У київській книгарні «Сенс» відкрили виставку для допомоги воїнам ГУР (ФОТО)

Перший хаб ЮНЕСКО відкрили 28 січня 2025 року у Львові. Установу створили для того, аби розвивати та зберігати українську культуру.

Про це повідомили у Львівській ОВА.

Чим займатиметься хаб

Львівський хаб стане осередком для:

• проведення тренінгів та втілення програм наставництва для працівників державних та приватних установ;
• розробки або адаптації освітніх матеріалів;
• надання підтримки носіям і практикам живої спадщини;
• підтримки креативних індустрій;
• надання простору митцям для організації роботи та виставок;
• організації літературних та культурних заходів;
• підтримки досліджень тощо.

Простір працює за адресою: місто Львів, вулиця Князя Романа, 6.

Читайте також: У Львові відновили сецесійну браму на вулиці Костя Левицького (ФОТО)

Мета проєкту ЮНЕСКО

Хаб стане центром для розбудови культури та дослідження культурної політики. Також простір використовуватимуть як платформу для підтримки стійкості та відновлення громад.

«Україна є відкритим демократичним суспільством і тому ворог першочергово атакує її культуру та творчість. Вони атакують культуру, бо бояться її. Натомість ми підтримуємо культуру й таким чином захищаємо її, захищаємо розум, свободу, гуманність та мир. Це цеглинка для відбудови миру, який скоро сюди прийде», — сказав під час відкриття хабу міністр закордонних справ Іспанії Хосе Мануель Альбарес Буено.  

Читайте також: Харківська художниця створює мозаїки з розбитого обстрілами скла (ФОТО)

Як вказують в адміністрації, для створення хабу обрали Львів, тому що його історичний центр входить до списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та він є креативним містом літератури ЮНЕСКО.

Цей проєкт ЮНЕСКО втілює за фінансової підтримки AECID (Іспанське Агентство міжнародного співробітництва з питань розвитку). Його розпочали у грудні 2022 року та продовжили до серпня цього року. Уряд Іспанії вклав у створення хабу понад 1,7 мільйона доларів.

Раніше ми писали про українців, завдяки яким ЮНЕСКО визнало кобзарство спадщиною людства.

Фото: сайт ЛОВА

Металева сецесійна брама на вул. Костя Левицького, 16 у Львові повернула собі автентичний вигляд завдяки реставрації, яку виконали в межах міської програми співфінансування.

Про завершення робіт повідомила Львівська міська рада.

Відновлення брами

Реставратор Ярослав Пащак зазначив, що брама була у вкрай незадовільному стані. Під шарами старої фарби були приховані корозія, пошкодження й брак елементів.

Під час реставрації:

• відновили геометрію брами;
• замінили пороги та нижні тахлі;
• оновили відкривні рамки зі склом;
• відтворили металеві листочки й інші деталі методами художнього ковальства;
• відреставрували історичний замок і виготовили новий ключ.

Читати також: У Львові заснували премію на честь загиблого письменника Василя Паламарчука

Співфінансування

Загальна вартість робіт склала 82 778 грн. Мешканці будинку оплатили 30% суми — 24 833 грн. Решту профінансував німецький фонд Ебергарда Шьока у співпраці з ЛКП «Бюро спадщини».

За словами директорки «Бюро спадщини» Стефанії Топилко, такі проєкти повертають Львову його історичне обличчя й надихають жителів дбати про архітектурну спадщину.

Нагадаємо, що на Львівщині відкрили першу оновлену їдальню у межах реформи шкільного харчування (ФОТО).

Фото: сайт Львівської міської ради.

Кобзарство — це наша унікальна традиція: тужлива пісня про минуле під супровід кобзи проймає до глибин душі. Це не звичайна мелодія, під яку хочеться танцювати, — її краса та вишуканість потребують особливого моменту, бо ці пісні — про нашу історію та боротьбу.

Українці чули такі композиції ще кілька століть тому від незрячих співців-мандрівників, а тепер їх можемо слухати й ми завдяки сучасним кобзарям, як Віталій Кобзар. ШоТам розповідає, як музиканти зберігають цю традицію, передають її далі та досягають визнання від ЮНЕСКО.

