Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Це моя свобода». Історія Христини Стефінів, яка опанувала ДЦП та стала топ-тренеркою з комунікації

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Христина Стефінів народилася із ДЦП та більшу частину свого життя пересувалася з допомогою сестри або когось із близьких. Та в 24 роки, після тривалих та виснажливих тренувань, вона вперше пішла самостійно. А ще відкрила в Івано-Франківську власну школу комунікацій і стала однією з найвідоміших в Україні тренерок з дикції та риторики.

Христина Стефінів
Христина Стефінів

Тренерка з ораторської майстерності,
засновниця школи комунікації «‎Риторика by Stephiniv».

Ідея самостійно ходити запалила мене

Діагноз ДЦП – це насправді доволі неоднозначна штука. І найчастіше він з’являється, тому що пологи пішли якось не так. Як правило, діти з таким діагнозом є недоношеними, і коли плід застрягає в родових шляхах, його треба так чи інакше діставати. Не завжди це вдається зробити безпечно чи правильно. І я також потрапила в цю історію. 

До певного віку батьки навіть не здогадувалися, що зі мною щось не так. А коли зрозуміли, усе лише почалося. До 9 років я взагалі не могла ходити, хоча в ранньому дитинстві було декілька операцій, перші рухи – з візком, згодом – з допомогою сестри. Та я росла, закінчила спецшколу, заочно вступила на факультет журналістику у Львові. З першого курсу, коли мені було 17 років, почала працювати на радіо.

Я любила цю роботу і це навчання, але всюди доводилося пересуватися разом із іншими людьми. Але потім стався якийсь переломний етап. Напевно, таке буває в житті кожної людини: коли в тебе є стосунки, які не складаються. І мої стосунки не склалися саме через мою особливість. Мені було складно рухатися, і виглядало це, м’яко кажучи, не дуже привабливо. Це могло лякати, і воно лякало – батьків хлопця. Після трьох років разом ми розійшлися. Було дуже образливо, і я не знала, як виходити з цього. Здавалося, усе життя вже розплановане, очікування, плани, майбутнє. І однієї миті все зламалося. Це була весна 2015 року, і тоді було відчуття, наче все закінчилося. 

Читайте також: 4 роки ШоТам: чому ми збираємо добрі історії по всій Україні?

Улітку мама знайшла в Івано-Франківську реабілітаційний центр і запропонувала мені спробувати займатися. Мені було взагалі не до того, але якось розуміла, що бодай щось треба робити. Я прийшла, мене зустріли жінка та хлопець-студент, які одразу сказали: «Ти будеш ходити сама. Це точно». І це розбурхало щось всередині. Я ніколи про це й не думала. Усі заняття, реабілітації – все було через силу. В дитинстві реабілітаційні процеси були примусовими: батьки змушували – я робила. А тут ти вже доросла, прийшла до центру, й тобі кажуть, що ти зможеш самостійно ходити. Ця ідея мене запалила, ми почали працювати.

Той хлопець-студент вирішив поставити мене на ноги, і майже два роки, щодня, крім великих свят і вихідних, ми займалися. Мене це захопило, з’явилася нова ціль, усі особисті трагедії відійшли на другий план. Я дуже хотіла комусь щось доводити. Пам’ятаю, як сама собі сказала: більше ніхто, ніколи та за жодних обставин не буде мене принижувати, бо я рухаюсь якось не так. І ось цей гнів, ця ненависть – воно керувало процесом дуже довго. Я могла бути виснаженою, вкрай втомлюватись просто на тренуванні, але все одно йшла до своєї мети.

Коли вперше пішла – я не вірила і плакала половину дороги

Я пішла у 24 роки, абсолютно випадково. Ми з колегою вийшли після ефіру на радіо, дійшли до якоїсь точки, і тут вона каже, що має забігти на пошту. Мені було пізно їхати додому, а на тренування – зарано. Що робити? І тут я бачу цю франківську «стометрівку» й думаю: треба йти. 

