Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Довелося обирати: робота чи Майдан». Історії людей, які після революції залишилися у волонтерстві

Опубліковано

Підтримай ШоТам

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи. Цей день присвячений початку одразу двох революцій – Помаранчевої та Революції гідності. Ці події змінили нашу країну, а водночас – і життя кожного з нас. Особливо тих, хто брав безпосередню участь у боротьбі за Україну. Розповідаємо про людей, які пішли до Майдану, ризикуючи власним життям, а після революції – залишилися в громадському секторі, аби допомагати іншим.

Алла Державіна

Активістка, психологиня, голова громадської організації «Трансформація». Киянка

Довелося обирати: робота чи Майдан

Вісім років я працювала у фінансових установах: спершу у «ПриватБанку», а потім – у банку «Хрещатик». Мене відзначали як «найкращого просуванця» за успіхи з продажем продуктів. За це мене навіть підвищили до спеціалістки з обслуговування VIP-клієнтів.

Оскільки наш офіс був на Хрещатику, я ходила повз, коли там почалися перші зібрання. Тоді я просто слухала виступи активістів, але не планувала залишатися надовго. Коли на Майдані почали грати мої друзі з гурту «Козацька ліра», я приходила надовше, аби послухати їх. Згодом вирішила залишитися. На роботі нам це забороняли, тому довелося обирати.

Пам’ятаю, в лікарнях з пораненнями, отриманими на Майдані, було дуже багато моїх сусідів. Усі вони якось включилися у цей процес. Найважче було, коли на сцену привезли перші труни. У них були мої друзі.

Активістка Алла Державіна з товаришами на Майдані Незалежності

Активно включилася у волонтерський рух

Я почала служити в патрулі, отримала посвідчення і була в цих лавах до кінця. Після того, як спалили Майдан, люди почали влаштовувати там віче. Суботами в Українському домі проводила його і я. Ми з друзями створили свою організацію «Рада активістів Майдану», аби організовувати різні заходи та тримати людей у правильному емоційному стані.

Приблизно з 2015 року я працювала в благодійному фонді «Карітас». Ми опікувалися загиблими на Майдані, родинами Небесної сотні, загиблими на війні. Зараз маю власний великий проєкт «Трансформація». Це спільнота психологів-волонтерів, які працюють з людьми, які постраждали на сході. Ми готуємо консультантів, працюємо з чинними та демобілізованими учасниками російсько-української війни, членами їхніх родин, сім’ями загиблих. Маємо кілька психологів, які працюють з родинами бійців, які зникли безвісти. Це дуже важливо для суспільства, і я не планую залишати цю справу. 

Борис Патиченко

Волонтер, представник волонтерської спільноти «Відкрите серце». Дніпрянин

Побиття студентів перевернуло моє життя

За фахом я медик – військовий фельдшер, дитячий лікар та ортопед-травматолог. Працював лікарем у виїзній групі аварійно-рятувального мобільного загону при Міністерстві надзвичайних ситуацій у тодішньому Дніпропетровську (зараз – Дніпро). Після цього ми з другом започаткували власний бізнес із продажу медичних витратних матеріалів, тож певний час займалися підприємницькою діяльністю. І саме тієї миті почалися події на Майдані.

Коли я був свідком Помаранчевої революції 2004 року, то загалом був прихильником тодішньої влади. Тому й початок подій 2014 року особливо не сприймав. Для мене це була просто ситуація, де борються люди, які хочуть до Європи. Усе змінилося, коли я побачив, як почали бити студентів. Жодна людина, навіть при владі, не має права вдарити дитину. У мене тоді була донька такого ж віку. По телебаченню я почув крик дівчинки, яку гумовою палицею вдарили по спині. Це вивернуло мою свідомість на 180 градусів.

Коли у Києві почалися кровопролиття, я відчув, що мої руки там потрібні. Ми з другом приїхали до Михайлівського собору і як медики допомагали з перев’язуваннями. Найбільше мені запам’яталася єдність. Вважаю, до того українці ще ніколи не були настільки єдині. Ті події кардинально змінили моє життя. Під час Майдану мені вже було 40 років. Усе життя я любив свою країну, був радий, що в 1991 році ми змогли вирватися з тієї «неприємної родини» СРСР. І хоча я кілька років працював у Москві, з початку 2014 року моє життя докорінно змінилося. Ніколи не думав, що я – лінива по життю людина – піду і боротимуся. Для мене це було надзвичайно дивно, що я встав з дивана і вийшов із зони комфорту.

