Суспільство
«Один вінок — це 1000 дрібних елементів»: на Одещині майстриня відроджує забуті весільні традиції
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
До 71-річної Ольги Гогулінської в село Ясенове Перше, що на Одещині, по воскові віночки приїздять наречені з різних куточків України. А познайомившись із майстринею, кожна гостя несміливо додає ще одне прохання — поділитися секретом щасливого подружнього життя.
Адже поки Ольга чаклує з воском і показує варіанти квіточок та пацьорок, її чоловік Володимир незмінно поруч — попереджує кожен рух дружини, аби вона зайвий раз не навантажувала єдину здорову ногу. А цей погляд! Здається, що цей погляд такий же як 54 роки тому в день весілля.
Як бажання відтворити втрачену родинну реліквію переросло у відродження забутої весільної моди, пані Ольга розповіла ШоТам.
Ольга Гогулінська
майстриня воскових віночків
Лиш на пенсії я змогла спробувати те, про що мріяла
Мені 71 рік, з 27 років я маю інвалідність — потрапила в автомобільну аварію і втратила одну ногу. Але це не завадило мені бути господинею, мамою, коханою дружиною. Мій чоловік та мої діти стали для мене найміцнішою опорою.
До рукоділля мене тягнуло завжди. З дитинства я мріяла робити ляльки-мотанки. Але доросле життя якось закрутило мене у свій вир, і все було не до того: навчання, заміжжя, діти, робота… Лиш на пенсії я змогла спробувати те, про що мріяла малою. Почала робити мотанки, розписні прянички-«лялечки». Вабило не просто рукоділля, а саме те, що перегукується з нашими традиціями. Мене почали запрошувати з моїми виробами на різні фестивалі, і скрізь мене незмінно супроводжував мій Володимир. Він мене у всьому підтримував і допомагав усе життя. Мабуть, нещаслива в шлюбі людина не візьметься робити весільні прикраси, тож завдячую йому натхненням до цієї справи.
Мій вінок коштував 30 карбованців, а зарплата була 60
Перший вінок з воску я зробила у 2018 році. Наближалася наша особлива дата — 50 років у шлюбі. Я задумала відтворити той віночок, у якому була на нашому весіллі. Це був білий вінок з воскових та паперових квітів — найбажаніша прикраса наречених того часу. Мода на таку оздобу прийшла до нас із Європи в кінці ХІХ століття, але кожен регіон додав до віночка щось своє: десь вплітали гілочки барвінку, десь пір’я, десь робили кольоровим.
Я пам’ятаю в деталях, як ми з Володимиром купували мій вінок та його бутоньєрку на наше весілля. Це була осінь 1969 року. Ми поїхали в село Гольма — нині це Подільський район. Там дві сестри виготовляли воскові весільні оздоби. Ми замовили вінок, букетики для жениха й дружби та литі свічки для церемонії. Вінок коштував 30 карбованців, свічки — 25, а букетики — по 2,5 карбованці. Це було дорого: до прикладу, моя місячна зарплата тоді складала 60 карбованців. Але ми з Володимиром таки замовили все це, бо дуже хотіли, щоб у наш день все було ошатно.
Прикраси з воску та паперу дуже крихкі, тому зазвичай наречена після весілля вкладала свій віночок під скло в ікону, і він ставав своєрідним оберегом родини. На жаль, мій весільний вінок не зберігся — лише вельон чи як зараз кажуть «фата». Сукня теж не вціліла: як і багато мам того часу, я її пустила на пошиття костюмів «сніжинок» для доньок.
І от я сиділа й думала: як же мені відродити мою втрачену реліквію? Є лише весільне фото та мої власні спогади: які квіточки були, які висюльки. Ніхто мені не розповідав, не показував, як взагалі працювати з воском. Робила все інтуїтивно. Спробувала зробити одну восковичку — це така ніби краплинка з воску на лісці чи дротику — і вийшло. Спробувала зробити квіточку, і так крок за кроком відтворила свій весільний вінок.
Один віночок — це два тижні праці
Уже пізніше я знайшла таки давній взірець воскового вінка у своєї тітки. Він був іншої форми, ніж мій, більше схожий на корону, але я змогла хоча б роздивитися, як влаштована конструкція, які елементи є. Це мені знадобилося в подальшій творчості.
