Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Нас вважали диваками, а ми хотіли свободи». Історія родинної екоферми «Лиманська коза» на Херсонщині

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Залишити місто та створити екоферму з виробництвом сиру – це не було планом, але стало реальністю у житті. Олена та Валентин Бєлозеренки – містяни, які хотіли жити вільно, серед природи. Сьогодні щасливе подружжя має з два десятки кіз та частує туристів 14 видами сирів на власній фермі «Лиманська коза» біля мальовничих Станіславських гір Херсонщини. 

Олена Бєлозеренко

Засновниця екоферми «Лиманська коза» в селі Станіслав Херсонської області

Усе почалося з переїзду: ми вирішили залишити Херсон 

Ми з Валентином одружились рано і живемо разом вже 35 років. Він займався виробництвом металопластикових вікон, а я працювала у Херсонському музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Нам хотілося жити «на волі» – так ми це називаємо. Тобто у своєму домі, щоб бачити простори та наблизитись до витоків природи, а не тіснитись у гамірному місті. Наш вибір зупинився на селі Станіслав, що в 40 кілометрах від Херсона. 

Це місце неймовірної природи. Раніше я думала, що таке буває лише за кордоном, десь в Іспанії чи Греції, але точно не тут, поруч із містом. Високі глиняні береги наче порізані ярами та балками, а за ними – лише море і де-не-де чути звуки птахів.

Засновники ферми Валентин та Олена Бєлозеренки

Ще впродовж 5 років після переїзду я працювала в театрі і возила гастролі, та, на жаль, здоровʼя теж дало про себе знати. Тоді став вибір: або повернутись до міста і працювати в театрі, або остаточно залишитися в Станіславі. І ми з чоловіком обрали другий варіант.

Першими були кози Білка та Стрілка

На другий рік після переїзди ми вирішили, що маємо вживати лише здорову їжу, тому потрібне молоке. Як добре, що ми не ризикнули завести корів! Натомість взяли звичайних кіз на ринку. Назвали Білка та Стрілка. Добре памʼятаю, як куштували вперше видоїне молоко – сподобалось. А як почали читати про користь козячого молока, то абсолютно переконалися, що це правильний вибір. Адже молоко виявилося джерелом кальцію, цинку та пробіотиків, що укріплюють імунітет та відіграють важливу роль у роботі шлунково-кишкового тракту.

Доволі швидко молока для нас з чоловіком стало забагато – козочки добре «працювали». Тож ми почали робити бринзу для себе та пригощати друзів. Якоїсь миті нам почали пропонувати купувати нашу бринзу.  Коли я йшла з театру, ми вже мали породистого козла та дві кізоньки, теж породисті, які давали не 2 літри молока, а цілих 5. І понеслося!

Читайте також: Де відпочити на вихідних? Сім унікальних місць Херсонщини, які варто відвідати кожному

Усьому вчилися через інтернет

Це була зима, часу було предостатньо, молока – також. Якщо чоловік більше вивчав, як доглядати кіз, то я взялася за виробництво сиру. Натрапила в інтернеті на Козовод-форум, де збираються ветеринари, сировари та садівники. Це справжня спільнота козоводів, де більш досвідчені дають поради, відповідають на конкретні питання та діляться власним досвідом. Зайшла, зареєструвалась і певний час просто читала все, що було на форумі.

Вперше звернулась, коли породиста коза народила, але не годувала своїх козенят. Мені потрібно було їх рятувати. На форумі відгукнулися ветеринари і пояснили, що і як робити.

Робити сири я навчилася на тому ж форумі. Досвідчені сировари часом виставляють свої рецепти та фото, а інші діляться власним досвідом у коментарях: «Робили за вашим рецептом, вийшло чудово. Ми ще додали це і оце – подивіться». Тепер я і сама допомагаю новачкам: коли б не прийшов запит на допомогу, я завжди рада поділитись тим, через що ми з чоловіком пройшли та що вже знаємо. 