Фото: Boris Patychenko / Facebook

Допомагаємо дітям загиблих героїв

З подіями на Майдані я почав активно займатися волонтерством, був членом волонтерської групи у тоді ще дніпропетровському шпиталі «Мурашки» (бо у мене позивний «Мураха»). Ми збиралися під Сєвєродонецьком і везли гуманітарні вантажі нашим хлопцям на передовій. І одного разу я побачив оголошення у Facebook, що в нашій міській лікарні відкрили травматологічне відділення, куди надходять хлопці з фронту. Після поїздки до Сєвєродонецька ми почали допомагати цьому відділенню.

Відтак у квітні 2015 року виникла волонтерська спільнота «Відкрите серце». Це сталося спонтанно, за ідеєю моєї подруги Світлани Свердличенко. Ми допомагали пораненим та військовим. Зараз піклуємося про дітей загиблих бійців у дитячому притулку в Червоноармійську. Паралельно з цим допомагаємо медичним групам «Госпітальєри» та ASAP, які перебувають безпосередньо на передовій. Крім того, ми зі Світланою сумарно приблизно дев’ять місяців були на ротаціях у медичних групах в зоні бойових дій.

Остап Стасів

Громадський активіст, співзасновник, координатор проєктів громадської організації «Відкритий Університет Майдану» (ВУМ online). Ірпінчанин

З підприємництва… в активісти

Я довгий час працював у корпоративній сфері, був топменеджером у компаніях. Згодом потрапив на навчання бізнес-освіти, де захистив диплом. Мені стало цікаво працювати приватним підприємцем, тому почав власну справу: займався консалтингом і розвитком об’єднаних громад та ОСББ у Київській області. Фактично цим я заробляв на життя протягом 2012-2013 років. У листопаді 2013-го я закінчив великий проєкт, пов’язаний із консалтингом у містечку під Києвом. І вирішив взяти невеличку паузу, аби перепочити перед наступними проєктами. 

Минуло три дні… і на Майдані побили студентів. Ця подія змінила життя багатьох людей в Україні, і моє також. Раніше я вже був активним учасником протестів на підтримку євроінтеграції. Це були мітинги вихідного дня, ми просто виходили на вулиці. Коли я прокинувся вранці та дізнався про силовий розгін, за пів години вже був одягнений, прийшов на Михайлівську площу і звідти вже не повертався додому. Я став очевидцем формування перших проявів самооборони. Ми з іншими учасниками Революції гідності почали думати, як на все це реагувати та що робити.

Для мене було важливо зберегти цілісною нашу країну. Ми були свідками того, як до Майдану Україна плавно рухалася незрозуміло куди. Не знали, що з нею відбувається, бо ми ніяк на це не впливали. І тут з’являється можливість такого впливу. Ми відчували, що можемо брати відповідальність на себе. У мені вирували водночас емоції обурення і захоплення, коли бачив, як люди виходили і починали цей процес. Вони мене сильно надихали. Тому це був фінішний вибір і для мене.

Громадська ініціатива «Відкритий Університет Майдану»

Розвиваю в Україні громадянську освіту

Я став учасником Громадського оперативного штабу, який був створений групою підприємців. Спочатку був там помічником, а згодом долучився до ініціатив. А ще у час Майдану ми випадково (адже такого не було у планах) створили громадську ініціативу «Відкритий Університет Майдану». Я почав займатися громадянською освітою.

Після завершення активної фази революції зрозумів, що для мене питання громадянської освіти стоїть дуже гостро і є визначальним. І відтоді активно працюю у цьому напрямі вже восьмий рік поспіль. Я продовжую бути самозайнятим, але моя діяльність трансформувалася у соціальне підприємництво. З одного боку, це дозволяє бути корисним суспільству, а з іншого – залучати для цього необхідні ресурси.

Станом на сьогодні я продовжую бути активним громадським активістом та є лідером «ВУМ-онлайн» – платформи для суспільної громадянської освіти. Крім мене в Україні небагато людей, які дистанційно і фахово можуть реалізовувати проєкти у сфері громадянської освіти. Ми з командою вже організували понад 90 онлайн-курсів. Наш фокус – формування громадянської компетентності, позиції «Я» у власній державі. Ми – стала організація, яка не потребує грантів. Завдяки соціальному підприємству ми можемо дозволити собі впроваджувати різні проєкти та залучати для цього необхідні ресурси.

Юлія Вотчер

Волонтерка, президентка громадської організації «Мольфар». Вінничанка

Дітей били під копірку

Я працювала бібліотекаркою, потім вчителькою у школі. За 24 роки виросла до директорки. Далі був бізнес – страхова агентка, мала власну школу страхових агентів, а потім мала кар’єру на посаді заступниці голови правління страхової компанії. І раптом Майдан. Вважаю той день днем свого прозріння. Про події 30 листопада я нічого не чула. Вранці приїхала до Києва, нарада з фінпослуг мала розпочатися пообідді. Людей майже не було, неспішно йшла Хрещатиком. І тут побачила на бруківці ніби розкидані іржаві плями, придивилася, а то чиясь кров. Трохи далі помітила на фасаді великий плакат: «Потребується медики». Життєвий досвід із надання першої допомоги мала, за першою освітою я фельдшерка, хоч і не працювала медиком. Все відбувалося на другому поверсі, ситуація нагадувала історичні картинки, реально відчувалася «революційна ситуація».

Мені доручили реєструвати тих, хто звертався за медичною допомогою. Зауважу, ці діти прийшли за порятунком саме сюди, а не в лікарню, бо звідти всіх відправляли прямісінько до буцегарні й навіть без надання їм будь-якої меддопомоги. Найбільше скаржилися на обпалені очі та дихальні шляхи розпилювачами. Проте вразило мене інше – всі, хто постраждав від «Беркута», мали однакові ознаки побиття – смуги синьо-чорного кольору на передпліччі, спині та стегнах. І малюнок цих синців мав одне місце розташування, ніби зроблений під копірку. Працюю, а в голові пульсує думка: «Що це за держава? Що це робиться? Чому дітей б’ють?»

У моєму світобаченні відбувся справжній надлом. З наради я повернулася досить швидко, з розумінням, що більше я не працюватиму. Попереду був Майдан. Спочатку допомагала медикам, потім організувала пункт прийому-видачі теплих речей для тих, хто стояв на барикадах, навчила сортування студентів, які приходили волонтерити. До нас тонами привозили одяг і взуття зі всієї України, і ми це розвантажували, перебирали, складали, щоб зручніше було видавали їх тим, хто цього потребував.

Видкрила свий госпиталь

У перших дням січня під час Майдану мене попросили організувати великий медичний пункт в Українському Домі. На той час приміщення було звільнено від бійців «Беркута». Зайшовши у приміщення, мі побачили, що все навкруги зламано, бібліотека розтрощена, книги розкидані по підлозі, бруд, залишки їжі, недопалки – суцільний жах. От ми взялися розгрібати, чистити, мити та створювати медичну частину.

Там було все необхідне: лікарі різних профілів, які працювали вахтовим методом, необхідне медичне обладнання, меблі, які зробили майстри-волонтери, білизна. Все це було можливим виключно за кошти, які мені щодень надходили від сина моєї подруги. У такий спосіб нас підтримували американці українського походження.

А 18 лютого, коли відбулися події в Маріїнському парку, до нас почали надходити перші поранені. Хто сам приходив, кого приносили… Ближче до вечора, отримавши повідомлення про штурм українського Дому,  який планував «Беркут», всіх поранених через розбите скло на задній стіні ми вивели й доправили у Михайлівський Собор. Там ми розташували операційну на 8 столів і логістичний відділ. 19 лютого були перші убиті, підпалено Профспілки, а 20-го вже почалися криваві події.

Мала сказати матері: «Вашого сина вбили»

У логістичному центрі працювали шість волонтерів, які перенаправляли людську допомогу за потребою у різні місця. У кожного з нас булі три телефони, і ми безперервно говорили. До мене підійшла якась жінка і поклала три телефони. «Будете на них відповідати», – коротко сказала вона. Я здивувалася, але змовчала. Через час вона повернулась і дала мені ще один телефон. Цей був старенький, навіть без задньої кришки, заклеєний лейкопластиром, ніби перебинтований. На моє зауваження, як так можна працювати, почула у відповідь:  «Це телефони вбитих. Ви серед усіх старша, знайдете потрібні слова».

Мобільний телефон Назара – одного з загиблих на Майдані

Дуже скоро телефон, який принесли останнім, задзвонив. На екрані з’явився напис «Мама». Я взяла мобільний і вийшла на вулицю, тому що у приміщенні було дуже шумно. Стояла і не знала, що казати. Телефон дзвонить, а я його з руки в руку перекладаю. Думок немає, сльози душать. Мабуть, випадково натиснула на клавішу, і звідти пролунав голос: «Назаре, Назарчику, це мама». Я не знала, що сказати, і мовчала. Вона далі: «Ти чого мовчиш, синку? Це мама. Назаре!». Не знайшла я слів, але щось гортанне, може моє схлипування, почула ця нещасна мама. Не стримуючи свій крик, питає: «Ви хто? Де ви взяли цей телефон? Ви куди поділи мого сина?»… Вона страшенно закричала і вимкнула телефон. Ніхто не може знати, що в цю мить відчуває мати. Мене облишили сили, і лише з допомогою людей я змогла підвестися і зайти у приміщення.

«Я – тут, Назар вбитий!»

Коли я трішки прийшла до тями, цей телефон знову задзвонив. «Назаре, де ти? Ми тебе шукаємо, де ти ходиш?», – прозвучало зі слухавки. Це був його друг. Він не повірив, що Назара більше немає, і за мить разом із друзями прибігли до Трапезної церкви. На той час за будівлею під яблунею лежало вже 18 загиблих. Не одразу хлопці впізнали свого друга, бо смерть змінює обличчя. Куля потрапила хлопцю в щелепу, залила лице кров’ю. Страшно було спостерігати, як волав молодий хлопець, упавши на землю.

Яблуня, під якою лежалі загиблі на Майдані

Щоб вивести хлопця з цього емоційного жаху, я його шарпнула за куртку і сказала: «Послухай, ви з одного села? Подзвони своїй мамі, попроси, хай вона зайде до мами Назара. Нехай розрадить, чим зможе, бо їй там дуже важко». Він на мене так дико подивився і каже: «Я не буду цього їй казати! Ви що, дурна? Я – тут, Назар вбитий! Як я мамі це буду казати?». Він піднявся з землі, плечі ніби осунулися, і друзі пішли на барикади. Мені не відомо, чи телефонував він мамі, але на ту мить, напевно, все село було на подвір’ї мами героя.

Читайте також: 30 років Незалежності: 30 найбільших успіхів та досягнень України

На третій день на цей телефон подзвонив батько убитого хлопчика: «Я дуже прошу вас віддати мені наплічник Назара і цей телефон, бо це останнє, що тримала в руках моя дитина». Про рюкзак я нічого не знала, а телефон, звичайно, повернула. З того трагічного часу ми з Юрієм Войтовичем товаришуємо, у нас спільне горе, спільна справа, яку ми маємо довести до логічного завершення, як того хотів Назар.

Допомагаємо з лікуванням поранених бійців

Після подій Майдану я заснувала та очолила громадську організацію, яку назвала «Мольфар». Ми стали віщунами майбутньої перемоги. З того часу волонтери «мольфарівці» роблять все необхідне, щоб допомогти тим, хто на фронті, та їхнім родинам. За час війни ми займалися всім, що було потрібно фронту – возили засоби захисту, медикаменти, одяг, їжу, спальники. Почали самі шити теплий одяг, комбези механікам, баули, медичні ноші, чохли на стволи великої зброї. Купували й відправляли автівки різного призначення, налагодили виробництво олії для чистки зброї. Ми і до сьогодні возимо безліч будівельних матеріалів і інструментів, почали робити відеосистеми спостереження.

