Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Old Khata Project: як дві містянки подорожують селами у пошуках давніх хат

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Дві сестри, камера, диктофон та десятки експедицій в українські села – це про проєкт Old Khata Project. Журналістка Світлана Ославська та фотографка Анна Ільченко вже майже рік подорожують Україною в пошуках давніх хат. Саме тих будинків, які мають історію та носять в собі цілий світ свого мешканця. Засновниці проєкту Old Khata Project фотографують сільські хати, записують історії життя господарів та публікують на сторінках проєкту у Facebook та Instagram. Вже відбулось 10 коротких експедицій. Анна та Світлана планують видати цілу книгу про унікальні знахідки під час своїх подорожей.

Що змусило двох містянок блукати сільськими просторами – читайте у нашому матеріалі.

Анна Ільченко та Світлана Ославська

Анна Ільченко та Світлана Ославська

Родом з Сєверодонецька. Анна – фотографиня та відеографка. Живе у Києві. У проєкті Old Khata Project  займається візуальним контентом. Світлана – журналістка, письменниця.  Живе в Івано-Франківську. В Old Khata Project займається текстами та інтерв’ю.

Дві містянки у пошуках давніх сільських хат

Ми заходимо в стару дерев’яну хату в Космачі, де сидить дідусь і читає Харарі. Він одразу вмикається в розмову. Такий цікавий. Ми говорили з ним два дні поспіль. Після виходу з хати помічаємо над верандою два ряди прибитих дерев’яних хрестів. Ці хрести означали те, скільки років його дружини вже немає. І він щороку додає новий. А інші хрести дідусь прибиває на кожне Водохреща. Цей дідусь – виразний образ того, що ми хочемо знайти під час своїх експедицій. Old Khata Project – це не просто дослідження хат з чотирма стінами, пофарбовані у якийсь колір. Це більше, ніж просто житло. Це світ, який людина створює навколо себе і для себе”, – розповідає Анна.

Той самий дідусь – Михайло Дідишин та його хата у селі Космач
Анна та Світлана ще минулого року вирішили зафіксувати нинішній момент цієї частини української культури.

Вони переконані, що це  варто зробити зараз, доки є хати і люди, які здатні розповісти про них та своє життя. Тому завдяки експедиціям вирішили показати неповторність хати в кожному регіоні. 

“У нашому житті особливе місце займала Волинь, куди ми їздили щороку на канікули до бабусі. Самі ми виросли у місті у двокімнатній квартирі, але дуже любимо село. Це такі спогади з дитинства. Наш погляд на село трохи інший, ніж в тих людей, які там виросли і живуть. Бо для них це звичайне середовище існування, а ми дивимось на це збоку і помічаємо щось гарне і дивне. Напевно, ми б не зробили цього проєкту, якби жили в селі”, – розповідає Світлана.

“Світлана вже давно захопилась унікальною архітектурою давніх хат і рандомно почала фотографувати їх під час робочих поїздок. Так виникла сторінка в Інстаграм з цікавими знімками. Згодом до цього доєдналась я і ми почали мріяти про те, що зробимо велику експедицію і книгу, де розкажемо про всі ці хати. Бо це не просто збиті дерев’яні дошки. Людина постаралась, зробила для себе свій світ. Ми зараз живемо у своїх квартирах і це, звичайно, теж свій світ, але позбавлений того відчуття тотально”, – каже Анна.

“Плануємо охопити кожен етнічний регіон України”

Проєкт Old Khata Project багато хто намагається перекласти як “стара хата”. Але засновниці кажуть, що назва означає саме “давня”.

“Це слово набагато краще підходить для нас. Бо проєкт саме про давні хати, які хочеться дослідити, вивчити їх історію. Це має свій культурний шарм і не відгонить пліснявою”, – ділиться Світлана.

Минулого року Світлана та Анна поїхали у свою першу експедицію – село Велика Кам’янка, що на Івано-Франківщині. Відтоді дівчата відвідали вже понад 10 сіл у різних куточках України. Засновниці проєкту планують відвідати кожен регіон. Але йдеться саме про етнокультурні регіони – Полісся, Буковина, Закарпаття, Бессарабія. Та й навіть у сусідніх селах бувають різні стилі сільської архітектури.

