Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
donate shotam

Суспільство

Old Khata Project: як дві містянки подорожують селами у пошуках давніх хат

Опубліковано

Дві сестри, камера, диктофон та десятки експедицій в українські села – це про проєкт Old Khata Project. Журналістка Світлана Ославська та фотографка Анна Ільченко вже майже рік подорожують Україною в пошуках давніх хат. Саме тих будинків, які мають історію та носять в собі цілий світ свого мешканця. Засновниці проєкту Old Khata Project фотографують сільські хати, записують історії життя господарів та публікують на сторінках проєкту у Facebook та Instagram. Вже відбулось 10 коротких експедицій. Анна та Світлана планують видати цілу книгу про унікальні знахідки під час своїх подорожей.

Що змусило двох містянок блукати сільськими просторами – читайте у нашому матеріалі.

Анна Ільченко та Світлана Ославська

Анна Ільченко та Світлана Ославська

Родом з Сєверодонецька. Анна – фотографиня та відеографка. Живе у Києві. У проєкті Old Khata Project  займається візуальним контентом. Світлана – журналістка, письменниця.  Живе в Івано-Франківську. В Old Khata Project займається текстами та інтерв’ю.

Дві містянки у пошуках давніх сільських хат

Ми заходимо в стару дерев’яну хату в Космачі, де сидить дідусь і читає Харарі. Він одразу вмикається в розмову. Такий цікавий. Ми говорили з ним два дні поспіль. Після виходу з хати помічаємо над верандою два ряди прибитих дерев’яних хрестів. Ці хрести означали те, скільки років його дружини вже немає. І він щороку додає новий. А інші хрести дідусь прибиває на кожне Водохреща. Цей дідусь – виразний образ того, що ми хочемо знайти під час своїх експедицій. Old Khata Project – це не просто дослідження хат з чотирма стінами, пофарбовані у якийсь колір. Це більше, ніж просто житло. Це світ, який людина створює навколо себе і для себе”, – розповідає Анна.

 

Той самий дідусь – Михайло Дідишин та його хата у селі Космач
Анна та Світлана ще минулого року вирішили зафіксувати нинішній момент цієї частини української культури.

Вони переконані, що це  варто зробити зараз, доки є хати і люди, які здатні розповісти про них та своє життя. Тому завдяки експедиціям вирішили показати неповторність хати в кожному регіоні. 

“У нашому житті особливе місце займала Волинь, куди ми їздили щороку на канікули до бабусі. Самі ми виросли у місті у двокімнатній квартирі, але дуже любимо село. Це такі спогади з дитинства. Наш погляд на село трохи інший, ніж в тих людей, які там виросли і живуть. Бо для них це звичайне середовище існування, а ми дивимось на це збоку і помічаємо щось гарне і дивне. Напевно, ми б не зробили цього проєкту, якби жили в селі”, – розповідає Світлана.

“Світлана вже давно захопилась унікальною архітектурою давніх хат і рандомно почала фотографувати їх під час робочих поїздок. Так виникла сторінка в Інстаграм з цікавими знімками. Згодом до цього доєдналась я і ми почали мріяти про те, що зробимо велику експедицію і книгу, де розкажемо про всі ці хати. Бо це не просто збиті дерев’яні дошки. Людина постаралась, зробила для себе свій світ. Ми зараз живемо у своїх квартирах і це, звичайно, теж свій світ, але позбавлений того відчуття тотально”, – каже Анна.

“Плануємо охопити кожен етнічний регіон України”

Проєкт Old Khata Project багато хто намагається перекласти як “стара хата”. Але засновниці кажуть, що назва означає саме “давня”.

“Це слово набагато краще підходить для нас. Бо проєкт саме про давні хати, які хочеться дослідити, вивчити їх історію. Це має свій культурний шарм і не відгонить пліснявою”, – ділиться Світлана.

Минулого року Світлана та Анна поїхали у свою першу експедицію – село Велика Кам’янка, що на Івано-Франківщині. Відтоді дівчата відвідали вже понад 10 сіл у різних куточках України. Засновниці проєкту планують відвідати кожен регіон. Але йдеться саме про етнокультурні регіони – Полісся, Буковина, Закарпаття, Бессарабія. Та й навіть у сусідніх селах бувають різні стилі сільської архітектури.