Свої віночки я показую в мережі, знімати й викладати допомагають дочки та онука. Раніше весільний вінок був таким собі показником достатку: якщо наречена з бідної родини — 1 ярус, із багатої — 4. На щастя, нині ми живемо в інший час, і я рада, що кожна наречена може собі дозволити цю неймовірно красиву оздобу. Ціна залежить від розмірів віночка: в середньому від 1500 гривень за вінок. На один віночок іде від 2 тижнів до місяця роботи — це десь 1000 різних дрібних елементів. Дуже тонка й кропітка робота.
Коли я роблю вінок на замовлення, я знаю імена молодят і в кожну квіточку вкладаю молитву, аби Бог подарував їм щасливе й довге спільне життя. Дівчата, які приїжджають до нас і бачать, як ми з чоловіком спілкуємося, часто мене запитують, у чому наш секрет. Перше — це кохання й повага, друге — вміння поступитися, а найголовніше — забути слова «ти повинен, ти повинна», бо все тільки разом. Ну і вміння розділити не лише хороше, але й погане.
Мені так захотілося побути нареченою в рожевому
Зараз я маю колекцію з двох десятків воскових віночків. Тут є і копії давніх, і вже мої власні моделі. Мені захотілося зробити такі віночки не лише в білому кольорі, але й у рожевому, лавандовому, бузковому. Це нетрадиційні кольори, але я хотіла підкреслити ними квіткову ніжність цих прикрас.
На наше золоте весілля мені захотілося побути нареченою в рожевому: рожева сукня, рожевий вельон, рожевий віночок. Володимир теж був ошатно вбраний та з восковим букетиком на грудях як і 50 років тому.
Діти влаштували нам поїздку до Одеси. Ми гуляли Приморським бульваром, зайшли до оперного театру. Скрізь люди робили нам компліменти й фотографували. А коли ми йшли містом уже надвечір, вуличний музикант присвятив нам пісню, і ми станцювали весільний вальс. Це незабутні спогади, і я дуже рада, що здійснила цю свою рожеву задумку. Ці відчуття ні з чим не порівняти — коли ти в центрі уваги, поруч кохана людина, рідні, і танець під світлом ліхтарів та пісня від незнайомця.
Рік працювала на волонтерській кухні, але не витримала нога
У нас є своя пасіка, тож мені є де брати натуральний віск. Чоловік займається бджільництвом, а старша донька Алла ще й практикує апітерапію — оздоровлення з допомогою бджіл. Разом з дітьми ми облаштували на нашому обійсті етносадибу «Медові роси». Це хата чоловікових батьків, їй більше 130 років. Ми все зберегли в максимально автентичному вигляді, оздобили з українським колоритом і почали запрошувати до себе туристів. Люди приїздили до нас відчути атмосферу, посмакувати стравами з печі та оздоровитися, відпочити. Ну і, звісно, всі дівчатка — і діти, і дорослі — коли бачили мої віночки, завжди просили приміряти.
Це все було до вторгнення, звісно. Тоді, 24 лютого 2022 року, ми були шоковані, як і весь світ. Ми до останнього не могли повірити в те, що росія бомбить українські міста. Але коли я побачила ці кадри по телевізору, я не змогла всидіти вдома. Ми з чоловіком взяли причеп до нашого «Жигуля» і поїхали по селу збирати для наших воїнів продукти. Чоловікові 80 було, мені 70, я на протезі, але як можна було нічого не робити? І знаєте, навіть бабці, які не мали грошей, щоб дати, виносили хоча би жменьку квасольки, аби хоч якось пришвидшити Перемогу, чим могли.
Жінки в селі згуртувалися, аби щось готувати із зібраних продуктів. Громада виділила нам приміщення колишньої колгоспної контори, і ми там почали куховарити: варили борщі та закривали під кришки в банки, пекли різні смаколики. Я вдома в печі пекла хліб, пекли вертути з дочкою. Відправляли все те на Одесу, Київ. Херсон. Потім хлопці-бійці навіть одного разу до нас приїздили, подарували нам прапор зі своїми підписами. Наш онук з першого дня вторгнення став до оборони країни.
Ми з Аллою особисто розвозили наші свіжі пиріжки на місцеві блокпости. Люди старалися робити хто і що може. Наша волонтерська кухня працювала дуже потужно: смажили, пекли, варили, консервували, фасували. Хтось ловив рибу й робив тушонки, хто мав вдома свиней — приносив м’ясо. Але десь за рік такої роботи моя здорова нога не витримала темпу, і я мусила взяти милиці, аби розвантажити ногу. А на милицях уже все, не попрацюєш.
9 листопада цього року ми з Володимиром відзначили вже 54 роки в шлюбі. Була святкова вечеря — це для всієї нашої родини дуже важливе свято. Але віночок, вельон я цього разу не вдягала, бо на душі тривога. От повернеться онук з Перемогою, тоді й влаштуємо найгучніше свято.