Віталій Кобзар

братчик Київського кобзарського цеху, консультант проєкту «Кобзарство. Епічна традиція», співзасновник порталу про кобзарство «Дума».

Прізвище просто не залишило мені вибору

Кобзарство в Україні має дуже давню історію, хоча точно невідомо, коли саме воно з’явилося. Дехто вважає, що старці, яких завдяки Тарасові Шевченку почали називати кобзарями, почали оспівувати важливі події з часів козацтва, коли ходили у військові походи. Зокрема, саме Шевченко почав малювати кобзарів, тому ми знаємо, як вони тоді виглядали. 

Але я думаю, що традиція набагато давніша. Останнім кобзарем 19 століття був Остап Вересай, а в минулому столітті традиція кобзарства перервалася через терор більшовиків. Єдиним, хто пережив світові війни, зберіг свій інструмент та передав знання учням, був Георгій Ткаченко. 

Уже його учень Микола Будник наприкінці 20 століття створив Київський кобзарський цех, який об’єднав сучасних співців і музикантів. Такі ж спільноти є у Львові та Харкові.

Мій же шлях до кобзарства був довгим, але я завжди жартую, що прізвище Кобзар просто не залишило мені вибору. У 2017 я був журналістом і грав на гітарі, але після одного концерту бандуристів вирішив також навчитися грати на бандурі.

Оскільки я вже вмів грати на гітарі, мені порадили опанувати кобзу та звернутися до музиканта, який був учнем Миколи Будника. Сергій Приходжук став моїм вчителем, допоміг створити власну кобзу та опанувати її, тому я можу вважати себе праучнем одного з найвідоміших кобзарів 20 століття — його справа має послідовників, і це надихає.

Граю на саморобній кобзі, як в Остапа Вересая

Вперше я виступав перед колегами сім років тому. Тоді виконував пісні «Ой на горі, на могилі» та «Ти добре, синку, проживеш». Це був давній текст, якому вже кілька століть, а музику я створив сам. Для мене це дуже теплі спогади, адже я відчував, що роблю свій внесок у збереження нашої культури. Щоправда, мене тоді сильно розкритикували, бо фактично я перетворив другу пісню на авторську, але я не образився та розумів, що кобзарі мають певні правила, яких треба дотримуватися. 

Ці пісні — про важливі історичні події. Переважно тужливі, але настільки красиві та вишукані, бо вони про нашу рідну культуру. Тому потрібно дотримуватися тембру й традиційного звуку.

З дитинства я виступав на сцені з гітарою, але саме коли почав грати на кобзі, зрозумів, що знайшов себе. Все наче стало на свої місця, і тепер я відчуваю себе щасливим у цій справі.

Дуже добре пам’ятаю, як створював свій перший інструмент. Це було кілька років тому в Ірпені, якраз після Нового року. Усі ще святкували, а ми з моїм учителем пішли в майстерню працювати. Тоді на вулиці було дуже холодно, тому ми попили чаю з медом і взялися вибирати деревину. 

Я довго працював над заготовкою та майже її завершив, але залишив у майстерні, коли виїжджав з Ірпеня в лютому 2022 року через російське вторгнення.

Далі активно волонтерив і не мав часу навіть подумати про заготовку, а коли наші хлопці вигнали росіян з міста й вдалось повернутися, то побачив, що вона зникла. Я довго її шукав, а потім змирився, що вже ніхто її не поверне, тому вирішив робити новий інструмент.

На березі річки Буча в Ірпені я знайшов звалену вітром вербу, і ми з вчителем почали майструвати з неї. Тепер у мене є красива кобза, подібна до тієї, на якій грав відомий кобзар Остап Вересай.

Читайте також: Кобзар 21 століття: як харків’янин відроджує український музичний феномен

Хочу передати нащадкам традиції

Разом з колегами з трьох цехів ми вирішили створити проєкт «Кобзарство. Епічна традиція». З цим допомогли проєкт «Дивись українське», а також братчик нашого цеху Олесь Санін, який є режисером фільму «Поводир». 

Головна наша мета — передати нащадкам те, що вже було до нас. Коли ми розповідаємо про кобзарів, то говоримо й про нашу історію, бо музиканти виконували думи про певні історичні події, тому були водночас і літописцями.

