Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Одна здача крові може врятувати три життя. Історії українців, які стали донорами

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

“Моя кров може врятувати життя”, – саме таку відповідь дасть вам донор, якщо спитати у нього про мотивацію. Щоразу вони діляться частинкою себе з тими, хто цього потребує – хтось здав кров один раз, хтось 10, а хтось і100! Але і цього не досить. За світовою нормою, на 1000 населення потрібно 33 донори. У нас же поки 11-13. Частіше за все люди здають кров адресно, для своїх близьких. Але ж потреба у цьому є завжди і одна така здача може врятувати три життя.

14 червня – Всесвітній День донора. Цей день ще один привід, щоб нагадати, наскільки важливим є донорство крові і долучити тих, хто ще не став донором. Тому ми зібрали для вас історії донорів та дізнались про їх мотивацію, а також що вони відчувають, коли знають, що змогли комусь врятувати життя.

“Я не можу здавати кров, тому шукаю людей, які зроблять це замість мене”.

Людмила Лінник
координаторка ДонорUA

У мене є абсолютні життєві протипокази і мій стан здоров’я не дозволяє мені здавати кров. І це одна з причин, чому я спочатку стала волонтеркою у донорському русі, а згодом і координаторкою ДонорUA. Коли я зрозуміла, що ніколи не зможу здати кров, то спочатку було дуже прикро. А потім я вирішила, що тепер маю зробити так, щоб як мінімум 1000 людей прийшли і зробили це замість мене. Коли я про це розповідала на лекціях, то люди спочатку сміялись, а потім надсилали мені повідомлення, щоб я зарахувала їх до своєї тисячі.

Наша платформа ДонорUA – це єдина в Україні донорська база, на якій можуть зареєструватись люди, які хочуть здати кров і ті, кому потрібна допомога з пошуком. Ми працюємо по всій Україні і зараз маємо вже 37 000 зареєстрованих. Так, цифра вражає, але в масштабах країни вона дуже маленька.

Читайте такожЯк Ася Прядко рятує сама собі життя плетінням пледів (ВІДЕО)

Щоб населення не відчувало дефіциту крові, потрібно, щоб щороку 1 млн людей здавали її щороку. Якщо донор здає цільну кров, то потенційно нею можна врятувати три інших життя. Бо кров розділяють на плазму, тромбоцитарну і еритроцитарну масу. І ці компоненти потрібні різним людям. На 1000 населення потрібно 33 донори, у нас їх поки 11-13. Але це така напівофіційна статистика. Через коронавірус донорів стало ще менше і вже навіть запасів не вистачає. По-перше, люди почали боятись зайвих контактів, а по-друге, ще на початку ніхто не знав, чи можна і коли здавати кров після хвороби.

Зараз також є дефіцит, бо почались відпустки і канікули. Буває, що телефонуєш донору, а його просто немає в країні. Але ж хвороби на канікули не ходять. Тому потреба у донорах є завжди.

Як стати донором?

Якщо ви вирішили стати донором, то оберіть центр крові у вашому місті чи реципієнта, якому хочете допомогти та заплануйте донацію на зручний для вас день. Обов’язково потрібно мати з собою документ, що посвідчує особу – паспорт та індентифікаційний код. Вже у центрі крові вам зроблять всі аналізи, огляне лікар і тоді вже скажуть, чи можете ви бути донором, чи ні. Донор крові в Україні – це здорова людина віком від 18 років, вагою від 50 кг. Якщо з віком та кілограмами більш-менш зрозуміло, то важче зрозуміти, хто – здорова людина. Це – ті, хто не мають протипоказань. Якщо вам властиві хронічні захворювання, приймаєте ліки, стоїте на обліку – донором не зможете стати. Протипоказання можуть бути тимчасові та абсолютні. Обов’язково ознайомтесь зі списком, перед тим, як йти в центр.

Донорство – це дуже відповідально, тому варто дотримуватись правил та харчування перед здачею. Наприклад, потрібно відмовитись від гострої, солоної їжі, за два дні не вживати алкоголь, а у день здачі не палити. У центрах крові в першу чергу дбають про безпеку донора. Людину ніколи не допустять до здавання крові, навіть якщо є мінімальні протипокази. Донорство ніяк не може вам зашкодити. Донор здає кров у повній безпеці, адже центри використовують тільки одноразові стерильно запаковані засоби. 

