Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Це не бомжі, а люди». Історія львівської «Оселі», яка допомагає безпритульним відчути себе потрібними та почати нове життя

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

«Як можна бути щасливим у суспільстві, де стільки нещасних людей?», – так гостро відчула несправедливість львів’янка Олеся Саноцька та започаткувала у Винниках спільноту допомоги безпритульним «Емаус-Оселя». Жінка робила все, аби допомогти іншим та подарувати їм шанс на нове життя. Через важку хворобу Олеся померла, але її справа живе і далі завдяки однодумцям і соратникам, серед яких і сестра Олесі – Наталя.
Сьогодні там разом мешкають 30 людей. Вони самостійно працюють, заробляючи на життя, та допомагають тим, хто все ще на вулиці. Колишні безпритульні залишають цей дім іншими, кожен – по-своєму успішним. 

Наталя Саноцька

Співвідповідальна за Спільноту взаємодопомоги «Емаус-Оселя», яка працює за принципом соціального підприємства. Кандидатка філософських наук

Все почалося з недільної школи та викладання для дітей

Спільноту взаємодопомоги «Емаус-Оселя» заснувала моя сестра, яка, на жаль, п’ять років тому померла. Олеся була художницею за фахом і мала багато амбіцій. 90-ті були дуже важким для багатьох періодом. Ми виживали як могли. І в цей час біля нашого будинку відновили греко-католицьку церкву з недільною школою. Нас із сестрою запросили проводити там безкоштовні гуртки для дітей із проблемних сімей. Олеся викладала малювання, а я – правила доброго тону. Сестра так віддано виконувала свою роботу, що поступово на її заняття почали приходити ще й батьки діток. Люди до неї дуже горнулися.

Згодом Олесю запросили проводити такі гуртки для алко- і наркозалежних людей, які проходили реабілітацію в організації «Дорога». Сьогодні це називається «арттерапія», але тоді про це ніхто не знав. Сестра почала помічати, що на уроках малювання люди розкривають свої таланти, втілюють якісь приховані мрії. 

Не кожен народжується в любові і родинному затишку

Олеся запалилася ідеєю створення середовища, де б люди разом мешкали, працювали та були задоволені життям. «Треба створити місце, де люди знедолені могли б підтримувати один одного і бути щасливими», – казала вона. Але в 90-ті роки створити щось подібне було нереально. Вона працювала на двох роботах, щоб самостійно утримувати доньку. Коштів бракувало навіть на найнеобхідніше.

Олеся Саноцька, яка започаткувала спільноту допомоги безпритульним «Емаус-Оселя»

Коли я ще не до кінця розуміла ідею Олесі, вона казала, що ми з нею нічим не заслужили таке дитинство. Наша родина була не заможна, але дуже тепла. Нас чекали, любили, дідусі й бабусі водили нас у музеї, читали казки, гріли нічні сорочки на пічці, щоб ми лягали в ліжко зігріті. Олеся завжди вважала, що це несправедливо – просто народитися в такій сім’ї. А комусь із родиною не пощастило. Ми в житті все обираємо, крім середовища, в яке приходимо в цей світ. І це визначальний етап у нашому житті, який дає серйозний відблиск у майбутньому.

Захопилася досвідом Європи й повірила в себе

Одного разу Олеся поїхала на конференцію до Польщі. І там випадково познайомилася з представником міжнародного руху «Емаус». Його у Франції після Другої світової війни започаткував священник Абе П’єр. Він об’єднав навколо себе безпритульних людей, запросив їх жити у свій будинок. Згодом подібні спільноти почали виникати в різних куточках світу. На конференції був представник руху з Любліну, й він запросив Олесю відвідати їхню спільноту.

Кожна спільнота «Емаус» має свої особливості. У більш заможних країнах, як от у Данії, немає безпритульних людей. Там усі забезпечені житлом. Бездомність там розуміють як самотність, коли людина сидить у своїй квартирі й не хоче нікуди виходити. Тому там спільноти стають об’єднаннями людей для спілкування та спільної праці.

З Польщі Олеся приїхала вже зовсім іншою. Сестра була просто одержима ідеєю створення спільноти в Україні. Казала: «Я так і знала, що є вихід. Він знайшов мене сам». Це був 2001 рік, коли соціальна робота з бездомними людьми взагалі не велася. Людей із душевними розладами закривали в психіатричних клініках за межами міста. І для сестри було дуже важливо щось змінити. Вона вірила, що це можливо і необхідно.

Без зубів, але усміхнені

Якщо людина чогось дуже хоче, світ відгукується на її бажання. Так сталося, що рух «Емаус» збирав кошти, аби допомогти відкрити спільноту в Росії. Але в останню мить їх щось зупинило – виникли сумніви щодо людей, які мали там це впроваджувати. І відповідальний за спільноту у Любліні, де Олеся гостювала, запропонував: «Я знаю Олесю з України, яка хоче відкрити спільноту в себе на батьківщині». Сестру запросили на зустріч і, попри тендітність її жіночої постави, досить молодий вік, їй повірили. Кошти – 8 тисяч євро – скерували в Україну.


