Суспільство
Активістки, науковиці та волонтерки. Хто вони – українки, які змусили весь світ говорити про нашу країну
Вони виступали перед Європейським парламентом, евакуйовували людей з інвалідністю, рятували онкохворих дітей, ділилися своїми історіями на багатомільйонну аудиторію та відкрито розповідали про війну. Активістки, науковиці, лікарки та волонтерки – це українки, які цьогоріч змусили весь світ говорити про нашу країну.
Оксана Забужко, письменниця
8 березня 2022 року, на самому початку повномасштабного вторгнення, українська письменниця Оксана Забужко виступила на пленарній сесії Європейського парламенту. Її промова стала історичною щонайменше з двох причин. По-перше, Забужко стала першою людиною, яка виступала перед Європарламентом, не будучи при цьому ані громадянинкою ЄС, ані посадовою особою.
А по-друге, ця промова сколихнула ЄС та весь цивілізований світ, адже увесь свій виступ українка присвятила всього одному проханню – закрити небо над нашою країною. Після цієї промови літераторці аплодували стоячи. Ось лише кілька тез із виступу письменниці:
- Більшу частину своєї літературної кар’єри я говорила за жінок і від імені жінок. У своїх творах я прагнула дати голос жінкам, які зазнали насильства, жінкам, живим і мертвим, чиї почуття, ідеї чи здобутки були зневажені, знецінені або й просто забуті. Я виступала за право жінок бути вільними від дискримінації та гендерної нерівності, за право жити відповідно до власних бажань і вподобань. Однак це вперше мені доводиться обстоювати право жінок на саме життя.
- Авжеж, ми сильні, і ми дякуємо вам за підтримку й захоплення. Проблема, одначе, в тому, що путінських бомб не спинити самою лиш силою нашого духу. А народжені в бомбосховищах малята вмирають від сепсису, викликаного курявою, що сиплеться на них під час обстрілів. Стаєнка Діви Марії була куди гігієнічнішою.
- Поки я це писала, моя племінниця з двома дітьми, одне восьмирічне, одне восьмимісячне, просувалися з Києва на Західну Україну зі швидкістю 200 кілометрів за 10 годин. Жінки України масово втікають від російських бомб, що рівняють їхні оселі з землею, тоді як українські чоловіки залишаються воювати, скільки треба буде, щоби звільнити Європу від примари нового тоталітаризму. Вони знають, що роблять, – і чоловіки, й жінки. Прошу вас, не бійтеся захистити над ними небо.
Світлана Краковська, кліматологиня
Світлана Краковська – відома в усьому світі кліматологиня, учасниця другої Української антарктичної експедиції та дослідниця Національного антарктичного наукового центру. Нині вчена працює в Українському гідрометеорологічному інституті ДСНС та НАН України.
З початку повномасштабного вторгнення Краковська дала понад 100 інтерв’ю іноземним медіа, пояснюючи зв’язок нинішньої війни зі змінами клімату. Одне з найавторитетніших видань світу The Washington Post процитувало її в одній статті з президентом США Джо Байденом та президентом України Володимиром Зеленським.
Цьогоріч одне з найавторитетніших та найдавніших наукових видань світу Nature визнало Світлану Краковську однією з 10 найвпливовіших науковців та науковиць світу. Незадовго до цього дослідниця виступила перед 93 делегатами Міжурядової групи експертів ООН зі зміни клімату (IPCC), відкрито заявивши, що сучасні зміни клімату напряму пов’язані із російсько-українською війною.
«Хтось може заперечити нам, що МГЕЗК не є політичним органом і має оцінювати лише науку, пов’язану зі зміною клімату. Дозвольте запевнити вас, що антропогенна зміна клімату і війна проти України мають прямий зв’язок і те саме коріння. Це викопне паливо та хвора залежність людини від нього. Якщо викиди парникових газів змінили енергетичний баланс планети, то легкість отримання енергії від спалювання вугілля, нафти та газу змінила баланс сил у світі людей. Ми не можемо змінити закони фізичного світу, але наш обов’язок – змінити закони людської цивілізації у бік стійкого до зміни клімату майбутнього», – сказала Краковська делегатам.
Ірина Кондратова, лікарка
З початком повномасштабної війни керівниця Харківського регіонального перинатального центру Ірина Кондратова разом із командою, попри постійні обстріли міста та небезпеку, цілодобово залишалася на робочому місці.
«Під час війни заклад Ірини став порятунком для молодих сімей. Чимало жінок залишалися в центрі, бо не мали, куди сховатися від постійних обстрілів міста. Попри всі перешкоди, вона з лікарями не спускалася в підвал. Кожного дня вона дбає за малюків у дитячій реанімації. Адже ці дітки – критично залежать від обладнання», – розповідають про роботу Ірини Кондратової в ЮНІСЕФ.