Якщо ви як і я не можете здати кров з певних причин, то і без цього можна багато зробити для донорського руху. Наприклад, розказати на своїй сторінці про нашу організацію чи зробити заклик до того, що потрібен донор. Люди насправді не замислюються, наскільки це важливо. Ми живемо в якісь своїй бульбашці і якщо мені чи знайомим не треба, то навіщо здавати. Вся проблема в тому, що донорську кров не можна виготовити на фабриці. Її повинна дати людина. І донор може безкоштовно поділитись з кимось цією цілющою рідиною. Ви можете стати супергероєм і врятувати три людських життя, а для цього потрібно просто прийти і закотити рукав на 10 хвилин. 

“У мене з дитинства особливі стосунки з лікарями, тому головна порада для донорів – абстрагуватись”.

Іван Павліш
донор крові, Львів

Вперше я здав кров у 2013 році. Це сталось зовсім випадково. Тоді невідомі напали на мого товариша і поранили його ножем. Терміново потрібно було робити операцію і здавати кров, для відновлення. Я тоді навіть не замислювався, просто пішов і здав. Зараз з товаришем  все добре. 

Я ріс досить хворобливою дитиною, тому часто доводилось бувати у лікарнях. Навіть в школі міг втратити свідомість просто через те, що до класу зайшов лікар. Але тут біда змусила перебороти свої страхи і здати кров. На цьому моє донорство тимчасово призупинилось. Потім у Львові було багато проєктів, коли волонтери здавали кров на потреби маленьким дітям. Я також вирішив долучитись. Це був 2014 рік. З того часу я намагаюсь систематично здавати кров – вже був донором 15 разів.

Як перебороти свій страх? У мене є два неповних кровоздавання саме через те, що мені стало погано – до 450 млн крові не здав, млів десь на 300 мл. Але саме донорство допомогло мені боротись з моїми страхами. Головне – максимально абстрагуватися. Я намагаюсь не дивитись на той пакет крові, а просто беру з собою телефон, роблю селфі, гортаю стрічку новин і все. За 5-10 хвилин кровоздача завершена. 

Кожен донор має розуміти, що ви не тільки рятуєте чиєсь життя, а й маєте слідкувати за своїм здоров’ям. Щоб здати кров потрібно відповідати певним показникам та вживати обмежений перелік продуктів. Перед здачею я їм легеньку вечерю (курятина, овочі), а зранку можу перекусити кашею. У центрі вам дають солодкий чай та печиво.

Я намагаюсь здавати кров раз у два місяці і частіше за все це виходить робити адресно. У сусідньому селі хлопець бореться з онкологією і йому потрібна кров. Тому останні здачі відправляються йому. Ви можете стати донором як адресно, так і просто для зберігання. Якщо маєте конкретного реципієнта, то просто скажете про це на реєстрації –  ім’я пацієнта, лікарня, яке захворювання. Вам видадуть талончик, який ви можете або лишити на реєстратурі, або віддати родичам пацієнта. Основна цільова аудиторія донорів – онкохворі. Але крім цього, кров потрібна і незаплановано – через аварії, опіки, пологи чи у військових госпіталях. Часто крові не вистачає, але ж від цього залежить життя людини.

Читайте також: Зберегти природу і допомогти нужденним: як працює перший банк їжі в Україні

Щоб популяризувати донорство нещодавно у Будинку Воїна у Львові ми проводили забір крові для онкохворих. Також отриману кров передали і у львівські військові госпіталі для наших захисників. Ми змогли зібрати 34 повних дози, які можуть допомогти 300 людям. Таких ініціатив має бути більше. Я прихильник того, щоб створити культуру донорства. Від здачі величезна користь – омолоджується кров,  ти пильнуєш за своїм здоров’ям, здаєш постійно аналізи і можеш визначити потенційні захворювання. Тому донорство – не тільки порятунок інших, а й профілактика свого здоров’я. 

“Стати донором мене надихнув мій дідусь, який у 80 років виглядає на всі 50 і чудово себе почуває”.

Марія Марковська
донорка крові, Львів

Я здавала кров десь 7-8 разів. Мене дуже надихнув мій дідусь.  Йому 80 років, але виглядає на всі 50. Він почесний донор і здавав кров протягом 30-ти років. Дідусь почуває себе чудово, займається спортом, харчується по годинах і не має проблем зі здоров’ям. Після його розповідей мені завжди було цікаво, здати кров і тому я дуже чекала повноліття. Але привід стати донором виявився зовсім іншим. Тоді до Львівського госпіталю поступити бійці, яку мали величезну потребу у крові. Я здала всі аналізи, але один лікар не хотів мене пускати, мовляв, маленька вага. Але я пройшла всі обстеження і змогла здати кров. 