Бездомні люди на Різдвяній вечері, яку щороку організовує Спільнота «Оселя»

Кошти на старт були дуже дрібні, але Олеся змогла за них купити земельну ділянку у Винниках з маленькою хатинкою. У Львові було дуже дорого, тож єдина можливість – придбати землю на околиці сусіднього міста, в болотах. Дві маленькі кімнатки, кухня з пічкою на дровах, туалет на вулиці. Це була звичайна сільська хата. Але для Олесі це була величезна радість. До будинку майже одразу почали тягнутися люди. Спочатку там поселився перший мешканець, потім їх вже жило семеро. Тодішня практикантка Мар’яна Соха, яка зараз є членкинею Ради «Емаус-Оселя», казала: «Для мене це було так дивно, що ці знедолені люди, які не мають роботи, живуть в обдертій хаті, всі на купі, без зубів, але чомусь усміхнені».

«Емаус» дуже прискіпливо ставиться до своїх членів. Тому «Оселя» два роки була на випробувальному терміні. Зараз ми є повноправним членом і найсхіднішою точкою Європи розповсюдження руху. Ми як члени руху допомагаємо тепер спільнотам, яким важче, ніж нам. Наприклад, зараз є спільноти в Індії, де люди навіть не мають доступу до питної води. Фактично кожна спільнота якимось чином намагається підтримати тих колег, які цього потребують.

Активно включилася в справу життя сестри у пам’ять про неї

Я фактично була свідком виникнення спільноти й за документами є співзасновницею «Оселі». Просто потрібно було кілька членів, аби створити організацію. Моя участь на початку була досить формальною. Тоді я навчалася в університеті, виховувала маленьких діток. Згодом працювала викладачкою, захистила кандидатську дисертацію. Я долучалася до діяльності «Оселі» лише як членкиня Ради, яка збиралася декілька разів на рік. Олеся радилася з Радою стосовно розвитку організації чи розв’язання складних питань. Час від часу я допомагала в організації різних благодійних акцій, як от Різдвяна вечеря для безпритульних людей.

Але, на жаль, п’ять років тому Олеся померла від раку. Вона була ще зовсім молодою 46-річною жінкою. Ще коли вона хворіла, просила мене часто відвідувати «Оселю», розповідати, що там відбувається. Я це робила заради неї, щоб сестра зайвий раз не хвилювалася. Але після смерті постало питання, як спільнота буде функціонувати далі. Для мешканців це був величезний стрес. 

Кажуть, що незамінних людей немає, але це неправда. Олеся була такою. Ми довго не могли знайти їй заміну. Потрібна була людина, яка так само органічно змогла б відповідати за все й одразу. Ми розподілили обов’язки Олесі між працівниками. І відтоді я вже активно включилася в роботу «Оселі». Відповідаю за розвиток організації, за зовнішні зв’язки, допомагаю як соціальна працівниця. Паралельно викладаю в університеті філософію. Та все ж Олеся залишилася частиною нашої команди, і ми всі відчуваємо її незриму присутність і допомогу.

Колишні безпритульні живуть пліч-о-пліч

«Оселя» – це не реабілітаційний заклад і не якийсь притулок. Це дім, який творить велика родина, що складається з майже 50 людей (мешканці та працівники). Сюди приходять безпритульні люди, які хочуть змінити своє життя. І відтоді отримувач допомоги перетворюється в її надавача, адже таку людину одразу включають у допомогу іншим. Так людина відновлює почуття власної гідності. 

Вигляд будівлі «Емаус-Оселя» на момент купівлі земельної ділянки

Подібних проєктів в Україні не було й немає. Є організації, які опікуються безпритульними. Але унікальність «Оселі» полягає в тому, що мешканці та працівники спільноти підтримують один одного, як це буває в дружній родині. У реабілітаційних центрах вважається, що є фахівці, які знають, як треба правильно жити, і є ті, хто прийшли просити про допомогу. Але вони не на рівні. В «Оселі» все не так. Ми не розв’язуємо чиїсь проблеми, не вказуємо, як слід чинити. Але підтримуємо людину у цьому процесі, перебуваємо поруч і готові підставити плече, якщо це буде потрібно. Це називається «допомога до самодопомоги», і така методика дуже добре працює.

Мешканців «Оселі» ми називаємо «компаньйони», що з французької можна перекласти як побратими, друзі. Вони разом живуть, ведуть спільне господарство, відпочивають, щось святкують, працюють і заробляють на власне утримання. Крім того, допомагають іншим, хто все ще мешкає на вулиці. 

За алкоголь чи крадіжку – на вихід

У спільноті є чіткі правила, одне з яких передбачає «жити та думати тверезо, не вживаючи алкоголь та інші засоби, які змінюють свідомість». Алкогольна залежність – це невиліковна хвороба, з якою треба навчитися жити, і її слід контролювати. Ми всіляко допомагаємо компаньйонам зробити це. Однак не всі мають бажання і не всім це під силу. Той, хто повертається до алкоголю, мусить покинути спільноту заради безпеки інших.

Ще одне правило – не виявляти жодної агресії щодо інших: ані фізично, ані психологічно. Також заборонено брали без дозволу чужі речі. За крадіжку людина мусить негайно покинути спільноту. Протягом місяця ми придивляємося до нової людини та розуміємо, чи зможе вона стати повноправним мешканцем «Оселі». А людина придивляється до спільноти та до наших правил.