Усе з «нуля» та власними силами

Коли я залишила роботу у театрі, то пішла до центру зайнятості. Щойно там почули про наших кіз, як запропонували пройти програму для підприємців-початківців. Після цих курсів я отримала одноразову фінансову допомогу на відкриття бізнесу. Ця сума залежить від рівня попередньої зарплати, тож для кожного вона різна.

На ці кошти ми придбали спеціалізовану холодильну камеру для визрівання сирів. Вона облаштована деревʼяними поличками, має регулювання не лише температури, а ще й вологості та провітрюваності. Переважно ми виготовляємо сири сири, яким потрібно кілька днів на визрівання, та й виробництво у нас невелике – поки що цієї камери вистачає. Іншого фінансування ми не отримували. Хоча я брала участь у тренінгах від Херсонського обласного центру «Успішна жінка», що організовувала Олена Микитась. 

Читайте також: Врятувати 1909 пляшок. Як на Закарпатті артисти створили Lay Bottle – майстерню посуду з використаних пляшок

Якщо ви думаєте, що бізнес – це часто жорстка конкуренція, то це не про нас. На тих тренінгах я познайомилась з жінкою на ім’я Тетяна. Вона сама переселенка з Донбасу, яка почала розводити курей. Ми швидко порозумілися, адже я також із сфери тваринництва. Так Тетяна настільки надихнулася нашими козами, що також завела й зараз має ще більшу ферму. Знайомі дивуються, кажуть, що ми власноруч створили собі конкурента. А я радію, що ще одна людина знайшла джерело натхнення та розвитку.

Усім заправляє коза на ім’я Ласка

Зараз на фермі маємо 15 кіз, цьогоріч наше стадо збільшилось до 22 особин. Поки що ми обмежені кормами і житлом для кіз на зиму, тому продаємо козенят. Тим паче, вони у нас породисті.

У кіз – абсолютний матріархат. Нашу головну козу звати Ласка, а характер виявився у неї зовсім не ласкавий. Поки вона не поїсть – ніхто не може наблизитися до їжі. Та водночас саме Ласка всіх збирає до стада, всіма керує і, на диво, дає найбільше молока. 

Інша коза – іспанська Мілка. Ще одна – Фея, кольору кави з молоком та з довгими вушками. А ще Аза, Герміона, Герда, Марта, Софі… Крім того, ми називаємо і всіх козенят, ба навіть тих, яких продаємо чи віддаємо іншим козоводам для розведення. Ми близько спілкуємось з усіма господарями наших вже дорослих козенят, обмінюємося фотографіями. До речі, імена так приживаються, що нові господарі їх не змінюють. 

Приймати туристів запропонували діти

Я мала залишити театр, тому що поєднання господарства, роботи у місті та постійної дороги погано вплинуло на моє здоровʼя. Та все ж це стільки років мого життя, а колектив став наче частиною сімʼї. Хіба це може просто так закінчитись? Як бути далі?

Наші діти на той час вже були дорослі і самостійні: донька Владислава була режисеркою у нашому театрі, а тепер працює у Києві, син Володимир – хореограф та фотограф. 

Діти підтримали мій вибір піти з театру, а також допомогли нам придбати перших кіз, платити за газ взимку. Донька запропонувала приймати туристів на фермі й взялась за рекламу в Інтернеті. А син організував групу туристів з Одеси та ще й екскурсію Станіславськими скелями. Завдяки дітям ми відчували себе абсолютно спокійно.

Та й колеги з театру стали нашою підтримкою і часто гостювали на фермі. Кожен допоміг так, як міг. Наприклад, мій колишній керівник – директор театру Олександр Книга – віддав нам різний садовий інвентар: столи, лавки, гойдалки та інше. Він сам був у захваті від наших кіз та смаку сирів, а згодом став також привозити до нас туристів. 

