Побудувати кімнату мрії. Як українські ГО відновлюють домівку родини, яка вдруге пережила окупацію

У 2017 році родина Лаврових виїхала з окупованої Горлівки – остаточне рішення Андрій і Вікторія прийняли, коли дізнались, що стануть батьками вдруге. Сім’я почала все з початку і оселилась на Київщині: спочатку в Гостомелі, згодом – у селі Здвижівка, в занедбаному будинку. Лаврови почали робити ремонт самостійно: грошей було мало, а в будівлі не було жодних комунікацій, крім електрики. Але плани сім’ї на комфортне житло зруйнувало повномасштабне вторгнення – близько місяця Здвижівка була окупована.

Сьогодні Лаврови продовжують жити у звільненому селі. Після усіх потрясінь вони зовсім не мають грошей на ремонт. Ситуація ускладнюється тим, що трудова книжка батька згоріла разом зі складом, де він раніше працював. Тепер чоловік не може підтвердити свою кваліфікацію і влаштуватись на роботу, рівноцінну попередній. Тому двоє дівчат, їхні батьки та бабуся вимушені тіснитися в одному приміщенні. Та вони все одно сподіваються, що настане час, коли сестри – 11-річна Дар’я та 5-річна Ліза – матимуть свою кімнату.

Громадські організації STEM is FEM та «Будуємо Україну Разом» вирішили втілити їхню мрію і відремонтувати одне з приміщень будинку – аби дівчата нарешті мали свій простір. Завдяки небайдужим людям вже вдалось зібрати необхідну суму – 65 тисяч гривень на ремонтні роботи.

Тож 8 та 22 квітня в будинку Лаврових, у селі Здвижівка, відбудуться БУРчики – волонтерські будівничі акції взаємодопомоги, в яких візьмуть участь професійні майстри та всі охочі. Якщо ви бажаєте долучитися та допомогти відремонтувати кімнату для Дар’ї та Лізи – реєструйтесь за посиланням.

Ми поспілкувались з Вікторією Лавровою – мамою Дар’ї та Лізи. Жінка розказала про те, як на восьмому місяці вагітності п’ять годин стояла на блокпості «ДНР», як сім’я опинилась в окупації вдруге та про що мріють її доньки.

Вікторія Лаврова

Виїзд на восьмому місяці вагітності з окупованої Горлівки

У 2014 році ми з чоловіком жили у Горлівці у власному будинку. Він працював майстром у «Водоканалі», я – бухгалтеркою на «Донбасенерго». Але з початком війни, у 2014 році, чоловіку почали затримувати зарплату – і він перевівся в мою компанію, працювати робочим.

На початку окупації місто було шоковане. Дуже швидко стало неможливо купити щось за гривні – ми з чоловіком отримували зарплату і йшли на ринок міняти її на рублі. Потроху почали зникати українські товари – їх було важко провозити через блокпости «ДНР». А російські продукти, що привозили в Горлівку, були жахливої якості. Тому ми з чоловіком раз на місяць їздили в Бахмут, там купляли їжу, одяг, побутову хімію.

Чесно кажучи, чоловік хотів виїжджати одразу, як тільки все почалось – я ж сподівалась, що все налагодиться. До того ж, мій літній батько відмовлявся лишати дім. Але потім я завагітніла вдруге і ми з чоловіком вирішили, що не хочемо, аби наша дитина народжувалась на окупованій території, мала свідоцтво про народження «ДНР». Крім того, родичі, які жили на підконтрольній Україні території, постійно просили виїхати і обіцяли, що допоможуть облаштуватись на новому місці.

Якось в листопаді вони зателефонували і сказали: «Все, ми вже домовились щодо житла для вас, все готово, виїжджайте». Ми й так планували виїжджати наприкінці осені, бо я була вже на восьмому місяці вагітності – тому в один день завантажили все, що могли, в машину і вирушили. Так, це було спонтанно.