Спочатку я зайшла до кав’ярні. Це був мій перший самостійний похід на каву за все життя! І це було нереально круто. Тобі 24, ти сама прийшла до кав’ярні, ти ні від кого не залежиш. Бо залежність – це найгірше. Тобі постійно треба з кимось домовлятися, відчувати дискомфорт, підлаштовуватись під чийсь настрій чи можливості. Усе моє пересування до тієї миті залежало від когось іншого. Це неприємне відчуття, мені хотілося свободи.

Я цього не планувала, але вийшло, що того вечора я пішла. Першу половину дороги не вірила, що взагалі йду. А іншу частину шляху просто ридала. Та все ж дійшла, сіла в маршрутку, доїхала. Коли тренер побачив, що я прийшла сама, спочатку не повірив. Але це була його мета, і якось на цьому етапі наші спільні тренування завершилися. Це був його максимум – зробити так, аби я почала самостійно ходити. І це дуже багато.

Бути без тренера в моїй ситуації – це гірше, аніж бути без хлопця. Тренування – це кропіткий та довготривалий процес. Ти щодня перебуваєш в контакті з людиною, довіряєш, робиш щось на межі болю. А потім все закінчується.

Я витискала з себе максимум, допоки не розірвала зв’язку

Але почалася нова сторінка. Я почала займатися з іншим фахівцем, тренером із Харкова, який на запрошення переїхав до Івано-Франківська. Він був іншим і за темпераментом, і за характером. І тут почався жорсткіший етап. Новий реабілітолог був дуже суворий, категоричний та іноді різкий. А я звикла, що все дуже спокійно та акуратно. Місцями тренування були навіть нестерпними, ми відпрацьовували різні техніки, вчилися просто стояти.

Оце вміння ходити, яке у здорових людей закладено на підсвідомості, у мозку людей з ДЦП просто відсутнє. Немає того центру, який відповідає за рух, він у прямому сенсі слова мертвий. Тому треба за рахунок якихось інших частин мозку активувати тіло. І зробити так, аби під час руху ногою рухалася лише певна група м’язів, а не все водночас. Я сама була ініціаторкою «насильницьких» процесів, але вони не допомагали любити себе. Я просто знала, що треба пахати. Така собі аутоагресія: йдеш на тренування, там легенько помираєш, і потім вже нічого не хочеться. Тобто тренування були спрямовані на те, аби ходити, але після них на це вже просто бракувало сил. Утім і цей етап також був мені потрібен.

Читайте також: Макіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

Добре пам’ятаю один день, коли йшла до дзеркала та побачила свою ходу. У мене було відчуття, наче бачу це вперше в житті. Це було жахливо. Це я, справді я? Був шок, я не уявляла, що рухаюсь саме так. Коли я думала, як іду кудись, я уявляла це нормально, як ходять інші люди. І тут я пережила етап великої кризи та відрази до свого тіла. Намагалася співставити в своїй голові свою репутацію, професіоналізм, знайомства, зовнішність і цю ходу. І те, і те – була я. 

Якийсь період я боролася з цим ще сильніше та жорсткіше, допоки не розірвала зв’язку. Тоді довелося певний час лежати, і я зрозуміла, що більше так не можу. Хоча ми й дружили з тренером, але він звик працювати у форматі категоричності: робота з людьми на візках часто вимагає саме такого підходу. Інакше вже не виходило. Лірика – це не до нього, з ним треба пахати. Тому довелося знову шукати тренера.

Мене цікавив не власний комфорт, а сприйняття іншими людьми

Почався третій квест пошуку тренерів. Я зробила допис в Інстаграмі, і мені відповіла дівчина, яка займалася йогою. Мовляв, давай спробуємо. І ми почали. Її підхід виявився зовсім інакшим. Вона почала відкривати мені цей світ любові до себе, обережності, прийняття свого тіла. 