Читайте також: Сушить шкіру та викликає алергію. Розвінчуємо міфи про екологічну косметику

Розквіт локального туризму під час пандемії

Під час пандемії такі сімейні вилазки та тури стали ще більш актуальними. Ми приймаємо і туристичні групи по 20-30 людей, що приїжджають до нас автобусами з різних міст, і сімейні пари з дітьми. 

Діти, щойно побачать кіз, біжать до них гратися та обійматися – такі у нас ніжні кози. А ось батьки іноді наче соромляться доторкнутись до тварин, тримають дистанцію, спостерігають та усміхаються. Однак після екскурсії від мого чоловік вже ніхто не може втриматися! По-перше, він дійсно дуже любить тварин, а по-друге, дуже багато читає і спостерігає, тому розказує цікаві історії. А це не може когось залишити байдужими. 

А кози наші – надзвичайно соціальні, тактильні та ласкаві. Вони наче іграшкові. А ще – нереально фотогенічні! Тож туристи часто фотографуються з ними для соціальних мереж. Був у нас для цього навіть маленький козлик: він навчився подавати «лапку» та став улюбленцем для фотографування. Тож ми його так і назвали – Селфі. Ми віддали його, як і всіх хлопчиків, на інші ферми. Та нові господарі так і залишили його імʼя.

Також туристи та гості полюбляють прогулянки околицями ферми. Місцеві пейзажі нікого не залишають байдужими. Найкраще тут, звичайно, у весняно-літній період, тому і гостей у ці місяці – найбільше. Після прогулянок фермою та околицями ми проводимо дегустацію сирів, а віднедавна – й вина.

Шукаємо оригінальні рецепти та незвичні поєднання

Ми з чоловіком поділили обов’язки: він більше дбає про кіз, а я – про сири. От сьогодні я готувала декілька видів сиру: качотту зі шпинатом, фету і дві бринзи, а просто зараз (під час нашої розмови, – авт.) варю адигейський. А ще качотта вистигає у холодильнику. Цікавий сир: веде себе абсолютно як твердий, однак визріває 5-7 днів. Тому вона – якраз для нашого малого виробництва.

Коли приїжджають туристи або просто гості, ми частуємо їх сирами. На дегустації я подаю до 14 видів та різновидів сирів. Бринза, фета, адигейський, рікота, Белпер Кнолль (маленькі кульки твердого сиру зі спеціями), халумі, качотта – всього 8 видів. А от різновидів маємо більше. Наприклад, качотта у нас є різна: зі шпинатом, сухофруктами, горіхами, гуньбою, паприкою, базиліком та навіть в’яленими томатами.

Думаю, сири з коров’ячого та козячого молока суттєво відрізняються. Наприклад, халумі та адигейський сири у нас значно смачніші. Халумі – це сир, який можна підсмажувати як на грилі, так і на сухій пательні. Ми знайшли оригінальний кіпрський рецепт – сир з козячого молока та мʼяти. Це неперевершений освіжаючий смак та аромат. 

Якщо ж ви колись куштували адигейський сир із коровʼячого молока, то, напевно, памʼятаєте його пружність. Натомість козячий – просто тане в роті! Це поєднання ніжності та насиченості в одному сирі.

Раніше ми також намагалися робити вино, але зараз просто купуємо у місцевого жителя. Валерій родом з Молдови і виробляє напій за родинним рецептом. Якщо у вас домашнє вино асоціюється з міцним та кріпленим, таким, що «по ногам дає», – то це точно не про вино Валерія! У нього тоді виноградний сік – мʼяке і ароматне вино.

Читайте також: Місце сили та свободи. Історія містянки, яка досліджує феномен українського села

Мріємо побудувати готель для туристів

Ми живемо у Станіславі вже дев’ять років. Якщо чесно, мені не віриться, що минуло вже стільки часу. Згадаю, день коли ми щойно переїхали. Тоді здавалося, що нас ніхто не бачить і ніхто не знає. З усіма віталися та усміхалися, у відповідь – також усмішки та привітання. А виявилося, що насправді в селі це значна подія – коли хтось приїжджає!

