Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Нам просто хотілося жити». Як благодійна організація «100% життя» вже 20 років рятує ВІЛ-позитивних українців

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

На початку 2000-х Дмитро Шерембей дізнався про свій позитивний ВІЛ-статус. До вірусу імунодефіциту додалися туберкульоз та гепатит С. Чоловік важив 45 кілограмів і практично не мав шансів на життя. Звісно, можна було полетіти за кордон, але для цього потрібно було знайти десятки тисяч доларів. Утім Шерембей залишився в Україні та почав боротися. Із власною хворобою та з епідемією ВІЛ/СНІДу в нашій країні.

Сьогодні він очолює найбільшу пацієнтську організацію в Україні — БО «100% життя». Команда допомагає десяткам тисяч ВІЛ-позитивних людей та захищає їхні права. А кілька років тому фонд відкрив перший власний медичний центр, увесь прибуток якого йде на допомогу інфікованим українцям.

Дмитро Шерембей

Правозахисник, активіст, голова координаційної ради БО «100% життя»

Ми просто хотіли боротися за життя

20 років тому, коли людині ставили діагноз ВІЛ, це був у певному сенсі вирок з відтермінуванням часу. Вам просто казали, що ви помрете, але робили це медичною мовою. Бо не існувало такої технології, яка могла б врятувати життя. У цій ситуації опинялися всі люди з ВІЛ, і це доводилося переживати і лікарям, і пацієнтам. 

Тоді, на початку 2000-х, у пацієнтів з ВІЛ було декілька сценаріїв. Перший — людина купує квиток в якусь країну, де існує терапія, яка в ті часи коштувала 40 тисяч доларів на рік, летить і намагається врятуватися. Очевидно, що 100 тисяч людей в нашій країні не могли собі цього дозволити. Другий сценарій — ця людина могла просто прийти додому і, як часто буває, змиритися, чекати на завершення хвороби, фактично помирати вдома. Третій сценарій був не для всіх, але такі люди все ж були по всій країні. Активісти, які вирішили: «Чого ми будемо чекати? Навіщо нам кудись їхати? Давайте спробуємо змінити все тут».

І ось ці питання, думки насправді стали мотиваційною пружиною, яка підняла рух людей зі смертельним захворюванням по всій Україні, об’єднала нас та допомогла перетворитися в одну мережу, що пізніше стала фондом. На самому початку — завжди високі амбіції та боязкі починання. Ми хотіли змінити політику в країні, змінити системи охорони здоров’я, аби вона нарешті почала орієнтуватися на людей. Але 20 років тому ми навіть не думали, що будемо найбільшим недержавним фінансовим фондом в Україні. Що ми будемо залучати до 1 мільярду ресурсів на рік, зможемо безкоштовно обслуговувати 250 тисяч людей протягом року, поставлятимемо технічну допомогу державі. За останні шість років ми організували понад 500 літаків з ліками, тестами та обладнанням. Але 20 років тому мотивація була дуже проста: поборотися за своє майбутнє.

Коли ти вирішуєш боротися, маючи обмаль шансів, цей 1%, який залишається на те, аби вижити, — ось у ньому все життя. І цей єдиний відсоток значно дорожчий ніж 99 відсотків неможливостей. Тому на цей 1% довелося ставити абсолютно все, максимально викластися. Це при тому, що ми — група людей зі смертельною хворобою, у кожного був різний стан здоров’я, різне самопочуття. 

Коли мені поставили діагноз, у мене було не одне захворювання, а одразу три: туберкульоз, гепатит С та ВІЛ. Я важив лише 45 кілограмів. У такого лебедя сил наче фізично мало, але… Знаєте, це така особлива сміливість у людей, які кажуть: «Ні, ми всі 99% покладемо на цей єдиний відсоток, зберемо докупи всі сили, аби жити далі». По суті це і є початком нашої історії, її мотивацією, лейтмотивом та фундаментом, який нам вдалося закласти.

Читайте також: Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Але маю наголосити, що крісло активіста завжди вакантне. І це мають зрозуміти всі. Не місце при владі визначає, чи зможете ви змінювати майбутнє, своє чи інших людей. Я точно знаю, що це крісло вільне. Просто треба встати і піти все змінювати. І це під силу кожному. Крапка.

Якби життя людини було головним пріоритетом, нас би не існувало 

20 років тому, коли я потрапив до цього руху, я зрозумів, що в культурному сенсі подолати дискримінацію чи культ кліше неможливо, якщо ти перебуваєш осторонь. Тобто не можна просто теоретично розповідати про якихось людей, які потребують допомоги. Тоді я вирішив, що даватиму всі інтерв’ю з відкритим статусом, розповідатиму свою історію життя. Аби налагоджувати діалог між людьми, які закрились від усіх і бояться розповідати про свій діагноз, і суспільством, яке на той час ще керувалося жахалками з абсурдних джерел та вірило, що ВІЛ-інфіковані люди живуть у підвалах під трубами.

