Те, що ви зібрали, не стане доказом. Але допоможе. Як фіксувати злочини окупантів – кейс «Архіву війни»

Зафіксувати, зберегти та передати – аби уникнути повторення історії та притягнути ворога до відповідальності. «Архів війни» – український проєкт ГО «Докудейз» та Infoscope, що формує унікальну базу відео та аудіоматеріалів про війну в Україну. Це тисячі свідчень очевидців та жертв російського свавілля, що допомагають зробити злочини окупантів видимими для всього світу.

Долучитися до проєкту може будь-хто, утім для того, аби документувати наслідки війни, необхідно дотримуватися чітких правил та опанувати бодай базові алгоритми роботи. Як це – фіксувати історію – розповідає правозахисниця Марія Цип’ящук.

Марія Цип’ящук

правозахисниця, викладачка, тренерка з прав людини та виборчих прав

Те, що ви зібрали, не стане доказом. Але може допомогти

Є чимало різних методів і методик документування воєнних злочинів, і всі вони перебувають в процесі доопрацювання й розвитку. Не знаю, на щастя чи на радість, але різні правозахисні організації по-різному підходять до цього процесу. Хтось обмежується усним інтерв’ю, хтось – фокусується на відеозйомці чи, скажімо, форматі дистанційного інтерв’ю.

Як громадським організаціям збирати матеріали так, щоб вони були доказами? Відповідь проста – ніяк. Адже тут потрібно розуміти, що будь-яка громадська організація – наскільки б професійно вона не документувала злочини окупантів – не збирає саме докази. Бо доказ – це певні фактичні дані, що підтверджують події, або якими одна чи інша сторона обвинувачення чи захисту обґрунтовує свою позицію в суді. А тому докази збираються з різних джерел, зокрема і відкритих.

Це можуть і репортажі, і повідомлення у засобах масової інформації, і дописи в телеграм-каналах, соціальних медіа тощо. Інше питання – як ці дані будуть оцінені з точки зору якості доказу, наскільки вони надійні, достовірні, наскільки підтверджують конкретні фактичні дані. І з огляду на це бувають пасивний та активний підходи в роботі тих, хто фіксує воєнні злочини.

Чекати чи надсилати свої матеріали – ваш вибір

Якщо ми говоримо про пасивний підхід – ви публікуєте, чекаєте й сподіваєтесь, що якийсь умовний прокурор чи слідчий побачить ваш матеріал і візьме його на кроссчекінг. Тобто ваша робота може стати однією зі складових, що підтверджують або спростовують певний факт. Адже чим більше інформації – тим більше шансів перевірити достовірність факту або скласти докупи всі частинки історії. 

І ось коли той самий умовний слідчий отримає, наприклад, якусь додаткову інформацію з вашого матеріалу, це може дати поштовх до подальших перевірок. Тобто навіть якщо якийсь шматок інформації не зможе стати повноцінним доказом провадження, він може дати розуміння, куди рухатися, де ще треба покопатися.

Другий шлях – активний. Коли організація або окремі люди, які збирають ці дані, цілеспрямовано передають такі матеріали. Насправді у нас немає жодної заборони аби, скажімо, надсилати матеріали до Міжнародного кримінального суду. Ця установа діє на підставі Римського статуту та передбачає подання документів від громадських організацій та представників громадянського суспільства. Щодо українського законодавства, там порядок дещо більш формалізований. Але, знову ж, заборони на передачу поліції певного набору матеріалів не існує.

Замало зафіксувати, важливіше – зберегти це

Водночас варто пам’ятати, що є три базові ознаки доказів, якими слід послуговуватися в процесі роботи. Це достовірність, надійність і підтвердження конкретних фактичних даних. Важливо тримати ці критерії в голові під час збору матеріалів. Тоді існує шанс, що інформація буде справді корисною для правоохоронців.

Але просто зібрати, зафіксувати якісь свідчення чи факти – це лише перша частина. Не менш важливо – правильно зберегти ці матеріали. Власне, з цією метою ми й створили «Архів війни» – аби надати платформу для всіх, хто фіксує наслідки військової агресії та злочини російської армії. Від окремих людей до величезних коаліцій, що займаються цим на професійному рівні. Наше завдання – допомогти зі збереженням цього в одному місці. Надійному та захищеному. 

Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України

Чому це важливо? Якщо з вашими файлами щось трапиться, у них будуть внесені якісь зміни або хтось зітре метадані – ніхто вже не зможе використати ці матеріали для доказів воєнних злочинів. Максимум – для медійних чи історичних цілей. Наша команда працює над тим, аби опрацювати всі ці дані, розподілити за тегами та правильно зберегти. Це такий собі прототип, аналог класичної бібліотеки, до якої ми всі звикли.