Хата у селі Велика Кам’янка, що на Івано-Франківщині

“Ми вже встигли побувати на Чернігівщині, Луганщині, у Волинському Поліссі, Покутті та Карпатах. Та й це лише початок. Щоб зробити фотокнигу, потрібно охопити якомога більше сіл. Ми порахували, що для цього потрібно десь півтора місяця поїздок”.

Блакитний колір об’єднує хати з усіх регіонів

Традиції фарбування, оздоблення і кольору хат постійно змінювались, тому дівчата і не фокусуються на столітніх будинках. Люди могли змішувати вапно з зеленкою, щоб отримати цікаву фабру, або якщо якийсь колір був у моді чи доступний – у такий і фарбували. Але Слобожанщину, Закарпаття, Полісся об’єднує синій колір.

“Де б ми не були – завжди є блакитний. Вікна, чи віконниці, чи стіни, чи вся хата – різні деталі пофарбовані саме в такий колір. Не знаю з чим це пов’язано, але виглядає цікаво. Ми навіть створили спеціальний хештег  у Фейсбуці для таких кольорових хат –  #blueidentityua”, – розповідає Анна.

Фото з Великого Березного, Закарпаття

Хати у кожному регіоні відрізняються між собою. На Слобожанщині є більше хат-мазанок, а у Буковині – дерев’яні будинки з різьбою. А для покутського села характерні дерев’яні будівлі з верандами. І, звісно, синій колір.

За словами Анни, на Донбасі вони побачили, що там більшість будинків – це сурові хати з холодної білої цегли, а також віконниці, пофарбовані у зелений колір.

“Найбільше вразив карпатський регіон. Ніде так естетично не ставляться до зовнішнього простору, як там. Це виражається в дрібній різьбі, в чоканках, візерунках із сердечками, зайчиками, білочками на верандах. Ці всі деталі запам’ятовуються. Та навіть в одному регіону будівлі дуже різні. Якщо, наприклад, у Космачі більшість дерев’яних хат в одному стилі, то ближче до Коломиї будівлі пофарбовані повністю в зелений чи синій. А зверху до низу набиті такі тоненькі дерев’яні планочки  Та коли поставити у центр хати людини, то фокус змінюється”, – каже Анна. 

Експедиції починається зі слів: “Ну шо, поїхали?”

Зараз всі поїздки Анна та Світлана організовують власними ресурсами. Невдовзі вони планують запустити кампанію зі збору коштів, адже експедиції – не дешевий процес. Та як же відбуваються мандрівки селами двох містянок? Спершу вони обирають регіон. Це залежить від того, скільки часу мають, чи можуть обрати поїздку далеко, чи шукати щось ближче. Та є ще кілька практичних факторів для остаточного рішення – можливість переночувати та громадський транспорт. Дівчата подорожують поїздами, автобусами, сільським автостопом.

Читайте також: Співає “Баба Єлька”: як три містянки відроджують українську сільську пісню

“Можемо обрати дуже відоме село або зовсім невідоме. Орієнтуємося не на музейні хати, а на живі села, жилі хати і господарів, з якими можемо говорити. Разом із тим, коли нам радять місцеву знаменитість, порадою скористаємося. Інколи здається, що якщо село відоме, то там багато цікавого. Але не завжди так спрацьовує. От ми їздили в Дземброню і сподівались побачити багато красивих хат. Але у Верхній Дземброні, яка була нам потрібна, виявилося досить мало хат, і до них потрібно було підійматися далеко в гори. Але у цьому є свої плюси. Бо коли ти пройшов такий шлях, тоді люди точно не відмовлять у спілкуванні”, – каже Світлана. 

На сторінках проєкту дівчата також розповідають і про підготовку до своїх поїздок: “Ми складаємо в рюкзаки техніку (камера, штатив, диктофон, зарядні пристрої), розраховану на кількість днів їжу (вівсянка і кус-кус, консерви, хліб, сир, солодке, чай і кава)”.

“Що ми робимо далі? Ми просто виходимо зранку з місця ночівлі і йдемо в село. Заговорюємо до людей у сільському магазині та на вулиці. Заходимо до хати, яка нам сподобалася, стукаємо у браму, гукаємо “Добрий день”, “Славайсу”, “Здрастє”, — залежно від регіону. Пояснюємо, що шукаємо і далі розмова або клеїться, або ні.  Частіше так”, – каже Анна. 