Одного разу, коли ми з нею йшли містом, вона запитала, як почувається моє тіло. А я ніколи не думала про те, як почуваюся! Ну болить, подумаєш. І тут помітила, що дуже болить поперек. Я і раніше це відчувала, але мені здавалося, що це нормально. Після цього тренерка запитала, як я почуваюся, коли йду. І я розумію, що про це також ніколи не думала. Я думала лише про те, як це має бути красиво в очах інших людей. Почала потрохи про це задумуватися і шукати для себе якісь комфортні варіанти рішення.

Звідки взагалі береться оця жорстока нелюбов до себе? У моєму випадку – з постійної орієнтації на погляди інших людей. Навіть тих, кого зустрічаєш лише раз, і більше ніколи не побачиш. Це рівняння на думки людей, які мене не люблять, продукувало насильство. Так я почала думати власний комфорт. 

Читайте також: 260 кг однією рукою. Богатир з інвалідністю встановив дивовижний рекорд (ВІДЕО)

Я стала більш обережною із собою. Так, таке моє тіло. І якось воно все одно всіма силами намагається рухатися. Мозок придумав дуже багато компенсацій. Тіло вигадало, як рухатися через бедро, руки активізувалися замість ніг, аби в разі потреби я могла за щось схопитися. Рішення знайшлися. Тепер у мене вже немає ідеї-фікс навчитися «ходити від бедра». Мені важливіше, аби було комфортно. Аби я могла стійко йти, не падати й впевнено почуватися. Поміж трьома основними наставниками-реабілітологами були й інші. І кожному з них я вдячна.

Взагалі, у моїй історії – нічого унікального, просто назад вже дороги немає. Якщо я тиждень не потренуюся – тіло знову відчуватиме напругу. Ці тренування  – до кінця життя. Адже м’язи, які мали б працювати повноцінно, доволі слабкі та неактивні, а ті, що мали розслабитися, – перенапружені.

У мене більше претензій до людей із інвалідністю, аніж до здорових

Стереотипів справді дуже багато. Але для того, аби їх меншало, перш за все, мають говорити саме люди з інвалідністю. І не з позиції, що нам хтось щось винен, а з позиції взаємодії та співпраці.

Перший та важливий крок – коли люди з інвалідністю починають заявляти про свої межі та потреби з проханням та прийняттям. Ми не знаємо, чому стається так, що комусь пощастило більше. Але здорові люди в цьому не винні. Необхідно вчитися домовлятися та запитувати. Має формуватися діалог.

Є одна просто істина: незалежно від того, яке фізичне тіло у людини, внутрішніх тарганів у ньому може бути однаково багато. І якщо дивитися на все через призму рівності, завжди можна домовитися. У мене було вкрай мало ситуацій із відмовою чи ігноруванням. Просто тому, що люди відчувають: я не нападаю. 

Так, у мене більше зауважень до «своєї» сторони, до людей із інвалідністю. «Мені 40 років, я не можу знайти роботу, допоможіть мені, у вас життя в шоколаді», – це як? Якщо у мене щось виходить, я апріорі стаю винною та зобов’язаною? Так не має бути. Будь ласка, відкрий рота і нормально поясни людині, які вперше з таким стикається, що тобі треба, і що взагалі відбувається. Без претензій і ненависті до світу. 

А ще важливо говорити з дітьми. Пояснювати на рівні базових речей, що існують люди з інвалідністю. Бо коли дитина йде з мамою по вулиці й кричить: «А що з нею сталося?» – це неправильно. Ще гірше – коли батьки починають сварити дитину, хоча їй справді просто цікаво. Мені теж дискомфортно чути подібне. Але я можу підійти та пояснити: «Дивись, тобі 3-4 роки, ти вже вмієш ходити. А я цей етап пропустила, тому мушу наздоганяти». 

Але проговорити це вдається не завжди. Тому слід пояснювати дітям, що таке є і буде. І варто робити це до таких зустрічей на вулицях. Ще до цього здивованого крику. Але найгірше – коли дітей карають за таке. У дитини ж нормальне питання – чому людина так ходить. Звідки вона може це знати, якщо їй не пояснювали?