Не забуваємо працювати з дітьми різного віку, бо переконані в тому, що війну не можна ховати від дітей. Вони мають вносити й свою посильну частку у перемогу – хто чим може, кожен по силі. Листівки, поробки, патріотична символіка, зроблена руками діток, цінується бійцями – у них всі стіни в бліндажах цим прикрашені.

Вікторія Кочубей

Психологиня, психотерапевтка, авторка і керівниця проєкту «Родинне коло» для сімей загиблих. Киянка

Боялася повернення до тоталітарного минулого

До подій Майдану я успішно працювала психологинею і психотерапевткою. Я ще пам’ятаю радянське минуле, і коли побачила, як «Беркут» б’є студентів, у мене з’явився страх. Хвилювалася, що у нас знову може утворитися тоталітарна держава, в якій будуть застосовувати силові методи. Зараз б’ють цих студентів, завтра ­– мене, післязавтра – мою доньку. Моїм внутрішнім рішенням було долучитися до цього протесту, щоб Україна не відкатувалася назад, а продовжувала рухатися шляхом демократії. Я і далі продовжила працювати за фахом, паралельно віддаючи частину себе подіям на Майдані.

Як громадянка з 1 грудня 2013 року я почала ходити на протест. Через кілька днів у групі «Спілка психотерапевтів» побачила, що є організація «Психологічна служба Майдану». Приблизно з 6 грудня я до неї приєдналася. Зрозуміла, що краще буду допомагати людям як фахівчиня, так від мене буде більше користі. У нас був графік чергування, у мене переважно були нічні зміни. Я вибирала для себе такий формат, тому що у цей час доби залишалися ті, хто там жили. І мені здавалося, що тоді я потрібніша.

Вікторія Кочубей з колегою на місці чергування у Будинку профспілок

Держава не знала, як допомогти родинам загиблих

Моя основна громадянська діяльність почалася після Майдану. Я якось дуже глибоко це переживала і подумала, що, мабуть, родичі загиблих на Майдані потребують допомоги. І тоді ми з командою створили невелику групу з психологічної служби. Пізніше я стала ініціаторкою створення проєкту «Родинне коло», який допомагав родичам загиблих. Ми організовували зустрічі, надавали телефонну психологічну допомогу, де це було можливо. Я віддавала цьому значну частку свого часу, сил та енергії.

Найбільший пік активності проєкту припав на час Майдану та трохи згодом: 2014 – 2017 роки. Держава не мала ані ресурсів, ані досвіду в допомозі таким родинам. З початком війни ми почали допомагати й родичам загиблих на фронті. У нас працювало 15 осередків із приблизно 150 психологами. З часом, на щастя, кількість загиблих зменшувалася, і вже держава напрацювала соціальні та психологічні інструменти допомоги таким категоріям населення. Відповідно, наша діяльність у цьому напрямі зменшилася. Але якщо комусь потрібна наша допомога, фахівці активно включаються в процес.

Підтримай ШоТам

Суспільство

В африканській Руанді запрацював українськомовний аудіогід

Опубліковано

Підтримай ШоТам

В одному з найвідоміших музеїв Африки запрацював україномовний аудіогід, повідомили у пресслужбі глави держави.

Запуск 33-го українськомовного аудіогіда відбувся в Меморіалі геноциду в Кігалі в Руанді. Під час церемонії Посол України Андрій Праведник віддав шану загиблим та переказав співчуття руандійському народу від імені уряду та народу України.

Про музей

Меморіал – це центр пам’яті, що був заснований для вшанування загиблих під час геноциду в Руанді у 1994 році. У той час етнічна більшість країни – хуту – практично винищила етнічну меншість – тутсі. За приблизними підрахунками, жертвами геноциду стали близько мільйона людей, що становило 20% населення країни.

Читайте також: На український завод, що безперервно працює з 13 століття, запустили екскурсії (ВІДЕО)

Етнічну чистку підтримувало керівництво Руанди, що на той момент складалося з представників хуту. А також провладні ЗМІ, зокрема «Радіо тисячі пагорбів», яке навіть озвучувало в ефірах адреси майбутніх жертв. Пропагандисти порівнювали тутсі з «тарганами, яких треба винищити», таким чином дегуманізуючи суспільство.