Випадкові невипадковості

Після поїздок дівчата повертаються з кількома годинами записів аудіо та багатьма гігабайтами фото. У Фейсбук та Інстаграм засновниці проєкту публікують фото дивовижних хат, а також історії їх мешканців.

Одна з останніх поїздок відбулась у село Олешня, Чернігівської області. Всі ж знають цю місцину завдяки Блакитним озерам, куди кожного літа їдуть туристи з усієї України. За словами Анни, Олешня її дуже вразила, адже виявилось, що це село традиційно було гончарним, тут навіть замість колгоспу було гончарне виробництво.

Читайте також: Мосяжництво, ткацтво і лозоплетіння: 7 брендів, які відроджують традиції

“Майже у кожній хаті стояли горни, на яких люди робили керамічні вироби. Нас здивувало, що тут встановлювати такі спеціальні стелажі для сушіння гончарних виробів – “п’ятра”. І це все в одній хаті. А ще в Олешні на верхівках будинків часто люди чіпляли гончарне коло”.

Фото з села Олешня, що на Чернігівщині

Для Світлани найбільшою несподіванкою на Чернігівщині стала саме мова. Адже тут така унікальна суміш білоруської і української говірки. Такого не побачиш в жодному підручнику.  Під час своїх експедицій у різних селах дівчата ходять вулицями, спілкуються з перехожими, намагаються дізнатись якомога більше інформації.

“Буває, що ми спеціально йдемо до якоїсь відомої людини в селі. Нам кажуть: у нас тут є відомий гончар, до нього приїжджали журналісти часто. Але він нам нічого цікавого не розповідає. Проте, по дорозі до нього ми зустрічаємо жінку, з якою заговорюємо і за 10 хвилин вона нам дає вже готовий текст про процес гончарного виробництва у цьому селі. Несподівано. Тому випадковості відіграють дуже важливу роль. Запланувати майже не реально. Бо ти йдеш до однієї людини, тебе відправляють до другої, а дорогою зустрічаємо третю. Такий цікавий процес”, – розповідає Світлана.

Проєкт змушує людей замислитись

Анна розповідає, що коли приїжджають у якесь відоме село, то люди до них ставляться більш відкрито, адже звикли до “наїздів” журналістів. Буває, що люди ставляться вороже. 

“Інколи вони думають, що ми хочемо від них щось погане, якісь шахрайки приїхали. Це про якусь недовіру. Ніхто не зустрічає тебе з відкритими обіймами. Ти маєш отримати кредит довіри, більше спілкуватися, розказати про себе”. 

За словами Світлани, люди можуть часто казати, що нічого не знають і не мають часу. Але після цього годинами водять по односельцях і розказують якісь історії старих хат. Люди не хочуть брати на себе відповідальність і говорити, але з радістю відправлять до когось іншого.

Фото з села Космач, Івано-Франківська область

“Найскладніше розпитати про деталі матеріального побуту, як вони будували хату чи клали підлогу. Здавалось би прості речі, але люди не готові відповідати на це, бо це просто не присутнє у їхньому словнику. Інколи для розмови взагалі питань не потрібно. Так було з жінкою з села Нуйно, що на Волині. Ми навіть не встигли щось спитати, як вона почала розповідати про своє життя. Люди плетуть таку розповідь – вона може бути трагічна або трагічно-іронічна. Як у цієї жінки. Вона сказала, що прожила життя як-небудь, бо навколо такі дивні речі відбуваються – її діти помирають, а вона живе. І вона це якось казала з такою іронією, з насмішкою з самого життя. Це вражає”. 

Такі історії зачіпають людей, які переглядають сторінки Old Khata Project. Дівчатам писали, що історія жінки з Нуйно змусила задуматись про своє життя і його сенс, а фото давніх хат навіюють спогади про своїх бабусь чи дідусів. Тому це не тільки про хати.

Суспільство

У заповіднику «Качанівка» на Чернігівщині відкрили сувенірну крамничку

Опубліковано

На території заповідника «Качанівка» Чернігівської області почала працювати сувенірна крамничка

Про це пише у фейсбуці Чернігівщина туристична запрошує.

Заповідник «Качанівка» — палацовий ансамбль та парк дворянської садиби, заснованої в 1770-х роках, яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. В лютому 2001 року парку надано статус національного.