Читайте також: «Даємо другий шанс на життя». Подружжя з Києва створює інвалідні візки для тварин з усього світу

Не треба героїзувати людей з інвалідністю. Жаліти – також

Є дві крайності, до яких часто вдаються люди. Одна з них – надмірна героїзація людей з інвалідністю. «О боже, ти зранку прокинувся! Ти ще й працюєш! Я тобою захоплююсь! Ти вмієш бути професіоналом, нічого собі». І ось це нескінченне захоплення нормальними речами вже робить людину трохи іншою, ніби вищою. Іноді почуваєшся, наче мавпочка в цирку, яка робить різні трюки, аби розважити глядачів. Не завжди, але таке буває.

Немає людської розмови про якісь звичайні, буденні речі. Лише захват і «вау, яка сила волі». Ні, слухайте, ця сила є в житті кожної людини. Усі мають якісь проблеми, і їх доводиться якось вирішувати. Береш і робиш, це нормально. Ця героїзація часом стає тотальною. «Вау, ти живеш». Але ж і ти живеш.

Або інше – жалість. «О боже, як я тобі співчуваю! Нічого собі в тебе історія! У тебе такі обставини, як ти лише впоралася?». Ось це також дуже бісить. немає рівноцінного партнерського контакту. Або «вау», або співчуття. «Напевно, важко тобі». Так, важко. Але не треба скиглити, мені від цього не легше.

Це нормально, що ми різні, у кожного свої вади, різний колір очей, різна мова, дефекти тіла тощо. Є люди, які живуть з купою інших хвороб, яких просто не видно. Це не означає, що вони почуваються краще чи гірше. 

Після першого тренінгу навіть не думала про власну справу

Увесь підлітковий вік я займалася дикцією та працювала на радіо. Я була серед тих підлітків, які першими рвуться виступати на сцені. Дуже багато знала про ораторське мистецтво. І якось одна моя знайома запропонувала провести тренінг у місцевій кафешці. Тоді це ще не було популярним, слово «риторика» не лунало звідусіль, хайп на тренінги ще не виник.

І я погодилася. Так в Івано-Франківську зібралися майже 200 людей. І це було круто, всі були задоволені, сказали, що хочуть ще. Експериментально я сформувала з них групи і спробувала. І воно пішло. Потім вже з цього народився цілий бізнес, я пішла з радіо. Та тоді я цього не очікувала. Мені просто треба було щось робити, звідкись брати гроші, з тим, робити свою роботу якісно, без «посилання на інвалідність», я хотіла стати найкращою в своєму ремеслі, аби забезпечити власне життя і регулярні тренування. Це не романтичне і не дешеве задоволення. 

З цих самих причин на радіо у мене з’явився проєкт «Будьте здорові». Я кликала до студії лікарів. ДЦП – це лікарська помилка, і, відповідно, спочатку ставлення до медиків у мене було відповідне. Але я зустріла чудових реабілітологів, класних людей, з якими можна поговорити, посміятися. Та й сама ідея: я кличу на ефір лікарів і про щось із ними говорю. А слухачі можуть зателефонувати і безкоштовно проконсультуватися зі спеціалістом. Це ж круто!

Школа комунікації стала частиною мене та моєю свободою

Справді, це найцінніше, що я маю. Якесь моє продовження. Наразі у нас немає команди тренерів, лише я та помічники. Але я йду до цього, хочу якогось розвитку, розширення. Сьогодні працюю з групами, індивідуально та проводжу корпоративні тренінги для різних компаній та колективів, як online, так і offline. Ми долаємо страх говоріння, працюємо над постановкою та розкриттям голосу, звучанням, психологічним та емоційним фоном комунікацій, самопрезентаціями, дебатами, пропозиціями, дискусіями, тощо.

Читайте також: Чай, який рятує. Історія «Майстерні Мрії», що допомагає людям з аутизмом та власноруч заробляє на існування

Та психологічний фон – це дуже важливо. Паралельно із тренуваннями я почала вивчати психотерапію і пішла на власну, можливо, тому багато хто каже, що мої курси терапевтичні. Адже якщо правильно налаштувати людину та підготувати її до виступу, говорити стає легше. Та це не означає, що страх зовсім зникає.