Я розумів, що між нами та майбутнім, якого ми прагнули, стоїть безліч речей. Демократія, політика, дірявий бюджет, чиновники. Усе це було перепонами між нами та майбутнім. За ці 20 років ми практично завжди були в опозиції до держави. Адже якби життя людини було головним пріоритетом, таких фондів як ми, ніколи б не існувало. Не було б «Пацієнтів України», «Таблеточек». Ми всі — важливий маркер того, що в системі охорони здоров’я досі зроблено замало. 

Сьогодні немає фондів з будівництва доріг, бо це якраз фінансується. А охорона здоров’я часто була пріоритетом під номером 30 чи навіть 40. Для мене, як для людини, яка для себе вибудовує якусь просту архітектуру політики, було зрозуміло, що речі діляться на найбільш важливі та другорядні. І було дивно, що життя може бути другорядним продуктом. Це якась сліпота, дефіцит моралі. 

Я можу точно назвати 5 головних перемог «100% життя» за ці 20 років

Усі ми вижили. Вижили понад 120 тисяч людей. Це найважливіший та фундаментальний продукт нашого виробництва. 

Ми стали першим за кількістю фондом в Україні та прикладом для всього світу, що таке громадський сектор з високими стандартами. 

Ми залучили тисячі тонн допомоги до українських лікарень, це системи комп’ютерної діагностики, ШВЛ, інше кисневе обладнання, яке рятує людей. 

Ми самостійно поставляємо терапію для людей. І можемо одночасно лікувати 120 тисяч людей впродовж усього року, якщо держава раптом не встигла чогось купити. 

Я пишаюсь тим, що сміливості у людей, які хворіють на ВІЛ, стало більше. Їм стало легше жити, вони почали будувати власне майбутнє та не боятися.

І тут він каже: «Чим скоріше вони всі помруть, тим легше нам буде»

У 2004 році у мене відбулося найбільше відкриття. Тоді щойно створили першу службу з питань СНІДу, туберкульозу та інших хвороб, і я пішов на відкриття. Хотів поспілкуватися, поставити непрості питання. У журналістів бракувало рук, і якось так вийшло, що я їм трохи допомагав. До кабінету керівника цієї нової служби я зайшов першим, і він сприйняв мене за журналіста. І сказав: «Чим скоріше вони всі помруть, тим легше нам всім буде». 

Не буду згадувати, що було далі. Його звільнили, так. Але уявіть, ця людина була головною у формуванні політики щодо цих хвороб. Яким тоді було МОЗ, якими ідеями було наповнено? Це були часи, коли українцями доводилося сплачувати з власної кишені практично всі медичні послуги.

Читайте також: Чай, який рятує. Історія «Майстерні Мрії», що допомагає людям з аутизмом та власноруч заробляє на існування

Разом ми пережили 22 міністрів охорони здоров’я. З цієї точки зору «100% життя» є більш стабільною одиницею допомоги пацієнтам, аніж міністерство. За цей час було лише декілька епізодів, коли ми були не в опозиції. І після цих 22 міністрів ми дійшли до точки, коли нам вже 20 років. 

Завдяки рішенню боротися, яке ми ухвалили в 2001 році, понад 120 тисяч ВІЛ-позитивних українців отримують безкоштовні курси лікування щороку. Понад 30 000 людей — лікування гепатиту С. Так само ми допомагаємо хворим на туберкульоз. Після Революції Гідності, коли трохи вщухнув пил, почали визначати нові пріоритети в розвитку країну. Для нас, як для пацієнтських організацій, які брали найактивнішу участь в усіх подіях та влаштували у стінах власного офісу госпіталь для поранених на Майдані, було очевидно, що здоров’я не може бути на 36 місці. Ми розуміли, що не потрапимо на перше місце, але бодай вище в цьому переліку. Зрештою, нам вдалося втиснути систему охорони здоров’я в першу десятку.

Свою роботу вимірюємо кількістю врятованих життів

Чому я кажу про цей пріоритет? Якщо в сім’ї захворіє дитина, дуже легко можна передбачити модель поведінки родини. Вона зупинить всі інші процеси: ремонти вдома, купівлю нової техніки, меблів, якщо їм потрібен ресурс на порятунок дитини. Вони навіть візьмуть гроші в борг, аби лише дитина одужала й жила. Це природна реакція на такий виклик. Було б нереально дивно побачити дитину, яка ледь не помирає, а її батьки в цей час купують замість ліків нову автівку. Так не може бути. Це важливе порівняння, просте і зрозуміле. Насправді ж, у нас дефіцит моралі та відповідальності, пріоритетів, а не грошей. Часто ми родина, яка купує автівку, а потім просить гроші на порятунок родини.

Цей дефіцит — найфундаментальніший для нашого фонду. У нас є слоган — боротьба за життя. І наша місія доволі проста: зробити життя головним пріоритетом в політиці України та всього світу. Так, це дуже амбіційно, але 20 років тому ніхто не вірив у те, що ми будемо жити. У нас на це був хіба що 1%. Чи висока ймовірність того що у нас вийде підняти хвилю в світі й досягти бажаного результату? Напевно, також 1%. Але наша історія демонструє: якщо ти вкладаєш у фундамент свого руху правильні смисли та цінності, це можуть підхопити інші й реалізувати замість тебе. По суті, це і було всім нашим рухом стільки років. 

