

Суспільство
«Ця робота змінила моє життя». Чому молодь їде в села і маленькі міста на два роки?
Учасники лідерської програми “Навчай для України” розповіли, як на них вплинув дворічний досвід роботи у малих громадах.
Галузь освіти не стоїть на місці: стрімко розвиваються освітні системи, у класах навчають навичкам XXI століття, замість оцінок у щоденнику з’являються мотиваційні наліпки. Проте школярі, які проживають в селах та маленьких містах України, досі не мають багатьох можливостей для розвитку, які доступні для дітей у великих містах, внаслідок чого росте суттєвий розрив у навчальних результатах між селом і містом, який становить понад 2,5 роки.
Зменшувати освітній розвив та розкривати потенціал дітей, допомагають молоді лідери, які беруть участь в програмі “Навчай для України”. Вони на два роки їдуть в школи маленьких міст та сіл, де викладають один із шкільних предметів, організовують позакласні активності та привносять позитивні зміни у спільноту.
Така модель існує у 58-ми інших організаціях міжнародної мережі Teach For All. Кожного року понад 16 тисяч молодих людей стають учасниками схожих програм і працюють над тим, щоб кожна дитина, незалежно від її місця народження чи проживання, мала можливість реалізувати свій потенціал. Глобальна спільнота дозволяє постійно обмінюватись досвідом та експертизою, а також надає міжнародний нетворк та чимало можливостей для навчання самим учасникам.
Учасники “Навчай для України” — це молоді люди, які отримали диплом бакалавра або магістра будь-якої спеціальності та пройшли відбір організаторами програми.
Педагогічної освіти від кандидатів не вимагають — її можна отримати дистанційно у Київському університеті імені Бориса Грінченка паралельно із вчителюванням у школі. Проте знатися на одному із шкільних предметів — обов’язково. Ті, кого відібрали для участі у програмі, проходять Літній інститут — 5 тижнів інтенсивної підготовки для розвитку лідерських навичок і вчительської майстерності.
Після педагогічної та лідерської підготовки, учасники відправляються в регіони.
За два роки роботи з дітьми учасники значно прогресують як лідери: поліпшують свої організаторські здібності, розвивають стресостійкість, вчаться вирішувати конфлікти та перестають боятися публічних виступів.
Історії учасників розповідають про шлях їхнього розвитку і допомагають глибше зрозуміти труднощі, з якими стикаються діти у селах і малих містечках.
З Лондона у село на Одещині