Зрештою, кожному, хто фіксує воєнні злочини та наслідки війни, важливо знати, що десь є захищений ресурс, у якому зібраний матеріал не зникне. І дуже важливо, що, наприклад, при завантаженні в «Архів війни», метадані не конвертуються, тобто залишається оригінальний файл. 

Якщо пояснювати простими словами, уявіть, що у вас є диплом про освіту. Ви його отримали, а потім хтось щось написав або додрукував на ньому. І все – цей документ вже буде недійсним. Так само  із будь-якими цифровими даними, які ви збираєте.

Головне правило – не нашкодити 

Першочерговий принцип документування – no harm (не нашкодити). Навіть якщо ви спілкуєтесь з непрямою жертвою воєнних злочинів, ця людина все одно може бути травмованою побаченим. Тому я дуже раджу кожному, хто прагне долучитися до збору матеріалів, почати насамперед з мінімальної самоосвіти.

Можливо, це в мені говорить професійна деформація, але я вірю, що ця підготовка дійсно потрібна та цінна. Якісних матеріалів наразі вистачає, зокрема й в українському перегляді. Скажімо, є хороший методичний посібник про комунікацію із жертвами воєнних злочинів, розроблений Українською Гельсінською спілкою та експертами-психологами. І це перший крок – перечитати базові поради.

Зазначу, що no harm – це не лише про спілкування з героями. Цей принцип значно ширший, він стосується й питань інформаційної безпеки. Скажімо, захищати свої пристрої, не залишати їх відкритими, якщо там зберігається важлива інформація. Маєте варіант, як передати зібраний матеріал на зовнішньому носії до більш безпечної території – зробіть це. Або надішліть до захищеної бази – наприклад, у наш «Архів війни». Це не на правах реклами, це приклад. Тож другий крок – це, власне, дбати про те, щоб ваші дані були захищені. 

Читайте також: «ВПО – це не лише гуманітарка». Як бахмутська громадська організація допомагає переселенцям у Черкасах

І третє – це цілісність того, що ви збираєте. Якщо ви, наприклад, знімаєте все власноруч, варто зробити так, аби було зрозуміло: хто знімає, де знімає і коли. Раджу ознайомитися з організацією Truth Hounds, яка займається документуванням воєнних злочинів ще з 2014 року. У них є коротенькі роз’яснення, в яких документатори показують, що відбувається. Тобто, ви, умовно, берете камеру, наводите на себе й кажете: «Зараз 11:37 за Києвом. Мене звати Марія Цип’ящук. Я перебуваю у місті Львів”. Також бажано називати адресу. 

Якщо ви прагнете документувати для того, аби згодом передати ці матеріали до правоохоронних органів, бажано не розривати їх в часі. Це нормально й прийнятно для медійних цілей, але правоохоронні органи потребують саме цілісного матеріалу. І ваша задача – зберегти цей матеріал разом із методаними, а вже потім його копії можна різати, розділяти та публікувати, якщо ми говоримо про якесь інтерв’ю чи відео. Але завжди пам’ятайте про згоду від людини. Якщо вона проти зйомки або не давала на неї згоду, це може нашкодити їй. А ваш матеріал – просто припадатиме пилом.

Тобто наша база – це самоосвіта, надійність і захищеність зібраного матеріалу, а також цілісність цього матеріалу. Це три речі, поза якими є ще безліч всього. Адже наука доказовості – це те, чому люди вчаться роками.

Знімайте відкрито й лише з прямого дозволу очевидця

Як юристка, можу сказати, що найнадійніший варіант отримання згоди – це «олдскул». Тобто коли ви маєте максимально детальну й прописану згоду. І я маю на увазі не оцю стандартну фразу «Я надаю згоду на обробку моїх персональних даних відповідно до чинного законодавства». Адже і українське, і міжнародне законодавства чітко визначають, що згода рухається не від «дозволено все, що не заборонено», а за принципом «дозволено до використання те, що прямо передбачено». 

Тобто якщо ви хочете максимально себе захистити, у згоді героя має максимально повно і змістовно перераховуватися все, як ви збираєтеся використовувати цей матеріал. Це в ідеальному світі. Я розумію, що для документалістів дуже часто це просто неможливо.  У реальному світі навіть згода людини, записана на камеру в цілісному кадрі, – це набагато краще, ніж нічого.