Виїжджали ми важко – п’ять годин стояли на блокпосту «ДНР». Потім мій чоловік підійшов до людей і сказав: «В мене дружина вагітна. Може, ви можете нас пропустити швидше?» І нас пропустили в пільгову чергу. Блокпост у Майорську ми теж важко проходили, бо в нас не було електронних перепусток, які зробили для тих, хто залишився на окупованих територіях. Ми їх оформили – але вони ще не з’явились в базі. Тоді чоловік підійшов до хлопців з СБУ, пояснив ситуацію – що перепустки оформили, що дружина вагітна. Він дав наші паспорти, а хлопці самі внесли всі дані і зробили нам документи. Так ми в’їхали на підконтрольну Україні територію.

Будинок без комунікацій, кімната для п’ятьох та одна гойдалка на село

Ми переїхали до Гостомеля. Спочатку мій чоловік не працював – не хотів мене залишати саму в незнайомому місті, поки я не народжу. А після народження Лізи він почав шукати роботу. Влаштувався на склад побутової техніки, спочатку був вантажником.

Я сиділа вдома з дітьми. Чесно кажучи, певний час мені було дуже важко: двоє дітей на руках, я сама. Була трохи в шоці. Але потім почала трохи оговтуватися – зрозуміла, що все нормально, у нас все вийде, треба просто пристосуватись. Я почала водити старшу доньку в дошкільний підготовчий заклад. Там спілкувалась з людьми. Вони розказували мені про місто: де магазин, садочок, розваги для дітей.

Але у 2021 році нам довелось звільнити квартиру, в якій ми жили. Тоді колеги чоловіка підказали, що є село Здвижівка, там є садочок і школа – а для нас це було важливо. Нам пощастило і ми знайшли там будинок. Чоловік продовжував працювати на старому підприємстві. Я встала на облік у центрі зайнятості, але тоді так роботу і не знайшла.

В новому будинку була кухня, одна кімната, в якій ми всі живемо досі, на першому поверсі і мансардне приміщення на другому. Не було ніяких комунікацій, крім світла. Опалення було від старої пічки. В першу чергу ми провели воду і зробили каналізацію. Потім звели прибудову і зробили ванну. Планували ще облаштувати там кімнати – нам з чоловіком та його мамі. А дівчатам хотіли зробити мансарду. Але так сталось, що досі не можемо закінчити роботи на першому поверсі. Коли ми тільки заїхали, з меблів була одна шафа і стіл на кухні. Спочатку ми купили надувні матраци, аби було на чому спати. Потім знайшли на OLX ліжко та диван.

Дар’я сприйняла переїзд важко. Десь місяць-два вона постійно плакала і казала: «Мама, чому я не в тій школі? У мене там друзі». Вона дуже сором’язлива і досі не має друзів у новому класі, спілкується переважно з подругою з Гостомеля. Здвижівка їй не дуже подобається. В селі немає розваг, тому раніше ми намагались кудись вивозити дівчат на вихідних – в Ірпінь, в Бучу. Зараз нам складніше, тому просто ходимо гуляти на ту єдину гойдалку, яка є в селі.

Про початок повномасштабної війни почули з вуст дитини

Вранці 24 лютого я пішла в магазин за хлібом. Там я почула, як люди говорять, що в Києві щось почалось, було чутно вибухи. Дар’ї подзвонила подруга з Гостомеля і сказала: «Даша, у нас стріляють, їздять танки». Можна сказати, про початок повномасштабної війни ми почули з вуст дитини. Ми почали читати новини, слідкувати за тим, що відбувається. А вночі 26 лютого росіяни увійшли в Здвижівку.

Ми вирішили, що нікуди не будемо виїжджати. Ми вже виїхали один раз – і знов потрапили у війну. Тому просто сиділи вдома, ховали дівчат. За них було найстрашніше. Оскільки в нас є город, харчувались тим, що посадили. Сусіди періодично приносили їжу, більшість – ковбасу, ще щось таке – ми віддавали дівчатам.

