Суспільство
Місце сили та свободи. Історія містянки, яка досліджує феномен українського села
Мирослава Савісько все життя провела в містах. Вона жодного разу не саджала картоплю, а на магістратурі вивчала історію та розвиток міст. Та рік тому дівчина почала працювати в урбан-бюро Big City Lab, яке займається розвитком міст та територій, а також допомагає громадам з написанням стратегій розвитку. Саме звідси почалося її знайомство спочатку з малими містами, а згодом – з українським селом.
Мирослава Савісько
Містянка, яка досліджує феномен українських сіл. Працівниця урбан-бюро Big City Lab
Я звикла до компактності, а тут не вийде без транспорту
Про все, що менше 100 тисяч населення, я чула лише з розповідей бабусі, друзів та знайомих. Найменше місто, де я коли-небудь жила – це студентське містечко Геттінген у Німеччині, де мешкає приблизно 120 тисяч людей і дуже багато молоді, яка навчається в місцевому університеті. Звісно, я бувала в селі, проте це були короткі візити на відпочинок. Тому, вперше приїхавши до сільських громад, які планували написати свою стратегію розвитку, я зрозуміла, що нічого не знаю про українські сільські території.
По-перше, я звикла до компактності та мобільності, а тут між селами однієї громади по 20 км відстані – та ще й не найкращими дорогами. Без власного автомобіля чи щонайменше велосипеда життя в селі видається нереалістичним (мені, як запеклій прихильниці ходьби та пересування на громадському транспорті, це прийняти було ще важче).
Читайте також: Майстрині з Херсона відмовили всі роботодавці, а вона заснувала бізнес на варенні у 51 рік (ВІДЕО)
До розкиданості територій часто додається свободолюбство сіл. Громади утворилися шляхом об’єднання декількох сільських рад. І якщо раніше ці сільські ради самі хазяйнували на своїх територіях, то зараз мають знаходити компроміси. А це не завжди просто – виникають конфлікти і через фінансові ресурси, і через подальший розвиток. Наприклад, у громадах біля великих міст – це конфлікт «за» та «проти» забудови житловими комплексами з багатоповерхівками. А в громадах з сильним центром конфлікти виникають через фінансування ініціатив поза таким центром.
У селі можна залишитися наодинці практично будь-де
По-друге, відсутність людей. Якщо в Києві, чи рідних для мене Черкасах, потрібно пошукати місце, аби залишитися наодинці поза домом, то в селах я часто навіть не зустрічала людей. Це спричинено як низькою щільністю, так і загальною негативною демографічною ситуацією. В сільських територіях (віддалених від міст) населення щодня зменшується на 1 людину, а то й більше. Причини різні: це і невисока народжуваність, і активна міграція.
І на те, аби поїхати, існують свої причини. Найчастіше люди покидають село через відсутність роботи. У сільських громадах не менше 50% населення працює в сільському господарстві. Проте часто це сезонна робота, де відсутня переробка, використання нових технологій і додана вартість. Фермери часто обирають найпростіший і найбільш зрозумілий шлях – виробництво рентабельних культур (зазвичай, пшениця) і її продаж великому закупівельнику (може бути агрохолдинг чи великий локальний підприємець).
Читайте також: Перетворив справу предків на бізнес. Як карпатські чаї Trava.UA здійснюють мрії дітей на сході України
Невеликі виробники іншої продукції (наприклад, овочеві чи тваринницькі господарства) не мають достатньої кількості знань та довіри одне до одного, аби об’єднатися в кооператив, розширитися, переробляти продукцію та продавати її безпосередньо покупцеві. Та найголовніше – бояться за власний бізнес через недовіру до судових та правоохоронних органів.
Також їдуть через дітей. Бо рівень культурних, освітніх, позашкільних та інших послуг та можливостей не такий широкий, та не такої якості, як у місті.
Звучить, депресивно, складно і не динамічно? За відчуттями десь так і було в перші тижні роботи. Ще й складно, бо літератури та досліджень українських сіл доволі мало. Ба більше, формування територіальних громад остаточно завершилося лише торік, через що хороші практики чи виграшні стратегії тільки формуються громадами, шляхом спроб та помилок.
Село стало для мене місцем сили та свободи
Трохи більше часу в темі та поїздки до інших сільських громад, які об’єдналися на початку реформи децентралізації, змінили моє розуміння сільських територій на більш позитивне.
