорогу до Слов’янська та додому п’ять годин.
Я прокидалася о 04:00, о 05:20 сідала на автобус, а вже о 08:40 була на роботі. Назад виїжджала о 17:15, о 20:00 була вдома. Але ця робота мені дуже подобалася. Я встигала купу всього, ще й книги читати!
Тиждень на фабриці, два тижні – у храмі
Два місяці ми працювали на запуском швейної фабрики у Словʼянську, купували нове обладнання, налагоджували всі процеси. Однак виробництво пропрацювало всього тиждень.
24 лютого я, як зазвичай, сіла на ранковий автобус, а вже за сорок хвилин люди почали виходити з транспорту та повертатися додому. Весь автобус гомонів, що наші міста бомблять. Я не вірила в це до останнього, чекала на якесь оголошення. А коли приїхала до Слов’янська, транспорту додому вже не було. Люди просто кудись поділися, на вулицях було порожньо. Ледве знайшла водія, який за 500 гривень погодився відвезти мене назад.
Читайте також: «Ми запросили понад 500 підприємців». Як Володимир-Волинська громада допомагає українському бізнесу під час війни
Залишатися вдома було небезпечно: наш будинок – перший, якщо їхати з Донецького напрямку. Тому ми зібрали всі речі й поїхали до мами в передмістя. Наступний тиждень ніхто й нічого не розумів, усі чекали, що все ось-ось закінчиться.
Але містечко невелике, всі одне одного знають. Тож мене попросили пошити розгрузки на бронежилети. Я дістала всі свої машинки, але з’явилася нова проблема: не було місця, де працювати. Пощастило, що неподалік від маминого будинку був храм. Отець Олександр дозволив розмістити в будівлі обладнання. І так я протягом двох тижнів шила «розгрузки». Просто в храмі.
Перевезла обладнання у Львів і продовжила шити для ЗСУ
Пізніше мені зателефонували знайомі і запропонували переїхати, а мою подругу-партнерку набрали представники USAID з пропозицією вивезти обладнання. Наступні три дні ми заповнювали документи, складали все необхідне, а потім трьома мікроавтобусами вивезли все до Львова.
Знайомі знайшли для мене вільні приміщення під оренду. За кілька днів ми встановили все обладнання й почала шукати людей. Але пощастило й тут: мене познайомили з дічатами з Харківщини. Щоправда, вони ніколи не шили на таких сучасних машинках, а тому перші два тижні ми просто навчалися.
Знайомі нам порадили об’єднатися зі схожими бізнесами. Скажімо, я вмію шити, але не вмію продавати. Тож мене познайомили з родиною з Краматорська, у якої був власний магазин, та дівчиною з Добропілля, яка займалася текстилем.
Відновлюємо бізнес і продовжуємо шити для військових
Коли я їхала до Львова, то розуміла, що їду працювати. Тому всі свої мрії й бажання розвивати бренд, створювати нові колекції – все це відклала в далеку шухляду. Бо першочерговим стало бажання відшивати одяг для ЗСУ, адже хлопцям потрібно одягатись.
Такою ж була умова співпраці – ми могли шити лише для військових. Це було очевидним у перші місяці, але зараз стає менш прийнятним для нас.
Минуло три місяці роботи без заробітку, і зараз я розумію, що час рухатись далі й відновлювати бізнес. Це не лише творчість, а й моє життя, мій заробіток. Адже всі громадяни не будуть носити військову форму, а отже, замовлень у нас вистачатиме.
І тепер ми втрьох з Ларисою з Добропілля та Олею з Сєвєродонецька запускаємо власне швейне виробництво. У новій команді я займаюсь нашим виробництвом, Лариса займається магазином, а Оля – пошуком людей, замовлень, документацією. Робота кипить!
70% – військовий одяг, а 30% – своя продукція
Ми відокремились від співпраці з партнерами, щоб почати власну справу. Звісно, потрібен час, аби поставити виробництво на рейки. Утім ми вже уклали договір з одним брендом, який розробляє та шиє одяг для військових, і починаємо співпрацювати на аутсорсі.
У Олі виходять класні брендові сумки, у Лариси – крута вишивка, а в мене з’явилося бажання відшивати дощовики. Хоча з тканиною доволі складно, та хочу на сезон відшити бодай тисячу штук. Тож планів у нас чимало.
А назву підприємства залишили «Покровчанка». Нам дуже подобається це слово, адже Покрова – це асоціація: жіночність, берегиня, захист, одяг, свято. Взагалі бізнес – це дуже важливо, це масивна допомога для держави. Якщо кожен закотить рукави і не буде чекати, що держава чи хтось інший щось дасть, то ми станемо значно сильнішими. Та й навіть сьогодні держава настільки об’єднана, що в мене немає сумнівів: ми переможемо і все буде добре. Разом ми – сила!
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