Мешканці «Оселі» після акції «Святий Миколай для бездомних людей»

У спільноті проходить соціальне навчання – курс із декількох етапів. Спочатку колишній безпритульний складає з психологом карту особистісного зростання. Людина пише, що саме хоче змінити у своєму житті. Звичайно, все починається з базових потреб: мати дах над головою, нормальну роботу, підлікувати хронічні хвороби чи зуби. А вже через місяць цей список переглядається, і психолог запитує: «Що ти зробив для того, аби покращити здоров’я?». Фахівець підштовхує колишнього бездомного до дій та глибших цілей, як от професійні навички чи повернення родини. Також в «Оселі» є тренінги особистісного розвитку. Іноді, коли людина живе на вулиці, вона більше не хоче спілкуватися з іншими або стає дуже зосереджена на власних потребах. Спеціалісти допомагають розібратися в собі та стати кращою. 

Маленька хатинка перетворилася у великий родинний дім

За роки праці мешканців «Оселі» маленька хатинка перетворилася на два великі житлові будинки у Винниках на вулиці Івана Франка, 69. У кімнатах проживають по двоє, іноді – по троє людей, тому що місця бракує. Спільнота була розрахована на 25 ліжкомісць, а в час пандемії ми переобладнали частину кімнат загального користування на житлові, тому що люди на вулиці були перелякані й просилися їх прийняти, а нам було шкода їх виганяти. У нас є велика відпочинкова кімната, де відбуваються зустрічі, тренінги та святкування.

Сучасний вигляд будинку, де мешкають колишні безпритульні

Ми намагаємося замість алкоголю дати людям якісь приємні, радісні емоції. Влаштовуємо турніри з настільного тенісу, маємо свою футбольну команду. «Оселя» має всі атрибути дому. Кожен обладнує свою кімнату так, як йому подобається. Спочатку людина просто має застелене ліжко і невеличку тумбочку поряд. А згодом починає облаштовувати місце якимись фотографіями, статуетками, квітами тощо. Так колишня безпритульна людина починає перетворювати безлику кімнату у свій дім.

У мешканців запитували: «А де ж ваші бомжі?»

Кожна людина в нашій спільноті працює, аби заробити на своє існування та допомогти іншим. Переважно безпритульній людині здається, що вона – повний лузер, ні на що не здатна й нікому не потрібна. Але коли вона починає працювати, то бачить результати своєї роботи й знову вірить у власні сили. Почуття гідності повертається до неї, коли вона йде на обід з роботи та знає, що всі продукти куплені за спільно і чесно зароблені кошти. Благодійність, матеріальна допомога людям у кризі – це, звичайно, добре, це необхідно. Але теж важливо навчити людину самостійно заробляти на все необхідне для життя, а не застигати у вічному очікуванні допомоги.

«Оселя» заробляє кошти за принципом соціального підприємства. Спочатку ми починали з реставраційної майстерні. Мешканці давали друге життя меблям та посуду, які були в тій маленькій хатці. Потім почали звертатися до людей з проханням віддати непотрібні старі речі. Відновлюючи старі меблі, люди відчувають, що все в житті можна виправити. Це такий психологічний трюк: приїжджає обдерте страшне крісло, поступово відчищається й отримує нове життя. І людина, яка його відновлювала, відчула, що і вона змінилася.

Мешканець спільноти реставрує меблі

У 2004 році у Львівському історичному музеї Олеся організувала виставку, де були меблі, відреставровані колишніми безпритульними людьми. Вперше в історії України в музеї виставили твори не якихось відомих художників, а бездомних. Це була сенсація. «Оселяни» прийшли гарно вбрані, кожен зі своїм відреставрованим виробом. А журналісти ходили й казали: «А де ж ваші бомжі?». Майстерня функціонує і сьогодні. Тут реставрують старі меблі та скалічені людські долі. У 2007 році відкрилася перша благодійна крамниця при «Оселі», і в ній за благодійну пожертву віддають відновлені меблі, одяг, біжутерію тощо. Люди зараз або віддають нам непотрібні меблі, які ми покращуємо та продаємо, або замовляють платну послугу з реставрації.

Дбаємо про людей та довкілля

«Оселя» була першою в Україні організацією, яка у 2013 році встановила контейнер для збору вживаних речей. Було багато побоювань, що люди будуть кидати туди сміття. Але ці побоювання не виправдалися. Він одразу запрацював. Таке враження, що громада вже була готова до того, щоб віддавати свої речі. Наразі ми маємо 31 контейнер у різних локаціях Львова. 

Щодня мешканці «Оселі» їздять містом і збирають майже три тонни речей із контейнерів. Все це везуть на сортувальню, на якій теж працюють компаньйони «Оселі» – колишні безпритульні люди. Теплий, зручний і спортивний одяг ми відправляємо в Осередок підтримки бездомних людей, що функціонує при «Оселі». Там його роздають тим, хто цього потребує. Наші мешканці добре знають, як то, жити – на вулиці й мерзнути в подертому взутті, тому охоче допомагають іншим. 

Мешканці «Оселі» сортують речі

Частину речей ми надаємо організаціям, які допомагають дітям-сиротам, їхнім опікунам, багатодітним матерям, військовим тощо. Частина речей відправляється в наші крамниці, де їх можуть придбати всі охочі за благодійну пожертву. Одна з них розташована у Винниках на вулиці Франка, 53А, а інша – у Львові на Угорській, 2. Отримані кошти витрачаємо на розвиток спільноти та соціальні проєкти.

