Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Те, що ви зібрали, не стане доказом. Але допоможе. Як фіксувати злочини окупантів – кейс «Архіву війни»

Опубліковано

Зафіксувати, зберегти та передати – аби уникнути повторення історії та притягнути ворога до відповідальності. «Архів війни» – український проєкт ГО «Докудейз» та Infoscope, що формує унікальну базу відео та аудіоматеріалів про війну в Україну. Це тисячі свідчень очевидців та жертв російського свавілля, що допомагають зробити злочини окупантів видимими для всього світу.

Долучитися до проєкту може будь-хто, утім для того, аби документувати наслідки війни, необхідно дотримуватися чітких правил та опанувати бодай базові алгоритми роботи. Як це – фіксувати історію – розповідає правозахисниця Марія Цип’ящук.

Марія Цип’ящук

правозахисниця, викладачка, тренерка з прав людини та виборчих прав

Те, що ви зібрали, не стане доказом. Але може допомогти

Є чимало різних методів і методик документування воєнних злочинів, і всі вони перебувають в процесі доопрацювання й розвитку. Не знаю, на щастя чи на радість, але різні правозахисні організації по-різному підходять до цього процесу. Хтось обмежується усним інтерв’ю, хтось – фокусується на відеозйомці чи, скажімо, форматі дистанційного інтерв’ю.

Як громадським організаціям збирати матеріали так, щоб вони були доказами? Відповідь проста – ніяк. Адже тут потрібно розуміти, що будь-яка громадська організація – наскільки б професійно вона не документувала злочини окупантів – не збирає саме докази. Бо доказ – це певні фактичні дані, що підтверджують події, або якими одна чи інша сторона обвинувачення чи захисту обґрунтовує свою позицію в суді. А тому докази збираються з різних джерел, зокрема і відкритих.

Це можуть і репортажі, і повідомлення у засобах масової інформації, і дописи в телеграм-каналах, соціальних медіа тощо. Інше питання – як ці дані будуть оцінені з точки зору якості доказу, наскільки вони надійні, достовірні, наскільки підтверджують конкретні фактичні дані. І з огляду на це бувають пасивний та активний підходи в роботі тих, хто фіксує воєнні злочини.

Архів війни: як документувати злочини
Деокупована Буча, Київщина. Фото: president.gov.ua.

Чекати чи надсилати свої матеріали – ваш вибір

Якщо ми говоримо про пасивний підхід – ви публікуєте, чекаєте й сподіваєтесь, що якийсь умовний прокурор чи слідчий побачить ваш матеріал і візьме його на кроссчекінг. Тобто ваша робота може стати однією зі складових, що підтверджують або спростовують певний факт. Адже чим більше інформації – тим більше шансів перевірити достовірність факту або скласти докупи всі частинки історії. 

І ось коли той самий умовний слідчий отримає, наприклад, якусь додаткову інформацію з вашого матеріалу, це може дати поштовх до подальших перевірок. Тобто навіть якщо якийсь шматок інформації не зможе стати повноцінним доказом провадження, він може дати розуміння, куди рухатися, де ще треба покопатися.

Другий шлях – активний. Коли організація або окремі люди, які збирають ці дані, цілеспрямовано передають такі матеріали. Насправді у нас немає жодної заборони аби, скажімо, надсилати матеріали до Міжнародного кримінального суду. Ця установа діє на підставі Римського статуту та передбачає подання документів від громадських організацій та представників громадянського суспільства. Щодо українського законодавства, там порядок дещо більш формалізований. Але, знову ж, заборони на передачу поліції певного набору матеріалів не існує.

Замало зафіксувати, важливіше – зберегти це

Водночас варто пам’ятати, що є три базові ознаки доказів, якими слід послуговуватися в процесі роботи. Це достовірність, надійність і підтвердження конкретних фактичних даних. Важливо тримати ці критерії в голові під час збору матеріалів. Тоді існує шанс, що інформація буде справді корисною для правоохоронців.