Після зміни влади в Руанді у 1994 році розпочав роботу міжнародний трибунал із розслідування злочинів геноциду. У результаті кількох урядовців та командирів каральних загонів вдалося притягнути до відповідальності.

Читайте такожРозлючують російських дипломатів та виправляють помилки. Як молодь популяризує українську мову в соцмережах

На території Меморіалу розташована братська могила, де поховано понад 250 тис. жертв насильства. Меморіальний центр – один із найвідвідуваніших музеїв Африки, його мета – запобігти геноцидам у світі. Частими відвідувачами Меморіалу є світові лідери та делегації іноземних країн.

Втілення проекту зі створення аудіоекскурсій українською в музеях світу було розпочато у 2020 році. Українськомовний аудіогід у Меморіалі геноциду в Кігалі став першим у Руанді та другим у Східній Африці.

Проект реалізовано за підтримки Посольства України в Кенії.

Нагадаємо, створили двомовний аудіогід «Замками Закарпаття».

Як ми повідомляли раніше, на Рівненщині створили п’ять нових туристичних маршрутів давніми городищами.

Фото: president.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Українські курсанти започаткували проєкт «Вірте в ЗСУ»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Курсанти факультету телекомунікаційних систем Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут започаткували проєкт «Вірте в ЗСУ», приурочивши його до 30-ї річниці Збройних Сил України.

Про це повідомили в пресслужбі військового вишу.

Курсанти у рамках проєкту «Вірте в ЗСУ» відвідали київську спеціалізовану школу «Еллада», де зустрілися з учнями 2, 5 та 8 класів.

Мета – популяризація професії військового, служби в ЗС України, аби молодь більше знала та поважала тих, хто захищає Батьківщину та мирне небо України.

Читайте також: #ЩедрийВівторок. Як українські діти долучаються до благодійності та допомагають іншим

Учні із задоволенням поспілкувалися з курсантами Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут та залюбки приміряли засоби індивідуального захисту, які носять військові.

Нагадаємо, в Україну випускають пам’ятну монету на честь Гарнізонного храму у Львові.

Як ми повідомляли раніше, Морські піхотинці здали кров задля порятунку людського життя.

Фото: viti.edu.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

1 грудня Музей Ханенків у Києві запрошує на день відкритих дверей

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Киян і гостей міста Музей Ханенків запрошує на день відкритих дверей у середу, 1 грудня.

Про це повідомляють на сторінці музею у соцмережі.

Упродовж дня вхід буде вільний і безкоштовний для всіх охочих.

Музей працює з 10:30 до 17:30.

Як потрапити?

У музеї нагадують, що можна завітати за наявності:

  • сертифікату про повну вакцинацію (паперового з мокрою печаткою лікарні чи у додатку Дія);
  • негативного ПЛР-тесту (дійсний 72 години) або експрес-тест на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2;
  • довідки про одужання від Covid-19 (дійсна 180 діб з моменту отримання позитивного ПЛР-тесту).

Дотримання маскового режиму для всіх є обов’язковим. Правила щодо наявності документів поширюються лише на повнолітніх.

Про музей

Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків — музей світового мистецтва, що презентує найзначніші в Україні колекції мистецтва Європи, Азії та Давнього світу. Музей засновано в 1919 році відповідно до заповіту колекціонера Богдана Ханенка (1917) та дарчої його дружини Варвари на ім’я Всеукраїнської академії наук (1918).

Читайте також: #ЩедрийВівторок. Як українські діти долучаються до благодійності та допомагають іншим

Основою колекції музею є художнє зібрання Богдана та Варвари Ханенків — українських колекціонерів та благодійників кінця 19 — початку 20 століття. Фонди музею налічують понад 25 тисяч предметів. Близько 1000 вибраних артефактів експонується постійно.

Нагадаємо, у трьох львівських музеях запустили українськомовні аудіогіди.

Фото: facebook.com/khanenkomuseum.

Підтримай ШоТам

Читати далі