Суспільство
«Ця робота змінила моє життя». Чому молодь їде в села і маленькі міста на два роки?
Учасники лідерської програми “Навчай для України” розповіли, як на них вплинув дворічний досвід роботи у малих громадах.
Галузь освіти не стоїть на місці: стрімко розвиваються освітні системи, у класах навчають навичкам XXI століття, замість оцінок у щоденнику з’являються мотиваційні наліпки. Проте школярі, які проживають в селах та маленьких містах України, досі не мають багатьох можливостей для розвитку, які доступні для дітей у великих містах, внаслідок чого росте суттєвий розрив у навчальних результатах між селом і містом, який становить понад 2,5 роки.
Зменшувати освітній розвив та розкривати потенціал дітей, допомагають молоді лідери, які беруть участь в програмі “Навчай для України”. Вони на два роки їдуть в школи маленьких міст та сіл, де викладають один із шкільних предметів, організовують позакласні активності та привносять позитивні зміни у спільноту.
Така модель існує у 58-ми інших організаціях міжнародної мережі Teach For All. Кожного року понад 16 тисяч молодих людей стають учасниками схожих програм і працюють над тим, щоб кожна дитина, незалежно від її місця народження чи проживання, мала можливість реалізувати свій потенціал. Глобальна спільнота дозволяє постійно обмінюватись досвідом та експертизою, а також надає міжнародний нетворк та чимало можливостей для навчання самим учасникам.
Учасники “Навчай для України” — це молоді люди, які отримали диплом бакалавра або магістра будь-якої спеціальності та пройшли відбір організаторами програми.
Педагогічної освіти від кандидатів не вимагають — її можна отримати дистанційно у Київському університеті імені Бориса Грінченка паралельно із вчителюванням у школі. Проте знатися на одному із шкільних предметів — обов’язково. Ті, кого відібрали для участі у програмі, проходять Літній інститут — 5 тижнів інтенсивної підготовки для розвитку лідерських навичок і вчительської майстерності.
Після педагогічної та лідерської підготовки, учасники відправляються в регіони.
За два роки роботи з дітьми учасники значно прогресують як лідери: поліпшують свої організаторські здібності, розвивають стресостійкість, вчаться вирішувати конфлікти та перестають боятися публічних виступів.
Історії учасників розповідають про шлях їхнього розвитку і допомагають глибше зрозуміти труднощі, з якими стикаються діти у селах і малих містечках.
З Лондона у село на Одещині
Одна із перших учасниць “Навчай для України” розповідає, що про програму дізналася з Фейсбуку:
До участі у програмі в мене вже був досвід роботи з дітьми та у Лондоні встигла попрацювати, але повернулася в Україну, тому що розуміла: хочу втілювати свої професійні бажання і розвиватися тут. Професію педагога для себе я не розглядала раніше, але завжди мала бажання навчати, а особливо тих, хто цього найбільше потребує. Якщо я можу при цьому ще й впливати на певні соціальні моменти, то буду від цього ще щасливішою.
Як україномовну тернополянку, мене хвилювало те, що я можу потрапити у зовсім інше, з точки зору менталітету, середовище: інша мова, культура, клімат зрештою. Я переїхала до фактично найпівденнішої точки Одеської області, село Приморське, що було дуже неочікувано — саме те, чого боялася.
Як вже я потім зрозуміла, організатори стараються відправляти учасників у кардинально іншу спільноту. Пояснюють це тим, що за таких умов відбувається більш відчутний трансформаційний процес як для учасника, так і для самої спільноти. Вже зараз я радію, що провела прекрасні два роки саме в цій місцевості і до сих пір це надзвичайно цінно.
До участі у програмі у мене був досвід роботи репетитором математики, працювала також і у груповому форматі із дітьми зі школи міні-моделей та центру дитячого розвитку в Тернополі. Якщо порівнювати дітей із великих міст та сіл, з однієї сторони, всі діти ніби однакові, але труднощі у всіх різні.
