«Треба робити, а не триндіти». Засновник Veterano Леонід Остальцев – про старт із $50, цінності бізнесу та готовність давати відсіч окупантам

Він повернувся з війни та почав допомагати побратимам адаптуватися до життя після фронту. А коли почув, що їх відмовляються брати на роботу, вирішив за кілька хвилин накидати бізнес-план майбутньої піцерії. Так з’явився бренд Veterano – напевно, найвідоміший бізнес українських захисників. Про цінності та роль грошей, особисті переконання, невиправний оптимізм та готовність давати відсіч російським окупантам Леонід Остальцев розповів у розмові з ШоТам. 

Я ніколи не хотів бути військовим 

Мій батько був військовим, тож у ранньому дитинстві ми кілька разів переїжджали. Єдине, що памʼятаю, це як дуркував з однолітками у комунальній квартирі в Санкт-Петербурзі. А вже з 1990-го ми переїхали до Києва. У школі я вчився так собі й поганенько себе поводив, тому батько наполіг, аби відправити мене до Київського військового ліцею. 

Та хай там що, а в 2014-му жодних сумнівів у тому, йти на війну чи ні, я не мав. Я чітко розумів, що мені треба йти, що інакше я не можу. Були лише питання: коли саме я піду і куди потраплю. Після того, як під Луганськом збили український Іл-76, я пішов до військкомату.

Війна багато забирає, але водночас щось і дає. Думаю, мені війна дала людей, які показали, що таке справжня довіра. А ще – прийняття того факту, що я смертний, що я помру. Це дозволяє зовсім інакше дивитися на своє життя і реагувати на все, що відбувається навколо. До того ж, я кардинально переглянув питання страхів. Напевно, тому й відкрив свій бізнес. Бо це хвилювання чи тривожність, але точно не страх. Страх – це коли тебе можуть замочити, а все інше – то таке, переживемо.

Ми поверталися з фронту і хотіли бути корисними

Після повернення з війни ми, ветерани, точно не знали, що таке громадська діяльність і як вона працюватиме. Однак було розуміння й бажання робити щось корисне – як для побратимів, які повертаються і будуть повертатися з фронту, так і для суспільства загалом.

Так зʼявилася Спілка ветеранів Деснянського району. Ми почали займатись соціалкою: взаємодіяти з центром зайнятості та соціальною службою, збирати проблематику ветеранів (тобто які є проблеми в тих, хто повертається), робити мінімальну дорожню карту про те, що може отримати ветеран, щойно він повернувся додому, куди йому краще одразу звертатися. Знаєте, навіть щоб отримати ту 50% пільгу на комуналку, треба було пройти девʼять кіл бюрократичного пекла. Тож ми збирали таку інформацію, робили її у людському, зрозумілому вигляді й давали цю схему-листівку ветерану. Тоді він вже точно знав, що робити. 

Це не зовсім адаптація, ми допомагали проходити певні державні процедури, які з нами військові проходили швидше, ніж якби йшли без нас. А ще ми дуже сильно хотіли гуртуватись, щоб бути ще більш корисними, але на зовсім іншому рівні. Та там вже почалися проблеми. У кожного були більш особисті інтереси, які часто не мали нічого спільного з тим, щоб бути корисними спільноті. Це була одна з причин, чому я завʼязав з соціалкою: треба щось робити, а не триндіти. 

Якраз під час цієї роботи, спілкуючись з ветеранами, я почав чути, що їх не беруть на роботу. Або ж кажуть, що перетелефонують, але не телефонують. І це все виключно через їхній бойовий досвід. Тоді я подумав: я ж вмію робити піцу, і, напевно, було б круто відкрити піцерію. Потрібен бізнес-план план? Та я ж за 10 хвилин можу написати. Сів і написав. Показав моєму товаришу, Жорі з 95-ї бригади. «Маячня якась», – сказав він, – «треба зробити нормально».

Під час пошуку коштів я отримав 22 відмови

Після цього я пішов до центру зайнятості, став на облік, пройшов навчання по відкриттю бізнесу і вже після цього почав шукати гроші. Ірина, колишня дружина, допомогла прораховувати податки і загалом допомагала з бізнес-планом. Пошуки фінансування я вів самостійно. Пропонував свій проєкт усім, кому лише можна було! Усім, хто мав бодай якісь гроші. Я приходив до них із бізнес-планом та розповідав про свою ідею. 