Читайте також: «Це не бомжі, а люди». Історія львівської «Оселі», яка допомагає безпритульним відчути себе потрібними та почати нове життя

Ми часто мітингували, виходили на акції. Але робили це не зараз, не в наших реаліях. А коли до протестів ставилися менш ліберально, скажімо, ще за часів Януковича. Коли силовики поводилися геть інакше. Але цей мотив та чистота дій стали якимось квитком у життя. Так, на нас відкривали кримінальні справи, намагалися закрити нам рота, налякати наших донорів з усього світу. Ми пройшли понад 16 судів. І всюди перемогли, справи закрили. Тому що наша мотивація більша, аніж чиїсь бажання. 

Люди, приходять в лікарню і отримують безкоштовні послуги, їх безкоштовно оперують, безкоштовно проводять хіміотерапію — це і наша заслуга також. Я пишаюсь, що наш фонд та наші партнери є частиною цього великого дива. Свою роботу ми вимірюємо кількістю врятованих життів, а не кількістю матеріалів в ЗМІ. Наша ціль — аби на охорону здоров’я в Україні виділяли 300 мільярдів гривень на рік. Сподіваюсь, що ми подолаємо цю позначку, і життя людей стануть більш пріоритетними, ніж, скажімо, дороги.

Відкрили медичний центр, аби ВІЛ-інфіковані могли без страху прийти та отримати лікування

Чому ми вирішили відкрити перший медичний центр? Ми хотіли створити стандарт, приклад того, як ми бачимо і як ми розуміємо правильний вигляд системи охорони здоров’я. Тому ми створили некомерційний, неприбутковий медцентр. Який так само, як і всі центри в нашій країні, отримує кошти від НСЗУ. Звісно ж, ми підняли планку стандарту для інших. 

Нам було важливо створити місце, в яке можуть прийти люди, які соромляться свого діагнозу, сексуальної орієнтації, свого минулого чи майбутнього. Аби вони прийшли й отримали весь спектр послуг, попри те, який досвід у них за плечима. Це важлива частина філософії наших медичних центрів. І ми цей стандарт підтримуємо. 

Система охорони здоров’я має бути тією сходинкою, на яку може забратися будь-яка людина, з будь-яким кольором шкіри і минулим. І її рятуватимуть. Цей принцип я вперше побачив у Великій Британії, коли завітав до Госпіталю Святої Марії, спілкуючись з місцевим хірургом. Я запропонував йому змоделювати ситуацію, коли до нього заходить неохайна людина з вулиці, якій погано. Якими будуть його дії?

Він відповів, що головне завдання — врятувати цю людину. Навіть якщо вони не будуть знати його імені. Продіагностувати, стабілізувати стан, взяти аналізи та врятувати. Якщо це безпритульний — знайти тимчасове житло та допомогти з роботою. І такий алгоритм працюватиме, навіть якщо людина назветься Міккі Маусом. «Нам потрібно, щоб ця людина була здоровою та повернулася до соціуму», — сказав тоді лікар. Це стало для мене дуже важливим мотиватором, посилом, що нам потрібно створити таку ж систему. Для всіх.

Після відкриття нашого центру було багато критики та недовіри, особливо від комерційного сектору. Казали, що у нас нічого не вийде. Але ми одразу працювали офіційно, нам потрібно було довести, що послуги в українській медицині можуть мати «білий» вигляд, а не лише білий халат. І ми досягли цього. Тези про те, що медицина має працювати «в сіру» — це брехня. Вона може і має працювати «в білу». І наша модель це доводить. 

Усі наші гроші йдуть на додаткові послуги чи сервіси для ВІЛ-інфікованих. У нас немає власників у фізичному сенсі цього слова. Власник наших медичних центрів — благодійний фонд. І весь прибуток йде в акумуляцію нових послуг та продуктів для людей. 

Це своєрідне соціальне підприємництво. Ми працюємо над тим, аби забезпечувати якість послуг, безпеку працівників, клієнтів, інформації, яку ми отримуємо, і ресурсів. Це все просякнуто соціальною формою відповідальності.

Раніше життя ВІЛ-інфікованих складалося зі страху та осуду

20 років тому хвора на ВІЛ людина могла опинитися в боксі, де до неї ніхто не підійде. Якщо це було маленьке містечко — все могло б дуже погано закінчитися. 20 років тому з точки зору культурного контексту — це був суцільний страх. Люди, яким казали, що у них ВІЛ, катастрофічно боялися, що хтось дізнається про хворобу. Адже ми унаслідували з радянських часів цю звичку оцінювати моральний облік людини за її хворобою. 

Це абсолютно хибна, неправильна та даремна система. Будь-яка хвороба отримала якесь абсурдне, незрозуміле пояснення. Якщо у вас онкологія — ви «погана людина, яка десь нагрішила». Якщо у вас ВІЛ — ви «повія». Тобто навішувалися якісь найгірші ярлики. І, звісно, цим культура була просякнута повністю. Понад 70% людей, які ставлять ці штампи, — схильні до подальшої дискримінації. Тобто це такий рівень проникнення, що навіть ті люди, які хворіють, не можуть себе прийняти. 