Під час здачі мене дуже зачепили історії медсестер. Розповідали, що приходила 80-річна бабуся, якій вже через вік відмовили у здачі. А вона дуже хотіла якось допомогти бійцям. Тому принесла яблука, печиво і серветки. А ще розказували про чоловіка, якого назвали Святим Миколаєм. Річ у тім, що він приходив і просто залишав пакунок з печивом для донорів, які здають кров. Ці історії мене дуже зачепили. Тоді мені запропонували написати текст про донорство. Я знову прийшла в ту лікарню і здала кров. Відтоді стала донором. 

Також у Києво-Могилянській академії, де я навчалась часто проводили дні донора. Ти можеш вискочити посеред пари, здати кров і повернутися. Це багатьох стимулює. Також ще раз ходила адресно, коли сказали, що студентка Могилянки після нещасного випадку потребує багато крові. Тоді багато людей долучилось, але дівчину врятувати так і не вдалося. Це дуже неприємне відчуття. Важко пояснити, але коли ти віддаєш свою кров, то відчуваєш якийсь зв’язок з людиною, яка її приймає.

Взагалі після здачі крові ти розумієш, що це комусь може бути корисним. Варто йти здавати кров, якщо дійсно цього хочеш. Мене зачепила фраза медсестри: “Кров має бути позитивно заряджена”. Вона розповідала про випадки, коли людей на роботі змушували здавати кров, вони не хотіли і тоді кров не приймалась. Є якийсь такий феномен. 

Якщо ви також вирішили здавати кров, то я радила обов’язково дотримуватись порад лікарів. Після здачі крові може бути легеньке запаморочення, тому бажано піти додому і нічого важкого не робити.

Колись я не послухалась лікарів і все сталось так, як вони казали. Чомусь я подумала, що після  здавання крові пройти 3-4 кілометри до університету – це нормально. Я прийшла на пари, хоча дається довідка, що ти можеш пропустити заняття в цей день і будь-який інший протягом року. На заняттях я відчула потемніння в очах, вийшла в коридор і просто впала. Тоді мені допоміг знайомий і нагодував цукерками. Тому потрібно обов’язково слухати лікарів. 

“Я здавав кров 130 разів. Все почалось з необхідності, а стало сенсом життя”.

Степан Новицький
Заслужений донор України, Вінниця

Я почав здавати кров ще у 2003 році, коли навчався в університеті. Один хлопець захотів зробити сюрприз своїй дівчині і подарувати квіти. А для цього поліз у вікно гуртожитку на четвертому поверсі. Він не втримався і впав. Тому ми всім університетом його рятували. І нам це вдалось. 

Моя історія донорства почалась з необхідності, а вже потім було приємно, що я роблю щось хороше. З часом з’являються думки про сенс життя. І саме в донорстві я його знайшов. Ти наче живеш постійно на автоматі, а коли приходиш здавати кров, то живеш і ще й рятуєш чиєсь життя. Може це звучить і пафосно, але для мене це саме так. 

Я продовжую активно здавати кров, але тепер перейшов на плазму. У 2011 році мені надали звання Почесного донора в Україні, а у 2021- Заслуженного. Я вже перестав рахувати, але всього здавав кров приблизно 130 разів. 

Багато людей надихнулись моїм прикладом. Хтось цікавився, а що ж я за це отримав. На що я відповідаю: сенс життя та добро. Тому багато людей також стали донорами. 

Зазвичай я здаю кров для Дитячої обласної лікарні. Але часто приходжу в лікарню і просять здати адресно, якщо трапилась якась аварія чи операція. Є такий міф, що є потреба тільки в рідкісних групах крові. У мене 1+, але і поширені групи потрібні завжди.  Якщо ви здаєте кров не конкретному реципієнту, то вона поступає в загальний банк крові та використовується в ситуаціях, коли реципієнту потрібне негайне переливання.

Читайте також: Поділись своїм волоссям: як у Львові створюють перуки для онкохворих дітей

Не варто боятися йти здавати кров. В центрах про донорів дуже піклуються, все дуже стерильно та акуратно. За тобою доглядають. Наприклад, якщо я йду здавати плазму, то у мене беруть аналіз крові, біохімію та інші проби. Найменші відхилення від норми і тебе не допустять до здачі, але дадуть рекомендації, як це виправити. До того ж донорство спонукає піклуватись про себе та стежити за своїм здоров’ям. 

“Я став донором, щоб допомагати людям. І створив спільноту, щоб пропагувати донорство серед українців”.

Тарас Целюх
донор, Львів

Вперше я здав кров у 2008 році, коли проходив строкову службу. Після того 8 років навіть не повертався до цього і не задумувався. Але початком своєї донорської діяльності я вважаю липень 2016 року. Тоді я повернувся зі Сходу і мені знайомі сказали, що потрібно здати кров для доньки нашої колишньої співробітниці. На жаль дівчинка не вижила. І ця ситуація мене так сильно вразила, було важко емоційно, що ми хотіли допомогти. а не вийшло. Після того на кожній ротації я здавав кров онкохворим діткам. Хотілося для когось зробити добро. 