Зараз я розглядаю села як місця сили та свободи. Мешканці великих міст в Україні вже не перший рік тікають до села. Або на декілька днів, або назавжди. І деякі села активно приймають містян на «перезаряд»: хтось готує смачну органічну продукцію, хтось – зелені садиби та цікаві туристичні маршрути, а хтось – все й одразу. Завдання таких урбан-бюро як Big City Lab, якраз і полягає в тому, аби допомогти громадам виявити ці сильні сторони й вигадати план, як їх можна використати для вищого рівня життя місцевого населення.
Села – це також території безпеки та свободи. У сільських територіях, де я працювала, значно менша кількість правопорушень, ніж у сусідніх містах. А великі території, необмежені запаркованим двором, створюють більше простору для гри та розуміння природи дітьми.
Читайте також: «Big city life? Мене драйвують Чернівці». Як молодь з усього світу відкриває для себе Україну
Як в містах, так і в селах велику роль у майбутньому грають люди, які «керують» цими територіями. Хтось активно вчиться, інвестує в культуру та молодь. До такої місцевості можуть приїжджати або повертатися мешканці. Хтось інвестує в дороги та інфраструктуру, а звідти все одно виїжджатимуть. Та й тут, не без ролі держави. Важливо, аби розвиток сільських територій був у пріоритеті на національному рівні.
І серед позитивних зрушень – поступовий територіальний, а не лише галузевий підхід до розвитку територій. У 2021 році в Державній стратегії регіонального розвитку вперше з’явилися різні підходи до територій, залежно від місця розташування. Наприклад, розвиткові пріоритети для сільських територій, віддалених від національних/міжнародних доріг, відрізняються від пріоритетів територій в горах чи біля кордонів.
Чи зрозуміла я українське село? Точно ні. Думаю, на це знадобиться ще не один рік, бо кожна територія різна, а її історія – унікальна. А загалом, місту та селу треба частіше перетинатися. Бо одне без одного їм точно буде важче існувати.
У Вінниці відкрили соціальний проєкт «Гончарство в темряві». Його перші учасники — п’ять ветеранів, які втратили зір, захищаючи Україну, і зараз проходять реабілітацію у Вінниці.
Про це повідомив департамент маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради.
Гончарство як реабілітація
Опанувати нову для себе справу вирішили Антон з Кропивницького, Руслан і Андрій з Львівщини, Олег з Житомирщини і Андрій з Дніпра. Попереду у чоловіків – півтора місяця навчання і створення власних виробів з глини.
Заняття поводять майстерні «Етно Чари» під керівництвом подільських майстрів. Один з менторів — Іван Шостак, ветеран з Вінниці, який втратив зір на Бахмутському напрямку у березні 2023-го. Захисник вже понад рік вивчає гончарне ремесло під наставництвом засновниці артпростору Вікторії Ніколаєвої.
Координаторка проєкту Юлія Бабаєва поділилася, що саме з робіт Івана зародилася ідея «Гончарства в темряві». Ветеран створив цілу виставку, роботи з якої досить швидко продалися. Завдяки гончарству планують проводити реабілітації — повертати людей до активного, соціального життя, до зайнятості.
Читайте також: Ветерани ГУР провели футбольний турнір, присвячений побратиму, який втратив зір
Навчатися й навчати
Андрій з Дніпра почав реабілітацію для осіб з інвалідністю по зору порівняно нещодавно. Він отримав поранення у листопаді минулого року, воюючи на Запорізькому напрямку. Чоловік чотири місяці лікувався у шпиталях і має ще одну операцію попереду. Увесь цей час чоловіка підтримує і супроводжує дружина.
«Раніше я був художником: займався комп’ютерною графікою, 3D-моделюванням. І робота з глиною мені подобається. Вона не завжди піддається, але я тільки почав вчитися. Така реабілітація мені допомагає», — розповів Андрій.
Іван Шостак допомагає ветеранам опановувати гончарство. Він поділився, що в процесі навчати стає зрозуміліше — спочатку на словах, потім – руками. Свої перші кроки в гончарстві Іван робив на початку 2024, а тепер в майстерні «Етно Чари», виготовляє чашки, кухлі, миски, підсвічники і вази, робить вироби на замовлення та почав опановувати, нову для себе, традиційну форму макітри. Вироби Івана можна придбати в артпросторі «Етно Чари».