Через 20 років цей шлях боротьби з хворобою став трохи легшим. Якщо дивитися на ті часи і порівнювати із сьогоденням, це небо і земля. Але до перемоги нам ще далеко. Попри це, людей, які себе приймають, стало набагато більше. До того ж, ми надаємо юридичну допомогу по всій країні. І кожен, хто зіштовхнувся з фактом дискримнації, може до нас звернутися, і ми юридично супроводимо його. І в такий спосіб ми сигналізуємо, наприклад, роботодавцю, що права людини будуть професійно захищені. 

Так само ми доносимо дуже просту думку: кожна людина має ліки, якими може поділитися з іншим. Для цього не потрібен ані рецепт, ані лікар. Ці ліки називаються «розуміння». Іноді вони значно важливіші за будь-що інше. Бо якщо у людини не буде почуття страху, вона не хвилюватиметься, що суспільство її відштовхне. Вона буде ходити й здавати тести, відвідувати лікаря, розумітиме, що їй допоможуть. Коли ж людина відчуває від суспільства зовсім інший, негативний посил — вона навіть не йде здавати тест на ВІЛ. Вона готова померти, аби тільки не чути про діагноз. Розуміння сьогодні стає більше. Отже, нам потрібно пройти ще якусь частину шляху, аби збільшити кількість цих «ліків». 

Пандемія коронавірусу змусила адаптуватися до нових умов

Під час пандемії нам довелося швидко змінювати та підлаштовувати наші сервіси. Ми почали дуже швидко доставляти ліки, придумали безліч підходів, як можна щось змінити. Почали доставляти препарати додому через кур’єрів Укрпошти на Нової Пошти. Здійснили понад 36 тисяч доставлень. Мобільні консультації, онлайн-супровід, електронні системи, які допомагають, — це все частина нашого адаптивного процесу. 

Читайте також: «Довелося обирати: робота чи Майдан». Історії людей, які після революції залишилися у волонтерстві

У розпал пандемії ми постачали кисневе обладнання до України. Зокрема на території 13 регіонів встановили кисневі станції в 15 опорних лікарнях, а також привезли до 18 реанімацій з різних областей обладнання, аби лікарі максимально швидко могли зрозуміти стан людини та визначити, чи потрібен їй кисень та в якій формі. І, звісно, ми далі продовжували опікуватися нашими пацієнтами. У нас понад 3 тисячі соціальних працівників, в кожному місті обласному є офіційне представництво. Тож ми працюємо всюди і намагається змінити політику навіть на місцевому рівні.

Аби зупинити епідемію СНІДу, достатньо здати тест на ВІЛ

Найпростіше, що всі ми можемо зробити, аби приєднатися до боротьби зі СНІДом, — здати тест на ВІЛ. Сьогодні технологічно зробили так, що доставку тесту можна замовити навіть додому. Чому це важливо? Бо технологія зупинки епідемії в світі дуже проста. Якщо людина дізнається про свій діагноз і починає приймати антиретровірусну терапію, вона рятує не лише своє життя. Вона стане безпечною для інших. У неї буде нульове вірусне навантаження, і вона ніяк не зможе інфікувати інших. 

Тест мають здати всі. Негативний результат свідчитиме про те, що ваша модель поведінки безпечна. А люди з позитиним результатом одразу отримають набір сервісів, які дадуть можливість керувати хворобою, аби хвороба не керувала їхнім життям. Ці люди проживуть таке саме життя, як і всі інші. Просто прийматимуть одну пігулку на день. 

Найгірший сценарій в контексті боротьби зі СНІДом — це коли людина взагалі не хоче йти на перевірку. Вона не знає справжній стан свого здоров’я, і не розуміє, що саме керує її майбутнім. Тому наголошую, що кожному варто здати тест на ВІЛ та стати частиною внеску в зупинку епідемії СНІДу в Україні.

Суспільство

ЗСУ звільнили Лиман від окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українська армія звільнила від окупантів місто Лиман на Донеччині.

Відео зі зверненням наших захисників опублікував у телеграмі заступник керівника Офісу президента України Кирило Тимошенко.

На відео українські військові підняли державний прапор біля Лиманської міської ради.

Зазначається, що місто взяли під контроль бійці 81-окремої аеромобільної бригади разом із військовими батальйону Нацгвардії імені Кульчицького.

Читайте також: Підтримуємо своїх. Переселенці з Луганщини запустили в Дніпрі шелтер та коворкінг для земляків

Відзначимо, що Лиман — це місто в Україні з населенням 22 тисячі мешканців. Розташоване за 138 км від Донецька. Територія — 26,21 км².

Під час повномасштабного вторгнення Лиман опинився у центрі бойових дій. 29 травня окупанти захопили місто. А 1 жовтня українські війська увійшли в Лиман і звільнили його.

Нагадаємо, вдень 1 жовтня українські війська зайшли на околиці Лимана і розгорнули там український прапор. Перед цим ЗСУ звільнили п’ять селищ поблизу Лимана: Ямпіль, Новоселівка, Шандриголове, Дробишеве, Ставки, взявши російське угруповання в оточення.

Фото: скриншот із відео.