Звичайно, мене вважали, м’яко кажучи, дивним. Напевно, думали, що я несповна розуму. Піца і ветерани? Звучить бредово. Так я отримав 22 відмови. І лише 23-ій чувак сказав: «Ок, давай». І сказав лише тому, що у нього був власний збитковий азіатський ресторан у «Метрограді» (підземний торговий центр у Києві, – ред.). Він запропонував мені долучитись до бізнесу, купив частину обладнання для піци на 4-5 тисяч доларів і надав своє приміщення (оренда навпіл). Ми також докупили обладнання. І так відкрилися, справи рухалися, діти народжувались.

У бізнес-плані було прописано, що на рекламу я маю витратити 2 тисячі гривень: я мав зробити листівки і рознести їх по «Метрограду» в усі магазини й різні торгові точки. Та це і не знадобилось. Вистачило одного допису у Facebook – всім якось сподобалося, і воно понеслося. 

Роздавав листівки в костюмі піци, а потім почав готувати

Піца – це реально збіг обставин. Як і те, що я взагалі потрапив на кухню. Історія така: у мене був товариш, який працював піцейоло. Якось, ще до війни, він зателефонував мені і сказав, що його підставив знайомий: обіцяв вийти роздавати листівки за гроші і не прийшов. Тож я погодився допомогти й у дурковатому костюмі шматка піци роздавав ці кончені листівки. А коли повертав костюм, зустрів піца-шефа. Він і запропонував мені, наче жартома, навчитися готувати. «Ну ладно, давай спробуємо», – сказав я. І все, мені реально сподобалось. Затягнуло на все життя.

На початку наша команда повністю складалася з ветеранів. Але це виключно тому, що так склалося. Це було всього тиждень чи півтора. Я ніколи не ставив собі за мету зробити команду на 100% з ветеранів. Це б виглядало як закрита каста, а я, навпаки, показую, що ми відкриті.

Найкраща форма співвідношення ветеранів та цивільних – це 50/50. Це частинка адаптації, але це ідеальний варіант. У реальному житті таке буває вкрай рідко. У нас є співробітники-ветерани і співробітники не ветерани. Сьогодні цивільних більше. І найголовніше те, що ми всі працюємо заради якісного результату: дати якомога якісніший продукт нашим гостям та показати суспільству, що ми відкриті і хочемо взаємодіяти з цивільними. Ми хочемо робити щось круте і класне разом. При цьому власники всіх наших бізнесів під брендом Veterano – ветерани. А от наймані працівники – по-різному.

Читайте також: З грядки – до столу. Як ветеран з Донецька об’єднав десятки фермерів, аби разом вирощувати натуральну продукцію

Гроші наче кров для пораненого, без них – нікуди

Після переїзду з Бессарабки, ми з партнером розійшлися, я став єдиним власником. У мене залишилося 3,5 тисячі доларів і команда – більше нічого. При цьому гроші на проєкт, на операційні штуки мають звідкись братися. Мені довелося дофінансовуватися. 

Якщо порахувати всіх, у кого тоді я брав гроші під абсолютно різні зобовʼязання, то сумарно виходить близько півтора мільйони гривень. Різні люди давали різні суми. Я все це зібрав, зробив ремонт і ми почали працювати, заробляти гроші. Загальна кількість моїх кредитів та запозичень вже перевалила за 30. Це не завжди були великі запозичення. Але щоразу – на різних умовах. Брав і по 500$, і по 200 000 гривень.

Якби не почалася пандемія коронавірусу, то 2020-й міг стати роком, коли я б закрив всі свої кредитні зобовʼязання. Але, на жаль, поки що так не виходить, а тому й далі доводиться доінвестовуватися. Хоча ситуація не дуже класна, але нормальна. Це лише задача, яку треба вирішити – питання часу і бажання.

Головне – наш бізнес прибутковий, і ми завжди виконуємо свої кредитні зобовʼязання. Адже репутація – це важлива штука, без неї неможливо ані залучати кошти, ані рости далі. 

Ми намагалися запустити не лише ресторанний бізнес, а й сонячні панелі і таксі. Утім закрили – не наша тема. Спробували, отримали моральну плюху від життя. Тож закрили. Для мене це, перш за все, досвід. Я спробував, побачив сильні і слабкі сторони і закрив цю тему. Воювати на кілька фронтів – неможливо. Обидві історії мені це довели. Моя спеціалізація – це піца, я піцейола. У мене класна піцерія і я відповідаю за цей продукт. Влазити у інші бізнеси – я ще не виріс до цього. Сьогодні ми займаємось тим, що вміємо якнайкраще: піца, кава і брауні.

Якщо впрягаєшся в ресторанний бізнес – маєш працювати

Коли ми запустили франшизи, критерії були прості – це кодекс Veterano та три фундаментальні принципи (це й мої життєві принципи):

• нам ніхто нічого не винен, якщо чогось хочемо – беремо і робимо; 
• ми працюємо чесно і в рамках закону, наскільки це можливо у наших реаліях; 
• заробив — допоможи. 