Мені досі страшно перед кожним виступом, завжди відчуваю хвилювання. Бо я не граю роль, стараюсь бути собою. А тому це постійний ризик – люди бачать всі твої страхи. І тут потрібно просто зізнатися аудиторії, відчути її підтримку. Так страх втрачає тотальну владу, говорити стає легше. Не боятися й нічого не відчувати – неможливо. Якщо я не хвилюватимусь, то це буде не тренінг, не навчання, а лекція з розряду «Успішний успіх».

Мої учні знають мої історії, ми проходимо разом багато етапів, наші групи стають інтимними, учасники розкриваються. Моє завдання – навчити людей заявляти про себе, казати правду. А ще бачити власні сильні сторони та спиратися на них. І лише коли всередині стає трохи спокійніше, коли страх перестає домінувати над тобою, можна формувати презентацію, імпровізацію, виступи – будь-яку техніку. Воно лягає на розгорнутий клубок. 

Жодна людина не засудить твій страх. Набагато гірше, коли оратори ховають страхи за технікою. Поки спікер не відкритий  до світу, він ніколи не зачепить аудиторію. У нього може бути шикарна, досконала доповідь, але там не буде живої людини. Це просто технічний солдат, що виконує завдання. Треба вчити говорити серцем. І це те, чим я займаюся.

У мене авторська, юридично захищена методика, і я знаю, чому. Внутрішньо ця справа додає мені життя. Так я корисна і собі, і людям. Комунікація і школа – більше, ніж робота. Це дітище, ремесло. Це моя свобода. Або та річ, яку люди часто називають «покликанням». Ну, одна із них.

Суспільство

ЗСУ знищили російські «Смерчі», з яких ворог обстрілював Миколаїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

ЗСУ знищили російські реактивні системи залпового вогню «Смерч», з яких окупанти обстрілювали Миколаїв.

Відео з номерними знаками розбитої техніки опублікував очільник ОВА Віталій Кім.

За його словами, на записі – номерні знаки саме тих «Смерчів», які ворог розташував поблизу села Інгулка, аби обстрілювати обласний центр.

«Ось це номери “Смерчів”, які били по нам з Інгулки. Спіть спокійно. Хоча ні. Спіть неспокійно, окупанти», – прокоментував Кім.

Скільки саме РСЗВ було знищено та як, очільник Миколаївської ОВА не повідомив.

Про РСЗВ «Смерч»

Далекобійна реактивна система залпового вогню «Смерч» служить для враження відкрито розташованої і прихованої живої сили, неброньованої і броньованої техніки, артилерії, тактичних ракет та зенітних комплексів, вертольотів на стоянках, а також для руйнування командних пунктів, вузлів зв’язку та об’єктів військово-промислової структури.

Фото з відкритих джерел.

Стрільба може вестися одиночними снарядами чи залпом (протягом 38 секунд). Запуск снарядів здійснюється з кабіни БМ або з виносного пульта. Потужність залпу трьох установок РСЗВ «Смерч» по своїй ефективності дорівнює потужності двох бригад, оснащених ракетним комплексом «Точка-У».

Нагадаємо, українські артилеристи знищили російську РСЗВ «Град» та польовий склад боєприпасів до реактивної системи.

Також ми повідомляли, що військові 14-ї бригади ЗСУ захопили модернізовану БМП-1АМ «Бусурманин» російських окупантів.

Фото: wikipedia.org.

Читати далі

Суспільство

Волонтерять, захищають та рятують життя. Як українська молодь наближає нашу перемогу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

12 серпня світ відзначає Міжнародний день молоді. За задумом ООН, цього дня варто говорити про можливості та здобутки, успішні кар’єри та освіту. Однак цьогоріч українська молодь має інший порядок денний.