Напевно, нас вважали диваками, які кинули місто, приїхали в село, ще й розвели кіз. Але з часом ми з усіма познайомились та подружились: тут дійсно живуть відкриті та щирі люди.

Щаслива, що ми обрали саме це село: тут не лише мальовничі краєвиди, а й чуйні люди. Поки не переїхали, я і не здогадувалася, що Україна така прекрасна. Хоча разом з театром обʼїздила всю країну, однак зовсім не очікувала, що тут, на Херсощині, краще, ніж в за кордоном.

Єдина наша проблема – в Станіславі немає, де зупинитися туристам. До нас часто приїжджають і запитують, чи можна залишитись на ніч. Ми з чоловіком маємо велику мрію, і колись ми її здійснимо – побудуємо готель. Ми і місце маємо, та поки концентруємо наші зусилля та ресурси на сироварні та побудові житла для зимівлі кіз.

Мріємо, аби це був не просто готель, а цілий комплекс здорового життя, де люди відпочивають, спілкуються з козами, вживають здорову їжу, пʼють молоко, і, звичайно, – надихаються. 

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Підтримай ШоТам

Суспільство

Громадам Харківщини передали нові шкільні автобуси

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Громадам Харківщини передали 21 автобус для опорних шкіл області, повідомили у пресслужбі Харківської обласної державної адміністрації.

Шкільні автобуси придбали на умовах співфінансування: коштом державної субвенції та територіальних громад.Громади надали співфінансування від 10% до 30%.

Нові шкільні автобуси отримали Пісочинська, Новопокровська, Малинівська, Нововодолазька, Первомайська, Валківська, Барвінківська, Дворічанська, Петропавлівська, Старовірівська, Лозівська, Липецька, Вовчанська, Зміївська, Борівська, Оскільська, Богодухівська, Кегичівська, Краснокутська, Шевченківська та Кіндрашівська територіальні громади.

Читайте також: Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Голова Новопокровської селищної ради Олена Слабінська розповіла, що в її громаді шкільний автобус робить 3 рейси на день і загалом перевозить більш ніж 300 дітей. Транспорт, який раніше підвозив школярів, уже застарів.

«Наша громада налічує 10 населених пунктів, у нас велика територія і автобус нам був дуже потрібен для підвозу дітей в опорний заклад Новопокровський ліцей. Дуже вдячні обласній владі, державі. На умовах мінімального співфінансування дітки Новопокровської громади матимуть новий автобус», – сказала Олена Слабінська.

Нагадаємо, громади Івано-Франківщини отримали 12 шкільних автобусів.

Як ми повідомляли раніше, громади Вінничини отримали 16 нових шкільних автобусів.

Фото: kharkivoda.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з радянською системою він зміг побудувати «малу Україну» за сотні кілометрів від батьківщини та продовжив займатися мистецтвом у мирному Таллінні. Він творив і намагався дотримуватися старої обітниці – шукати добро у кожному дні. Так тривало, допоки на сході України не почалася війна.

Російська агресія змусила митця залишити естонську столицю та вирушити до прифронтового Донбасу. Він сам шукав людей, які потребували допомоги, а водночас – продовжував помічати світлі та добрі історії, перетворюючи їх на казки. Разом із друзями з онлайн-платформи Такфлікс розповідаємо історію художника, яка перетворилася на документальну стрічку «Казка про коника».

Анатолій Лютюк

Художник, волонтер, громадський та культурний діяч. Керівник ерівник Центру української культури в Таллінні (Естонія). Головний герой документальної стрічки «Казка про коника» режисерів Дениса Страшного та Уляни Осовської.