Якщо людині це було близько по духу – то окей. Головне, аби чувак розумів, що історія про піцерію – це не про те, що тобі тут хтось щось буде заробляти. Бо часто думають інакше: якщо ти вкладаєш кошти у проєкт, ресторан чи піцерію по франшизі, то воно має працювати саме по собі і приносити тобі гроші. Якби так було, то нахіба потрібні були люди? Я б просто брав гроші, відкривав ще піцерію, яка приносила б мені ще більше грошей. Але тут зовсім інша історія. Якщо ти впрягаєшся в ресторанний бізнес, ти маєш працювати. Обовʼязково. 

Моєму бізнесу понад 6 років, і я досі щодня на роботі. Бо, як власник, несу повну відповідальність за якість свого продукту в усіх сенсах. З цієї причини у нас були певні непорозуміння з деякими власниками нашої франшизи. Тому що реально вважали, що можуть раз чи два на місяць зʼявлятися в піцерії, і при цьому воно все буде працювати. Ні, друже, так не вийде: або ти впрягаєшся на повну і працюєш як усі, або бувай. Усе дуже просто.

Франшиза Veterano – це не про гроші, а про цінності

Якоїсь миті ми зупинили продаж франшиз. По-перше, через коронавірус. По-друге, це питання людей. Франшиза – це історія про те, що потрібно залучати не просто додаткові гроші, щоб відкрити піцерію, а й розділяти наші цінності. 

Мій власний досвід показує, що працювати з людьми, які не були в темі разом зі мною протягом цих років, дуже і дуже складно. Тому що кожна людина все бачить по-своєму. А франшиза – це певні рамки, за які ми не виходимо. Ці рамки створені не просто так. Це досвід, який збирався понад 6 років. І особисто мені складно щоразу пояснювати людині, чому це робити можна, а це – ні. І навіть коли ми все це прописуємо, все одно втрачаємо колосальний час на цю історію. Без такого результату, як мені хотілося б. Тому ми припинили розповсюдження франшизи.

Але всі ті, хто зараз має бізнес Veterano (усі власники франшиз), мають право на розширення. Наприклад, незабаром відкриється нова піцерія у Вінниці. Відкривати її буде Микола Новіков. Він почав з маленької піцерії у місті Стрий, яку розпочав на власній літній кухні, де була піч на дровах. Вона в нього згоріла разом із кухнею, він плюнув, позичив гроші і зробив нову піцерію – правильну і красиву. Після цього відкрив у Дрогобичі, потім – у Львові, а тепер і у Вінниці. Також Льоша з Маріуполя відкрив вже 8 кавʼярень і продовжує зростати.

Треба думати не куди бігти, а як відбиватися

Усе відбувається так, як відбувається. Ніхто з нас не обирав таку історію. І це насправді наша реальність і наше майбутнє. Я на 99,9% впевнений, що зараз не буде великої війни (хоча завжди є такий варіант, бо це Путін). Однак ми маємо зрозуміти і прийняти той факт, що наші сусіди – неадекватні. І треба якось із цим жить. Так, навколо України стоять багатотисячні війська і зі сторони РФ, і зі сторони Білорусі. 

Та я не розумію людей, які планують чи вже виїхали до Львова. Скільки вони будуть жити там? А якщо війська так і залишатимуться на кордоні і не нападатимуть тиждень, два, місяць, три, чотири? Що далі? Повернетеся додому? А можливо, на кордоні створять військові бази, на яких залишиться ударне угруповання теж у кількатисячному розмірі. Військові, техніка, інфраструктура – повний фарш. Невже ми щомісяця будемо їздити до Львова? Чи всі поїдемо туди?

Ми маємо прийняти нашу реальність і не панікувати. Адже паніка – це неконтрольований страх. Стах – це нормально. Боятися – абсолютно нормально. Ненормально – якщо страх переповнює тебе і керує тобою. Це вже паніка. А щоб страх був контрольований, потрібно щось робити, аби розуміти ситуацію краще. І ставати кращими, зокрема й у військовій справі. Так, я роблю піцу, але водночас у мене є зброя, є досвід, є знання, що отримую щосуботи у тирі. Завдяки цьому я відчуваю, що зможу зустріти ворога. 

Що робити, раптом що? Якщо мочить авіація – біжи у підвал. Якщо мочить артилерія – біжи у підвал. Якщо починається наступ – слухай, що тобі кажуть державні органи влади. Вони в нас не для краси. І державні формати оповіщення будуть працювати. 

ШоТам вірить в Україну та наших захисників і продовжує щоденно шукати добрі новини попри паніку та напругу. Аби підтримати нашу команду, достатньо одного донату.