Читати далі

Суспільство

Підтримуємо своїх. Переселенці з Луганщини запустили в Дніпрі шелтер та коворкінг для земляків

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Сидіти склавши руки – це не про них. Держслужбовці разом із громадськими організаціями займались відновленням інфраструктури Луганщини та культурним розвитком регіону. Але з перших днів повномасштабного вторгнення команди були змушені виїхати у більш безпечні місця. Та вже у квітні всі зустрілись у Дніпрі: аби реалізували проєкти для підтримки земляків, які також врятувалися від війни.

Олена Гемусова розказала, як разом із командою запустила сучасний простір Coworking Space, забезпечивши переселенців можливістю працювати, а Анна Рясна – про створення шелтеру, завдяки якому десятки людей отримали тимчасове житло. Про виїзд з Луганщини, перші дні великої війни та роботу команд – у матеріалі ШоТам.

Coworking Space – безкоштовний простір для переселенців

Олена Гемусова

заступниця директора департаменту міжнародної технічної допомоги Луганської ОДА, учасниця команди Coworking Space у Дніпрі

Вже сім років займаюсь відновленням та розвитком Луганщини

З 2015 року я працюю в команді Департаменту міжнародної технічної допомоги, інноваційного розвитку та зовнішніх зносин Луганської обласної адміністрації, наразі на посаді заступника директора – начальника управління зовнішніх зносин, промоції та інноваційного розвитку (держава любить довгі назви). Разом із громадськими організаціями ми розробляли чимало проєктів, спрямованих як на відновлення інфраструктури, так і на інноваційний розвиток. 

242389380_129801862709105_1555039295739839278_n
Ліхтарі з сонячними панелями та лавки з підзарядкою в Рубіжному.

Із цікавих прикладів – гурток 3D-моделювання в місті Золоте на базі загальноосвітньої школи; відкриття гуртка лего- й робототехніки в смт  Петропавлівка Щастинського району. Крім того, якраз у жовтні 2021 року за підтримки Програми розвитку ООН ми відкрили SТЕМ-лабораторію на базі Малої академії наук у Рубіжному. Ще був проєкт «Сонячна громада» – ліхтарі з сонячними панелями та лавки з підзарядкою в Рубіжному.

Власне, наші ключові партнери – це Програма розвитку ООН в України та Проєкт USAID «Економічна підтримка Східної України». Також намагаємося залучати інші міжнародні організації.

До останнього сподівалася, що нового етапу війни не буде

Протягом останніх тижнів напередодні вторгнення у Сєвєродонецьку відчувалася особлива напруга. Усі наші медіа писали про ймовірний напад, та й між собою всі обговорювали, як можуть розвиватися події. Було страшно, однак, відверто кажучи, вірити в найгірші сценарії не хотілося.

Тому я до останнього сподівалася, що в сучасному світі такі події все ж неможливі. Ми живемо в цивілізованому суспільстві, тож хотілося вірити, що раціональність та розум візьмуть гору. На жаль, ситуація склалась інакше. 

Переїхала до Дніпра, аби продовжувати роботу

Я не зібрала «тривожну валізу» завчасно, тому довелося робити це зранку 24 лютого, коли пролунали перші вибухи. Ми з сімʼєю взяли лише найнеобхідніші речі й перейшли з квартири до більш безпечного приміщення. 

На виїзд із Сєвєродонецька наважилися в березні. У кожної людини трапляється критичний момент, коли перестаєш думати й сподіватись, що все налагодиться, а ситуація зміниться. Для мене таким моментом став «прильот» поруч із місцем, в якому я перебувала і яке вважала доволі безпечним. 

Того ж дня ми зібрали дві валізи – речі першої необхідності й документи – і поїхали. Згодом наша квартира згоріла. Для мене ця евакуація стала вже другою. У 2014 році мені довелося покинути рідну Кадіївку. І ось, через вісім років, війна прийшла й до Сєвєродонецька.

Спочатку ми вирушили на захід країни, здавалось, що там безпечніше. Та коли в квітні представники нашого департаменту почали працювати в Дніпрі, моя сімʼя підтримала ідею переїзду. Мені подобається працювати на благо Луганщини. До того ж, не хотілося втрачати злагоджений колектив і корисну роботу. 

Наша команда працювала навіть 24 лютого, хоча й дистанційно. Адже саме наш департамент координує діяльність всіх міжнародних організацій та допомогу від дипломатичних представництв в області. Ми почали звертатись до наших партнерів із проханням допомогти і переорієнтуватися на більш актуальні цілі: гуманітарні потреби, допомогу стратегічним структурам та правоохоронним органам. Надсилали безліч запитів щодо підтримки критичної інфраструктури ще не окупованого Сєвєродонецька.

За місяць підготували та запустили коворкінг для переселенців

Дуже багато людей втратили свої домівки та робочі місця. А рятуючись від війни, вони не завжди встигали взяти навіть особисті речі, не кажучи вже про умовні ноутбуки. Тому в нових містах переселенці потребують місця, куди можна прийти й попрацювати. 

Я й сама зіштовхнулася з цим після переїзду. Збираючи речі, я не захопила із собою ноутбук, а в орендованій квартирі не було інтернету. Тобто в мене буквально не було, на чому працювати.