Власниця майстерні Вікторія Ніколаєва наголошує, що основне завдання — зацікавити та, щоб ветерани продовжували гончарувати, бо 45 днів — це дуже мало.
Поширити досвід та допомогти
Зараз триває набір другої групи учасників проєкту «Гончарство в темряві». Зереєструватися можна за посиланням або за номером телефону +380 68 814 30 06 (Юлія Бабаєва).
По завершенню навчання організатори обіцяють влаштувати велику виставку-продаж з готовими роботами всіх учасників. Вікторія Ніколаєва каже, що до того часу ветерани навчаться робити чашки різних форм: тарілки, блюдечка і, за бажанням, вазочки.
Також після завершення курсу кожен з учасників отримає у власність стартовий набір: гончарне коло для початківців, глину та інструменти для роботи, щоб продовжити займатись гончарством, повернувшись додому. Вікторія Ніколаєва зазначила, що також шукає можливості співпраці з локальними гончарними майстернями, які могли би підтримувати ветеранів вже у їхніх містах.
Організатори кажуть, що оскільки цей проєкт є унікальним, і методики та програми викладання гончарства для незрячих людей в Україні немає, вони готові ділитися досвідом з іншими громадами, які зацікавлені в подібних ініціативах.
Нагадуємо, що поліцейські евакуювали 67-річну жінку з її гусенятами з-під обстрілів на Сумщині.
Фото: фейсбук-сторінка проєкту «Гончарство в темряві»
Суспільство
Журналістка «Голосу Америки» Катерина Лісунова стала амбасадоркою міжнародної ініціативи The Women’s Voice in Action, яка базується у Вашингтоні.
Також українку нагородили подякою за внесок у розвиток міжнародної журналістики, послідовне висвітлення війни росії проти України та активну участь у просуванні голосу українських жінок на світовій арені.
Про це повідомили Vilni Media USA.
Про роботу Катерини
Катерина Лісунова — перша українська журналістка-резидентка в ООН. Вона системно працювала у Конгресі США, де фокусувала увагу на темах російської агресії, безпеки, демократії й протидії дезінформації.
З початку повномасштабного вторгнення Катерина продовжувала роботу у Вашингтоні, регулярно висвітлюючи позицію ключових американських політиків щодо України, зокрема спікера Палати представників Майка Джонсона, лідера демократів Гакіма Джеффріса, віцепрезидента США Джей Ді Венса та інших.
Читайте також: Книга Вікторії Амеліної увійшла до фіналу премії Джорджа Орвелла 2025
«Журналістика — це мій спосіб стояти за правду. І якщо є можливість говорити — значить, є можливість захищати», — сказала Лісунова, коли отримувала нагороду.
Катерина відома своєю серією матеріалів про український жіночий рух. Вона описала період від ХІХ століття до сьогодення в Україні та в діаспорі. Її журналістські дослідження лягли в основу міжнародних аналітичних звітів та увійшли до архіву Гарвардської бібліотеки.
Нагадуємо, що завдяки донорам UNITED24 в Ірпені відновили багатоповерхівку, яку пошкодили росіяни.
Фото обкладинки з мережі X Катерини Лісунової
15 травня українці по всьому світу відзначатимуть День вишиванки. З цієї нагоди Міністерство національної єдності оголосило флешмоб #ВишиванкаЄднає та закликало українців з усіх куточків світу долучитися до ініціативи.
Про це повідомили в міністерстві.
Як долучитися
Щоб взяти участь, потрібно:
- сфотографуватися у вишиванці;
- опублікувати фото 15 травня в соціальних мережах з хештегом #ВишиванкаЄднає;
- вказати місто й країну, де ви перебуваєте.
«Разом ми покажемо, що українська єдність не знає кордонів, а вишиванка — це більше, ніж одяг. Це наша історія, наша гордість і наш спільний код»‚ — написали в міністерстві.
Нагадаємо, що до Дня вишиванки організують акцію на підтримку жителів ТОТ.
Також ми писали, що в «Сенсі» показують вишиванки з регіонів, які окупувала росія
Фото обкладинки: сайт Полтавської міської ради