А вже в березні лікарка на добу отримала доступ до інстаграм-сторінки зірки світового спорту, футболіста Девіда Бекхема. Так завдяки Ірині мільйони людей з усього світу дізналися, що насправді відбувається в Україні. Крім того, сторіз із одним днем з життя лікарки харківської лікарні допоміг закрити нагальні потреби більшості пологових будинків країни.
Читайте також: Те, що ви зібрали, не стане доказом. Але допоможе. Як фіксувати злочини окупантів – кейс «Архіву війни»
«Це не було збирання коштів лише для нашого перинатального центру. Йшлося про підтримку його підписниками ЮНІСЕФ, який потім сформував величезну кількість наборів для пологів та операцій кесаревого розтину. Ці набори роз’їхалися до всіх пологових закладів країни. Кілька лікарень і ми отримали за цією програмою машини швидкої допомоги. Ця акція викликала інформаційний бум. Я вперше стала учасником вірусної історії. Мені здається, навіть Бекхем не очікував, це матиме такий шалений світовий резонанс», – згадує Ірина Кондратова.
Олександра Матвійчук, правозахисниця
Олександра Матвійчук – українська правозахисниця та голова правління Центру громадянських свобод. Того самого, що цьогоріч отримав Нобелівську премію миру. І того самого, що впродовж 15 років відстоює права і свободи українців, визволяє політв’язнів, підтримує протести і документує воєнні злочини. Команда ЦГС відкрито закликає реформувати ООН та створити міжнародний трибунал для Путіна. Зрештою, саме завдяки Центру весь світ почав говорити про звільнення Олега Сенцова.
А тому Нобелівська премія для ЦГС – це результат титанічної та багаторічної роботи. І Матвійчук перетворило цей результат на шанс вкотре нагадати всьому світу про те, що відбувається в Україні. На церемонії нагородження правозахисниця виголосила неймовірно потужну промову. Про війну, людей, свободу та відповідальність. Про ціну, яку доводиться платити Україні за своє існування. Ось лише кілька цитат з першої в історії премії промови, що лунала на весь світ українською мовою:
- «Ми отримуємо Нобелівську премію миру під час війни, яку розпочала Росія. Ця війна триває вже вісім років 9 місяців та 21 день. Для мільйонів людей стали звичними такі слова як обстріли, катування, депортації, фільтраційні табори. Але немає таких слів, щоб передати біль матері, яка втратила новонародженого сина після обстрілу пологового відділення лікарні. Вона щойно пригортала свою дитину, називала на ім’я, годувала грудьми, вдихала її запах – і раптом російська ракета зруйнувала весь її всесвіт. І тепер її омріяна і така жадана дитина лежить у найменшій у світі труні».
- «У цій війні ми боремося за свободу у всіх її сенсах. І платимо за це найвищу ціну. Ми, громадяни України всіх національностей, не маємо обговорювати своє право на суверенну та незалежну українську державу і розвиток української мови та культури. Як люди, ми не маємо узгоджувати право визначати свою ідентичність та самостійно робити свій демократичний вибір. Кримські татари та інші корінні народи не мають доводити своє право вільно жити на рідній землі у Криму», – заявила правозахисниця.
- «Так, право зараз не працює. Але ми віримо, що це тимчасово. Нам належить розірвати це коло безкарності та змінити підходи до правосуддя за воєнні злочини. Стійкий мир, який дає свободу від страху та відчуття перспективи, неможливий без справедливості. Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим впав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів. Зрештою, ми живемо у новому столітті. Правосуддя не має чекати».
Марина В’язовська, математикиня
1611 року німецький філософ Йоганн Кеплер поставив одне з найскладніших питань у математиці – задачу про найщільніше пакування куль. Учені зі всього світу билися над її вирішенням протягом 400 років, а українській математикині Марині В’язовській знадобилося всього два.
«Я працювала над розв’язанням цієї задачі у 8-ми та 24-вимірному просторі. Витратила на цю роботу два роки. Часом здавалось, що це безрезультатно. Але мені важко зупинитися, коли входжу в азарт. Тут емоційна сфера задіяна, де не все можна раціонально пояснити», – розповіла в одному зі своїх інтерв’ю науковиця.
Своє захоплення математикою Марина В’язовська називає «чимось природним», пояснюючи, що все відбувалося доволі поступово, ще зі шкільних років. Сьогодні ж це справа всього її життя. Науковиця закінчили механіко-математичний факультеті КНУ ім. Шевченка та працює у Федеральній політехнічній школі Лозанни в Швейцарії.
А цьогоріч вчена стала другою жінкою в історії, яка отримала Філдсівську премію з математики. У науковому світі ця нагорода вважається аналогом Нобелівської премії. «Мені сумно, що я лише друга жінка (в історії, – ред.). Але чому це так? Не знаю. Я сподіваюся, що це зміниться в майбутньому», – додає В’язовська.
Юлія Сачук, правозахисниця
Українська правозахисниця Юлія Сачук очолює громадську організацію Fight for Right («Боротьба за права»), що відстоює права українців з інвалідністю. Її команда була серед тих, хто першими кинулися допомагати людям з інвалідністю після початку вторгнення.