Одна із перших учасниць “Навчай для України” розповідає, що про програму дізналася з Фейсбуку:
До участі у програмі в мене вже був досвід роботи з дітьми та у Лондоні встигла попрацювати, але повернулася в Україну, тому що розуміла: хочу втілювати свої професійні бажання і розвиватися тут. Професію педагога для себе я не розглядала раніше, але завжди мала бажання навчати, а особливо тих, хто цього найбільше потребує. Якщо я можу при цьому ще й впливати на певні соціальні моменти, то буду від цього ще щасливішою.
Як україномовну тернополянку, мене хвилювало те, що я можу потрапити у зовсім інше, з точки зору менталітету, середовище: інша мова, культура, клімат зрештою. Я переїхала до фактично найпівденнішої точки Одеської області, село Приморське, що було дуже неочікувано — саме те, чого боялася.
Як вже я потім зрозуміла, організатори стараються відправляти учасників у кардинально іншу спільноту. Пояснюють це тим, що за таких умов відбувається більш відчутний трансформаційний процес як для учасника, так і для самої спільноти. Вже зараз я радію, що провела прекрасні два роки саме в цій місцевості і до сих пір це надзвичайно цінно.
До участі у програмі у мене був досвід роботи репетитором математики, працювала також і у груповому форматі із дітьми зі школи міні-моделей та центру дитячого розвитку в Тернополі. Якщо порівнювати дітей із великих міст та сіл, з однієї сторони, всі діти ніби однакові, але труднощі у всіх різні.
Наприклад, в Тернополі для дітей існує багато можливостей для розвитку. А вже дітям Приморського добиратися на факультативи та гуртки потрібно було в сусіднє місто. Автобус до Вилкового їздить лише до третьої години дня. Тобто після гуртка діти не мають чим повернутися назад. Не кожна сім’я має машину. Тому, якщо ми говоримо про сільські школи, вкрай важливо організовувати спортивні секції, гуртки та культурні центри безпосередньо в школах.
Читайте також: Про мерів, комуналку та безхатченків. Як книга «У міста є я!» допоможе дітям стати відповідальними мешканцями
Розвиток дітей напряму залежить від розвитку родини та громади, в якій вони зростають. Хоча я жила одразу навпроти школи, проте одразу полюбила велопрогулянки. Крутять педалі тут усі, адже велосипед — це зручно, а добратися з одного кінця села в інший можна дуже швидко. Згодом мені вдалося перетворити це хобі в організацію велотуризму в цій місцевості, що дозволить збільшити наплив туристів, а відповідно покращить доходи місцевих родин та сприятиме розвитку туризму в Приморському зокрема.
Фінансове становище батьків теж доволі відрізняється. Придбати комп’ютер та підключити інтернет має можливість не кожна сім’я. Дистанційне навчання стало для цих сімей теж викликом.
Найбільше за два роки мене вразило те, як діти виросли за літо. Приморське має рекреаційну зону з близько сотнею відпочинкових баз, і мої учні там влітку працюють. Діти в селах змалечку працюють, розуміють, що таке відповідальність. У кожного в сім’ї по 3-5 дітей, город, скотина, свої домашні обов’язки. Частково це заважає їм фокусуватися на здобуванні навичок у напрямках, які їм цікаві.
Читайте також: Чому молодь все частіше обирає IT: історія підлітка, який заробляє одразу після школи
Проте тут у них є море і плавати вміють усі. Це той ресурс, який допомагає приморським родинам та їх дітям бути здоровими та фізично активними. Але часто зустрічаєш місцевих, які через зайнятість роботою (літо — час для основного заробітку для них) ні разу за сезон так і не побували на пляжі.
Ця робота змінила моє життя. Мій ріст відбувався дуже швидко. Я здобувала нові навички, вчилася поруч із іншими учасниками програми та вчителями, щодня — чомусь новому поруч із учнями. Я отримала неймовірний досвід спілкування з дітьми та шкільним колективом. Ситуації бувають різні, зате тепер я можу знайти спільну мову з будь-ким. Я зрозуміла, що для того, щоб щось змінювати варто працювати спільно: залучати батьків, громаду, мотивувати самих школярів.
Може здатися, що два роки участі у програмі — це задовго. Скоріше, замало. Перший рік ти адаптовуєшся, а коли освоївся — твориш зміни. Особисто мені не вистачило цього часу, я би хотіла продовжити участь у програмі ще на рік. Проте і після її завершення участь в житті цієї спільноти не припиняється й досі.
Вчителювати у школі — не просто, але воно того варте. Навіть, якщо хоч одна дитина навчилася чомусь новому від мене, я вже найщасливіша.
Створив гурток історії та шаховий турнір у селі

