“Тільки з Антарктиди ще нікого не було”. Як перетворити власну хату на музей і заробляти на цьому
“Нема кращі гори в світі за наші Карпа-ати”, – чутно, як ехо тремтить десь між яскраво-зеленими схилами Верховини. І переплітається з новим заспівом: “Ой весело
“Нема кращі гори у світі за наші Карпа-ати”, – чутно, як ехо тремтить десь між яскраво-зеленими схилами Верховини. І переплітається з новим заспівом: “Ой весело у них жити, весело вмирати…”.
На схилах Верховини частенько чути звуки трембіти та волинки, чи то пак кози (український народний інструмент, який ще називають волинкою). Буває таке, що й разів по 10 на день. Це гуцул Микола Ілюк вітає одну екскурсійну групу за іншою в музеї “У Трембітаря”.
Він розповів “ШоТам?”, як відроджує гуцульську музику на скромні пожертви туристів з усіх куточків світу.
Микола Ілюк
власник музею “У Трембітаря”, музикант-мультиінструменталіст
З музичною капелою “Гуцули” об’їздив увесь світ. Тепер приймає в музеї до 10 груп туристів на день.
З усіх континентів світу приїжджали подивитись на мій музей. Австралія, Індія, Китай, Корея – з Антарктиди тільки не було ще нікого. І Ющенкові грав на трембіті, і Кучмі грав, і амбасадору малазійському – та й взагалі багатьом чинам.
Грошей від людей не вимагаю – кладуть у музейну скриньку, скільки не шкода. Тому і не скажу точно, скільки заробляю – кожного разу по-різному: коли пару сотень, коли пару тисяч.
Бувають, звісно, і неприємні випадки – до музею складнувато дістатись, і деколи туристи, підіймаючись нагору, мало не проклинають мене.
“А-а, такий-пересякий, оце спало йому на думці зі своїм музеєм аж сюди забиратись!”
А є й такі люди, що починають плакати, коли чують мою музику. Потім обіймають, дякують і кажуть, що немов у іншому світі побували.
Що не кажи, але те, що музичні інструменти старовинні, дуже впливає на людину.
Старші інструменти природний і чистий звук видають.
Де навчився грати на трембіті
Я сам музикант. Мій дід грав у стрічці “Тіні забутих предків” на волинці. Його інструмент дістався мені у спадок. І не тільки інструмент – а й багато речей гуцульського вжитку. Я хотів, щоби ніхто то не попалив, не понівечив, і тому залишив вдома.
А на трембіті навчило грати життя. Вперше довелось спробувати, коли сам я грав із Романом Кумликом у капелі “Черемош”. Роман Кумлик – то гуцульський музикант-віртуоз і поет-коломийкар. Гурт “Черемош” створювали разом і пісень грали, як-то кажуть, від Верховини до Німеччини.
От треба нам було до ансамблю трембітаря, а Кумлику тоді вже фізично тяжко було грати. І він якось каже мені: “Микола, пробуй ти”. Я й спробував – і вдалося.
А з 1989 року по сьогодні граю у музичній капелі, що називається “Гуцули”, під керівництвом заслуженого працівника культури України – під моїм, себто.
Де ми тільки не були: і на Харківщині, і у Краматорську. А так і цілу Європу, Канаду та Америку об’їздили по різних фестивалях.
Колектив наш складається з шістьох чоловік, у нас із собою є 12 музичних інструментів.
Барабан, ліра, дримба, скрипка, цимбали, сопілка, саксофон, баян – це лише частина інструментів, які ми беремо на виступи.
Як з’явилась ідея створити музей
У Романа Кумлика був свій музей гуцульських музичних інструментів. Я все придивлявся і думав – може, і собі такий створю.
Десь у 2008 році спало мені на думку, що треба зробити музичну кімнатку – бо репетиторствував і мав учнів багато. Але захопився і почав предмети старовини по хатах скуповувати.
Так і з’явився музей “У Трембітаря”.
А традиція зустрічати гостей грою на трембіті з’явилась за поради екскурсовода Параски. Вона якось сказала: “Микола, треба, аби люди почули трембіту”. Треба – то треба.
Усе працює так, як я собі і задумав – але, знаєте, шо? Навіть подекуди вже й забагато працює. Бо я часом просто не встигаю – на день до 10 екскурсійних груп заглядає.
Бувало таке, що працював, не присідаючи, з 9.00 до 19.00.
Стомлююсь, ніде правди діти, але десь віддаю, а десь і сили черпаю.
Та й діти мені допомагають, а інколи доводиться по черзі у церкву з дружиною ходити.
Старовинна пральна машина та дверна ручка з 1840-х років
Хата-музей – це переоблаштований перший поверх мого будинку. І там, по суті, представлений побут гуцулів. Усі ці експонати – моїх предків, предків моєї дружини.
На мій погляд, найцікавіші експонати – то, звісно, музичні інструменти: дримба, телинка, трембіта, ліра, цимбали, різні сопілки.
Але є тут і гуцульська старовинна пральна машина – такий 150-річний цебер дерев’яний і дерев’яна ж палка для прання.
Ми у ній по сьогоднішній день перемо – старі вишиванки у сучасну пральну машинку не закинеш, бо понищить усе. Тому вишивані сорочки – тільки вручну перемо.
І один з найстаріших експонатів – ручка дверей 1844 року. Вона з моєї рідної хати у селі Голови.
Як влаштувати гостям гуцульський прийом
У мене, на відміну від інших музеїв, є перевага на музику. Я з людьми контактую, люди теж можуть пограти на моїх музичних інструментах. Адже музеїв таких у районі два всього: Романа Кумлика і Миколи Ілюка.
Спочатку граю на трембіті, зустрічаю туристів у старовинному гуцульському одязі. Найперша подяка, коли люди на порозі, – що завітали в гості.
Співаю їм: “Ой, ви, гості мої милі, ви мені ся снили, Та й дякую за ваш прихід, що ви приходили!”
Потім ми заходимо до хати, я розповідаю про гуцула – чим жив і чим займається до цього дня. Потім про особливості домашніх робіт жінки-гуцулки, і так доходимо до одягу. І третя – музична частина. Граю на усіх інструментах, які побутували на Гуцульщині і є по сьогоднішній день.
До 50 людей я можу прийняти за одну групу. Хто скільки захоче – стільки і дає за вхід.
Гуцульські страви готуємо за попередньою домовленістю. Коли групка їде до мене, треба зателефонувати за два дні: так і так, буде тридцять чоловік, хочемо покормитись. Ми визначаємо ціну, і тоді вже їм пропонуємо комплексні обіди: грибна юшка, холодна нарізка сала домашнього і домашнього сиру, вареники, пироги з сиром, банош (гуцульська перша страва – авт.), пампушки і чай.
Все своє. Якщо не вистачає, то на ринок йдемо, або по сусідах, у кого є корови-вівці, купуємо.
Не бійтесь – робіть
Найперше, якщо хочете музей організувати – треба просити Бога, аби він дав натхнення, силу. Потім поставити собі мету – який це музей, для чого.
А далі люди тобі самі підказують. Вони багато мені помогли в житті. Той задає таке питання, той – інше. А ти уже вишукуєш відповіді на нього, робиш свою роботу чимраз кращою.
Для мене важливо як для музиканта зберегти старовинну музику. Вона в один час уже почала була помирати – то були часи радянщини. Але зараз я маю свій колектив. І ми то підтримуємо і вчимо других учнів, так що ця музична круговерть уже точно не завершиться.
Гуртожиток відкрили у селі Дорогинка, що знаходиться у Фастівському районі. У ньому житимуть сім родин.
Про це повідомили на сайті Київської обласної військової адміністрації.
Родини житимуть у п’яти двокімнатних помешканнях, одному трикімнатному та одному однокімнатному. Їх обладнали меблями та побутовою технікою. У гуртожитку збудували два санвузли, кухню та зону відпочинку.
Цей проєкт реалізовували за фінансової підтримки Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН) та благодійної організації «Благодійний фонд РОКАДА».
Також у Київській області вже реалізували кілька спільних проєктів для розміщення тих, хто покинув свій дім через війну. В Ірпені, Богуславі та Сквирі реконструювали гуртожитки, а в селах Бориспільського, Бучанського та Фастівських районів переобладнали помешкання для проживання родин. На сьогодні створили 500 нових місць для поселення ВПО.
Нагадаємо, що в чотирьох громадах Київщини запрацювали соціальні хаби: що отримають відвідувачі.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі.
ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.
Ольга Вовченко
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим.
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.
Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.
Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня
«Юстина», бо справедливість
Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.
Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення.
Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство.
Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня
У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.
Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.
Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня
Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.
Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.
Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня
Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.
Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.
Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня
Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття.
Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.
Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.
Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.
Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.
Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.
Коментарі