Хата у селі Велика Кам’янка, що на Івано-Франківщині

“Ми вже встигли побувати на Чернігівщині, Луганщині, у Волинському Поліссі, Покутті та Карпатах. Та й це лише початок. Щоб зробити фотокнигу, потрібно охопити якомога більше сіл. Ми порахували, що для цього потрібно десь півтора місяця поїздок”.

Блакитний колір об’єднує хати з усіх регіонів

Традиції фарбування, оздоблення і кольору хат постійно змінювались, тому дівчата і не фокусуються на столітніх будинках. Люди могли змішувати вапно з зеленкою, щоб отримати цікаву фабру, або якщо якийсь колір був у моді чи доступний – у такий і фарбували. Але Слобожанщину, Закарпаття, Полісся об’єднує синій колір.

“Де б ми не були – завжди є блакитний. Вікна, чи віконниці, чи стіни, чи вся хата – різні деталі пофарбовані саме в такий колір. Не знаю з чим це пов’язано, але виглядає цікаво. Ми навіть створили спеціальний хештег  у Фейсбуці для таких кольорових хат –  #blueidentityua”, – розповідає Анна.

Фото з Великого Березного, Закарпаття

Хати у кожному регіоні відрізняються між собою. На Слобожанщині є більше хат-мазанок, а у Буковині – дерев’яні будинки з різьбою. А для покутського села характерні дерев’яні будівлі з верандами. І, звісно, синій колір.

За словами Анни, на Донбасі вони побачили, що там більшість будинків – це сурові хати з холодної білої цегли, а також віконниці, пофарбовані у зелений колір.

“Найбільше вразив карпатський регіон. Ніде так естетично не ставляться до зовнішнього простору, як там. Це виражається в дрібній різьбі, в чоканках, візерунках із сердечками, зайчиками, білочками на верандах. Ці всі деталі запам’ятовуються. Та навіть в одному регіону будівлі дуже різні. Якщо, наприклад, у Космачі більшість дерев’яних хат в одному стилі, то ближче до Коломиї будівлі пофарбовані повністю в зелений чи синій. А зверху до низу набиті такі тоненькі дерев’яні планочки  Та коли поставити у центр хати людини, то фокус змінюється”, – каже Анна. 

Експедиції починається зі слів: “Ну шо, поїхали?”

Зараз всі поїздки Анна та Світлана організовують власними ресурсами. Невдовзі вони планують запустити кампанію зі збору коштів, адже експедиції – не дешевий процес. Та як же відбуваються мандрівки селами двох містянок? Спершу вони обирають регіон. Це залежить від того, скільки часу мають, чи можуть обрати поїздку далеко, чи шукати щось ближче. Та є ще кілька практичних факторів для остаточного рішення – можливість переночувати та громадський транспорт. Дівчата подорожують поїздами, автобусами, сільським автостопом.

Читайте також: Співає “Баба Єлька”: як три містянки відроджують українську сільську пісню

“Можемо обрати дуже відоме село або зовсім невідоме. Орієнтуємося не на музейні хати, а на живі села, жилі хати і господарів, з якими можемо говорити. Разом із тим, коли нам радять місцеву знаменитість, порадою скористаємося. Інколи здається, що якщо село відоме, то там багато цікавого. Але не завжди так спрацьовує. От ми їздили в Дземброню і сподівались побачити багато красивих хат. Але у Верхній Дземброні, яка була нам потрібна, виявилося досить мало хат, і до них потрібно було підійматися далеко в гори. Але у цьому є свої плюси. Бо коли ти пройшов такий шлях, тоді люди точно не відмовлять у спілкуванні”, – каже Світлана. 

На сторінках проєкту дівчата також розповідають і про підготовку до своїх поїздок: “Ми складаємо в рюкзаки техніку (камера, штатив, диктофон, зарядні пристрої), розраховану на кількість днів їжу (вівсянка і кус-кус, консерви, хліб, сир, солодке, чай і кава)”.

“Що ми робимо далі? Ми просто виходимо зранку з місця ночівлі і йдемо в село. Заговорюємо до людей у сільському магазині та на вулиці. Заходимо до хати, яка нам сподобалася, стукаємо у браму, гукаємо “Добрий день”, “Славайсу”, “Здрастє”, — залежно від регіону. Пояснюємо, що шукаємо і далі розмова або клеїться, або ні.  Частіше так”, – каже Анна. 