Юлії довелося фактично цілодобово співпрацювати з міжнародними організаціями над планами евакуації, аби врятувати життя тисяч українців з інвалідністю. Серед партнерів організації – The World Institute on Disability (WID) та Global Alliance for Disaster Resource Acceleration (GADRA). Разом вони змогли зібрати 40 волонтерів та експертів з усього світу, аби зробити процес евакуації максимально безпечним та надійним.
«Так, я себе вважаю правозахисницею, тому що я борюся за свої права, за права людей з інвалідністю, за права нашої спільноти, ну і в цілому, намагаюся зробити щось корисне для поліпшення ситуації з дотриманням прав людини в Україні», – зазначила Юлія в одному з інтерв’ю.
Наприкінці 2022 року вона потрапила до списку «100 жінок 2022 року» за версією BBC. Тоді на своїй сторінці у фейсбуці вона написала: «Кожна дівчина і жінка з інвалідністю в Україні і світі має знати, що її успіх – можливий. Що її мрії – важливі. Що її сила – в кожній з нас». Більше про роботу Fight for Right – у великому матеріалі від ШоТам.
Юлія «Тайра» Паєвська, парамедикиня
Юлія Паєвська – українська спортсменка та волонтерка. Під час Майдану Юлія рятувала поранених на Грушевського, згодом викладала тактичну медицину, а з початком війни на сході країни зайнялася евакуацією поранених бійців. Вона організувала та очолила добровольчий медично-евакуаційний підрозділ «Янголи Тайри», який врятував сотні поранених мирних жителів і військовослужбовців.
З 2014 до 2018 була добровольцем-парамедиком. З 2018 до 2020 служила за контрактом в лавах ЗСУ та очолювала евакуаційне відділення 61-го мобільного шпиталю в Маріуполі. Напередодні 24 лютого «Тайра» знову опинилася на сході: аби в ролі волонтерки допомагати з евакуацією постраждалих. У середині березня її затримали росіяни, після чого волонтерка провела у полоні понад два місяці.
Після звільнення Юлія Паєвська дала свідчення Гельсінській комісії США, розповівши про злочини окупантів та боротьбу нашого народу. «Тайра» відкрито заявила, що Росія впевнена у своїй безкарності і нескінченності своєї пропаганди, а також у безмежності своїх ресурсів.
«Ми маємо моральне право вести цю війну. Це не наша війна – це Третя світова війна, і поки розуміння цього факту не стане глобальним, Росія знову і знову поставатиме – вбиваючи громадян і руйнуючи світ. Жертва, яку мій народ приносить на вівтар свободи, є жертвою для всього світу, гідною поваги і допомоги. І я знаю, що ми переможемо. Але. Навіть після нашої перемоги ворог із часом оговтається і знову набереться сил для агресії, а історія піде по колу. Якщо нічого не змінити», – сказала у виступі «Тайра».
Наприкінці року волонтерка повідомила про запуск благодійного фонду «Мрія», що допомагатиме родинам полонених українців. Незабаром «Тайра» планує підписати меморандум з Центром допомоги полоненим та іншими установами і організаціями, які допомагають у пошуку полонених, надають допомогу з оформленням статусів і виплат.
Наталія Оніпко, засновниця «Запоруки»
За фахом Наталія Оніпко – перекладачка італійської мови, але протягом останніх майже 17 років займається допомогою родинам онкохворих дітей. У 2008 році вона заснувала благодійний фонд «Запорука», який допомагає дітям з діагностованою онкологією. Організація забезпечує маленький пацієнтів та медичні установи ліками, витратними матеріалами, а також надає психологічну допомогу.
Через рік після заснування «Запоруки» в Україні з’явився унікальний центр «Дача» – просторий будинок, у якому пацієнти Національного інституту раку та Охматдиту проживають під час лікування зі своїми рідними. У цьому – головна концепція «Дачі» – зберегти родини та допомогти їм бути поруч одне з одним упродовж усього лікування. Влітку 2022 року фонд планував відкриття нової «Дачі», однак усі плани зруйнувала війна. Замість розширення команда «Запоруки» взялася за порятунок онкохворих дітей.
За понад 100 днів війни «Запорука» зробила фактично неможливе – евакуювала за кордон сотню онкохворих дітей та забезпечила для них кращі італійські клініки, налагодила всю необхідну логістику, залучила до лікування поранених дітей провідного хірурга Європи та відкрила цілодобову лінію психологічної підтримки.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
«Дуже важливо, що сьогодні всі установи та організації об’єднані та працюють разом. Немає якогось перетягування ковдри, змагань “хто краще”. І я дуже люблю українців за те, що в такі важкі моменти ми вміємо мобілізуватися, забути про все та робити спільну справу для порятунку. І, знову ж, я рада, що ми маємо надійних партнерів в Італії, яким достатньо просто один раз зателефонувати, аби на нас вже чекали літаки для маленьких пацієнтів», – ділиться Наталія в інтерв’ю ШоТам.
«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА
