Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Моє серце залишилося у Кремінній». Кардіологиня з Луганщини рятує життя жителів Рівненщини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Коли кардіологиня Ірина Титаренко покидала своє місто Кремінна, що в Луганській області, то забрала із собою тільки невелику валізу з найнеобхіднішим. До цього вона понад місяць жила в лікарні й постійно була поруч із хворими, поки місто обстрілювали. Так само зробили багато її колег – вони ночували в медичному закладі разом зі своїми сім’ями.

«Моє серце залишилося там», – говорить Ірина, яка тепер лікує серця людей на Рівненщині. Вона працює в Дубенській міській лікарні, і улюблена робота є її порятунком від суму за домом. Кардіологиня розповіла ШоТам про Кремінну до повномасштабної війни, про життя в лікарні та про те, як спонтанне рішення про евакуацію привело її в Рівненську область.

За останні вісім років Кремінна стала сучасним містом

Коли я закінчила медичний університет, мене направили працювати кардіологинею в Кремінську лікарню. Місто Кремінна, що на Луганщині, у 2014 році було на лінії фронту, але український прапор над нами майорів завжди. Місто невеличке й дуже зелене, розташоване поруч з лісовим масивом. За останні вісім років воно сильно змінилося: з’явилося багато новобудов, облаштували сквери з доріжками та лавками, і все виглядало набагато краще, ніж це було до 2014-го.

Кремінна взимку

Сподіваюся, там ще є фізкультурний центр «Олімп» – сучасний спорткомплекс з басейном і реконструйованим стадіоном, де тренувалися навіть олімпійські чемпіони. У Кремінній був популярним кінний театр «Лошадкін дом», який відроджував козацькі традиції. Багато дітей ходили туди займатися кінним спортом і виступали з виставами на свята. Нині ця стайня переїхала на Тернопільщину.

Жила в лікарні, щоб бути поряд з татом

Коли війна почалася у 2014 році, я й не думала нікуди виїжджати. У той період я весь час була на роботі – працювала в кардіологічному відділенні, як і завжди. Тоді було зовсім не так, як тепер, неможливо навіть порівнювати. Не пригадую, щоб у 2014-му хтось евакуювався з міста. Можливо, і були люди, які виїхали, але в будь-якому разі це було ненадовго, усі повернулися.

лікарка

24 лютого я теж провела на роботі. На відміну від багатьох міст України, того дня у нас вибухів не було, обстріли почалися трохи пізніше. Я почала ночувати в лікарні, інколи в денний час заходила додому за речами. По-перше, роботу ніхто не скасовував, а зайвий раз ходити по вулиці було небезпечно – ніколи не знаєш, коли може бути обстріл. По-друге, так склалося, що тоді в лікарні лежав мій тато. Він був у тяжкому стані й потребував моєї допомоги. Я не могла його залишити там без своєї підтримки.

Лікарня годувала хворих до останнього

Ночувала в лікарні не я одна – мої колеги вчинили так само. Ба більше, після того як на початку березня обстріли посилилися, працівники приходили зі своїми родинами. У підвалі нашого медичного закладу було багато людей. Загалом умови в нас були прийнятні: ми мали воду та їжу – отримували гуманітарну допомогу, та й у нас залишалися певні запаси. Лікарня годувала хворих до останнього, тож ніхто не був голодним.

Читайте також: «Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ

Іноді внаслідок обстрілів перебивали лінії електропередач, і в лікарні зникало світло. Однак наші електрики добре справлялися із цим і доволі швидко все відновлювали. Поки я жила в лікарні, світла не було максимум день або, можливо, два. Згодом обстріли почали посилюватися, і одного дня прилетіло на подвір’я лікарні.

Виїхала з маленькою валізою без жодного плану

Після чергового сильного обстрілу я не витримала й почала збирати речі. Рішення виїхати було спонтанним. Я поговорила з батьками та 31 березня вийшла з дому з маленькою валізою, взявши тільки найнеобхідніше. Було кілька варіантів, як можна виїхати: або евакуаційним автобусом до залізничного вокзалу Слов’янська й там сісти на евакуаційний потяг, або своїм транспортом. Машинами виїжджали багато людей, і якщо хтось мав місце в автомобілі, то могли взяти ще когось із собою. Мене так взяла одна родина, яка прямувала до Дніпра.

Кардіологиня Ірина Титаренко

У мене не було чіткого плану потрапити в конкретне місто – я просто хотіла виїхати. Шлях був довгим – у мирний час дорога до Дніпра займала п’ять годин, а у нас вона тривала годин 12, зокрема, через проходження безлічі блокпостів. У Дніпрі жили мої знайомі, які евакуювалися напередодні, і я думала, що, можливо, у них трохи побуду й вирушу кудись далі. Поки я була в дорозі, мені зателефонувала подруга, яка раніше виїхала до Львова. Вона запитала мене, куди я збираюся. Коли подруга зрозуміла, що нічого конкретного не планую, то запропонувала вирушати до Львова – у неї була знайома з житлом, яка могла мене поселити. Я погодилася. Так і потрапила на Захід України, не затримуючись у Дніпрі.

Переїхала до Дубна, коли там шукали кардіолога

Перші дні у Львові я приходила до тями, заново звикаючи до відносно мирного життя. Навколо вулицями ходили люди, магазини працювали, ба більше – там було все, що ти хочеш. Знайома, яка мені допомогла з житлом, займалася волонтерством, і кілька разів я долучалася до неї. Паралельно шукала роботу у Львові, але нічого не вдалося знайти.

Читайте також: «До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ

Я продовжувала підтримувати спілкування з колегами зі своєї лікарні, деякі з них на той час переїхали до міста Дубно на Рівненщині. Просила повідомити мені, якщо для мене десь буде вакансія. І невдовзі вони мені сказали, що там потрібен кардіолог. Наступного ж дня я переїхала до Дубна. Отже, у Львові я прожила три тижні. І якщо я там бувала й раніше, то на Рівненщину потрапила вперше.

Завдяки роботі вдалося швидко адаптуватися до нового життя

Перше, про що я подумала, коли побачила Дубно: це місто чимось навіть схоже на моє, тільки більше. Таке ж зелене й затишне. Перші днів 10 я жила в селі Іваннє, що неподалік від міста. Сільська рада дала там мені будинок, і я платила тільки за комунальні послуги. Згодом стало незручно їздити на роботу: почалися проблеми з пальним і автобуси ходили через раз. Я знайшла житло в місті, щоб бути ближче до роботи.

Кардіологиня Ірина Титаренко

Нині я працюю в кардіологічному відділенні Дубенської міської лікарні. На щастя, вдалося знайти роботу, якою я займаюся все життя, і не потрібно було шукати щось інше. Здебільшого завдяки цьому мені вдалося доволі швидко адаптуватися до нового міста. Я звикла працювати в лікарні, і робота всюди така ж сама: хвороби однакові незалежно від того, чи це Луганська область, чи Рівненська. До мене звертаються переважно місцеві мешканці, хоча переселенці також є. Мене добре прийняв колектив. Коли я працюю, то відволікаюся від сумних думок за домом. Якби не було роботи, то все переживалося б значно гірше.

Треба жити життя, незважаючи ні на що

У Дубні почала спілкуватися з місцевими, вони мені допомагають, якщо є потреба. За моїми спостереженнями, тут люди відкриті й балакучі. Дуже тішуся тому, що маю зв’язок зі своїми рідними та знаю, що у них все більш-менш добре. У вільний час люблю гуляти містом і в’яжу – хочу спробувати зробити кофтинку. У Кремінній захоплювалася вишиванням, але тут тимчасово припинила цим займатися.

вишивка

У Дубні добре жити, але, звісно, дуже хочеться повернутися додому. Думаю, після перемоги так і буде. Моє серце залишилося там. Однак поки що я не будую жодних конкретних планів, адже в житті може трапитися все що завгодно. Я цілком припускаю, що залишуся на Рівненщині або, можливо, взагалі поїду кудись далі.

Є багато людей, які опиняються в такій самій ситуації, як я: змушені покинути свій дім і самі з маленькою валізкою поїхати в інший кінець країни. З власного досвіду я б радила їм насамперед знайти для себе роботу – це дуже відволікає та дає стимул рухатися вперед. Життя у нас одне, і його треба жити попри все, що трапляється на шляху.

Суспільство

Житомир отримав два автобуси від Іспанії

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Іспанське місто Малага передало Житомиру 2 автобуси з гуманітарною допомогою.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Житомирської міської ради.

Відомо, що Житомир розпочав співпрацю з містом Малага за проєктом CIFAL.

У вересні міський голова Житомира зустрівся із мером Малаги, де і вирішили передати автобуси та доправити гуманітарний вояж.

Зазначається, що іспанські автобуси вийдуть на маршрут Житомира та поповнять громадський  транспорт.

Читайте також: Починаємо все з нуля. Як маріупольська фабрика іграшок «Марі і Поль» відновлює роботу в Дніпрі

Про проєкт CIFAL

Глобальна мережа CIFAL — частина Навчального та дослідницького інституту ООН UNITAR. Мережа складається з 25 міжнародних навчальних центрів і має на меті служити платформою для розвитку потенціалу державних органів влади та лідерів громадянського суспільства.

Мережа заснована 2003 року. Абревіатура CIFAL розшифровується як «Міжнародний навчальний центр для органів влади та керівників».

Читайте також: «Ціни не кусаються, а місцевим подобається». Переселенець зі Слов’янська створив квітковий бізнес у Житомирі

CIFAL спеціалізується на тематичних сферах, які визначаються потребами та пріоритетами регіонів, які вони обслуговують. Тематичними напрямками роботи мережі є міське управління та планування, економічний розвиток, соціальна інтеграція, екологічна стійкість.

Нагадаємо, Ніжинська громада отримала шкільний автобус від Латвії.

Також волонтер із Ірландії передав автобус нацгвардійцям.

Фото: facebook.com/miskaradazt.

Читати далі

Суспільство

Чернівецькі майстри виготовляють розкладні ліжка для захисників

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Буковинські майстри виготовляють розкладні ліжка для військових та вже передали захисникам близько 250 штук.

Про це пише Шпальта.

Розповідається, що на початку повномасштабної війни працівники чернівецької виробничо-творчої майстерні «Три дубки» шукали свій спосіб допомагати ЗСУ.

Ліжка за зразком НАТО

Після декількох поїздок на схід вирішили виготовляти ліжка. За зразок взяли НАТОвську розкладайку, однак використали міцнішу тканину та врахували побажання воїнів.

Нині наші воїни використовують такі ліжка на всіх напрямках, зокрема у бліндажах.

Так виник волонтерський проєкт «Опора», куди ввійшли не лише працівники майстерні, а й переселенці. Крім виготовлення ліжок, волонтери збирають кошти на реанімобілі, дрони та інші речі.

Читайте також: Смарт-каміни без диму. Як український стартап Neverdark завоював ринок ЄС «розумним вогнем»

Співзасновник майстерні та ініціатор проєкту Михайло Назаревич каже, що на фронті побачили, у яких екстремальних умовах живуть військові.

Спочатку планували роздати 50 ліжок, однак вони стали такими популярними серед військових, що до виробництва залучили більше людей.

Були випадки, коли ми залишалися на сході, зокрема в Краматорську. Там часто доводилося ночувати. Ми бачили, у яких екстремальних умовах живуть військові. Ночували в кращому випадку на палетах чи карематах, а в гіршому – накидували якийсь картон. Тому в нас виникла ідея зробити розкладайки, — каже Михайло Назаревич.

За зразок взяли НАТОвське ліжко, однак потрібно було адаптуватися під умови виробництва, адже чимало заводів не працюють. Тому замість алюмінієвих конструкцій почали робити ліжка з дерева з металевими елементами.