Так виникла ідея створити простір для переселенців. Локацію, куди люди можуть прийти, аби попрацювати за комп’ютером, зв’язатися з рідними, щось роздрукувати чи відсканувати або, скажімо, провести якусь нараду. Зрештою, місце, де можна просто зустрітися з однодумцями.

Ми звернулись до наших партнерів з програми EGAP, Фонд Східна Європа та попросили підтримати створення простору. Приміщення під коворкінг знайшли самостійно, а з ремонтом та облаштуванням допомогли донори.

Зараз все виглядає дуже сучасним і світлим. Але на ці роботи пішло приблизно 500 тисяч гривень. Ці кошти ми, зокрема, витратили на закупівлю меблів та офісної техніки: ноутбуків, принтерів, проєкторів, планшетів, фліпчартів тощо. Реалізувати проєкт вдалося доволі швидко – протягом одного місяця. І вже в червні відбулося офіційне відкриття.

Зробили все для комфортної роботи людей

Наш коворкінг розрахований на 10 робочих місць, крім того, маємо кімнату на три робочі місця, де можна провести зустріч чи попрацювати відокремлено. Також у коворкінгу облаштували кухонну зону з холодильником, мікрохвильовкою, кавомашиною та чайником. Тобто людина, яка прийшла працювати надовго, може взяти з собою перекус, розігріти його й випити кави. 

Так само зручно приходити до нас із дітьми: ми закупили планшети, тож поки батьки працюють, дитина може дивитися мультик чи запустити якусь гру.

Аби попрацювати в коворкінгу, необхідно забронювати місце на певний день і час. Для цього потрібно просто заповнити гугл-форму, опубліковану на нашій фейсбук-сторінці. Наша команда веде окремий календар, аби рівномірно розподілити кількість охочих так, щоб всім було максимально комфортно.

Коворкінг розташований у центрі Дніпра, на вулиці Воскресенська, 41, офіс №401. Для зручності наших відвідувачів ми записали відео з маршрутом та розклеїли вказівники. Тож потрапити до нас доволі просто.

До нас приходять не лише переселенці, а й активісти та чиновники

Наш пріоритет – це переселенці з Луганської області. Однак, коли звертаються люди з Донецької, Запорізької, Харківської чи Херсонської областей, – ми нікому не відмовляємо. Вони завжди можуть прийти і так само безкоштовно попрацювати в просторі.

Крім того, до коворкінгу приходять представники громадських організацій, місцевого самоврядування та військових адміністрації, зокрема, з Попасної та Сєвєродонецька. Тож місця вистачає для всіх.

У нашому просторі переселенці можуть отримати безоплатну правову допомогу, яку надає управління з нормативно-правової роботи ОДА. Люди так само реєструються через гугл-форму і приходять на консультацію. У такий спосіб до нас вже звернулися понад 100 переселенців.

Наразі партнери підтримали наш проєкт із розвитку коворкінгу. Ми плануємо проводити тренінги й семінари для внутрішньо переміщених осіб. Вже маємо домовленість про курси української та англійської мов, електронної демократії та цифровізації. 

Після перемоги коворкінг переїде на Луганщину

Я вірю в ЗСУ і переконана, що Луганщину деокупують і ми зможемо повернутись додому. А разом із нами до Сєвєродонецька переїде Coworking Space. Ми обговорювали це з партнерами ще напередодні запуску проєкту. Тож після перемоги аналогічний простір з’явиться безпосередньо на Луганщині.

За ці місяці я зрозуміла, що все може змінитись будь-якої миті, але потрібно не переставати вірити й мріяти. Варто чогось прагнути і досягати своїх цілей. Водночас треба насолоджуватись тим, що маєш, адже завтрашнього дня може й не бути. 

Шелтер для тих, хто втратив домівку

Анна Рясна

директорка Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініціатив і соціальних досліджень, голова Луганської обласної молодіжної ради, членкиня ГО «Світло культури»

Війна торкнулася нас ще в 2014 році

Початок російсько-української війни я зустріла на посаді директорки Лисичанського міського палацу культури. Тоді, в 2014 році, на територію закладу прилетів російський снаряд. Вибух пошкодив будівлю та вибив вікна.

Із відновленням палацу культури нам допомогла Міжнародна організація з міграції. Разом із цим партнером протягом наступних чотирьох років ми займалися згуртуванням громади. Це стало величезним поштовхом для нашої майбутньої проєктної роботи.

Ще в 2013 році наша команда створила громадську організацію «Світло культури», проте саме з 2014-го наша робота справді активізувалась. Зокрема, завдяки залученню різних міжнародних організації, як-от Міжнародна організація з міграції та Проєкт USAID «Економічна підтримка Східної України». 

Через сім років очолила обласний молодіжний центр

Після майже семи років роботи в палаці культури я відчула професійне вигорання. Усі заходи здавалися однаковими та рутинними, тож виникло нестримне бажання рухатися далі та займатися чимось іншим.

У фейсбуці я побачили вакансію на сторінці управління молоді та спорту Луганської обласної держадміністрації. Зателефонувала, скинула резюме й пройшла співбесіду. Та замість очікуваної посади спеціаліста мені запропонували очолити обласний молодіжний центр.