Якщо людина купує вживану річ, вона підтримує екологічну ситуацію в регіоні. Планета вже не може перетравити наших речей. Благодійні крамнички «Оселі» відвідують як не дуже заможні люди, так і екосвідомі громадяни. Усе, що непридатне до використання, ми здаємо на сировину, наприклад, поліетилен, макулатуру, скло, метал, бавовну, пір’я. Торік через мережу контейнерів ми зібрали 1220 тонн одягу, а на сміттєзвалище відправили 95 тонн, тобто лише 7% від зібраного. Решту – віддали на перероблення.

Колись приходив за благодійним обідом, а тепер готує і роздає

Щочетверга біля Порохової вежі у Львові ми безкоштовно роздаємо безпритульним приблизно 200 обідів, які готують наші «оселяни». Це теж психологічно відновлює мешканців. Ще вчора вони приходили отримувати їжу, а сьогодні вже самі її готують та їдуть роздавати іншим. 

Крім того, при «Оселі» функціонує осередок підтримки безпритульних людей. Санітарно-гігієнічний центр працює щодня, крім суботи та неділі. Послуги надають наші мешканці під керівництвом соціального працівника. Будь-яка людина може прийти, помитися, підстригтися, отримати необхідний одяг, попрати власний, отримати першу домедичну допомогу, розповісти про свої проблеми та просто посидіти й відпочити. Там ми запрошуємо їх долучитися до спільноти.

Мешканці «Емаус-Оселі» роздають благодійні обіди

Також щороку ми проводимо акції солідарності для безпритульних – Святу вечерю і Великодній сніданок. На спільну трапезу збирається приблизно 500 людей. Наша мета – не просто нагодувати людей, а дати їм відчуття родинного тепла, аби на Різдво чи Великдень ніхто не почувався самотнім. Ми ділимося любов’ю і створюємо затишок. І це все організовують наші мешканці – колишні безпритульні – за зароблені кошти.

«Оселя» – це шанс відкрити приховані таланти

Через нашу спільноту пройшли тисячі людей. Хтось повністю відновив своє життя, а хтось – пішов, наприклад, через постійні алкогольні зриви. Але кожна людина, яка якийсь час у нас побула, вийшла вже зовсім іншою. Вона розуміє, що таке допомога іншим, чому важлива любов і приязнь. 

Колись до «Оселі» за допомогою прийшов 19-річний хлопець Сашко Горонді. Тут він навчився шити у меблевій майстерні та поступово відчув, що це його покликання. Вечорами він із вживаних речей створював сумки, рюкзаки та наплічники. Зараз у Сашка є власний бренд Horondi, його речі мегапопулярні, їх купують по всій Україні та за її межами. Торік він увійшов до списку «30 успішних людей до 30 років» від Kyiv Post.

Читайте також: ​​Історія колишнього безхатченка, який створив відомий бренд рюкзаків

Успіх «Оселян» не можна порівнювати, бо кожен має свій, індивідуальний. У нас був мешканець, який втратив контакт із дружиною та дитиною. Завдяки «Оселі» він знову почав спілкуватися з донькою, запросив її в гості до спільноти, потім поїхав до неї. І зараз він повернувся в сім’ю, і дуже її любить. Може, він не досягнув «успішного успіху», не став бізнесменом, але для нього це було щось недосяжне. 

Бракує грошей, аби приймати нових мешканців

Суспільство дуже змінюється у ставленні до вразливих верств населення. «Оселя» постійно впливає на владу і соціальні служби, пропонує шляхи розв’язання проблем. Коли під впливом роботи «Оселі» влада міста таки відкрила першу у Львові нічліжку, ніхто не хотів працювати з людьми, які «погано пахнуть і приходять у нетверезому стані». Спочатку там працювали наші «оселяни». А ще ми постійно влаштовуємо різні соціально-культурні акції. Наприклад, була виставка «Без ознак мистецького життя» з фотографіями відомих людей, які переодягнулися у безпритульних. Серед них і поети Юрій Андрухович та Юрій Іздрик. Ця подія демонструвала суспільству, що ніхто не застрахований від складних життєвих обставин і що під брудним непримітним одягом важливо розпізнати людину.


Колишній мешканець спільноти Сашко Горонді

Час іде, «Оселя» розвивається, долає труднощі, відповідає на виклики сьогодення, міняє себе і громаду міста. Після аварії на Грибовицькому сміттєзвалищі у Львові виникла необхідність ще краще сортувати речі, щоб розв’язати проблему поводження з речами та відходами у місті. Ми вирішили створити нову сортувальню, яка стане центром рециклінгу європейського зразка. Будівництво вже завершили, але ще потребуємо обладнання. Наприклад, нам необхідні візки на колесах і навантажувач, бо зараз всі мішки з сировиною та одягом наші мешканці носять на плечах. 

Також мріємо про добудову будинку спільноти. Кількість охочих приєднатися до нас зростає, але у нас немає, де їх розмістити. Добре було б збільшити наш дім ще хоча б на п’ять кімнат. Зробити це своїми силами ми не можемо, тому розраховуємо лише на благодійників чи фонди, які захочуть нас підтримати.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Відео дня

Суспільство

Полк Валерія Маркуса отримав від благодійників 55 пікапів вартістю $1 млн

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Український військовий і відомий блогер Валерій Маркус показав 55 позашляховиків Toyota Hilux, що надійдуть до його підрозділу — 47 батальйону, який нещодавно розширився до окремого штурмового полку.