Хлопці та дівчата з усієї країни були змушені докорінно змінити своє життя, а часом – покинути дім. Попри це молодь воює на передовій, волонтерить, організовує благодійні ініціативи та допомагає переселенцям. Разом із проєктом #ВліпиЗаСебе розповідаємо чотири історії про українську молодь, яка наближає нашу перемогу.

Сніжана Бурденюк, засновниця проєкту неформальної освіти

До 24-го лютого Сніжана працювала менторкою у приватній школі та була наставницею в Українській волонтерській службі в програмі «Агенти волонтерства 4.0». Вже через місяць після повномасштабного вторгнення вона заснувала проєкт СпівДія_діти, щоб організувати якісне активне дозвілля дітям-переселенцям та відновлювати їхній психоемоційний стан.

Волонтери створюють безпечний простір для неформальної освіти у школах, де живуть діти. Заняття проводять з понеділка по п’ятницю, кожного тижня навчання має свою тематику. Наприклад, проводять інтерактивні уроки про відомих українців, космос, динозаврів чи українську міфологію.

молодь займається освітою

«Я хочу, щоб діти мали дитинство. Я показую, що Україні на них не байдуже. Я хочу, щоб вони жили тут, і щоб попри все у них було щасливе дитинствою. У цих дітях я виховую українську ідентичність. Через 10 чи 20 років вони згадають, що у ці тяжкі часи про них не забули, про них потурбувались».

За три місяці роботи понад 2 тисячі дітей та 200 волонтерів залучені до СпівДія_діти.

«Є люди, які думають, що, якщо я не можу робити щось велике, то я взагалі нічого не робитиму  –  це неправильно. 10 людей, які разом роблять маленькі речі, творять одну велику справу. Я б порадила молодим людям подивитися на свої сильні сторони й точково долучатися до різних ініціатив».

Анатолій Рибачок, адвокат

Толік працює у юридичній фірмі. Після початку повномасштабного вторгнення він зосередив свої зусилля на тому, щоб росія вже найближчим часом компенсувала завдані збитки, волонтерить та допомагає організувати аукціони з продажу трофеїв орків, щоб назбирати гроші на машини, тактику, медицину та інше необхідне для ЗСУ. А ще Толік  –  донор тромбоцитів, почав здавати кров ще у 2019-му.

«До донорства мене долучила дівчина. Вона особистим прикладом показала, що це прикольно і нічого страшного в цьому немає. Коли я вперше прийшов у донорський центр, у мене взяли аналіз для первинного дослідження крові. Тоді і з’ясувалось, що у моєї крові є особливість, вона kell-позитивна. Така кров приблизно у 5% людей, і це означає, що я не можу здавати цільну кров, бо вона не всім підійде. Але я вирішив, що все одно хочу бути донором, тому я здаю компоненти крові, тромбоцити і плазму».

молодь здає кров

За плечима Толіка вже дев’ять донацій. Переважно він здає кров в Охматдиті. Коли ти вперше здаєш кров, тебе вносять в базу. Потім, за твоєї згоди, рекрутер телефонує і запрошує на донацію, коли хтось потребує твоєї допомоги.

«В Охматдиті дуже привітні лікарі і персонал, я частково від цього отримую задоволення. А здебільшого  –  від того, що я долучений до глобального класного руху, який рятує людям життя. Одного разу я особисто бачив дитину, якій здавав тромбоцити. На мене вийшов її тато, і він нас познайомив. Дуже важко описати ці відчуття, я розумів, що мій компонент крові саме цій дитині може врятувати життя».

Іноді від Охматдиту донорам приходить приходить СМС з текстом: «Вітаємо! Сьогодні ваша кров врятувала чиєсь життя».

«Де б ти не був і що б не робив, у цю мить в тебе мурахи по шкірі і ти просто сяєш. Це дуже приємно. Якщо ти хочеш долучитися до ексклюзивного кола людей, які рятують життя іншим людям, донорство  –  один із найефективніших і найпростіших способів», – каже Толік.