До повномасштабного вторгнення я опікувалася молодіжною політикою в Луганській області, організовувала культурні івенти й допомагала втілювати різні проєкти. Зокрема, відкрили майданчик для неформального дозвілля MySpace на базі Лисичанського міського палацу культури та створили Центр згуртування громад «Візьмемось за руки, друзі».

Ми виїхали до Дніпра без жодного плану

У мене сімʼя військовослужбовців, мій чоловік – «Азовець». Тому ми справді вірили у новий етап війни. Щоправда, я до кінця не усвідомлювала, наскільки масштабним це все може бути. Я добре памʼятаю 2014 рік, тому орієнтувалась на щось аналогічне Хоча мій чоловік казав, що буде інакше і потрібно готуватися. Тож станом на ранок 24 лютого наші речі вже були зібрані: ми вирішили виїжджати до Дніпра.

Натомість на роботі ми нічого не збирали, сподіваючись, що буде якийсь час «на розкачку». Відтак зранку 24-го лютого ми разом із бухгалтеркою поїхали пакувати документи та мобільну техніку. Власне, все, що можна було вмістити в легкову автівку.

Ми їхали «в нікуди». Чоловік мав приступити до служби, але ані житла, ані розуміння, що мені роботи, тоді не було. Ми просто їхали. Через затори дорога зайняла приблизно 12 годин. 

У мого чоловіка був брат, теж «Азовець», який, на жаль, загинув на «Азовсталі». Нас чекала його дівчина – Олександра, яку ми тоді побачили вперше. По суті ми їхали до незнайомої людини, яка прихистила нас на півтора місяці, поки ми не знайшли житло, та стала однією з найрідніших людей.

Не могла сидіти склавши руки, тож вирішила діяти

Мої батьки не виїжджали з Луганщини, чоловік пішов на фронт, а я залишилась сама із девʼятирічним сином. Тривалий час я боролося зі стресом, але якоїсь миті зрозуміла: якщо просто сидіти й думати, як все довкола погано, можна зійти з розуму.

Тож почала займатись волонтерством: купувала ліки й передавала їх на Луганщину. Згодом стала координаторкою проєкту Care з надання гуманітарної допомоги для Луганської області. 

Після вторгнення моя команда із Сєвєродонецька розділилася. Більшість людей виїхала на захід країни, і певний час я не могла їм нічого запропонувати, адже й сама не мала житла. Та пізніше нам вдалося отримати грант від Проєкту USAID «Економічна підтримка Східної України» на створення хабу для молоді. Це дозволило повернути частину команди: мої колеги приїхали до Дніпра.

Від ідеї до запуску прихистку минув місяць

Ще в Сєвєродонецьку ми планували відкриття молодіжного простору, і якби не повномасштабне вторгнення, ми б реалізували цей проєкт. Це мав бути майданчик для молоді, де можна зібратися, провести якісь заходи і навіть переночувати.

Але війна все змінила: Дніпро потребував схожого простору, але для закриття базових потреб переселенців, зокрема, в тимчасовому проживанні. Ми підготували проєкт і вже в квітні відправили його донорам. А наступного місяця запустили шелтер і почали повноцінно працювати.

Наша ключова особливість – це колектив. У шелтері працюють переважно переселенці з Лисичанська. Адже вони як ніхто інший розуміють, через що проходять люди, які приїжджають до нас. А тому вкладають у цю роботу свою душу, повністю віддаються процесу й приймають усіх, ніби рідних.

Ми працюємо як колаборація влади, громадськості та міжнародних партнерів

Ми стартували завдяки співпраці з чеською організацією People in Need – вони повністю взяли на себе покриття витрат на оплату праці для наших співробітників. До того ж, майже одразу до нас долучилися й інші міжнародні організації, а також просто люди, які надавали різну допомогу.

Приміщення шелтеру розташоване в колишньому дитячому санаторії біля парку Зелений Гай. Із цим нам допоміг керівник департаменту міжнародно-технічних відносин Луганської обласної державної адміністрації Денис Денищенко. Він опинився в таких самих життєвих обставинах, почув наш запит і відреагував на нього. Оренду взяв на себе департмент, а громадська організація «Світло культури» адмініструє роботу шелтеру й оплачує комунільні послуги.

Облаштовуємо життя переселенців як матеріально, так і культурно

Сьогодні наш шелтер складається з двох частин: це транзитний майданчик, де розміщуються люди до п’яти днів, та майданчик постійного перебування, адже не всі люди мають гроші й місце, де жити. 

На території шелтеру переселенці можуть отримати безкоштовне харчування, групові й індивідуальні юридичні консультації. Тут ми також видаємо гуманітарну допомогу: не лише для мешканців прихистку, а й для всіх переселенців.

У нас навіть є своя мінібібліотека, адже тут живуть і працюють люди, які в минулому житті були працівниками культури. А від минулого, як то кажуть, не втечеш. Тож навіть у Дніпрі ми всіляко культурно пожвавлюємо життя людей. 