Пост Валерій опублікував у своєму телеграм-каналі.

Зі слів Маркуса, кошти на пікапи — а саме мільйон доларів — зібрали благодійники лише за 2 дні.

«Моє дитяче серденько тремтить від захвату, коли бачу на фото 55 пікапів, які вже прибули в Антверпен. Це 55 пікапів Toyota Hilux, на які ВИ зібрали мільйон євро за два дні. Для нашого підрозділу… мільйон баксів… за два дні… (Пішов плакать)», — написав він.

Відзначимо, що в кінці травня Валерій Маркус закликав українців зібрати гроші на пікапи для свого підрозділу. Він тоді написав, що транспорт — одна з найважливіших потреб на фронті.

Читайте також: «Час поговорити». Як працює проєкт взаємної психологічної підтримки українців під час війни

«Наразі з купівлею автомобілів — велика проблема навіть у Європі. Але нам пощастило, ми знайшли в Лівії 55 пікапів Tayota Hilux 2017 року», — написав Валерій Маркус.

Ця кількість машин повністю закриє потребу підрозділу. Щоб викупити усю партію, не вистачало 20 мільйонів гривень.

Про підрозділ

47-й окремий мотопіхотний батальйон — формування у складі Збройних сил України, створене із добровольців Київської області. Командир батальйону — Іван Шаламага. Учасником батальйону є ветеран російсько-української війни, письменник, блогер, Валерій Маркус.

Нагадаємо, 47 окремий батальйон ЗСУ показав нічне полювання на ворога.

Фото: t.me/valerii_markus.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

«Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Вікторія Вахрушева – харків’янка. Напередодні повномасштабного вторгнення вона працювала над новим проєктом з контекстної реклами та разом із друзями мріяла про створення власної компанії. Але війна зруйнувала всі плани й змусила дівчину разом із чоловіком виїхати до Львова.

У новому місті подружжя одразу почало допомагати рідному місту. Вони шукали дефіцитні медикаменти, предмети гігієни та будь-що, про що просили харків’яни. Згодом бажання допомогти переросло в повноцінне волонтерство. Гуманітарні вантажі з Європи, запити з різних регіонів та все, чого потребували люди з прифронтових та тилових територій.

Так Львів став для Вікторії не лише прихистком, а й місцем, яке дозволяє спрямувати свої сили на порятунок інших. Сьогодні дівчина переконана: після перемоги залишатиметься у волонтерстві, адже попереду реабілітація бійців та відновлення зруйнованих будівель. А ще – повернення до Харкова. Міста, яке змінилося й навчилося боротися за своє.

Ми планували створити власну маркетингову компанію

До повномасштабного вторгнення я жила в Харкові. Намагалася працювати у всіх місцях, де це було можливо. Вдень займалась контекстною рекламою, а після шостої вечора їхала допомагати в татовому магазині. Тож мій робочий день закінчувався мінімум о дев’ятій. Я постійно була чимось зайнята. 

Паралельно ми зі знайомими готували новий проєкт. Мене покликали як тренерку з контекстної реклами. Оскільки учасники проєкту жили не лише в Харкові, кілька разів на місяць ми зустрічалися в Києві і я проводила лекцію. Взагалі ми планували створити власну маркетингову компанію. Це все було в такому вільному, ненав’язливому форматі. Просто друзі покликали, а я погодилася.

У лютому я вдруге захворіла на коронавірус, тому весь час була вдома, лікувалася й чекали на чергову поїздку до Києва. Думала, ми продовжимо лекції, будемо розвивати цей проєкт, виходити на новий рівень. Але не судилося.

Вікторія Вахрушева. Волонтерка. Харків

Напередодні війни в Харкові відчувалася напруга

За тиждень до вторгнення в місті побільшало військової техніки, біля нашого будинку стояли бронемашини, було багато поліції. В повітрі відчувалася напруга. А ще було страшнувато, але ми з друзями не вірили, що все це можливо.

22 лютого ми зустрілися з нашим другом і якраз думали, чи можлива повномасштабна війна й що нам робити, якщо все почнеться. Адже наші будинки розташовані біля Окружної дороги, не так далеко від Білгородського шосе. Ми говорили, а паралельно чули гул техніки. Тієї миті ставало дуже страшно.

У ніч на 24 лютого ми з чоловіком дивились відео про тривожні валізи, обирали, що саме необхідно зібрати, складали перелік покупок, думали, що необхідно заправити повний бак бензину. А потім пішли в ліжко. Через тривожність і збитий графік я не могла заснути й просто лежала. А потім почалися вибухи. Я одразу зрозуміла, що відбувається, почала будити чоловіка. 

Харків за кілька днів до війни

Я почувалася дуже дивно. Мені було страшно, але паніки не було. Увесь час думала: «Так, мені не можна панікувати, не можна! Адже в паніці я буду робити багато помилок. Потрібно тримати себе в руках». 

Тієї ночі в квартирі було спекотно, вікна відкриті, й ми дуже добре чули всі вибухи. Згодом вони наче затихли і я почула, як прокидається Харків. Якоїсь миті стало дуже шумно, зокрема, через автомобілі, які неслись на повній швидкості.