Урочище Качанівка розкинулось на околиці села у горбистій місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, які є пам’ятниками архітектури, нижнє — мальовничий парк з 12 ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром.

 

Читайте такожСвоя Швейцарія у дворі — як одесит започаткував школу добросусідства

Центральна частина палацу увінчана напівсферичним декоративним куполом на високому рустованому барабані.

Читайте такожЗа партою в 50+. Як Університет третього віку вчить пенсіонерів цифровій грамотності

Нагадаємо, Музей Івана Гончара відкрив онлайн-крамничку.

Як ми повідомляли раніше, на Хортиці запрацював єдиний туристичний квиток.

Усі фото: facebook.com/chernihivregiontravel.

Читати далі

Суспільство

Юна волонтерка віддала своє волосся онкохворим дітям (ВІДЕО)

Опубліковано

Ця маленька принцеса віддала своє волосся онкохворим дітям.

8-річна Поліна зрізала косу і передала Hair for Share. Цей проєкт робить перуки для онкохворих дітей.

«Коли я дізналась, що можна віддавати волосся для дітей, які хворіють на рак» – каже Поліна.

«Я зразу ж погодилась. Я дуже рада, що змогла зробити хоч щось, щоб допомогти діткам» – додає дівчинка.

 

Hair for Share заснували у Львові у 2018 році. Нині 26 перукарень по всій країні підтримують цей проєкт!

Читайте також: За партою в 50+. Як Університет третього віку вчить пенсіонерів цифровій грамотності

Перука з натурального волосся коштує від 8 тисяч гривень.

Онкохворі віддають всі гроші на лікування і не можуть дозволити її собі.

За допомогою Hair for Share хворі отримують перуки безкоштовно.

За ці роки було виготовлено 100 перук, а донорами стали понад 600 українців.

Якщо не маєте розкішних кіс – можна надіслати кошти на виготовлення перуки!

Читайте також: Героїчний вчинок: 24-річна дівчина рятувала поранених, а по ній лупили з мінометів (ВІДЕО)

Нагадаємо, молодята закликали дарувати на весілля корм для тварин замість квітів, щоб нагодувати песиків з притулку.

Як ми повідомляли раніше, реперка alyona alyona стала голосом орфанних пацієнтів в Україні.

Читати далі

Суспільство

Українську пригодницьку стрічку «Іван Сила» виклали онлайн

Опубліковано

В онлайн-кінотеатрі Державного агентства з питань кіно з’явився пригодницький фільм Ігоря Письменного «Іван Сила» про вихідця із Закарпаття Івана Фірцака, який у 1928 році був визнаний найсильнішою людиною планети.

Про це повідомили у пресслужбі Держкіно.

Стрічка відтворює окремі сторінки життя молодого Івана, який достойно пройшов через серйозні випробування, змужнів і став непереможним велетом сили й духу.

Дія стрічки розгортається в Європі початку XX століття.

 

Читайте також“Так” українському кіно! Як працює онлайн-кінотеатр Takflix

Як зазначається, всі персонажі, включно з численною масовкою, одягнені в історичні костюми, надані для картини чеською кіностудією «Баррандов», усі сцени зняті в будівлях і справжніх інтер’єрах тієї епохи. Крім того, й усі видовищні та силові трюки виконані у фільмі наживо.

Автори сценарію та режисери – Віктор Андрієнко та Ігор Письменний. Фільм поставлений за мотивами книжки Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили».

Читайте такожМікрозелень у руках «сонячних діток»: історія соціального проєкту у Харкові

У ролях – Дмитро Халаджи, Леонід Шевченко, Іванна Сахно, Віктор Андрієнко, Ольга Сумська, Ігор Письменний, Василь Вірастюк, Алла Приходько. Продюсери – Ігор Філіппов, Андрій Суярко, Алла Овсяннікова.

Картину створено кінокомпанією Інсайт Медіа за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Загальна вартість виробництва фільму 15 млн 631 тис. 800 грн, з яких 15 млн 514 тис. 800 грн становить державна фінансова підтримка.

Переглянути стрічку можна за посиланням.

Нагадаємо, німецький фонд став копродюсером української стрічки «Редакція».

Як ми повідомляли раніше, український фільм «ІНО» здобув почесний приз на кінофестивалі у Парижі.

Усі фото: usfa.gov.ua.

Читати далі