Міжнародні та громадські організації розподілили сектор надання психологічної допомоги. У шелтері є три варіанти психологічної допомоги, а люди самостійно обирають, який формат їм до душі. А завдяки обласній адміністрації нас підтримують працівники швидкої допомоги, які гарантують цілодобовий медичний супровід. Маємо окремо ще й гінекологічну консультацію.

Крім того, співпрацюємо з місцевим Центром зайнятості: людям, які шукають роботу, наш адміністратор дає перелік актуальних вакансій та контактів. Більшість мешканців шелтеру вже знайшли роботу. 

Також ми намагаємося залучати переселенців до різних проєктів. Наприклад, команда проєкту Merci Сort – це десятеро наших жителів, які займаються анкетуванням людей та видають гуманітарну допомогу.

Нам потрібна техніка, аби діти могли навчатися дистанційно

У шелтері є кімната психологічного розвантаження дітей, де працює психолог й допомагає зняти стрес. Також тут є волонтери, які граються з дітками, поки батьки займаються своїми справами: шукають роботу чи отримують допомогу. 

Ми готуємо дітей до школи й проводимо заходи соціального згуртування. Це велика кімната, обладнана різним приладдям для школи, настільними іграми, пуфами та іншими речами. Якщо потрібно щось роздрукувати чи «загуглити» – маємо комп’ютер.

Водночас є діти, які навчаються дистанційно, але не мають необхідної техніки. Ми хочемо створити кімнату, де будуть телефони, планшети чи комп’ютери. Не обов’язково нові, нам підійде будь-яка техніка, аби діти могли підключитись до навчання. Адже не у всіх батьків, які рятувалися від війни, була змога взяти техніку, а у когось її взагалі не було. 

Незабаром збільшимо шелтер вдвічі

Під час повномасштабної війни з Луганщини виїхали приблизно 300 тисяч людей. Це не офіційна цифра, а лише та частина, про яку ми знаємо. За два місяці роботи через нас пройшли 2500 людей. І це при тому, що наш шелтер був розрахований лише на 70 місць. Сьогодні ми маємо, де розмістити 100 людей, і вже зовсім скоро відремонтуємо дах та зможемо поселити на третьому поверсі ще до 140 переселенців. 

Активна фаза виїзду вже закінчилась, тому ми поступово перетворюємося на місце довготривалого перебування. Ми не кажемо, що це назавжди. Але це точно більше, ніж місяць-два-три. Усе залежить від того, як швидко будуть звільнятись наші території, і коли зможуть люди повернутися. Бо часто їм буквально немає, куди повертатись. 

Тому потреба й необхідність у роботі шелтеру залишається актуальною. Поруч із нам є порожній корпус, у якому ми мріємо відкрити триповерховий простір. Якщо все вийде – зможемо вмістити ще 500 людей. Однак для цього ми потребуємо значних донорських коштів.

А у найближчій перспективі плануємо відкриття майданчиків для дозвілля: це буде вуличний дитячий майданчик та воркаут зона для підлітків. Хочемо, аби наші діти займалися спортом та вели здоровий спосіб життя.

Моя гордість – мій чоловік, моя сила – мій син

Протягом всього цього часу моєю мотивацією є мій син Ярослав. Дивлячись в його оченята, я знаходжу сили для будь-якої роботи. Хоч я не військовослужбовиця, але вважаю, що своєю діяльністю також працюю на перемогу і, зокрема, на краще життя для своєї дитини. 

Я пишаюсь тим, що я українка. А ще з війною дізналась, хто мої друзі, а хто – вороги. Нарешті викреслила зі свого оточення людей, які у вирішальний момент обрали іншу сторону. Зараз навколо мене зібралась команда людей, з якими не страшно ані в вогонь, ані в воду. Та найголовніше, в чому я вкотре переконалася, що у мене дуже надійний чоловік, він та син – моя гордість і сила. 

Читати далі

Суспільство

МОЗ закупило для регіонів 17 нових реанімобілів

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Україна закупила 17 автомобілів швидкої медичної допомоги для шести регіонів: «карети» поїдуть до Запорізької, Миколаївської, Рівненської, Сумської, Харківської та Одеської областей.

Про це повідомили у пресслужбі Міністерства охорони здоров’я України.

Зазначається, що автівки обладнані кисневими балонами, кардіомоніторами, дефібриляторами, електрокардіографами, апаратами штучної вентиляції легень. Це дає змогу швидко й безпечно доправити тяжкопоранених до лікарні.

Насамперед автомобілі скеровують до прифронтових регіонів. В автівках можна здійснювати:

  • лікування кардіогенного шоку,
  • надавати допомогу під час пологів,
  • проводити реанімацію пацієнтів,
  • загальне знеболення,
  • первинну хірургічну обробку ран,
  • внутрішньосерцеву кардіостимуляцію.

Читайте також: Хочу працювати вдома. Гінекологиня з Харкова повернулася з-за кордону, аби лікувати українок

Раніше 18 реанімобілів направили на Сумщину, Харківщину, Миколаївщину, Чернігівщину і Рівненщину.

Нагадаємо, канадський Червоний Хрест передав Черкащині медкабінети «на колесах».

Також волонтери з Бельгії передали морським піхотинцям три «швидкі».

Фото: moz.gov.ua.

Читати далі