Випадкові невипадковості

Після поїздок дівчата повертаються з кількома годинами записів аудіо та багатьма гігабайтами фото. У Фейсбук та Інстаграм засновниці проєкту публікують фото дивовижних хат, а також історії їх мешканців.

Одна з останніх поїздок відбулась у село Олешня, Чернігівської області. Всі ж знають цю місцину завдяки Блакитним озерам, куди кожного літа їдуть туристи з усієї України. За словами Анни, Олешня її дуже вразила, адже виявилось, що це село традиційно було гончарним, тут навіть замість колгоспу було гончарне виробництво.

Читайте також: Мосяжництво, ткацтво і лозоплетіння: 7 брендів, які відроджують традиції

“Майже у кожній хаті стояли горни, на яких люди робили керамічні вироби. Нас здивувало, що тут встановлювати такі спеціальні стелажі для сушіння гончарних виробів – “п’ятра”. І це все в одній хаті. А ще в Олешні на верхівках будинків часто люди чіпляли гончарне коло”.

Фото з села Олешня, що на Чернігівщині

Для Світлани найбільшою несподіванкою на Чернігівщині стала саме мова. Адже тут така унікальна суміш білоруської і української говірки. Такого не побачиш в жодному підручнику.  Під час своїх експедицій у різних селах дівчата ходять вулицями, спілкуються з перехожими, намагаються дізнатись якомога більше інформації.

“Буває, що ми спеціально йдемо до якоїсь відомої людини в селі. Нам кажуть: у нас тут є відомий гончар, до нього приїжджали журналісти часто. Але він нам нічого цікавого не розповідає. Проте, по дорозі до нього ми зустрічаємо жінку, з якою заговорюємо і за 10 хвилин вона нам дає вже готовий текст про процес гончарного виробництва у цьому селі. Несподівано. Тому випадковості відіграють дуже важливу роль. Запланувати майже не реально. Бо ти йдеш до однієї людини, тебе відправляють до другої, а дорогою зустрічаємо третю. Такий цікавий процес”, – розповідає Світлана.

Проєкт змушує людей замислитись

Анна розповідає, що коли приїжджають у якесь відоме село, то люди до них ставляться більш відкрито, адже звикли до “наїздів” журналістів. Буває, що люди ставляться вороже. 

“Інколи вони думають, що ми хочемо від них щось погане, якісь шахрайки приїхали. Це про якусь недовіру. Ніхто не зустрічає тебе з відкритими обіймами. Ти маєш отримати кредит довіри, більше спілкуватися, розказати про себе”. 

За словами Світлани, люди можуть часто казати, що нічого не знають і не мають часу. Але після цього годинами водять по односельцях і розказують якісь історії старих хат. Люди не хочуть брати на себе відповідальність і говорити, але з радістю відправлять до когось іншого.

Фото з села Космач, Івано-Франківська область

“Найскладніше розпитати про деталі матеріального побуту, як вони будували хату чи клали підлогу. Здавалось би прості речі, але люди не готові відповідати на це, бо це просто не присутнє у їхньому словнику. Інколи для розмови взагалі питань не потрібно. Так було з жінкою з села Нуйно, що на Волині. Ми навіть не встигли щось спитати, як вона почала розповідати про своє життя. Люди плетуть таку розповідь – вона може бути трагічна або трагічно-іронічна. Як у цієї жінки. Вона сказала, що прожила життя як-небудь, бо навколо такі дивні речі відбуваються – її діти помирають, а вона живе. І вона це якось казала з такою іронією, з насмішкою з самого життя. Це вражає”. 

Такі історії зачіпають людей, які переглядають сторінки Old Khata Project. Дівчатам писали, що історія жінки з Нуйно змусила задуматись про своє життя і його сенс, а фото давніх хат навіюють спогади про своїх бабусь чи дідусів. Тому це не тільки про хати.

Підтримай ШоТам

Суспільство

У Києві вперше на дорозі облаштували коробчасту розмітку: що це дасть?

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У столиці на одній із вулиць перерозподілили дорожній простір на користь велосипедистів, зокрема на Солом’янській створили коробчасту розмітку і змінили схему руху й створили велодоріжку.

Про це повідомив заступник голови КМДА на фейсбук-сторінці.

Тепер там смуга для громадського транспорту матиме ширину 3,5 м, дві автомобільні смуги — по 3 м, а велосмуга буде завширшки 1,5 м. Раніше на вулиці було три автосмуги по 4 метри.

