Суспільство
Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки
Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з радянською системою він зміг побудувати «малу Україну» за сотні кілометрів від батьківщини та продовжив займатися мистецтвом у мирному Таллінні. Він творив і намагався дотримуватися старої обітниці – шукати добро у кожному дні. Так тривало, допоки на сході України не почалася війна.
Російська агресія змусила митця залишити естонську столицю та вирушити до прифронтового Донбасу. Він сам шукав людей, які потребували допомоги, а водночас – продовжував помічати світлі та добрі історії, перетворюючи їх на казки. Разом із друзями з онлайн-платформи Такфлікс розповідаємо історію художника, яка перетворилася на документальну стрічку «Казка про коника».
Анатолій Лютюк
Художник, волонтер, громадський та культурний діяч. Керівник ерівник Центру української культури в Таллінні (Естонія). Головний герой документальної стрічки «Казка про коника» режисерів Дениса Страшного та Уляни Осовської.
Антирадянський активізм та шлях до Естонії
У 1970-их роках під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва я став одним із співзасновників організації українських націоналістів. Це було в ті роки, коли до Петербурзькій академії мистецтв напередодні Дня народження Тараса Шевченка збиралися люди з усього Радянського Союзу. Люди, мрією яких була незалежна Україна. Крім того, я служив у радянській армії, і навіть там мені вдалося організувати групу проукраїнськи налаштованої молоді. Згодом я з великою приємністю дізнався, що кожен із них взяв активну участь у відновленні незалежності України.
Пізніше, у 1974 році, я переїхав до Естонії. У радянські часи її вважали епіцентром внутрішньої міграції всіх, хто прагнув потрапити за кордон. Художники між собою часто подейкували, що саме Естонія – ідеальне місце для втечі з Радянського Союзу.
Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному
У ті часи я відчував якусь невдоволеність станом справ в Україні. Та попри переїзд під час навчання в Естонському художньому інституті мені вдалося організувати групу активних учасників боротьби за незалежність Естонії та України. Це були українці, які також навчалися в Таллінні. Де ж мій дім? Сьогодні я можу сказати однозначно: мій дім тепер в Естонії. Тут, у створеній власноруч маленькій Україні.
Казка стала невід’ємною частиною мого життя
Остаточно залишитися в Таллінні я вирішив у 90-х роках. Тоді більша частина мого життя вже була пов’язана саме зі збереженням української культури й духовності. Я усвідомлював попередній досвід української міграції, а тому розумів, що для збереження українства в Естонії потрібно створити виховні установи. І, звісно ж, однією з таких структур стала церква.
Інша важлива частина мого життя – це мистецтво та ремесло. Навіть більше, це моє життя. Це те, що я, сподіваюсь, вмію робити. Для мене творчість – найкращий спосіб висловити власні думки та передати інформацію наступним поколінням.
Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)
Окрему увагу в мистецтві я приділяю казці. Казки для мене є способом комунікації зі світом та способом осмислити події навколо. Це потужний виховний інструмент і один з найдавніших засобів збереження та передачі інформації. Тому казка – також частина мого життя, хоча сам я не знаю, чому так склалося. Протягом багатьох років щосуботи я читаю перед сном саме казки. Звичайно ж, я пам’ятаю багато казок зі свого дитинства. Але найбільше мені завжди було шкода Івасика-Телесика, якого постійно дурили.
Чому волонтерство? Відчув, що потрібен
Займатися волонтерством я вирішив, коли відчув, що це потрібно Україні. Під час Революції гідності, коли на Майдані з’явилися перші поранені, тодішній очільник МЗС Естонії Урмас Пает зателефонував моєму старшому сину Богдану Лютюку та голові Конгресу українців в Естонії пані Вірі Коник. Міністр запропонував організувати допомогу постраждалим. Того дня я був у норвезькому монастирі, але згодом також активно долучився до волонтерства.
У 2014 році Анатолій Лютюк перетнувся з подружжям українських режисерів Денисом Страшним та Уляною Осовською. Тоді Денис фіксував на камеру події Революції гідності та отримав серйозне кульове поранення в ногу. Після операції режисер опинився в Естонії – на програмі реабілітації, яку організував Лютюк. Згодом Анатолій запросив подружжя погостювати в Українському культурному центрі. Наступного разу режисери повернулися до Таллінна з камерою, аби розповісти про історію та життя Лютюка. Це перетворилося на стрічку «Казка про коника».
А потім почалася війна на Донбасі. Усе своє життя я був людиною з активною громадянською позицією, а тому відчував певну відповідальність. Для мене було вкрай важливо на власні очі побачити події на сході України, аби потім з абсолютною впевненістю повернутися та сказати естонцям: «Я там був, усе бачив, і гарантую, що ваша допомога дійде до тих, хто її потребує». Ось, чому я вирішив поїхати на Донбас.