Для мене головне і цінно, що така допомога є безкорисливою. Колись прямо в центрі переливання крові до мене підходили батьки і просили здати кров для їхньої доньки. Після цього вони захотіли мені дати хабаря, але вислухали від мене 10-хвилинну лекцію про те, чому так не слід робити і чому важливо здавати кров доброчинно. 

Я вже здавав кров 19 разів. Спочатку було страшно, я до останнього відкладав, але тоді зрозумів, що можу проґавити шанс комусь допомогти. А що може бути гірше? Крім того, я почав робити заклики у соціальних мережах, щоб і інші люди долучались до донорства. Ми з моїм товаришем якось балакали і вирішили створити групу, щоб закликати більше людей.

Так минулого року створили спільноту “Твоя кров рятує”, де запрошуємо інших до переливання та пропагуємо донорство.

Спочатку оголосили про похід до центру здачі крові у Львові та Івано-Франківську. В обох містах прийшли по 3-4 людини. Так, не багато, але це вже щось. Бо ми боялися, що взагалі ніхто не прийде. Зараз вже у нашій спільноті є 1000 людей і 30% з них – активні донори. Якщо хтось  боїться здавати кров, то ми проводимо для них екскурсії в Центри та показуємо, що весь процес безпечний та стерильний. 

Колись одна моя подруга сказала: наша кров – це енергія для когось. По суті, це батарейки, і якщо у когось мало енергії, ми можемо з ними поділитись. Донор – це людина, яка дійсно може врятувати чиєсь життя. І це найголовніша мотивація. До того ж я десь прочитав, що донори живуть на 5 років довше. Чудовий додатковий стимул. 

Суспільство

Полк Валерія Маркуса отримав від благодійників 55 пікапів вартістю $1 млн

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Український військовий і відомий блогер Валерій Маркус показав 55 позашляховиків Toyota Hilux, що надійдуть до його підрозділу — 47 батальйону, який нещодавно розширився до окремого штурмового полку.

Пост Валерій опублікував у своєму телеграм-каналі.

Зі слів Маркуса, кошти на пікапи — а саме мільйон доларів — зібрали благодійники лише за 2 дні.

«Моє дитяче серденько тремтить від захвату, коли бачу на фото 55 пікапів, які вже прибули в Антверпен. Це 55 пікапів Toyota Hilux, на які ВИ зібрали мільйон євро за два дні. Для нашого підрозділу… мільйон баксів… за два дні… (Пішов плакать)», — написав він.

Відзначимо, що в кінці травня Валерій Маркус закликав українців зібрати гроші на пікапи для свого підрозділу. Він тоді написав, що транспорт — одна з найважливіших потреб на фронті.

Читайте також: «Час поговорити». Як працює проєкт взаємної психологічної підтримки українців під час війни

«Наразі з купівлею автомобілів — велика проблема навіть у Європі. Але нам пощастило, ми знайшли в Лівії 55 пікапів Tayota Hilux 2017 року», — написав Валерій Маркус.

Ця кількість машин повністю закриє потребу підрозділу. Щоб викупити усю партію, не вистачало 20 мільйонів гривень.

Про підрозділ

47-й окремий мотопіхотний батальйон — формування у складі Збройних сил України, створене із добровольців Київської області. Командир батальйону — Іван Шаламага. Учасником батальйону є ветеран російсько-української війни, письменник, блогер, Валерій Маркус.

Нагадаємо, 47 окремий батальйон ЗСУ показав нічне полювання на ворога.

Фото: t.me/valerii_markus.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

«Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Вікторія Вахрушева – харків’янка. Напередодні повномасштабного вторгнення вона працювала над новим проєктом з контекстної реклами та разом із друзями мріяла про створення власної компанії. Але війна зруйнувала всі плани й змусила дівчину разом із чоловіком виїхати до Львова.

У новому місті подружжя одразу почало допомагати рідному місту. Вони шукали дефіцитні медикаменти, предмети гігієни та будь-що, про що просили харків’яни. Згодом бажання допомогти переросло в повноцінне волонтерство. Гуманітарні вантажі з Європи, запити з різних регіонів та все, чого потребували люди з прифронтових та тилових територій.

Так Львів став для Вікторії не лише прихистком, а й місцем, яке дозволяє спрямувати свої сили на порятунок інших. Сьогодні дівчина переконана: після перемоги залишатиметься у волонтерстві, адже попереду реабілітація бійців та відновлення зруйнованих будівель. А ще – повернення до Харкова. Міста, яке змінилося й навчилося боротися за своє.