Наголошується, що місто поступово йде шляхом відходу від автомобілецентризму і перерозподіляє дорожній простір між усіма учасниками руху за системою пріоритетів «пішохід, зокрема маломобільний — велосипед — громадський транспорт — автомобіль».

Тепер велосипедні смуги на вул. Солом’янській протяжністю 3,7 км поєднують наявну велосипедну доріжку на вул. Волгоградській та проєктний магістральний веломаршрут «Солом’янка — Центр», що пройде через Солом’янську площу та наразі розглядається державною експертизою.

Читайте такожЯк один забіг країнами Європи перетворився на спортивний проєкт для «діток дощу»

Коробчаста розмітка позначає проїжджу частину в межах регульованого перехрестя, на яку за Правилами дорожнього руху заборонено в’їзд під час виникнення затору або створення перешкод для руху транспортних засобів і пішоходів.

Нагадаємо, e Вінниці тестують перший у країні проекційний пішохідний перехід.

Як ми повідомляли раніше, на дорогах Києва з’явились нові дорожні знаки.

Усі фото: facebook.com/gustelev.pao.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

До Харківського зоопарку з Німеччини прибули рідкісні пінгвіни Гумбольдта (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

З німецького міста Бохум до Харкова у рамках програми Європейської асоціації зоопарків та акваріумів привезли три самки пінгвінів Гумбольдта.

Про це йдеться на сайті харківського зоопарку. 

Відзначається, що Маргарет, Агата і Шарлотта передані в Харківський зоопарк для збереження і розмноження виду. У планах – поповнення парку ще десятьма особами. 

Як зазначено, раніше побачити пінгвінів Гумбольдта в Україні не було можливості.

Читайте також: «Він як котик, але без шерсті». Як волинський масажист перетворив змію на друга та колегу

У розпорядженні пінгвінів – відкритий і внутрішній вольєри загальною площею понад 700 кв. м з глибокими басейнами, штучними скелями, автоматичними поїлками. Зараз пінгвіни обживають внутрішній вольєр.

Пінгвіни Гумбольдта, або перуанські пінгвіни, – птиці з роду очкових пінгвінів, які не літають. Гніздяться на кам’янистих узбережжях Чилі і Перу. Їхня чисельність постійно зменшується. Нині світова популяція налічує всього 12 тисяч пар.

Читайте такожХіти 90-х і парад з чотирилапими. Як Україна відзначить День Незалежності

Нагадаємо, президент підписав Законопроєкт 2351: що це означає для Хореки?

Усі фото: city.kharkov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

До Одеси прибуло науково-дослідне судно, подароване Україні Бельгією

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Науково-дослідне судно Belgica, яке Бельгія передала Україні, прибуло до Одеси.

Про це пише Думская.

Об 11:15 судно пришвартувалося біля 19-го причалу морського вокзалу, неподалік криголаму James Clark Ross.

Про те, що судно безкоштовно передадуть нашій країні, стало відомо в кінці липня 2021 року. Урочиста передача відбулася 13 вересня на військово-морській базі в бельгійському місті Зебрюгге.

Читайте такожМакіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

1 жовтня «Бельгіка» покинула батьківщину і взяла курс на Одесу. Під час переходу команда науковців, яка перебувала на борту, провела низку важливих досліджень.

Belgica побудували в 1984 році. Довжина судна – 51,12 м, ширина – десять метрів, осадка 4,6 м, водотоннажність 1200 тонн. Дальність плавання – 20 тисяч морських миль (37 тис. км) за швидкості 12 вузлів (22 км/год). Максимальна швидкість – 13,5 вузлів (25 км/ч).

Читайте також: «Це моя свобода». Історія Христини Стефінів, яка опанувала ДЦП та стала топ-тренеркою з риторики

На борту розміщені п’ять лабораторій (рибальства, гідрологічна, хімічна, біохімічна та мікробіологічна), екіпаж – 15 осіб, науковий персонал складається із 16 співробітників.

Нагадаємо, Україна придбала легендарний британський криголам «Джеймс Кларк Росс».

Як ми повідомляли раніше, одна з найбільших судноплавних компаній світу відкриває офіс в Україні.

Усі фото: dumskaya.net.

Підтримай ШоТам

Читати далі