Люди гинули від російських снарядів просто в чергах по воду

Перші години війни я думала над виїздом з міста. Ми навіть спробували, але через шалені затори, постійні вибухи й нестачу бензину було очевидно, що далеко доїхати не вийде. Зрештою, ми поговорили з близькими й вирішили повернутися. І ще тиждень провели в Харкові.

За кілька днів почалися проблеми з питною водою. У нашому районі її просто неможливо було знайти, а в сусідньому росіяни з «Градів» обстріляли житловий масив. Влучили в натовп людей, які стояли в черзі по воду. Тоді загинули звичайні харків’яни, які просто хотіли набрати води. Згодом виявилося, що очевидцем став наш знайомий. Вибухова хвиля була настільки сильною, що відкинула його назад у під’їзд. Це був третій чи четвертий день повномасштабної війни. 

Так само ми не могли знайти навіть скотч, аби обклеїти війна. Щойно виходили на вулицю – вибухи. І ніхто не розумів, чи це працює наша протиповітряна оборона, чи це «прильоти». І, звісно, дуже бракувало сил. Через стрес ми не їли впродовж п’яти днів. Та якоїсь миті зрозуміли, що не можемо навіть добігти до метро, тому вирішили поступово повертатися до нормального харчування.

Останньою краплею стали обстріли ОВА та телевежі

За цей тиждень у Харкові траплялося різне. Постійні спалахи, гучні звуки, страх і думки про те, що потрібно якомога швидше виїжджати. Якось, коли лишень світало, я сиділа на кухні й почула, як щось стріляє. Ближче. Ще ближче. Кожні 20 хвилин звук ніби наближався. Чоловік сказав, що я перенервувала, але коли за 300 метрів від нашого будинку підбили БТР – повірив. І навіть коли вибухи були настільки сильні, ніби це все відбувається просто під будинком, – це не було найстрашнішим для мене. Я трималася.

Але коли прилетіло в будівлю Харківської ОВА, коли намагалися поцілити в нашу телевежу й весь дім просто трясло… Почала відчуватися шалена напруга, що тривала вже не години, а дні. Ось це вже було занадто складно. Головний біль, серце виривається, панічні атаки, замкнутий простір, постійне світломаскування, відсутність води – я не витримала й вирішила, що час їхати.

Читайте також: «Надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

Зателефонувала подрузі й сказала: «Так, все, Іро, їдемо». Вона тоді перебувала в Дергачах (місто під Харковом, – ред.), тож ми домовились забрати її о 06:30 ранку. Попередньо – зідзвонитися за годину. Вирішили їхати з татом та друзями, всі разом – колоною. Але Іра просто вимкнула телефон, бо дуже боялася евакуюватися. Психологічно це дуже важко, коли родичі й друзі відмовляються їхати. Хоча є автівка, є вільне місце. А вони просто не хочуть.

Покинути країну? Я хочу бути корисною для неї

Аби виїхати, нам потрібно було перетнути весь Харків. Ми рухалися повільно й було дуже страшно. Перший тиждень війни, а ти бачиш згорілі машини, зруйновані будівлі, блокпости й безлюдні вулиці. До цього ми не виходили далеко: продукти купували неподалік від будинку. Ми не бачили цього.

Крім того, за день до нашого виїзду росіяни обстріляли з «Градів» міський центр переливання крові. І ось ми його проїжджаємо: вся дорога побита, потрощена, чорні житлові будинки, лежать дитячі іграшки, якийсь одяг. Їдеш по місту й просто розумієш, що це все – розбиті життя. Я не знаю, чи живі ці люди, де вони. Це все дуже важко.

Дорога Харків-Львів

Із Харкова ми виїхали з моїм батьком та його родиною. Тоді, в дорозі, ми з чоловіком ще не до кінця розуміли, куди саме їхати. Тато хотів, аби його дружина й дитина виїхали за кордон, а він – повернувся, аби перевезти своє підприємство. Адже там дуже багато людей, за яких він несе відповідальність. А ще батько думав, що я поїду з його дружиною, а чоловік залишиться з ним.

Та в мене був блок: я не хотіла покидати свою країну. Хотіла залишатися тут, поруч із чоловіком, разом допомагати. До того ж я не можу просто сидіти й нічого не робити. Ще в Харкові я розуміла, що хочу займатися волонтерством, бути корисною для України. А виїхати за кордон я завжди зможу.

Тому наші з татом шляхи розійшлись у Вінниці. Натомість нашим пунктом призначення став Львів. Ми вирішили їхати туди, де в нас є знайомі, і вже на місці вирішувати, куди рухатися далі. У дорозі я списалася зі своїм дядьком, який на той момент вже два роки жив у Львові, і зрозуміла, що ми можемо залишитися в нього.

Ця квартира згодом стала своєрідним конвеєром: там побували всі, кому потрібно було десь зупинитись чи просто переночувати. Наші родичі, бабусі, дідусі, мама, люди з Києва. Ми намагалися допомагати всім, а дядько не встигав змінювати постільну білизну.