повідомлення

Людмила Янкіна, волонтерка та правозахиниця

Ще до початку повномасштабного вторгнення Люда займалась правозахисною діяльністю.

«Для мене війна почалася у 2014 році. Я з Луганська. Тоді все почалося під моїм балконом, недалеко була прикордонна частина яку захоплювали бойовики».

Коли у січні 2022 року почали активно обговорювати повномасштабну війну в Україні, Люда вирішила залишатися в столиці за будь-яких обставин. Другий раз не хотіла тікати від війни.

Перша освіта у Люди медична, тому одразу пішла у центр крові в ролі медичної волонтерки. Паралельно, доставляла медикаменти та їжу маломобільним та немобільним людям. Всього у перший місяць у неї було понад 200 підопічних.

молодь у футболці Байрактар

Після звільнення Київської області від російських військ Люда була першою цивільною волонтеркою, яка потрапила у звільнені міста та села  –  Бучу, Ірпінь, Гостомель, Ворзель, Бородянку, Горенку, Мощун. Упродовж місяця доставляла туди гарячу їжу  –  2 тисячі порцій щодня плюс медикаменти.

«Війна  –  це страшна річ. Але саме завдяки гуманності та об’єднаності ми переможемо в цій війні. Ми маємо не залишити шансів ворогу нас перемогти».

Понад рік тому Люда дізналася, що в неї онкологія. Через це її прооперували. Бували дні, коли фізично було дуже зле. Не було сил підняти склянку з водою. Тоді брала один день відпочинку. Зараз вона обстежилася та отримала належне лікування. Люда каже, що не може почуватися як людина яка немає раку, але зараз їй значно краще.

Читайте також: Я волонтерила на 9-му місяці вагітності, і це мене рятувало. Історія харків’янки Марії Зайцевої

«Те навантаження з яким я маю справу не сприяє одужанню. Але я намагаюся не думати про себе в момент, коли іншим людям настільки складно».

Американський театр Theater of War Productions запросив Люду як українську волонтерку та правозахисницю зіграти біженку у виставі «Благальниці» (грецька трагедія) разом з голлівудськими акторами  –  Оскаром Айзеком, Вільямом Дефо та Девідом Стретейрном. Виставу дивилися у 65 країнах світу. Вистава про біженців, які приїздять в іншу країну, рятуючись від війни.

Дівчина у вишиванці

«Я побачила у виставі й себе, і українських біженців які виїхали в інші країни, але не з власної волі. Тепер вони мають бути “благальницями”, щоб їм надали роботу, житло та захист, щоби прийняли у нових громадах в інших країнах чи навіть в Україні».

Люда разом з іншими українськими акторами у виставі пояснювала, наскільки жахливою є війна.

«Війна проти України  –  це війна проти цивілізаційного світу, гарного рівня життя, цінностей прав людини, верховенства права, будь-якої свободи. Мені було важливо це донести, і мені це вдалося».

Після вистави Люду запросили на CNN. Це була ще одна можливість розповісти про війну. Зараз вона повернулася в правозахисну діяльність у центрі прав людини Zmina та продовжує допомагати військовим і лікарям як волонтерка.

Іра Рибінкіна, лікарка

До 24 лютого Іра була кардіоторакальним анестезіологом й займалася пересадкою серця та легень дітям і дорослим. Це дуже вузька спеціальність. Таких спеціалістів у світі не багато. 19 років Іра жила у Великій Британії.

Звістка про повномасштабне вторгнення росії в Україну застала її з сім’єю в Новій Зеландії, куди вони переїхали за місяць до війни. Коли Іра дізналася про напад росії, декілька днів не могла виходити на роботу. На той час у Клініці Окленда вона працювала три тижні. Колеги, щоб підтримати, закрили її чергування. 

У перші сім днів повномасштабної війни Іра відновила контакти з колегами в Америці, Канаді, Європі та Новій Зеландії. Тоді ж уклала контракти на постачання тактично-медичного обладнання та почала онлайн вчити українців надавати медичну допомогу. Перші сім днів жінка не виходила з дому, спала по 2 години, а її діти жили на морозиві, шоколаді та мультиках.