Наприклад, в Тернополі для дітей існує багато можливостей для розвитку. А вже дітям Приморського добиратися на факультативи та гуртки потрібно було в сусіднє місто. Автобус до Вилкового їздить лише до третьої години дня. Тобто після гуртка діти не мають чим повернутися назад. Не кожна сім’я має машину. Тому, якщо ми говоримо про сільські школи, вкрай важливо організовувати спортивні секції, гуртки та культурні центри безпосередньо в школах.
Читайте також: Про мерів, комуналку та безхатченків. Як книга «У міста є я!» допоможе дітям стати відповідальними мешканцями
Розвиток дітей напряму залежить від розвитку родини та громади, в якій вони зростають. Хоча я жила одразу навпроти школи, проте одразу полюбила велопрогулянки. Крутять педалі тут усі, адже велосипед — це зручно, а добратися з одного кінця села в інший можна дуже швидко. Згодом мені вдалося перетворити це хобі в організацію велотуризму в цій місцевості, що дозволить збільшити наплив туристів, а відповідно покращить доходи місцевих родин та сприятиме розвитку туризму в Приморському зокрема.
Фінансове становище батьків теж доволі відрізняється. Придбати комп’ютер та підключити інтернет має можливість не кожна сім’я. Дистанційне навчання стало для цих сімей теж викликом.
Найбільше за два роки мене вразило те, як діти виросли за літо. Приморське має рекреаційну зону з близько сотнею відпочинкових баз, і мої учні там влітку працюють. Діти в селах змалечку працюють, розуміють, що таке відповідальність. У кожного в сім’ї по 3-5 дітей, город, скотина, свої домашні обов’язки. Частково це заважає їм фокусуватися на здобуванні навичок у напрямках, які їм цікаві.
Читайте також: Чому молодь все частіше обирає IT: історія підлітка, який заробляє одразу після школи
Проте тут у них є море і плавати вміють усі. Це той ресурс, який допомагає приморським родинам та їх дітям бути здоровими та фізично активними. Але часто зустрічаєш місцевих, які через зайнятість роботою (літо — час для основного заробітку для них) ні разу за сезон так і не побували на пляжі.
Ця робота змінила моє життя. Мій ріст відбувався дуже швидко. Я здобувала нові навички, вчилася поруч із іншими учасниками програми та вчителями, щодня — чомусь новому поруч із учнями. Я отримала неймовірний досвід спілкування з дітьми та шкільним колективом. Ситуації бувають різні, зате тепер я можу знайти спільну мову з будь-ким. Я зрозуміла, що для того, щоб щось змінювати варто працювати спільно: залучати батьків, громаду, мотивувати самих школярів.
Може здатися, що два роки участі у програмі — це задовго. Скоріше, замало. Перший рік ти адаптовуєшся, а коли освоївся — твориш зміни. Особисто мені не вистачило цього часу, я би хотіла продовжити участь у програмі ще на рік. Проте і після її завершення участь в житті цієї спільноти не припиняється й досі.
Вчителювати у школі — не просто, але воно того варте. Навіть, якщо хоч одна дитина навчилася чомусь новому від мене, я вже найщасливіша.
Створив гурток історії та шаховий турнір у селі
В школі я викладав історію, інформатику і трішки право. Керував гуртком любителів історії, проводив шахові турніри для дітей. Скажімо так, підтримував шаховий дух. Крім цього, організував гурток Level-дизайну, де ми з учнями вчили теорію ігор та як створювати красиві рівні для гри.
У нас був учень, який взагалі не ходив у школу. Ми з ним почали спілкуватися і йому раптом сподобалась історія. Зацікавили козаки та їхнє озброєння. Він навіть пішов на олімпіаду раз, дуже готувався. Хоч високого місця і не посів, але почав ходити на уроки історії. Після мого уроку одразу йшов додому. Ми й зараз з ним спілкуємося, я надсилаю йому різні цікаві речі, пов’язані з історією. Тобто десь я його цим предметом зачепив.