На другий день після приїзду до Львова ми почали волонтерити

Перші дні ми не знали, скільки пробудемо у Львові. Здавалося, що їдемо на п’ять днів. Хотілося вірити, що незабаром можна буде повертатися додому. Але через два дні снаряд влучив у двір нашого будинку в Харкові. Частина квартири залишилася без вікон, і нам стало зрозуміло, що повертатися поки що ніхто не буде.

Приблизно місяць у мене було постійно відчуття провини за те, що я покинула свою домівку, своїх родичів і виїхала. Звісно, у Львові також відчувалася певна напруга. Але було дивно, коли ти просто йдеш по вулиці, щось працює, ходять інші люди. У це було складно повірити. Як це: люди ходять і живуть. У наших друзів теж були подібні відчуття.

Вікторія разом із чоловіком

Але ми практично відразу почали себе чимось займати. Приїхали сьомого березня, переночували і вже наступного дня купували ліки для харків’ян. Спочатку не розуміли, куди йти волонтерити. Просто впродовж тижня шукали, купували та відправляли додому все, про що нас просили.

Ще десь місяць мене продовжувало картати почуття провини. І ніби головою розуміла, що це неправильно, адже ми робили багато корисного. Але все одно дуже хвилювалася. А на другий місяць сусіди в квартирі дядька запитали, куди можна сходити, аби смачно поїсти й погуляти. І тоді я зрозуміла, що навіть не знаю, що їм порадити. Бо ми весь час зайняті допомогою.

Замість криків про «утиски» можна бодай спробувати говорити українською

Загалом під час адаптації у Львові мені було складно тільки через власні хвилювання за домівку. Щодо мови – я одразу переключилася на українську, не було жодних бар’єрів, страхів, що можу зробити помилку. Та й стресу також не було. 

Мені здається, кожна людина самостійно вирішує, якою мовою їй спілкуватися. Але ж ти можеш почати відповідати українською. Ти ж її розумієш. Та хтось дуже боїться здаватися дурним. І я в цьому переконана, бо маю чимало друзів, які просто бояться «неправильно» говорити українською. Хвилюються, і після цього в них з’являється захисна реакція. Мовляв, «а чому ви нас тут утискаєте?». Хоча можна бодай спробувати почати спілкуватися українською.

У повсякденні я не завжди говорю українською, адже це теж непростий психологічний рубіж. Все одно ще важко перейти на державну мову абсолютно з усіма. Я провела дитинство в Дергачах на Харківщині, і там більшість людей розмовляють суржиком. Трішки грубим, але з невеликою кількістю русизмів. А у Львові це може здаватися дивним. Може, комусь буде навіть смішно від того, як ми з подругами, які також з Дергачів, спілкуємося. Попри це я вирішила, що почну бодай зі свого суржика. Якщо хтось сміятиметься – в мене вже стояв психологічний блок. Ну і смійся.

Волонтерки

У моєму оточенні на українську перейшли чимало людей. Тому й мій перехід всі сприймають нормально. Але бувають і дивні випадки. Якось зателефонував дядько, який на фронті, попросив знайти йому тактичну аптечку. Я відповіла українською. А він каже: «Віко, це що, ти? Я тебе не впізнав, бо ти українською розмовляєш». І це мене дуже розвеселило, ось цей подив. А аптечку ми знайшли й відправили.

Звісно, інколи я забуваю слова, задумуюсь, намагаюсь згадати. Але у Львові українськомовне оточення, і часом це допомагає. У мене і в Харкові весь інформаційний простір був українським. Але для мене це одна українська, а у Львові – трохи інакша.Та попри все у Львові мені дуже комфортно.

Люди телефонують та просять допомогти, а ми не відмовляємо

Усе почалося з дзвінка моєї знайомої з Краснограда, що на Харківщині. Вона волонтерка і попросила допомогти з адаптацією у Львові. Адже в пошуках ліків ми об’їздили практично все місто і вже трохи орієнтувалися. Ми зустрілися, познайомилися з її друзями. Виявилося, що до Краснограда приїхало багато переселенців. А ще там були мої мама та вітчим. І я подумала: навіщо обирати, куди йти й чим займатися, якщо я можу просто допомагати своїм близьким? 

Відтак ми написали заяву на вступ до Красноградської волонтерської організації. Вона працює вже два роки й допомагає безхатнім тваринами. Після повномасштабного вторгнення команда перекваліфікувалася й почала допомагати переселенцям. І почалося: гуманітарка з країн ЄС, фасування, робота на складі. До якогось моменту ми працювали разом, поки не зрозуміли, що є сили та можливість допомагати не лише Краснограду, а й іншим регіонам.

Волонтерський склад

Зараз у нашому фокусі Харківщина, Київ, південні регіони, Донеччина та Луганщина. Також допомагаємо центральним та західним областям, в яких дуже багато переселенців. Люди просто діляться між собою нашими номерами, набирають, просять якось допомогти. А ми не відмовляємо. 

Тобто у нас немає чіткого профілю: ми приймаємо фури з гуманітарним вантажем, медициною, їжею, кормами для тварин, предметами особистої гігієни.

Ми прийняли понад сто тонн гуманітарної допомоги

Сьогодні ми вже самостійно їздимо й зустрічаємо гуманітарні вантажі в Польщі. Нещодавно було відрядження: зустрічали гуманітарку з Італії. Інколи нас просять про допомогу волонтери з інших організацій. Передати щось їхнім родинам за кордоном, забрати якісь речі. Це може бути що завгодно, навіть іграшки для дітей. Але якщо ми їдемо, то просто не можемо відмовити. 