Читайте також: Будуємо разом. Це чотири волонтерські ініціативи, які відновлюють нашу країну

На сьомий день Іра звільнилася й за годину вони разом із родиною зібралися на літак в Європу. Опісля зареєструвала в Україні свій благодійний фонд Smart Medical Aid та організувала команду. 

Працюють у трьох напрямах: допомагають медичним обладнанням, евакуюють дітей й важко поранених та забезпечують тактичною медициною  –  привезли 80 тисяч турнікетів (турнікети САТ виробництва США) та тисячі аптечок. З військовими працюють напряму, щоб знати реальні потреби на фронті.

молодь

«Я завжди думала, що моя айдентіті  –  це бути медиком. Мої діти та моя кар’єра були показником того, ким я є. Але, коли почалася війна, я зрозуміла, що не можу бути людиною, якої немає в Україні. Усе відійшло на другий план».

Іра каже, що в Україні працюватиме до перемоги та навіть далі, бо країну треба відбудувати. У її фонді почали реалізовувати соціальні проєкти.

«Війна струшує всіх. Ми зараз робимо те, що досі здавалося неможливим. Зараз найбільше потрібні соціальні проєкти. Наприклад, скоро ми будемо вчити людей в Україні як робити серцево-легеневу реанімацію».

У Smart Medical Aid волонтерять студенти. Натомість Іра ділиться з ними своїм медичним досвідом та навчає їх.

«Допомагати може кожен. Не тільки залучати іноземні інвестиції, а й годувати, вантажити, займатися бухгалтерією. Ми зараз всі працюємо не за професією. Саме сьогодні формується українське суспільство, в якого буде боліти за те, що сталося. Багато дітей я евакуйовую за кордон і ми маємо зробити все, щоб українці в майбутньому поверталися додому».

 Більше історій молодих українців можна знайти на сторінці #ВліпиЗаСебе.

Читати далі

Суспільство

Фаєр-шоу на Херсонщині: ЗСУ знищили РСЗВ «Град» та склад БК росіян (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські артилеристи знищили російську РСЗВ «Град» та польовий склад боєприпасів до реактивної системи.

Про це повідомив офіцер ЗСУ Анатолій Штефан у твіттері.

За його словами, після знищення ворожої реактивної системи залпового вогню «Град» аеророзвідка помітила поруч склад з боєприпасами. Після цього артилеристи завдали нових ударів, знищивши снаряди до РСЗВ.

«Мінус арта ворога! Наші бійці на Херсонщині знищили рашиську реактивну систему залпового вогню БМ-21 “Град”. Та на цьому ми не зупинилися, аеророзвідка помітила активність у зарослях, встановили що там окупанти організували склад БК», – написав Штефан.

На відео, яким поділився Штефан, зафіксовано, як після філігранного влучання ЗСУ ворожі боєприпаси почали детонувати.

Про РСЗВ «Град»

БМ-21 «Град» – реактивна система залпового вогню калібру 122 мм. Розроблена в СРСР, випускалася на базі шасі вантажівки Урал-375 із встановленою пусковою установкою 2Б5. БМ-21 «Град» є розвитком установки залпового вогню «Катюша», а також базою для інших систем, зокрема 9К55 «Град-1». Максимальна дальність атаки 42 км.

Призначена для загальної вогневої підтримки дивізій і бригад, ураження живої сили, бронетехніки та неброньованої техніки. Додатково РСЗВ застосовується для ураження польових укріплень, постановки мінних полів, димових завіс і радіоперешкод, створення осередків загоряння, освітлення поля бою, ведення агітації.

Раніше ми повідомляли, що військові 14-ї бригади ЗСУ захопили модернізовану БМП-1АМ «Бусурманин» російських окупантів.

Також нагадаємо, ЗСУ знищили рідкісну машину вогнеметників росармії БМО-Т.

Фото: скриншот з відео.

Читати далі