Антирадянський активізм та шлях до Естонії

У 1970-их роках під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва я став одним із співзасновників організації українських націоналістів. Це було в ті роки, коли до Петербурзькій академії мистецтв напередодні Дня народження Тараса Шевченка збиралися люди з усього Радянського Союзу. Люди, мрією яких була незалежна Україна. Крім того, я служив у радянській армії, і навіть там мені вдалося організувати групу проукраїнськи налаштованої молоді. Згодом я з великою приємністю дізнався, що кожен із них взяв активну участь у відновленні незалежності України.

Пізніше, у 1974 році, я переїхав до Естонії. У радянські часи її вважали епіцентром внутрішньої міграції всіх, хто прагнув потрапити за кордон. Художники між собою часто подейкували, що саме Естонія – ідеальне місце для втечі з Радянського Союзу.

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У ті часи я відчував якусь невдоволеність станом справ в Україні. Та попри переїзд під час навчання в Естонському художньому інституті мені вдалося організувати групу активних учасників боротьби за незалежність Естонії та України. Це були українці, які також навчалися в Таллінні. Де ж мій дім? Сьогодні я можу сказати однозначно: мій дім тепер в Естонії. Тут, у створеній власноруч маленькій Україні.

Фото: reporters.media

Казка стала невід’ємною частиною мого життя

Остаточно залишитися в Таллінні я вирішив у 90-х роках. Тоді більша частина мого життя вже була пов’язана саме зі збереженням української культури й духовності. Я усвідомлював попередній досвід української міграції, а тому розумів, що для збереження українства в Естонії потрібно створити виховні установи. І, звісно ж, однією з таких структур стала церква.

Інша важлива частина мого життя – це мистецтво та ремесло. Навіть більше, це моє життя. Це те, що я, сподіваюсь, вмію робити. Для мене творчість – найкращий спосіб висловити власні думки та передати інформацію наступним поколінням. 

Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)

Окрему увагу в мистецтві я приділяю казці. Казки для мене є способом комунікації зі світом та способом осмислити події навколо. Це потужний виховний інструмент і один з найдавніших засобів збереження та передачі інформації. Тому казка – також частина мого життя, хоча сам я не знаю, чому так склалося. Протягом багатьох років щосуботи я читаю перед сном саме казки. Звичайно ж, я пам’ятаю багато казок зі свого дитинства. Але найбільше мені завжди було шкода Івасика-Телесика, якого постійно дурили. 

Чому волонтерство? Відчув, що потрібен

Займатися волонтерством я вирішив, коли відчув, що це потрібно Україні. Під час Революції гідності, коли на Майдані з’явилися перші поранені, тодішній очільник МЗС Естонії Урмас Пает зателефонував моєму старшому сину Богдану Лютюку та голові Конгресу українців в Естонії пані Вірі Коник. Міністр запропонував організувати допомогу постраждалим. Того дня я був у норвезькому монастирі, але згодом також активно долучився до волонтерства.


У 2014 році Анатолій Лютюк перетнувся з подружжям українських режисерів Денисом Страшним та Уляною Осовською. Тоді Денис фіксував на камеру події Революції гідності та отримав серйозне кульове поранення в ногу. Після операції режисер опинився в Естонії – на програмі реабілітації, яку організував Лютюк. Згодом Анатолій запросив подружжя погостювати в Українському культурному центрі. Наступного разу режисери повернулися до Таллінна з камерою, аби розповісти про історію та життя Лютюка. Це перетворилося на стрічку «Казка про коника».


А потім почалася війна на Донбасі. Усе своє життя я був людиною з активною громадянською позицією, а тому відчував певну відповідальність. Для мене було вкрай важливо на власні очі побачити події на сході України, аби потім з абсолютною впевненістю повернутися та сказати естонцям: «Я там був, усе бачив, і гарантую, що ваша допомога дійде до тих, хто її потребує». Ось, чому я вирішив поїхати на Донбас.

У своїй волонтерській діяльності ми орієнтуємось на християнські чесноти, допомагаємо людям, коли вони мають таку потребу, а ми – можливість допомогти. Це базові принципи християнської культури. І це має робити кожен, без огляду на діяльність інших людей чи державних структур.