Власне, якщо ми спілкуємося з очевидцем, бажано зібрати якомога більше інформації про цю людину: прізвище, ім’я, по-батькові, дату народження, контактні дані. Якщо це можливо – не зайвим буде зафіксувати документи, скажімо, паспорт чи військовий квиток. У майбутньому це все дозволить ідентифікувати очевидця. І я вкотре наголошу, що будь-які свідчення, отримані шляхом омани, коли людину приховано записують на диктофон чи відеокамеру, не вважатимуться допустимими доказами.

І в жодному разі не «підштовхуйте» людину до «правильних» відповідей. Неприпустимо ставити питання, які вже містять відповідь. Ви не можете запитати щось на кшталт «А це точно були російські військові?». Натомість поцікавтесь, чи пам’ятає людина, яка форма була на тих людях, чи були на ній якісь розпізнавальні знаки.

Не поспішайте, ваш матеріал «спрацює» й через 10 років

Що робити з усією отриманою інформацією? Найперше – жодних швидких кроків. Найкращий варіант – коли ви ще до початку фіксації знаєте, для цього це все робитиметься. Скажімо, хочете передати дані в телеграм-бот «є-Ворог» чи до «Архіву війни». А може, хочете надіслати відео до проєкту Ukraїner й сказати: «Дивіться, є така історія, працюйте з нею далі». Адже від мети залежить, як ви будете будувати роботу.

З іншого боку, в реальному житті часто трапляються ситуації, коли ти просто не можеш передбачити події. Дістаєш телефон і починаєш фіксувати. Завершили запис – вирішіть, що ви хочете з ним зробити. Якщо це щось, що відбувається тут і зараз, і ви розумієте, що важливо надіслати цей матеріал до СБУ чи прокуратури, – так і зробіть. 

Читайте також: «У податковій про це вперше почули від мене». Як потрапити в реєстр волонтерів: інструкція від першопрохідця

Якщо зібраний матеріал не є терміновим, або ви не знаєте, що з ним робити, є два варіанти. Або він «лежатиме» у вас, або передайте ці дані до якоїсь бази. І хай вони зберігаються там. Тобто навіть ми в «Архіві війни» не поспішаємо розкривати інформацію, а якщо вдаємося до цього – то вкрай обережно. Адже триває активна фаза бойових дій, і ми не можемо наперед знати, яку роль відіграє публікація певної інформації.

Але час публікації точно настане після війни. Або щонайменше після завершення її активної фази. Історики, дослідники, аналітики – всі користуватимуться вашими матеріалами. Тобто вони не просто існуватимуть, а й допоможуть уникнути повторення історії. Адже чому Росії вдалося «переписати» своє минуле? Тому що не було свідчень, які б довели її злочини та порушення. А коли ця інформація є, вона спрацює й через 10, й через 35 років.

І не менш важливо, що українські ініціативи займаються перекладом зібраних матеріалів на інші мови. Адже це сприяє масштабуванню, виходу за межі «бульбашки». Це ми тут добре розуміємо, що відбувається. Натомість за кордоном такого рівня розуміння немає. У людей своє життя, свої потреби, свої проблеми. Саме тому, повторюсь, важливо розуміти, для чого ви фіксуєте все це. І навіть якщо збір інформації розпочався спонтанно – не приймайте імпульсивних рішень про передачу даних. Насамперед подбайте про захист та збереження цих матеріалів.

Як стати співавтором «Архіву війни»

Долучитися до створення «Архіву війни» може кожен, хто має фото чи відео, аудіозаписи, що є свідченнями життя українців під час війни. Для цього необхідно надіслати свої матеріали через гугл-форму, телеграм-бот або на пошту – info@ukrainewararchive.org.

Після цього кожен матеріал проходить декілька стадій обробки. Перша з них – вивантаження даних. Ваші матеріали завантажують на сервер та форматують, аби їх можна було відтворити на різних пристроях, дають назви і теги для каталогізації.

Після цього матеріали передаються на контекстне, більш глибоке, тегування. Визначається тип воєнного злочину, якщо такий є; застосований вид зброї, якщо це можна ідентифікувати. Усе це команда «Архіву війни» робить вручну, передивляється, ділить на фрагменти, якщо це потрібно, проставляє мітки.

Цю статтю створено за матеріалами дискусії, що відбулася у межах правозахисної програми RIGHTS NOW! 19 Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. 

Проєкт «Архів війни» здійснюється за підтримки Посольства Швеції в Україні, Prague Civil Society Centre, Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив, Razom for Ukraine. Разом до перемоги!, а також чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цього видання не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці видання.