У своїй волонтерській діяльності ми орієнтуємось на християнські чесноти, допомагаємо людям, коли вони мають таку потребу, а ми – можливість допомогти. Це базові принципи християнської культури. І це має робити кожен, без огляду на діяльність інших людей чи державних структур.
Пишаюся, що зміг налагодити контакт між естонцями та українцями
Для уряду Естонії наша сім’я – родина довіри. До лінії фронту їздив і я, і мої сини. Думаю, це обумовило більш вагому допомогу від жителів та уряду Естонії. Та своїм найбільшим досягненням я вважаю налагодження контактів між естонцями та українцями, яким ми допомагаємо.
Це поранені, переселенці, працівники маленьких лікарень та шкіл прифронтової зони. Нам вдалося створити чималу команду однодумців та розпочати співпрацю із івано-франківським фондом «Чисті серця». Але маю зазначити, що під час поїздок у нас завжди складалися непрості взаємини з українським бюрократичним апаратом.
Мені запам’яталась фраза одного літнього естонця, який приніс в приміщення нашої церкви в Таллінні гуманітарну допомогу. Тоді її приймав мій син Богдан, після чого віз у місцевість поблизу Дебальцевого. Слова були наступні: «Богдане, бийте їх там, бо вони сюди прийдуть». Хоча, звичайно ж, уряду Естонії, як і урядам інших держав, складно допомагати країні, лідери якої трактують війну, як «конфлікт».
Ще підчас першого візиту Анатолій показав режисерам церкву Матері Божої Триручиці, яка третьою рукою допомагає всім невинно скривдженим. Церква має такий вигляд, наче їй щонайменше 200 років, хоча Анатолій разом із друзями побудував її наприкінці дев’яностих. А секрет у тому, що все дерево в церкві мало «попереднє життя» – лавки зроблені з перестінків колишнього архіву КГБ, що за радянської окупації був розташований в приміщенні церкви, ікони написані на дошках зі згорівшої церкви, а іконостас тримається на дерев’яних сваях зі зруйнованого млина.
А вже через декілька років, відвідуючи Україну в межах чергової гуманітарної місії, Анатолій вирізав з дерева маленького дерев’яного коника. Разом із ним Анатолій та знімальна група відправилися в сіру зону. Тоді остаточно стало зрозуміло, що фільму – бути.
Якщо чесно, спочатку я навіть і не думав, що це буде фільм. Ми просто робили свою роботу, а режисери – свою. Найскладнішим, з огляду на мій вік та певні заслуги, було втримуватися та не давати режисерам порад щодо того, як працювати над фільмом. Чи змінив мене цей досвід? Так. Робота над стрічкою привчила мене бути більш уважним до деталей та навчила фіксувати, здавалося б, щось цілковито незначне, що насправді є вкрай важливим.
У Вінниці відкрили соціальний проєкт «Гончарство в темряві». Його перші учасники — п’ять ветеранів, які втратили зір, захищаючи Україну, і зараз проходять реабілітацію у Вінниці.
Про це повідомив департамент маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради.
Гончарство як реабілітація
Опанувати нову для себе справу вирішили Антон з Кропивницького, Руслан і Андрій з Львівщини, Олег з Житомирщини і Андрій з Дніпра. Попереду у чоловіків – півтора місяця навчання і створення власних виробів з глини.
Заняття поводять майстерні «Етно Чари» під керівництвом подільських майстрів. Один з менторів — Іван Шостак, ветеран з Вінниці, який втратив зір на Бахмутському напрямку у березні 2023-го. Захисник вже понад рік вивчає гончарне ремесло під наставництвом засновниці артпростору Вікторії Ніколаєвої.
Координаторка проєкту Юлія Бабаєва поділилася, що саме з робіт Івана зародилася ідея «Гончарства в темряві». Ветеран створив цілу виставку, роботи з якої досить швидко продалися. Завдяки гончарству планують проводити реабілітації — повертати людей до активного, соціального життя, до зайнятості.
Читайте також: Ветерани ГУР провели футбольний турнір, присвячений побратиму, який втратив зір
Навчатися й навчати
Андрій з Дніпра почав реабілітацію для осіб з інвалідністю по зору порівняно нещодавно. Він отримав поранення у листопаді минулого року, воюючи на Запорізькому напрямку. Чоловік чотири місяці лікувався у шпиталях і має ще одну операцію попереду. Увесь цей час чоловіка підтримує і супроводжує дружина.
«Раніше я був художником: займався комп’ютерною графікою, 3D-моделюванням. І робота з глиною мені подобається. Вона не завжди піддається, але я тільки почав вчитися. Така реабілітація мені допомагає», — розповів Андрій.