За два роки я зрозумів, що оцінки — третя річ в результаті, тому що висока оцінка не означає успіх в житті, абсолютно. Побачив, наскільки важливе спілкування не лише між учнями, але й між учнями і вчителями, учнями і батьками. Школа — це діалог трьох сторін.
“Навчай для України” — це постійне навчання. Як для дітей, так і для учасників. Ми з іншими вчителями-лідерами з’їжджалися з усієї України і збиралися з учасниками когорти на щомісячні зустрічі. Ділилися досвідом та методиками, тим, що вийшло, і тим, що не зовсім. Такі постійні зустрічі в сумі дали дуже хороший результат. Це дозволяє стати сучасним вчителем, який буде нести позитивні зміни в освіту.
Читайте також: Додаток із щепленнями та аксесуари з банерів: як українська молодь змінює країну
Проте участь у програмі — прекрасний досвід не лише для тих, хто хоче бути вчителем. Це можливість пожити в іншому місці, спробувати себе в іншій ролі, отримати додаткову освіту і вдосконалити навички, які будуть принагідні у будь-якій іншій сфері.
Сучасне викладання англійської: кіноклуб та гурток настільних ігор
До того, як стати учасницею “Навчай для України”, я викладала англійську мову у Британській міжнародній школі та на курсах вивчення іноземних мов. Я бачила, що учням престижної приватної школи було дійсно цікаво навчатися, у них було багато можливостей для розвитку. Це дуже відрізнялося від того досвіду, який я отримала під час університетської практики в в школі. Мені стало образливо, що така якість освіти доступна лише в школах, де навчання коштує великих грошей. Мені захотілося повернутися у звичайну загальноосвітню школу і показати дітям, що викладання — не обов’язково кара за наші гріхи, а навчання може бути цікавим.
На участь у програмі подалися разом із хлопцем. Нам пощастило — відбір пройшли обидвоє і, до того ж, організаторам вдалося знайти школу, де були відкриті одразу дві вакансії.
Читайте також: Створила сайт у 60 років! Як бабуся в Івано-Франківську робить з пенсіонерів фрілансерів
У школі Першотравневого я викладала англійську. Перший рік проводила підготовку до ЗНО та ДПА, безкоштовні консультації для всіх бажаючих. А вже на другий рік організувала клуб настільних ігор. Діти починали вивчати прості ігри, наприклад, UNO, а пізніше — більш складні, вже “Еволюцію”. Через деякий час вони самі обирали ігри, пояснювали правила один одному і навіть починали придумувати свої власні. Це їм допомагало розкритися.
А ще ми організували кіноклуб. Інколи дивилися фільми англійською. Збиралося так багато дітей, що інколи їх не можна було помістити в приміщення. Якось ми показували учням кінострічку “Диво”. Не очікувала, що дітям вона сподобається. Думала, що буде заскладна. Але фільм викликав емоції — учні були дуже вражені і розчулені.
Ми часто недооцінюємо учнів. Діти допомогли мені зрозуміти, що вони набагато розумніші, ніж дорослі звикли вважати. Інколи я думала, що матеріал, який я хочу їм дати, для них заскладний, але все-таки наважувалася його дати. І в такі моменти я не переставала дивуватися тому, наскільки діти можуть бути кмітливими і креативними, якщо створити для цього умови.
Участь у програмі “Навчай для України” також була моєю спробою пожити в абсолютно іншому регіоні. Коли ти приїжджаєш кудись на недовгий час, ти не бачиш глибшого контексту. А місцевий контекст часто дуже впливає на людей, їхні розвиток і можливості, їхні бажання та мрії.
Я жодного разу не пошкодувала, що присвятила роботі у школі два роки. Це безцінний досвід, який змінив моє уявлення про освіту та соціальні проблеми в країні, змінив мене саму.
Суспільство
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Суспільство
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Коментарі