Наша команда – це п’ять дівчат та четверо хлопців. Інколи допомагають мої друзі з Харкова. Коли, скажімо, приїздить одразу 40 тонн гуманітарки й потрібно швидко все розвантажити. Приємно, що ніхто не відмовляється. Попри те, що всі працюють. Вони відпрошуються з роботи і йдуть до нас. Бо це важливо – допомагати іншим людям. 

Волонтери збирають гумдопомогу в Харків

Якщо підсумувати, то загалом ми прийняли чи доставили понад сто тонн гуманітарної допомоги. Точну цифру підрахувати складно, оскільки ми змінювали склад і зараз працюємо незалежно від інших організацій. А ще був період застою. Друга половина травня – початок червня. Нам просто нічого було відправляти, бо ніхто нічого не передавав. Ось це був дзвіночок: Європа втомилася.

Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти

Думаю, після перемоги я продовжу займатися волонтерством. Просто будемо ставити інші цілі. Можливо, будемо допомагати з ремонтом зруйнованих будівель. Або з реабілітацією поранених бійців та цивільних. Єдине, що я знаю точно, – ми будемо працювати й надалі, не покинемо цю справу.

Я зрозуміла, що мені важливо допомагати іншим. Може здаватися, що я це роблю для когось. Але насправді й для себе також. Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти.

Також планую продовжувати роботу в контекстній рекламі, можливо, перейду на інший рівень. У мене завжди так: чим більше я працюю, чим більше я зайнята, тим більше з’являється часу для чогось нового. Не знаю, як це влаштовано, але я справді встигаю зробити багато всього.

Волонтери з прапорами України

Харків нарешті зрозумів, що означає «захищати своє»

Війна дуже змінила харків’ян. Вони почали ненавидіти свого «сусіда» ще більше. Містяни зрозуміли, що для них означає Україна. Зрозуміли, що вона значно важливіша, ніж здавалося. Дуже багато моїх знайомих, які «поза політикою», які раніше не хотіли навіть заглиблюватись в питання ймовірного нападу, почали нарешті все розуміти. Прийшло усвідомлення, що над нами добряче працювали в плані промиванні мізків. У людей справді змінилися цінності.

У багатьох «разрушился мир» і тепер вибудовується новий світ. Прийшло розуміння, що ми – окрема держава. Навіть ті, хто, здавалося, вірив в «русский мир», нарешті усвідомили, що ми зовсім інші люди. І ніяк не можемо жити разом із росіянами. Ніколи в житті.

А ще багато людей зрозуміли, що готові захищати свій дім. Бодай якось. Навіть не знаючи, як саме. Люди зрозуміли, що для них означає «своє». Ті, хто раніше просто плив за течією й не міг визначитися, усвідомили, що наш дім – Україна. Нарешті з’явилося розуміння, що харків’янин – це не просто людина, яка живе в Харкові. Бо Харків – це наш український дім.

Авторка: Євгенія Циганок.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

Українська «Армія дронів»: перші безпілотники вже вирушили на фронт

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Першу партію безпілотників, надісланих українцями в межах проєкту «Армія дронів», вже відправили на передову.

Про це повідомив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров у телеграмі.

За його словами, українці, які надсилають свої дрони на потреби армії, додають до них листи з побажаннями для військових та своїми історіями.

«Найбільше нас вражає навіть не єдність українців у бажанні віддати свій дрон на допомогу армії, бо єдність українців вже стала легендою. А те, що ви докладаєте до дронів листи. Написані від руки. З побажанням перемоги, з описом дрона або своєю історією», – розповів міністр.

Федоров також закликав українців не зупинятися й надалі передавати безпілотники й жертвувати кошту на закупівлю новин.

«Ми цінуємо внесок кожного з вас. Хто жертвує 10 гривень і мільйон гривень! Ми цінуємо кожний дрон, кожний лист. Кожне ваше зусилля, щоб допомогти ЗСУ!», – додав очільник Мінцифри.

Про «Армію дронів»

На початку липня стало відомо, що Міністерство цифрової трансформації, Генштаб ЗСУ та платформа UNITED24 збирають «Армію дронів» для українських військових. Пріоритет проєкту – 200 професійних безпілотних авіаційних комплексів тактичного рівня для повітряної розвідки.

Такі дрони можуть літати до 24 годин на відстань до 160 км та на висоті до 5 км. Вони оснащені декількома камерами з тепловізором, датчиками положення та програмним забезпеченням. Їх складно помітити і ще складніше – збити.

Мінцифри та Генштаб планують закрити дронами всю лінію фронту шириною близько 2 470 км. Безпілотники дозволять моніторити дії окупантів, змінювати військові стратегії й зберегти якомога більше життів наших військових. Аби допомогти ЗСУ і долучитися до збору достатньо переказати кошти через платформу UNITED24. Або передати армії власний дрон. 

Нагадаємо, чеські фахівці розробили та зібрали безпілотник спостереження Bivoj, який незабаром може використовувати українська армія.

Також ми повідомляли, що ударні дрони спецпризначенців СБУ знищили одразу три танки та одну БМП-2 російських окупантів.

Фото: t.me/zedigital.

Відео дня
Читати далі