В школі я викладав історію, інформатику і трішки право. Керував гуртком любителів історії, проводив шахові турніри для дітей. Скажімо так, підтримував шаховий дух. Крім цього, організував гурток Level-дизайну, де ми з учнями вчили теорію ігор та як створювати красиві рівні для гри.
У нас був учень, який взагалі не ходив у школу. Ми з ним почали спілкуватися і йому раптом сподобалась історія. Зацікавили козаки та їхнє озброєння. Він навіть пішов на олімпіаду раз, дуже готувався. Хоч високого місця і не посів, але почав ходити на уроки історії. Після мого уроку одразу йшов додому. Ми й зараз з ним спілкуємося, я надсилаю йому різні цікаві речі, пов’язані з історією. Тобто десь я його цим предметом зачепив.
За два роки я зрозумів, що оцінки — третя річ в результаті, тому що висока оцінка не означає успіх в житті, абсолютно. Побачив, наскільки важливе спілкування не лише між учнями, але й між учнями і вчителями, учнями і батьками. Школа — це діалог трьох сторін.
“Навчай для України” — це постійне навчання. Як для дітей, так і для учасників. Ми з іншими вчителями-лідерами з’їжджалися з усієї України і збиралися з учасниками когорти на щомісячні зустрічі. Ділилися досвідом та методиками, тим, що вийшло, і тим, що не зовсім. Такі постійні зустрічі в сумі дали дуже хороший результат. Це дозволяє стати сучасним вчителем, який буде нести позитивні зміни в освіту.
Читайте також: Додаток із щепленнями та аксесуари з банерів: як українська молодь змінює країну
Проте участь у програмі — прекрасний досвід не лише для тих, хто хоче бути вчителем. Це можливість пожити в іншому місці, спробувати себе в іншій ролі, отримати додаткову освіту і вдосконалити навички, які будуть принагідні у будь-якій іншій сфері.
Сучасне викладання англійської: кіноклуб та гурток настільних ігор

До того, як стати учасницею “Навчай для України”, я викладала англійську мову у Британській міжнародній школі та на курсах вивчення іноземних мов. Я бачила, що учням престижної приватної школи було дійсно цікаво навчатися, у них було багато можливостей для розвитку. Це дуже відрізнялося від того досвіду, який я отримала під час університетської практики в в школі. Мені стало образливо, що така якість освіти доступна лише в школах, де навчання коштує великих грошей. Мені захотілося повернутися у звичайну загальноосвітню школу і показати дітям, що викладання — не обов’язково кара за наші гріхи, а навчання може бути цікавим.
На участь у програмі подалися разом із хлопцем. Нам пощастило — відбір пройшли обидвоє і, до того ж, організаторам вдалося знайти школу, де були відкриті одразу дві вакансії.
Читайте також: Створила сайт у 60 років! Як бабуся в Івано-Франківську робить з пенсіонерів фрілансерів
У школі Першотравневого я викладала англійську. Перший рік проводила підготовку до ЗНО та ДПА, безкоштовні консультації для всіх бажаючих. А вже на другий рік організувала клуб настільних ігор. Діти починали вивчати прості ігри, наприклад, UNO, а пізніше — більш складні, вже “Еволюцію”. Через деякий час вони самі обирали ігри, пояснювали правила один одному і навіть починали придумувати свої власні. Це їм допомагало розкритися.
А ще ми організували кіноклуб. Інколи дивилися фільми англійською. Збиралося так багато дітей, що інколи їх не можна було помістити в приміщення. Якось ми показували учням кінострічку “Диво”. Не очікувала, що дітям вона сподобається. Думала, що буде заскладна. Але фільм викликав емоції — учні були дуже вражені і розчулені.
Ми часто недооцінюємо учнів. Діти допомогли мені зрозуміти, що вони набагато розумніші, ніж дорослі звикли вважати. Інколи я думала, що матеріал, який я хочу їм дати, для них заскладний, але все-таки наважувалася його дати. І в такі моменти я не переставала дивуватися тому, наскільки діти можуть бути кмітливими і креативними, якщо створити для цього умови.
Участь у програмі “Навчай для України” також була моєю спробою пожити в абсолютно іншому регіоні. Коли ти приїжджаєш кудись на недовгий час, ти не бачиш глибшого контексту. А місцевий контекст часто дуже впливає на людей, їхні розвиток і можливості, їхні бажання та мрії.
Я жодного разу не пошкодувала, що присвятила роботі у школі два роки. Це безцінний досвід, який змінив моє уявлення про освіту та соціальні проблеми в країні, змінив мене саму.
Суспільство

Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
Суспільство

На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.


Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Суспільство

Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.

Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.

Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.

Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.

Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?