Одного разу до нас прийшли росіяни, просили води. Але в нас у колодязі вода іржава, тож вони сказали, що не будуть таке пити, і пішли. Дівчата тоді розпитували: хто це такі, що вони хочуть? Ми пояснили, що це вороги, з ними не можна розмовляти і до них не можна підходити. Дівчата весь час були пригнічені, слухались нас і не виходили з дому самі.

Після окупації: солодощі для дітей від військових і місяці безробіття

Про деокупацію ми дізнались, коли побачили український прапор, який висів на стелі «Здвижівка». Жителі села почали говорити, що там з’явився зв’язок. Ми туди пішли зателефонувати моєму батькові, родичам чоловіка. А вже наступного дня побачили наших військових. Це було відчуття радості та свободи. І ця свобода була найкращим за цей час. Ми ніби потрапили в інше життя і знов могли ходити, де хочемо.

Під час окупації дівчатам дуже хотілось солодкого, вони постійно просили – але, звісно ж, його не було. Пам’ятаю, коли село звільнили, наші військові дали дівчатам коробку солодощів. Оце в них було свято.

Звісно, ми призупинили ремонт – на нього не було грошей. Склад в Гостомелі, на якому працював чоловік, згорів. Трудова книжка, яка там була – теж. В нього не було можливості підтвердити свій робочий досвід та кваліфікацію, він не міг знайти роботу. Я теж. Після звільнення, ми близько трьох місяців шукали вакансії в інтернеті – і одного разу знайшли оголошення, що в житловий комплекс «Нова Буча» потрібні прибиральниця і двірник. Ми влаштувались туди.

Тепер встаємо о п’ятій ранку і близько шостої вже виїжджаємо на роботу. Через це не виходить приділяти дітям багато уваги. Молодша донька постійно каже: «Мама, я за тобою дуже скучила. Хочу, щоб ти не йшла на роботу, а побула зі мною вдома». А зі старшою треба робити домашнє завдання. Добре, що робота в нас до другої дня – я приїжджаю, трохи відпочиваю і можу займатися дівчатами.

По суботах Дар’я ходить в клуб для підлітків. Там вони грають в «Мафію», в інші ігри. Є дорослі, які розказують їм історії, займаються з ними – наприклад, коли було Різдво, вони вчили колядки, робили різдвяну зірку, наряджалися у святкове вбрання. В неділю ми ходимо до церкви. Там є діти і Лізиного віку, і Дашиного. Вони роблять прикраси, п’ють чай з печивом.

Кімната мрії для дівчат

Дівчата між собою взагалі не схожі – таке враження, що вони діти різних батьків. Даша більше спокійна, можливо, через те, що їй довелось багато переїжджати вже у свідомому віці. Вона, як їжак – сховалась і ніяк її не розбурхаєш. Вона грає в ігри на телефоні, спілкується з іншими гравцями в чатах – це для неї все. Ще любить книги – читає все, що попадає під руки.

Ліза – енерджайзер, який не сидить на місці ані секунди. Вона нікого не соромиться, їй нічого не заважає. Вона любить танцювати: знаходить в інтернеті відео, де їй подобається стиль чи музика – і танцює сама для себе.

Даша ділилась, що хоче обклеїти стіни кімнати різними плакатами. А Ліза сказала, що сама розфарбує кімнату. Вони обоє люблять рожевий колір – можливо, хотіли б, аби кімната була в ньому оформлена.

А я мрію про камін. Щоб сісти біля нього, пригрітися – і згадати, яким було життя в Горлівці. Бо там у нас було все, а тут довелось все починати з нуля.

STEM IS FEM – освітній проект популяризації STEM-спеціальностей серед дівчат (Science, Technology, Engineering and Mathematics), що був створений за ініціативи українського ІТ-підприємця та засновника технологічної компанії Roosh Сергія Токарєва. Проєкт STEM is FEM об’єднує однодумців, створює спільноту, в якій дівчата підтримують одна одну, діляться ідеями та розвиваються разом.