Іван Шостак допомагає ветеранам опановувати гончарство. Він поділився, що в процесі навчати стає зрозуміліше — спочатку на словах, потім – руками. Свої перші кроки в гончарстві Іван робив на початку 2024, а тепер в майстерні «Етно Чари», виготовляє чашки, кухлі, миски, підсвічники і вази, робить вироби на замовлення та почав опановувати, нову для себе, традиційну форму макітри. Вироби Івана можна придбати в артпросторі «Етно Чари».
Власниця майстерні Вікторія Ніколаєва наголошує, що основне завдання — зацікавити та, щоб ветерани продовжували гончарувати, бо 45 днів — це дуже мало.
Поширити досвід та допомогти
Зараз триває набір другої групи учасників проєкту «Гончарство в темряві». Зереєструватися можна за посиланням або за номером телефону +380 68 814 30 06 (Юлія Бабаєва).
По завершенню навчання організатори обіцяють влаштувати велику виставку-продаж з готовими роботами всіх учасників. Вікторія Ніколаєва каже, що до того часу ветерани навчаться робити чашки різних форм: тарілки, блюдечка і, за бажанням, вазочки.
Також після завершення курсу кожен з учасників отримає у власність стартовий набір: гончарне коло для початківців, глину та інструменти для роботи, щоб продовжити займатись гончарством, повернувшись додому. Вікторія Ніколаєва зазначила, що також шукає можливості співпраці з локальними гончарними майстернями, які могли би підтримувати ветеранів вже у їхніх містах.
Організатори кажуть, що оскільки цей проєкт є унікальним, і методики та програми викладання гончарства для незрячих людей в Україні немає, вони готові ділитися досвідом з іншими громадами, які зацікавлені в подібних ініціативах.
Нагадуємо, що поліцейські евакуювали 67-річну жінку з її гусенятами з-під обстрілів на Сумщині.
Фото: фейсбук-сторінка проєкту «Гончарство в темряві»
Суспільство
Журналістка «Голосу Америки» Катерина Лісунова стала амбасадоркою міжнародної ініціативи The Women’s Voice in Action, яка базується у Вашингтоні.
Також українку нагородили подякою за внесок у розвиток міжнародної журналістики, послідовне висвітлення війни росії проти України та активну участь у просуванні голосу українських жінок на світовій арені.
Про це повідомили Vilni Media USA.
Про роботу Катерини
Катерина Лісунова — перша українська журналістка-резидентка в ООН. Вона системно працювала у Конгресі США, де фокусувала увагу на темах російської агресії, безпеки, демократії й протидії дезінформації.
З початку повномасштабного вторгнення Катерина продовжувала роботу у Вашингтоні, регулярно висвітлюючи позицію ключових американських політиків щодо України, зокрема спікера Палати представників Майка Джонсона, лідера демократів Гакіма Джеффріса, віцепрезидента США Джей Ді Венса та інших.
Читайте також: Книга Вікторії Амеліної увійшла до фіналу премії Джорджа Орвелла 2025
«Журналістика — це мій спосіб стояти за правду. І якщо є можливість говорити — значить, є можливість захищати», — сказала Лісунова, коли отримувала нагороду.
Катерина відома своєю серією матеріалів про український жіночий рух. Вона описала період від ХІХ століття до сьогодення в Україні та в діаспорі. Її журналістські дослідження лягли в основу міжнародних аналітичних звітів та увійшли до архіву Гарвардської бібліотеки.
Нагадуємо, що завдяки донорам UNITED24 в Ірпені відновили багатоповерхівку, яку пошкодили росіяни.
Фото обкладинки з мережі X Катерини Лісунової
15 травня українці по всьому світу відзначатимуть День вишиванки. З цієї нагоди Міністерство національної єдності оголосило флешмоб #ВишиванкаЄднає та закликало українців з усіх куточків світу долучитися до ініціативи.
Про це повідомили в міністерстві.
Як долучитися
Щоб взяти участь, потрібно:
- сфотографуватися у вишиванці;
- опублікувати фото 15 травня в соціальних мережах з хештегом #ВишиванкаЄднає;
- вказати місто й країну, де ви перебуваєте.
«Разом ми покажемо, що українська єдність не знає кордонів, а вишиванка — це більше, ніж одяг. Це наша історія, наша гордість і наш спільний код»‚ — написали в міністерстві.
Нагадаємо, що до Дня вишиванки організують акцію на підтримку жителів ТОТ.
Також ми писали, що в «Сенсі» показують вишиванки з регіонів, які окупувала росія
Фото обкладинки: сайт Полтавської міської ради