Ми планували створити власну маркетингову компанію

До повномасштабного вторгнення я жила в Харкові. Намагалася працювати у всіх місцях, де це було можливо. Вдень займалась контекстною рекламою, а після шостої вечора їхала допомагати в татовому магазині. Тож мій робочий день закінчувався мінімум о дев’ятій. Я постійно була чимось зайнята. 

Паралельно ми зі знайомими готували новий проєкт. Мене покликали як тренерку з контекстної реклами. Оскільки учасники проєкту жили не лише в Харкові, кілька разів на місяць ми зустрічалися в Києві і я проводила лекцію. Взагалі ми планували створити власну маркетингову компанію. Це все було в такому вільному, ненав’язливому форматі. Просто друзі покликали, а я погодилася.

У лютому я вдруге захворіла на коронавірус, тому весь час була вдома, лікувалася й чекали на чергову поїздку до Києва. Думала, ми продовжимо лекції, будемо розвивати цей проєкт, виходити на новий рівень. Але не судилося.

Вікторія Вахрушева. Волонтерка. Харків

Напередодні війни в Харкові відчувалася напруга

За тиждень до вторгнення в місті побільшало військової техніки, біля нашого будинку стояли бронемашини, було багато поліції. В повітрі відчувалася напруга. А ще було страшнувато, але ми з друзями не вірили, що все це можливо.

22 лютого ми зустрілися з нашим другом і якраз думали, чи можлива повномасштабна війна й що нам робити, якщо все почнеться. Адже наші будинки розташовані біля Окружної дороги, не так далеко від Білгородського шосе. Ми говорили, а паралельно чули гул техніки. Тієї миті ставало дуже страшно.

У ніч на 24 лютого ми з чоловіком дивились відео про тривожні валізи, обирали, що саме необхідно зібрати, складали перелік покупок, думали, що необхідно заправити повний бак бензину. А потім пішли в ліжко. Через тривожність і збитий графік я не могла заснути й просто лежала. А потім почалися вибухи. Я одразу зрозуміла, що відбувається, почала будити чоловіка. 

Харків за кілька днів до війни

Я почувалася дуже дивно. Мені було страшно, але паніки не було. Увесь час думала: «Так, мені не можна панікувати, не можна! Адже в паніці я буду робити багато помилок. Потрібно тримати себе в руках». 

Тієї ночі в квартирі було спекотно, вікна відкриті, й ми дуже добре чули всі вибухи. Згодом вони наче затихли і я почула, як прокидається Харків. Якоїсь миті стало дуже шумно, зокрема, через автомобілі, які неслись на повній швидкості.

Люди гинули від російських снарядів просто в чергах по воду

Перші години війни я думала над виїздом з міста. Ми навіть спробували, але через шалені затори, постійні вибухи й нестачу бензину було очевидно, що далеко доїхати не вийде. Зрештою, ми поговорили з близькими й вирішили повернутися. І ще тиждень провели в Харкові.

За кілька днів почалися проблеми з питною водою. У нашому районі її просто неможливо було знайти, а в сусідньому росіяни з «Градів» обстріляли житловий масив. Влучили в натовп людей, які стояли в черзі по воду. Тоді загинули звичайні харків’яни, які просто хотіли набрати води. Згодом виявилося, що очевидцем став наш знайомий. Вибухова хвиля була настільки сильною, що відкинула його назад у під’їзд. Це був третій чи четвертий день повномасштабної війни. 

Так само ми не могли знайти навіть скотч, аби обклеїти війна. Щойно виходили на вулицю – вибухи. І ніхто не розумів, чи це працює наша протиповітряна оборона, чи це «прильоти». І, звісно, дуже бракувало сил. Через стрес ми не їли впродовж п’яти днів. Та якоїсь миті зрозуміли, що не можемо навіть добігти до метро, тому вирішили поступово повертатися до нормального харчування.

Останньою краплею стали обстріли ОВА та телевежі

За цей тиждень у Харкові траплялося різне. Постійні спалахи, гучні звуки, страх і думки про те, що потрібно якомога швидше виїжджати. Якось, коли лишень світало, я сиділа на кухні й почула, як щось стріляє. Ближче. Ще ближче. Кожні 20 хвилин звук ніби наближався. Чоловік сказав, що я перенервувала, але коли за 300 метрів від нашого будинку підбили БТР – повірив. І навіть коли вибухи були настільки сильні, ніби це все відбувається просто під будинком, – це не було найстрашнішим для мене. Я трималася.