Але просто зібрати, зафіксувати якісь свідчення чи факти – це лише перша частина. Не менш важливо – правильно зберегти ці матеріали. Власне, з цією метою ми й створили «Архів війни» – аби надати платформу для всіх, хто фіксує наслідки військової агресії та злочини російської армії. Від окремих людей до величезних коаліцій, що займаються цим на професійному рівні. Наше завдання – допомогти зі збереженням цього в одному місці. Надійному та захищеному. 

Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України

Чому це важливо? Якщо з вашими файлами щось трапиться, у них будуть внесені якісь зміни або хтось зітре метадані – ніхто вже не зможе використати ці матеріали для доказів воєнних злочинів. Максимум – для медійних чи історичних цілей. Наша команда працює над тим, аби опрацювати всі ці дані, розподілити за тегами та правильно зберегти. Це такий собі прототип, аналог класичної бібліотеки, до якої ми всі звикли.

Зрештою, кожному, хто фіксує воєнні злочини та наслідки війни, важливо знати, що десь є захищений ресурс, у якому зібраний матеріал не зникне. І дуже важливо, що, наприклад, при завантаженні в «Архів війни», метадані не конвертуються, тобто залишається оригінальний файл. 

Якщо пояснювати простими словами, уявіть, що у вас є диплом про освіту. Ви його отримали, а потім хтось щось написав або додрукував на ньому. І все – цей документ вже буде недійсним. Так само  із будь-якими цифровими даними, які ви збираєте.

Архів війни: Донеччина
Деокупований Лиман, Донеччина. Фото: president.gov.ua.

Головне правило – не нашкодити 

Першочерговий принцип документування – no harm (не нашкодити). Навіть якщо ви спілкуєтесь з непрямою жертвою воєнних злочинів, ця людина все одно може бути травмованою побаченим. Тому я дуже раджу кожному, хто прагне долучитися до збору матеріалів, почати насамперед з мінімальної самоосвіти.

Можливо, це в мені говорить професійна деформація, але я вірю, що ця підготовка дійсно потрібна та цінна. Якісних матеріалів наразі вистачає, зокрема й в українському перегляді. Скажімо, є хороший методичний посібник про комунікацію із жертвами воєнних злочинів, розроблений Українською Гельсінською спілкою та експертами-психологами. І це перший крок – перечитати базові поради.

Зазначу, що no harm – це не лише про спілкування з героями. Цей принцип значно ширший, він стосується й питань інформаційної безпеки. Скажімо, захищати свої пристрої, не залишати їх відкритими, якщо там зберігається важлива інформація. Маєте варіант, як передати зібраний матеріал на зовнішньому носії до більш безпечної території – зробіть це. Або надішліть до захищеної бази – наприклад, у наш «Архів війни». Це не на правах реклами, це приклад. Тож другий крок – це, власне, дбати про те, щоб ваші дані були захищені. 

Читайте також: «ВПО – це не лише гуманітарка». Як бахмутська громадська організація допомагає переселенцям у Черкасах

І третє – це цілісність того, що ви збираєте. Якщо ви, наприклад, знімаєте все власноруч, варто зробити так, аби було зрозуміло: хто знімає, де знімає і коли. Раджу ознайомитися з організацією Truth Hounds, яка займається документуванням воєнних злочинів ще з 2014 року. У них є коротенькі роз’яснення, в яких документатори показують, що відбувається. Тобто, ви, умовно, берете камеру, наводите на себе й кажете: «Зараз 11:37 за Києвом. Мене звати Марія Цип’ящук. Я перебуваю у місті Львів”. Також бажано називати адресу. 

Якщо ви прагнете документувати для того, аби згодом передати ці матеріали до правоохоронних органів, бажано не розривати їх в часі. Це нормально й прийнятно для медійних цілей, але правоохоронні органи потребують саме цілісного матеріалу. І ваша задача – зберегти цей матеріал разом із методаними, а вже потім його копії можна різати, розділяти та публікувати, якщо ми говоримо про якесь інтерв’ю чи відео. Але завжди пам’ятайте про згоду від людини. Якщо вона проти зйомки або не давала на неї згоду, це може нашкодити їй. А ваш матеріал – просто припадатиме пилом.