Знаєте, у мене є така мрія, аби всі хлопці й дівчата, які зараз боронять нашу країну від ворога, поскоріше повернулися додому, до мирного життя. Щоб вони мали обирати весільні віночки, а не захисні каски чи бронежилети. А я працюватиму днями й ночами, аби зробити найкращі, найщасливіші віночки для них усіх.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Перше слово найменшої доньки подружжя Распертових з Донеччини було не «мама», а «там бах». «Їй було дуже страшно. Всі ховалися в підвалі, а ми вдвох з нею залишалися на ліжку», — згадує Світлана, мама-вихователька будинку сімейного типу. Це був 2014 рік, після якого в родини почалися переїзди.
Нині Распертові опинилися на Заході України. На їхньому вихованні десятеро діток, а мешкають вони в домі найстаршого сина родини, який воює в ЗСУ. На Львівщині дітям було складно — вони вперше потрапили в повністю україномовне середовище. Як багатодітній родині вдалося адаптуватися, читайте в матеріалі ШоТам.
Світлана Распертова
Мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу, переселенка
У нашій родині десятеро діток
У нас із моїм чоловіком Олексієм 10 прийомних діток. Вони називають нас батьками, а ми їх — своїми дітьми. Маємо статус дитячого будинку сімейного типу. Першого, 11-річного хлопчика Віталія, ми взяли в родину у 2011 році. Нині він уже дорослий, тому офіційно не вважається нашою дитиною, але ми постійно на звʼязку.
Хто б міг тоді подумати, що коли Віталію буде 23, він захищатиме нас на фронті, а ми житимемо в його будинку за сотні кілометрів від рідного дому.
Останнього хлопчика Дмитра ми взяли цього літа. Він був під опікою бабусі на Донеччині, але та померла. Останні пʼять років ми жили з девʼятьма дітками та не думали брати когось нового, але нам подзвонили з управління соцзахисту на Донеччині, і відмовити ми не змогли.
Старшій нашій дитині Денису зараз 16 років, а найменшій Софійці — 5. Ми виховуємо трьох хлопців і сімох дівчаток.
Перше слово — не «мама»
Перший досвід евакуації у нас був ще у 2014-му. На той момент ми з чоловіком мали в Макіївці пʼятеро діток, і більшість з них були дуже малесенькі. Досі памʼятаю, що перші слова найменшої дівчинки тоді були «Там бах». Їй було дуже страшно. Усі ховалися в підвалі, а ми вдвох із нею залишалися на ліжку. Думала: «Буде як буде».
Евакуйовували нас так званим зеленим коридором. На практиці ж нам сказали: «Їдете на всій швидкості». Бойовики нас випускали, але ніхто не давав гарантій, що ми доїдемо.
Коли зупинилися й поглянули на машину, вона вся була побита уламками.
Три роки ми жили на Одещині в різних населених пунктах, а потім у 2017 році повернулися в Донецьку область — у мене там жила мама. Вона хворіла, і я хотіла були поруч. Так ми перебрались у Білозерське, і це, як зʼясується згодом, знову не назавжди.
Обрали Україну
Росія знову забрала наш дім торік, у 2022-му. Куди тікати цього разу ми не знали, адже безпеки не було ніде. Тому я з дітьми виїхала до Німеччини, де ми перебували чотири місяці. Чоловік з нами не поїхав — не міг залишити сина в ЗСУ одного, без підтримки.
Ми жили в юнацькому гуртожитку. Не можемо сказати, що почувалися як удома. У місцеву школу діти не ходили — підʼєднувалися онлайн до української, а з інтернетом там була біда, бо він дорого коштував і був тільки в підвалі. Коли в одній кімнаті 30 дітей (з усього гуртожитку — прим. авт.) підключалися онлайн, то було важко.
Але не можемо скаржитися — нас добре прийняла нова країна. Памʼятаю, що нам зустрічалися волонтери-українці, які там мешкають по 20-30 років. Та й німці постійно допомагали гуманітаркою. Та розумієте, одній, без чоловіка та з 10 дітьми було тяжко. Дуже тягло назад. Усі навколо допомагали, але не було внутрішнього спокою, тому ми повернулися на Батьківщину.
Будинок відновили майже з нуля
У Німеччині ми познайомилися з родиною, яка на Львівщині теж має дитячий будинок сімейного типу, і спершу оселилися в них. Десь за місяць переїхали в будинок у селі Висоцько Золочівського району, який належить Віталію. Він ніколи тут не жив. Тут узагалі за 18 років протягом короткого періоду часу хтось мешкав, і то лиш в одній кімнаті.