Але коли прилетіло в будівлю Харківської ОВА, коли намагалися поцілити в нашу телевежу й весь дім просто трясло… Почала відчуватися шалена напруга, що тривала вже не години, а дні. Ось це вже було занадто складно. Головний біль, серце виривається, панічні атаки, замкнутий простір, постійне світломаскування, відсутність води – я не витримала й вирішила, що час їхати.

Читайте також: «Надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

Зателефонувала подрузі й сказала: «Так, все, Іро, їдемо». Вона тоді перебувала в Дергачах (місто під Харковом, – ред.), тож ми домовились забрати її о 06:30 ранку. Попередньо – зідзвонитися за годину. Вирішили їхати з татом та друзями, всі разом – колоною. Але Іра просто вимкнула телефон, бо дуже боялася евакуюватися. Психологічно це дуже важко, коли родичі й друзі відмовляються їхати. Хоча є автівка, є вільне місце. А вони просто не хочуть.

Покинути країну? Я хочу бути корисною для неї

Аби виїхати, нам потрібно було перетнути весь Харків. Ми рухалися повільно й було дуже страшно. Перший тиждень війни, а ти бачиш згорілі машини, зруйновані будівлі, блокпости й безлюдні вулиці. До цього ми не виходили далеко: продукти купували неподалік від будинку. Ми не бачили цього.

Крім того, за день до нашого виїзду росіяни обстріляли з «Градів» міський центр переливання крові. І ось ми його проїжджаємо: вся дорога побита, потрощена, чорні житлові будинки, лежать дитячі іграшки, якийсь одяг. Їдеш по місту й просто розумієш, що це все – розбиті життя. Я не знаю, чи живі ці люди, де вони. Це все дуже важко.

Дорога Харків-Львів

Із Харкова ми виїхали з моїм батьком та його родиною. Тоді, в дорозі, ми з чоловіком ще не до кінця розуміли, куди саме їхати. Тато хотів, аби його дружина й дитина виїхали за кордон, а він – повернувся, аби перевезти своє підприємство. Адже там дуже багато людей, за яких він несе відповідальність. А ще батько думав, що я поїду з його дружиною, а чоловік залишиться з ним.

Та в мене був блок: я не хотіла покидати свою країну. Хотіла залишатися тут, поруч із чоловіком, разом допомагати. До того ж я не можу просто сидіти й нічого не робити. Ще в Харкові я розуміла, що хочу займатися волонтерством, бути корисною для України. А виїхати за кордон я завжди зможу.

Тому наші з татом шляхи розійшлись у Вінниці. Натомість нашим пунктом призначення став Львів. Ми вирішили їхати туди, де в нас є знайомі, і вже на місці вирішувати, куди рухатися далі. У дорозі я списалася зі своїм дядьком, який на той момент вже два роки жив у Львові, і зрозуміла, що ми можемо залишитися в нього.

Ця квартира згодом стала своєрідним конвеєром: там побували всі, кому потрібно було десь зупинитись чи просто переночувати. Наші родичі, бабусі, дідусі, мама, люди з Києва. Ми намагалися допомагати всім, а дядько не встигав змінювати постільну білизну.

На другий день після приїзду до Львова ми почали волонтерити

Перші дні ми не знали, скільки пробудемо у Львові. Здавалося, що їдемо на п’ять днів. Хотілося вірити, що незабаром можна буде повертатися додому. Але через два дні снаряд влучив у двір нашого будинку в Харкові. Частина квартири залишилася без вікон, і нам стало зрозуміло, що повертатися поки що ніхто не буде.

Приблизно місяць у мене було постійно відчуття провини за те, що я покинула свою домівку, своїх родичів і виїхала. Звісно, у Львові також відчувалася певна напруга. Але було дивно, коли ти просто йдеш по вулиці, щось працює, ходять інші люди. У це було складно повірити. Як це: люди ходять і живуть. У наших друзів теж були подібні відчуття.

Вікторія разом із чоловіком

Але ми практично відразу почали себе чимось займати. Приїхали сьомого березня, переночували і вже наступного дня купували ліки для харків’ян. Спочатку не розуміли, куди йти волонтерити. Просто впродовж тижня шукали, купували та відправляли додому все, про що нас просили.

Ще десь місяць мене продовжувало картати почуття провини. І ніби головою розуміла, що це неправильно, адже ми робили багато корисного. Але все одно дуже хвилювалася. А на другий місяць сусіди в квартирі дядька запитали, куди можна сходити, аби смачно поїсти й погуляти. І тоді я зрозуміла, що навіть не знаю, що їм порадити. Бо ми весь час зайняті допомогою.