Кобзарська традиція збереглася, бо вчителі передавали свої знання учням. Також дослідники кобзарства зберегли твори в текстах чи нотних записах — наприклад, цим займались Філарет Колесса, Микола Лисенко, Опанас Сластіон, Порфирій Мартинович. Це творчість, яка передається нам з покоління в покоління, тому ми хочемо познайомити з нею більше людей.

Українське кобзарство визнане спадщиною ЮНЕСКО

Ще однією причиною, чому ми створили цей проєкт, була повномасштабна війна. Багато братчиків нашого цеху долучилися до війська, а хтось, на жаль, уже загинув.

Тому ми вирішили зафіксувати кобзарську традицію як українську нематеріальну спадщину, адже знаємо, що ворог хоче знищити не дише нашу державу, але й культуру.

Спершу у 2022 році ми офіційно, на рівні Міністерства культури, внесли кобзарську лірницьку традицію в українську спадщину. Далі почали готувати документи, аби кобзарство визнали спадщиною людства. 

Взагалі ЮНЕСКО розглядає заявки претендентів пʼять-сім років, але через повномасштабну війну нашу розглянули за два. Глобально нічого не змінилося — ми не вважаємо себе зірками після цього визнання. Це велика відповідальність, і тепер у нас ще більше роботи.

Ми дуже довго готувалися, їздили з лекціями та виступами по школах та університетах, відвідували військових. Також у 2024 році виграли грант від Українського культурного фонду та вперше в історії України створили портал про кобзарство «Дума», де говоримо про нашу роботу.

Там вже є понад сотня аудіозаписів дум та інших кобзарських творів, які здавна виконували наші кобзарі. Ми записали їх на студії, зняли шість фільмів-портретів кобзарів, записуємо відео про створення музичних інструментів.

Зараз знову пишемо грант, аби зняти більше фільмів і відтворити більше дум. А ще хочемо створити власний тікток, де будемо публікувати короткі відео, — наприклад, як створити кобзу з колоди.

Наш проєкт — інклюзивний

Насамперед ми даємо інструмент людям з вадами зору, аби зберегти традицію, — у 19-20 століттях кобзарями були саме незрячі старці, які приносили новини в села. Зараз у нас також є такі кобзарі, які цією справою заробляють собі на життя. 

Якщо учень незрячий, то ми даємо йому інструмент і навчаємо, як за потреби його ремонтувати. Якщо ж учень добре бачить, то має створити свій інструмент сам.

Наш проєкт є інклюзивним, адже, крім залучення до традиції незрячих людей, ми озвучили наші відео на ютубі тифлокоментарями, щоб їх змогли сприймати й люди з порушенням зору. 

Дуже багато воїнів повертаються з фронту з ампутаціями чи втративши зір, і ми маємо багато працювати для них, підтримувати, аби вони могли адаптуватися до цивільного життя. Це ми всі маємо під них підлаштовуватися, а не навпаки.

Нас можна послухати не лише онлайн через сайт чи ютуб — 7-8 лютого ми з братчиками будемо виступати в Києві й Ірпені на честь першого цехмайстра Київського кобзарського цеху Миколи Будника. Сюди ми запрошуємо колег зі Львова та Харкова. 

Хто такі сучасні кобзарі

Зараз кобзарі мають підтримувати бойовий дух і моральний стан наших військових. Ми маємо допомагати тим, хто боронить Україну. Цьогоріч плануємо багато поїздок на Схід, одна з бригад навіть звернулася до нас із проханням провести лекції про історію України та кобзарство. На жаль, ми часто зустрічаємося з воїнами й на похованнях.

Приходимо й до учнів шкіл, дітей у садочках, студентів, бо нам важливо, щоб молоде покоління знало нашу традицію. Також я створюю освітню програму, щоб ми могли запропонувати цілий курс навчання для навчальних закладів.

Кобзарство — це наша унікальна традиція, такої немає більше ніде в Європі. Кобзарі фактично мали свою мову та звичаї братерства — ми досі завжди збираємося разом та голосуємо, якщо нам потрібно ухвалити якесь рішення.

Традиція — це наша ідентифікація. Хто вже чув про Україну, той знає, яка це сильна та крута держава, а якщо про нас іще не чули, ми гордо можемо розповісти, що в нас є писанки, гончарство та кобзарство, які нам передали наші предки, а ми передаємо нащадкам.