Тобто наша база – це самоосвіта, надійність і захищеність зібраного матеріалу, а також цілісність цього матеріалу. Це три речі, поза якими є ще безліч всього. Адже наука доказовості – це те, чому люди вчаться роками.

Архів війни Херсонщина
Деокупована Херсонщина. Фото: president.gov.ua.

Знімайте відкрито й лише з прямого дозволу очевидця

Як юристка, можу сказати, що найнадійніший варіант отримання згоди – це «олдскул». Тобто коли ви маєте максимально детальну й прописану згоду. І я маю на увазі не оцю стандартну фразу «Я надаю згоду на обробку моїх персональних даних відповідно до чинного законодавства». Адже і українське, і міжнародне законодавства чітко визначають, що згода рухається не від «дозволено все, що не заборонено», а за принципом «дозволено до використання те, що прямо передбачено». 

Тобто якщо ви хочете максимально себе захистити, у згоді героя має максимально повно і змістовно перераховуватися все, як ви збираєтеся використовувати цей матеріал. Це в ідеальному світі. Я розумію, що для документалістів дуже часто це просто неможливо.  У реальному світі навіть згода людини, записана на камеру в цілісному кадрі, – це набагато краще, ніж нічого.

Власне, якщо ми спілкуємося з очевидцем, бажано зібрати якомога більше інформації про цю людину: прізвище, ім’я, по-батькові, дату народження, контактні дані. Якщо це можливо – не зайвим буде зафіксувати документи, скажімо, паспорт чи військовий квиток. У майбутньому це все дозволить ідентифікувати очевидця. І я вкотре наголошу, що будь-які свідчення, отримані шляхом омани, коли людину приховано записують на диктофон чи відеокамеру, не вважатимуться допустимими доказами.

І в жодному разі не «підштовхуйте» людину до «правильних» відповідей. Неприпустимо ставити питання, які вже містять відповідь. Ви не можете запитати щось на кшталт «А це точно були російські військові?». Натомість поцікавтесь, чи пам’ятає людина, яка форма була на тих людях, чи були на ній якісь розпізнавальні знаки.

Деокупована Херсонщина
Деокупована Херсонщина. Фото: president.gov.ua.

Не поспішайте, ваш матеріал «спрацює» й через 10 років

Що робити з усією отриманою інформацією? Найперше – жодних швидких кроків. Найкращий варіант – коли ви ще до початку фіксації знаєте, для цього це все робитиметься. Скажімо, хочете передати дані в телеграм-бот «є-Ворог» чи до «Архіву війни». А може, хочете надіслати відео до проєкту Ukraїner й сказати: «Дивіться, є така історія, працюйте з нею далі». Адже від мети залежить, як ви будете будувати роботу.

З іншого боку, в реальному житті часто трапляються ситуації, коли ти просто не можеш передбачити події. Дістаєш телефон і починаєш фіксувати. Завершили запис – вирішіть, що ви хочете з ним зробити. Якщо це щось, що відбувається тут і зараз, і ви розумієте, що важливо надіслати цей матеріал до СБУ чи прокуратури, – так і зробіть. 

Читайте також: «У податковій про це вперше почули від мене». Як потрапити в реєстр волонтерів: інструкція від першопрохідця

Якщо зібраний матеріал не є терміновим, або ви не знаєте, що з ним робити, є два варіанти. Або він «лежатиме» у вас, або передайте ці дані до якоїсь бази. І хай вони зберігаються там. Тобто навіть ми в «Архіві війни» не поспішаємо розкривати інформацію, а якщо вдаємося до цього – то вкрай обережно. Адже триває активна фаза бойових дій, і ми не можемо наперед знати, яку роль відіграє публікація певної інформації.