Замість криків про «утиски» можна бодай спробувати говорити українською

Загалом під час адаптації у Львові мені було складно тільки через власні хвилювання за домівку. Щодо мови – я одразу переключилася на українську, не було жодних бар’єрів, страхів, що можу зробити помилку. Та й стресу також не було. 

Мені здається, кожна людина самостійно вирішує, якою мовою їй спілкуватися. Але ж ти можеш почати відповідати українською. Ти ж її розумієш. Та хтось дуже боїться здаватися дурним. І я в цьому переконана, бо маю чимало друзів, які просто бояться «неправильно» говорити українською. Хвилюються, і після цього в них з’являється захисна реакція. Мовляв, «а чому ви нас тут утискаєте?». Хоча можна бодай спробувати почати спілкуватися українською.

У повсякденні я не завжди говорю українською, адже це теж непростий психологічний рубіж. Все одно ще важко перейти на державну мову абсолютно з усіма. Я провела дитинство в Дергачах на Харківщині, і там більшість людей розмовляють суржиком. Трішки грубим, але з невеликою кількістю русизмів. А у Львові це може здаватися дивним. Може, комусь буде навіть смішно від того, як ми з подругами, які також з Дергачів, спілкуємося. Попри це я вирішила, що почну бодай зі свого суржика. Якщо хтось сміятиметься – в мене вже стояв психологічний блок. Ну і смійся.

Волонтерки

У моєму оточенні на українську перейшли чимало людей. Тому й мій перехід всі сприймають нормально. Але бувають і дивні випадки. Якось зателефонував дядько, який на фронті, попросив знайти йому тактичну аптечку. Я відповіла українською. А він каже: «Віко, це що, ти? Я тебе не впізнав, бо ти українською розмовляєш». І це мене дуже розвеселило, ось цей подив. А аптечку ми знайшли й відправили.

Звісно, інколи я забуваю слова, задумуюсь, намагаюсь згадати. Але у Львові українськомовне оточення, і часом це допомагає. У мене і в Харкові весь інформаційний простір був українським. Але для мене це одна українська, а у Львові – трохи інакша.Та попри все у Львові мені дуже комфортно.

Люди телефонують та просять допомогти, а ми не відмовляємо

Усе почалося з дзвінка моєї знайомої з Краснограда, що на Харківщині. Вона волонтерка і попросила допомогти з адаптацією у Львові. Адже в пошуках ліків ми об’їздили практично все місто і вже трохи орієнтувалися. Ми зустрілися, познайомилися з її друзями. Виявилося, що до Краснограда приїхало багато переселенців. А ще там були мої мама та вітчим. І я подумала: навіщо обирати, куди йти й чим займатися, якщо я можу просто допомагати своїм близьким? 

Відтак ми написали заяву на вступ до Красноградської волонтерської організації. Вона працює вже два роки й допомагає безхатнім тваринами. Після повномасштабного вторгнення команда перекваліфікувалася й почала допомагати переселенцям. І почалося: гуманітарка з країн ЄС, фасування, робота на складі. До якогось моменту ми працювали разом, поки не зрозуміли, що є сили та можливість допомагати не лише Краснограду, а й іншим регіонам.

Волонтерський склад

Зараз у нашому фокусі Харківщина, Київ, південні регіони, Донеччина та Луганщина. Також допомагаємо центральним та західним областям, в яких дуже багато переселенців. Люди просто діляться між собою нашими номерами, набирають, просять якось допомогти. А ми не відмовляємо. 

Тобто у нас немає чіткого профілю: ми приймаємо фури з гуманітарним вантажем, медициною, їжею, кормами для тварин, предметами особистої гігієни.

Ми прийняли понад сто тонн гуманітарної допомоги

Сьогодні ми вже самостійно їздимо й зустрічаємо гуманітарні вантажі в Польщі. Нещодавно було відрядження: зустрічали гуманітарку з Італії. Інколи нас просять про допомогу волонтери з інших організацій. Передати щось їхнім родинам за кордоном, забрати якісь речі. Це може бути що завгодно, навіть іграшки для дітей. Але якщо ми їдемо, то просто не можемо відмовити. 

Наша команда – це п’ять дівчат та четверо хлопців. Інколи допомагають мої друзі з Харкова. Коли, скажімо, приїздить одразу 40 тонн гуманітарки й потрібно швидко все розвантажити. Приємно, що ніхто не відмовляється. Попри те, що всі працюють. Вони відпрошуються з роботи і йдуть до нас. Бо це важливо – допомагати іншим людям. 