Тож перша проблема, з якою ми зіштовхнулися на новому місці — некомфортне помешкання. Нам одразу впало в око, що тут у літній кухні повністю провалений дах.
Ми думали, що просто полагодимо, але коли зняли його, щоб замінити, то посипалися всі стіни — довелося розбирати.
У самому будинку все пофарбували, підмазали, побілили. Згодом, коли осінніми днями стало сиро, ми замінили вікна. Опалення тут було, а ось воду провели тільки торік.
Нині в нас дуже гарний просторий будинок. Тут чотири житлові кімнати — всі великі та непрохідні. У домі є необхідні зручності: ванна, туалет. Проблема тільки з кухнею — вона маленька й не розрахована на нашу родину, але це так, дрібнички. Вихід ми знайшли — великий стіл поставили в передпокої, і там дітки їдять. Загалом нам тут затишно.
Диктант з української на відмінно
Адаптація діток на Заході не була легкою. Найбільша проблема стосувалася мови, бо ми всі говорили російською. У нас зараз діти — майже всі підлітки, і для них це було тяжко. Через мову їх не одразу сприйняли в нових школах, за першої помилки інші діти називали наших «москалями».
Ми багато говорили на цю тему. Я вислуховувала діток, підтримувала їх. Вдома ми також намагалися говорити українською. Я розуміла — цей перший непростий період переходу треба було пройти. «У житті не один раз нам буде тяжко. Але те, що нас не зламало, зробило нас сильнішими», — казала.
Ще коли ми тільки переїхали, один з наших хлопчиків — Іван — був у восьмому класі.
Памʼятаю, вчителька наприкінці вересня дала його класу диктант з української мови, і наш син (ще на той момент майже не спілкуючись державною) написав його найкраще. Вона була вражена: «Як це так?». І він тоді сказав їй: «Якщо я нею не розмовляю, це не значить, що я її не знаю».
Зараз усі дітки файно балакають. Вони ж щодня спілкуються з однокласниками, які розмовляють українською, тому навіть, мабуть, не помітили, як перейшли. Буває, звісно, у них (та й у нас із Олексієм), що не можуть швидко згадати якесь слово, але, думаю, це невелика проблема.
Тепер у церкву не лише на Великдень
Перший час дітям було складно соціалізуватися. Ми завжди жили в місті, а тут уперше переїхали в село. Звісно, діти сумували за школою, вчителями, друзями. Вони звикли до швидкого темпу життя: уроки — перший гурток — другий гурток — додому ввечері. Завжди було куди піти, чим зайнятися у вільний час.
У селі життя спокійніше, тому на початку дітям було складно це приймати. Але зараз у них починає формуватися нове коло спілкування, і це тішить. Вони, до речі, почали частіше ходити до церкви (а раніше ми бували там раз на рік — на Великдень). Тут, на Львівщині, дітей більше вчать, що треба вірити.
Звісно, зараз уже дітки знайшли собі заняття. Хтось ходить у музичну школу, хтось — на танці чи малювання. Дівчатка відвідували майстер-класи, де робили браслети. Наш Іван пробував себе у футболі, але йому не зайшло, хоча цьому виду спорту тут дійсно приділяють увагу.
На гуртки ми возимо діток у сусідні населені пункти на базі ОТГ, бо в нашому селі немає. Але тут є клуб, завідувачка якого намагається діток хоча б раз на тиждень зібрати, щоб провести якийсь концерт абощо.
Місцеві не стояли осторонь
Ми з чоловіком швидко здружилися з місцевими — тут багато гарних людей. Коли ми тільки приїхали торік, нам жителі села зносили багато харчів: хто картоплю, хто сир. Молоко, сметану носили. Місцева влада знайшла для нас холодильник і пральну машинку. Словом, по-приятельськи, по-доброму нас тут зустріли.
А ще ми товаришуємо з іншими переселенцями: з Луганська, Харкова. Тут таких (разом з нами) три родини. Спілкуємося, підтримуємо одне одного. Коли погода дозволяла, виходили разом на природу, влітку разом смажили шашлик. Марійка з Ігорем, з якими ми познайомились у Німеччині, живуть за 18 кілометрів від нас, і з ними теж підтримуємо звʼязок.
Звісно, хочемо додому, на Схід. Але розуміємо, що повертатися нам нікуди. За ці роки в нас був різний досвід евакуації, і завжди звикнутися мені допомагала внутрішня сила. Головне — не боятися. Зміни — це завжди складно, але вони потрібні. Якщо вам треба допомога — попросіть. Скрізь є люди, і якщо ставитися до всіх навколо з повагою, то так само буде й до вас. Усе можна перебороти.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Укрпошта передала 1 млн гривень для відбудови музею Сковороди у Богодухівському районі Харківщини, який ворог зруйнував ракетою навесні 2022 року.
Про це повідомили у пресслужбі Укрпошти.
«1 мільйон на збереження культурної пам’ятки! Саме стільки в національній валюті ми з вами зібрали з продажу поштових марок та передали на відновлення Національного літературно-меморіального музею Сковороди, що на Харківщині. У нього влучила російська ракета в ніч на 7 травня 2022 року», — йдеться у повідомленні.
Поштовий блок презентували 23 вересня 2023 року на місці знищеного музею у Сковородинівці та у США, у Нью-Йорку.
Читайте також: Під обстрілами рятували коней, а тепер займаються реабілітацією: як відновлюється кінно-спортивна школа на Харківщині
Нагадаємо, Укрпошта на гроші від продажу марки «Руський корабль йди» облаштувала шкільне укриття і відкрила комп’ютерний клас.
Раніше ми повідомляли, що в Україні презентували благодійні марки, намальовані бійцями ТрО.
Фото: Укрпошта.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Міністерство оборони України перед новорічними святами поділилось адвент-календарем для росіян.
Зазначається, що упродовж 24 днів грудня – до Різдва – показуватимуть сюрпризи, які чекають на російських загарбників. Оскільки три перші дні грудня минули, то нам уже «відкрили» три комірчинки.
1 грудня Міністерство оборони України висловило подяку колегам з Міністерства оборони США за незмінну підтримку. Особливо вдячні за надання реактивних систем залпового вогню M142 Himars.
«Ця зброя стала справжньою легендою на полі бою. Вона щодня надсилає вогняні подарунки окупантам та знищує російську техніку на мільйони доларів», – йдеться в повідомленні.
Читайте також: Озброюємо, навчаємо та одягаємо. Як фонд Markus Foundation забезпечує необхідним тисячі бійців 47-го штурмового полку
Advent Calendar: Ukrainian Ministry of Defense edition.
— Defense of Ukraine (@DefenceU) December 1, 2023
Today, we want to say thank you to our colleagues at @DeptOfDefense for their unwavering support, especially for providing us with M142 HIMARS.
This weapon became a true legend on the battlefield. It sends flaming gifts… pic.twitter.com/Xh47QKCB4Z
2 грудня висловили вдячність польським партнерам і Міноборони Польщі. Подякували як за постійну підтримку, так і за надання самохідної гаубиці AHS Krab.
«Краб» стала однією з перших 155-міліметрових артилерійських систем на озброєнні української армії. Ця гаубиця також стала кошмаром для окупантів у вправних руках артилеристів», – розповіли у Міноборони.
Ukrainian Advent Calendar: Day 2
— Defense of Ukraine (@DefenceU) December 2, 2023
Today, we want to express our gratitude to Polish partners at @MON_GOV_PL for their constant support and, in particular, for providing us with AHS Krab self-propelled howitzer.
Krab became one of the first 155mm artilleries in service with… pic.twitter.com/xU70Hm5ApP
А вже 3 грудня висловили подяку британському Міністерству оборони. У нашому відомстві підкреслюють, що Велика Британія була першою державою Європи, яка надіслала зброю ЗСУ, щоб ми могли відбиватися від російської агресії. Цій же країні подякували за один з найкращих сучасних танків – Challenger 2.
«Challenger 2 став ефективною зброєю в професійних руках українських воїнів. Вражаюче поєднання британських технологій та українського таланту допомагає звільняти нашу землю від окупантів», – наголошують у Міноборони.
3rd Day of Ukrainian Advent Calendar
— Defense of Ukraine (@DefenceU) December 3, 2023
Today, we want to thank our British partners @DefenceHQ. The UK was the first European country to send weapons to the Ukrainian army to repel russian aggression. And we are also grateful for one of the best modern tanks Challenger 2.
The… pic.twitter.com/GYaD1XTA4z
Упродовж наступних днів у Міноборони продовжать «відчиняти комірки» адвент-календаря.
Нагадаємо, у Міноборони та ЗСУ запровадили ще чотири стандарти НАТО.
Також ми розповідали, що Міноборони випробовує українські дрони від шістьох виробників.
Фото: twitter.com/DefenceU.