Але час публікації точно настане після війни. Або щонайменше після завершення її активної фази. Історики, дослідники, аналітики – всі користуватимуться вашими матеріалами. Тобто вони не просто існуватимуть, а й допоможуть уникнути повторення історії. Адже чому Росії вдалося «переписати» своє минуле? Тому що не було свідчень, які б довели її злочини та порушення. А коли ця інформація є, вона спрацює й через 10, й через 35 років.

І не менш важливо, що українські ініціативи займаються перекладом зібраних матеріалів на інші мови. Адже це сприяє масштабуванню, виходу за межі «бульбашки». Це ми тут добре розуміємо, що відбувається. Натомість за кордоном такого рівня розуміння немає. У людей своє життя, свої потреби, свої проблеми. Саме тому, повторюсь, важливо розуміти, для чого ви фіксуєте все це. І навіть якщо збір інформації розпочався спонтанно – не приймайте імпульсивних рішень про передачу даних. Насамперед подбайте про захист та збереження цих матеріалів.

Харківщина після деокупації
Деокупована Харківщина. Фото: president.gov.ua.

Як стати співавтором «Архіву війни»

Долучитися до створення «Архіву війни» може кожен, хто має фото чи відео, аудіозаписи, що є свідченнями життя українців під час війни. Для цього необхідно надіслати свої матеріали через гугл-форму, телеграм-бот або на пошту – info@ukrainewararchive.org.

Після цього кожен матеріал проходить декілька стадій обробки. Перша з них – вивантаження даних. Ваші матеріали завантажують на сервер та форматують, аби їх можна було відтворити на різних пристроях, дають назви і теги для каталогізації.

Після цього матеріали передаються на контекстне, більш глибоке, тегування. Визначається тип воєнного злочину, якщо такий є; застосований вид зброї, якщо це можна ідентифікувати. Усе це команда «Архіву війни» робить вручну, передивляється, ділить на фрагменти, якщо це потрібно, проставляє мітки.


Цю статтю створено за матеріалами дискусії, що відбулася у межах правозахисної програми RIGHTS NOW! 19 Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. 

Проєкт «Архів війни» здійснюється за підтримки Посольства Швеції в Україні, Prague Civil Society Centre, Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив, Razom for Ukraine. Разом до перемоги!, а також чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цього видання не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці видання. 

Суспільство

Супергерої у кімоно: як діти з вродженими хворобами борються за те, щоб жити як всі

Опубліковано

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.

Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами». 

Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.

Про «Дім метеликів»

«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. ⁣⁣Усі його послуги безкоштовні⁣ й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате. 

ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.

Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате

Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.  

Максим уважно слухає, що каже тренерка Оля. Фото: Ольга Івасюк

На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього. 

«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.

Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони. 

Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти. 

Каратисти разом з Олею відпрацьовують удари. Фото: Ольга Івасюк

«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями. 

Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:

«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».

Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором

Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає. 

Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.

Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.  

Ваня на занятті з карате в «Домі метеликів». Фото: Ольга Івасюк

Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.

«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.

Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку. 

«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.

Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати. 

«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».

«Бойові метелики» з паперовими метеликами наприкінці заняття з карате. Фото: Ольга Івасюк

Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток

У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців. 

Михайлик з радістю відвідує заняття. Фото: Ольга Івасюк

Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.

Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття. 

Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія. 

Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила. 

Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі. 

Читати далі

Суспільство

Український військовий провів із турнікетом на нозі 36 діб і зміг вижити (ВІДЕО)

Опубліковано

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.

Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.

Як чоловік отримав поранення

Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.

«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.

Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону

Лікування та реабілітація

До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.

«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.

Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.

«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.

У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.

Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю

Читати далі

Суспільство

На Київщині запустили безплатний курс для підготовки до нацспротиву

Опубліковано

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.

Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.

Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.

«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.

У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.

Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).

Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).

Фото обкладинки: сайт КОВА

Читати далі