Волонтери збирають гумдопомогу в Харків

Якщо підсумувати, то загалом ми прийняли чи доставили понад сто тонн гуманітарної допомоги. Точну цифру підрахувати складно, оскільки ми змінювали склад і зараз працюємо незалежно від інших організацій. А ще був період застою. Друга половина травня – початок червня. Нам просто нічого було відправляти, бо ніхто нічого не передавав. Ось це був дзвіночок: Європа втомилася.

Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти

Думаю, після перемоги я продовжу займатися волонтерством. Просто будемо ставити інші цілі. Можливо, будемо допомагати з ремонтом зруйнованих будівель. Або з реабілітацією поранених бійців та цивільних. Єдине, що я знаю точно, – ми будемо працювати й надалі, не покинемо цю справу.

Я зрозуміла, що мені важливо допомагати іншим. Може здаватися, що я це роблю для когось. Але насправді й для себе також. Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти.

Також планую продовжувати роботу в контекстній рекламі, можливо, перейду на інший рівень. У мене завжди так: чим більше я працюю, чим більше я зайнята, тим більше з’являється часу для чогось нового. Не знаю, як це влаштовано, але я справді встигаю зробити багато всього.

Волонтери з прапорами України

Харків нарешті зрозумів, що означає «захищати своє»

Війна дуже змінила харків’ян. Вони почали ненавидіти свого «сусіда» ще більше. Містяни зрозуміли, що для них означає Україна. Зрозуміли, що вона значно важливіша, ніж здавалося. Дуже багато моїх знайомих, які «поза політикою», які раніше не хотіли навіть заглиблюватись в питання ймовірного нападу, почали нарешті все розуміти. Прийшло усвідомлення, що над нами добряче працювали в плані промиванні мізків. У людей справді змінилися цінності.

У багатьох «разрушился мир» і тепер вибудовується новий світ. Прийшло розуміння, що ми – окрема держава. Навіть ті, хто, здавалося, вірив в «русский мир», нарешті усвідомили, що ми зовсім інші люди. І ніяк не можемо жити разом із росіянами. Ніколи в житті.

А ще багато людей зрозуміли, що готові захищати свій дім. Бодай якось. Навіть не знаючи, як саме. Люди зрозуміли, що для них означає «своє». Ті, хто раніше просто плив за течією й не міг визначитися, усвідомили, що наш дім – Україна. Нарешті з’явилося розуміння, що харків’янин – це не просто людина, яка живе в Харкові. Бо Харків – це наш український дім.

Авторка: Євгенія Циганок.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

Українська «Армія дронів»: перші безпілотники вже вирушили на фронт

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Першу партію безпілотників, надісланих українцями в межах проєкту «Армія дронів», вже відправили на передову.

Про це повідомив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров у телеграмі.

За його словами, українці, які надсилають свої дрони на потреби армії, додають до них листи з побажаннями для військових та своїми історіями.

«Найбільше нас вражає навіть не єдність українців у бажанні віддати свій дрон на допомогу армії, бо єдність українців вже стала легендою. А те, що ви докладаєте до дронів листи. Написані від руки. З побажанням перемоги, з описом дрона або своєю історією», – розповів міністр.

Федоров також закликав українців не зупинятися й надалі передавати безпілотники й жертвувати кошту на закупівлю новин.

«Ми цінуємо внесок кожного з вас. Хто жертвує 10 гривень і мільйон гривень! Ми цінуємо кожний дрон, кожний лист. Кожне ваше зусилля, щоб допомогти ЗСУ!», – додав очільник Мінцифри.

Про «Армію дронів»

На початку липня стало відомо, що Міністерство цифрової трансформації, Генштаб ЗСУ та платформа UNITED24 збирають «Армію дронів» для українських військових. Пріоритет проєкту – 200 професійних безпілотних авіаційних комплексів тактичного рівня для повітряної розвідки.

Такі дрони можуть літати до 24 годин на відстань до 160 км та на висоті до 5 км. Вони оснащені декількома камерами з тепловізором, датчиками положення та програмним забезпеченням. Їх складно помітити і ще складніше – збити.

Мінцифри та Генштаб планують закрити дронами всю лінію фронту шириною близько 2 470 км. Безпілотники дозволять моніторити дії окупантів, змінювати військові стратегії й зберегти якомога більше життів наших військових. Аби допомогти ЗСУ і долучитися до збору достатньо переказати кошти через платформу UNITED24. Або передати армії власний дрон. 

Нагадаємо, чеські фахівці розробили та зібрали безпілотник спостереження Bivoj, який незабаром може використовувати українська армія.

Також ми повідомляли, що ударні дрони спецпризначенців СБУ знищили одразу три танки та одну БМП-2 російських окупантів.

Фото: t.me/zedigital.

Відео дня
Читати далі