Пишаюся, що зміг налагодити контакт між естонцями та українцями

Для уряду Естонії наша сім’я – родина довіри. До лінії фронту їздив і я, і мої сини. Думаю, це обумовило більш вагому допомогу від жителів та уряду Естонії. Та своїм найбільшим досягненням я вважаю налагодження контактів між естонцями та українцями, яким ми допомагаємо. 

Це поранені, переселенці, працівники маленьких лікарень та шкіл прифронтової зони. Нам вдалося створити чималу команду однодумців та розпочати співпрацю із івано-франківським фондом «Чисті серця». Але маю зазначити, що під час поїздок у нас завжди складалися непрості взаємини з українським бюрократичним апаратом.

Мені запам’яталась фраза одного літнього естонця, який приніс в приміщення нашої церкви в Таллінні гуманітарну допомогу. Тоді її приймав мій син Богдан, після чого віз у місцевість поблизу Дебальцевого. Слова були наступні: «Богдане, бийте їх там, бо вони сюди прийдуть». Хоча, звичайно ж, уряду Естонії, як і урядам інших держав, складно допомагати країні, лідери якої трактують війну, як «конфлікт».


Ще підчас першого візиту Анатолій показав режисерам церкву Матері Божої Триручиці, яка третьою рукою допомагає всім невинно скривдженим. Церква має такий вигляд, наче їй щонайменше 200 років, хоча Анатолій разом із друзями побудував її наприкінці дев’яностих. А секрет у тому, що все дерево в церкві мало «попереднє життя» – лавки зроблені з перестінків колишнього архіву КГБ, що за радянської окупації був розташований в приміщенні церкви, ікони написані на дошках зі згорівшої церкви, а іконостас тримається на дерев’яних сваях зі зруйнованого млина. 

А вже через декілька років, відвідуючи Україну в межах чергової гуманітарної місії, Анатолій вирізав з дерева маленького дерев’яного коника. Разом із ним Анатолій та знімальна група відправилися в сіру зону. Тоді остаточно стало зрозуміло, що фільму – бути.


Якщо чесно, спочатку я навіть і не думав, що це буде фільм. Ми просто робили свою роботу, а режисери – свою. Найскладнішим, з огляду на мій вік та певні заслуги, було втримуватися та не давати режисерам порад щодо того, як працювати над фільмом. Чи змінив мене цей досвід? Так. Робота над стрічкою привчила мене бути більш уважним до деталей та навчила фіксувати, здавалося б, щось цілковито незначне, що насправді є вкрай важливим.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

В Україні з’явився перший соціалізований кіт-рекордсмен

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Житомирський кіт Міккі став рекордсменом як найбільш соціалізований в Україні, пише 1.zt.ua.

Рекорд України встановили у Житомирі 25 листопада як «перший соціалізований кіт».

Кіт Міккі, якого часто можна побачити у дитячому візочку, що катає Михайлівською житомирянка, увійшов до Книги рекордів України. Його господарка Наталія розповідає, що возить Міккі у дитячому візочку скрізь: по вулиці, по магазинах.

В описі рекорду зазначається, що кіт так поводиться без жодних примусів і дресур.

Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)

Про унікальність кота, який не боїться ні людей, ні транспорту під час вручення документу про рекорд розповіла представниця Книги рекордів України Юлія Більовська.

«Сьогодні ми приїхали на дуже цікавий і унікальний рекорд. Взагалі Книга рекордів дуже рідко фіксує рекорди, які пов’язані саме з тваринами. Дослідивши поведінку тварини, ми встановили, що Міккі є справді унікальним, адже для котів це дуже незвична поведінка – бути в центрі уваги, не боятися людей, транспорту», – сказала Юлія Більовська.

Власниця знайшла кота свого часу на вулиці.

Нагадаємо, Брітні Спірс запостила в Інстаграмі фото кота Степана з Харкова.

Фото: 1.zt.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі