Суспільство
Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки
Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з радянською системою він зміг побудувати «малу Україну» за сотні кілометрів від батьківщини та продовжив займатися мистецтвом у мирному Таллінні. Він творив і намагався дотримуватися старої обітниці – шукати добро у кожному дні. Так тривало, допоки на сході України не почалася війна.
Російська агресія змусила митця залишити естонську столицю та вирушити до прифронтового Донбасу. Він сам шукав людей, які потребували допомоги, а водночас – продовжував помічати світлі та добрі історії, перетворюючи їх на казки. Разом із друзями з онлайн-платформи Такфлікс розповідаємо історію художника, яка перетворилася на документальну стрічку «Казка про коника».
Анатолій Лютюк
Художник, волонтер, громадський та культурний діяч. Керівник ерівник Центру української культури в Таллінні (Естонія). Головний герой документальної стрічки «Казка про коника» режисерів Дениса Страшного та Уляни Осовської.
Антирадянський активізм та шлях до Естонії
У 1970-их роках під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва я став одним із співзасновників організації українських націоналістів. Це було в ті роки, коли до Петербурзькій академії мистецтв напередодні Дня народження Тараса Шевченка збиралися люди з усього Радянського Союзу. Люди, мрією яких була незалежна Україна. Крім того, я служив у радянській армії, і навіть там мені вдалося організувати групу проукраїнськи налаштованої молоді. Згодом я з великою приємністю дізнався, що кожен із них взяв активну участь у відновленні незалежності України.
Пізніше, у 1974 році, я переїхав до Естонії. У радянські часи її вважали епіцентром внутрішньої міграції всіх, хто прагнув потрапити за кордон. Художники між собою часто подейкували, що саме Естонія – ідеальне місце для втечі з Радянського Союзу.
Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному
У ті часи я відчував якусь невдоволеність станом справ в Україні. Та попри переїзд під час навчання в Естонському художньому інституті мені вдалося організувати групу активних учасників боротьби за незалежність Естонії та України. Це були українці, які також навчалися в Таллінні. Де ж мій дім? Сьогодні я можу сказати однозначно: мій дім тепер в Естонії. Тут, у створеній власноруч маленькій Україні.
Казка стала невід’ємною частиною мого життя
Остаточно залишитися в Таллінні я вирішив у 90-х роках. Тоді більша частина мого життя вже була пов’язана саме зі збереженням української культури й духовності. Я усвідомлював попередній досвід української міграції, а тому розумів, що для збереження українства в Естонії потрібно створити виховні установи. І, звісно ж, однією з таких структур стала церква.
Інша важлива частина мого життя – це мистецтво та ремесло. Навіть більше, це моє життя. Це те, що я, сподіваюсь, вмію робити. Для мене творчість – найкращий спосіб висловити власні думки та передати інформацію наступним поколінням.
Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)
Окрему увагу в мистецтві я приділяю казці. Казки для мене є способом комунікації зі світом та способом осмислити події навколо. Це потужний виховний інструмент і один з найдавніших засобів збереження та передачі інформації. Тому казка – також частина мого життя, хоча сам я не знаю, чому так склалося. Протягом багатьох років щосуботи я читаю перед сном саме казки. Звичайно ж, я пам’ятаю багато казок зі свого дитинства. Але найбільше мені завжди було шкода Івасика-Телесика, якого постійно дурили.
Чому волонтерство? Відчув, що потрібен
Займатися волонтерством я вирішив, коли відчув, що це потрібно Україні. Під час Революції гідності, коли на Майдані з’явилися перші поранені, тодішній очільник МЗС Естонії Урмас Пает зателефонував моєму старшому сину Богдану Лютюку та голові Конгресу українців в Естонії пані Вірі Коник. Міністр запропонував організувати допомогу постраждалим. Того дня я був у норвезькому монастирі, але згодом також активно долучився до волонтерства.
У 2014 році Анатолій Лютюк перетнувся з подружжям українських режисерів Денисом Страшним та Уляною Осовською. Тоді Денис фіксував на камеру події Революції гідності та отримав серйозне кульове поранення в ногу. Після операції режисер опинився в Естонії – на програмі реабілітації, яку організував Лютюк. Згодом Анатолій запросив подружжя погостювати в Українському культурному центрі. Наступного разу режисери повернулися до Таллінна з камерою, аби розповісти про історію та життя Лютюка. Це перетворилося на стрічку «Казка про коника».
А потім почалася війна на Донбасі. Усе своє життя я був людиною з активною громадянською позицією, а тому відчував певну відповідальність. Для мене було вкрай важливо на власні очі побачити події на сході України, аби потім з абсолютною впевненістю повернутися та сказати естонцям: «Я там був, усе бачив, і гарантую, що ваша допомога дійде до тих, хто її потребує». Ось, чому я вирішив поїхати на Донбас.
У своїй волонтерській діяльності ми орієнтуємось на християнські чесноти, допомагаємо людям, коли вони мають таку потребу, а ми – можливість допомогти. Це базові принципи християнської культури. І це має робити кожен, без огляду на діяльність інших людей чи державних структур.
Пишаюся, що зміг налагодити контакт між естонцями та українцями
Для уряду Естонії наша сім’я – родина довіри. До лінії фронту їздив і я, і мої сини. Думаю, це обумовило більш вагому допомогу від жителів та уряду Естонії. Та своїм найбільшим досягненням я вважаю налагодження контактів між естонцями та українцями, яким ми допомагаємо.
Це поранені, переселенці, працівники маленьких лікарень та шкіл прифронтової зони. Нам вдалося створити чималу команду однодумців та розпочати співпрацю із івано-франківським фондом «Чисті серця». Але маю зазначити, що під час поїздок у нас завжди складалися непрості взаємини з українським бюрократичним апаратом.
Мені запам’яталась фраза одного літнього естонця, який приніс в приміщення нашої церкви в Таллінні гуманітарну допомогу. Тоді її приймав мій син Богдан, після чого віз у місцевість поблизу Дебальцевого. Слова були наступні: «Богдане, бийте їх там, бо вони сюди прийдуть». Хоча, звичайно ж, уряду Естонії, як і урядам інших держав, складно допомагати країні, лідери якої трактують війну, як «конфлікт».
Ще підчас першого візиту Анатолій показав режисерам церкву Матері Божої Триручиці, яка третьою рукою допомагає всім невинно скривдженим. Церква має такий вигляд, наче їй щонайменше 200 років, хоча Анатолій разом із друзями побудував її наприкінці дев’яностих. А секрет у тому, що все дерево в церкві мало «попереднє життя» – лавки зроблені з перестінків колишнього архіву КГБ, що за радянської окупації був розташований в приміщенні церкви, ікони написані на дошках зі згорівшої церкви, а іконостас тримається на дерев’яних сваях зі зруйнованого млина.
А вже через декілька років, відвідуючи Україну в межах чергової гуманітарної місії, Анатолій вирізав з дерева маленького дерев’яного коника. Разом із ним Анатолій та знімальна група відправилися в сіру зону. Тоді остаточно стало зрозуміло, що фільму – бути.
Якщо чесно, спочатку я навіть і не думав, що це буде фільм. Ми просто робили свою роботу, а режисери – свою. Найскладнішим, з огляду на мій вік та певні заслуги, було втримуватися та не давати режисерам порад щодо того, як працювати над фільмом. Чи змінив мене цей досвід? Так. Робота над стрічкою привчила мене бути більш уважним до деталей та навчила фіксувати, здавалося б, щось цілковито незначне, що насправді є вкрай важливим.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