Читайте також: Відновили знищений бізнес і виходять на ринок США. Кейс українського бренду свічок WOOD MOOD

«Ми хотіли робити кращі ліжка, ніж НАТОвські. Наприклад, використали подвійну тканину. Вона стала витривалішою, бо ми робимо рукав і прострочуємо його. Тобто, якщо протруться якісь шви самої нитки – це все одно триматиме конструкцію і не розповзатиметься. Єдиний недолік – наші ліжка важчі», — відзначає ініціатор проєкту.

Сьогодні є дві базові комплектації ліжок для військових. Вони не дуже відрізняються:

  • перша зафіксована ремінцем для зручного транспортування,
  • другу – фіксують шнуром і додатково пакують у водонепроникний чохол.

«Над цим проєктом ми працювали два з половиною місяці, включно з тестуваннями та корегуваннями. Потім ще місяць ми з виробниками, які шиють тканини, підбирали матеріали. І нарешті дійшли до того моменту, коли все чітко виходить», – каже Михайло Назаревич.

Усе виробництво – з українських матеріалів

Усі матеріали для виробництва – дерево, метал та тканину – волонтери закуповують у межах Чернівецької області.

На постійній основі над проєктом працюють троє людей, решта – частково зайняті. Один із працівників – Віталій Кашенко – родом із Сумської области. Він приїхав із Києва на початку повномасштабної війни.

Читайте також: «Ми стали людьми з підручників історії». П’ять історій про молодь з прифронтових міст, яка наближає нашу перемогу

«Я збираю ліжка. Хлопці мене забезпечують матеріалом, а я складаю вже кінцевий продукт. За три тижні зібрав близько двохсот ліжок», – розповідає Віталій.

На початку чернівецькому проєкту допоміг товариш із Норвегії, який вирішив оплатити першу партію ліжок.

Він був нами захоплений, каже: “У вас там удома діти, а ви ризикуєте життям під обстрілами, допомагаєте”. А я відповідаю: “У нас так зараз усі — від початку війни кожен намагається щось зробити”, — каже ініціатор проєкту Михайло Назаревич.

Волонтер каже, що неабияк мотивує подяка від бійців, які надсилають фото з ліжками на передовій.

На фото майстер Михайло Назаревич

Нагадаємо, вінничанин на 3D-принтері виготовляє бліндажні ліхтарі для захисників.

Також ШоТам розповідав, як працівники буковинської СТО пішли на фронт усією майстернею.

Фото: shpalta.media.

Читати далі

Суспільство

«Сценарій вигадав у підвалі»: 13-річний школяр створив мультфільм про війну

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Матвію Глазунову — 13 років. Він створив та зняв перший мультфільм про війну в Україні.

У його анімації Андрій Хливнюк і Джон Леннон разом виконують «Червону калину». Бо ж немає нічого неможливого, коли йде велика битва Світла й Темряви, Добра і Зла.

Про талановитого школяра розповідає ШоТам.

Матвій сам зробив із вовни Хливнюка, Леннона та Зеленського. Сценарій писав, коли з батьками ховався у підвалі від бомб.

Матвій Глазунов уже вдруге втрачає дім через російських окупантів. У 2014 році – на Донеччині, а 2022 – на Харківщині.

Читайте також: 13-річний переселенець на Закарпатті створює мульфільми із вовняних ляльок

Перший свій мультик Матвій створив у 2021 – про відьмочку Меліссу.

«Чорний лютий» — це друга анімаційна робота хлопця.

«Ідея прийшла 26 лютого. Тому я вирішив зробити фільм про війну, щоб показати події, які відбуваються зараз. Коли бомбили Ізюм, я все одно робив якісь ляльки», — розповідає юний мультиплікатор Матвій Глазунов.

Коли родині вдалося виїхати в Мукачево, хлопець взявся до роботи. Батько допоміг з музикою, мама – з виготовленням ляльок.

Читайте також: Перший український хіпі та майже веган. Що ви знаєте про життя та творчість Григорія Сковороди? (ТЕСТ)

Головний матеріал для ляльок та декорацій – це вовна.

«Вовна дуже добре взаємодіє зі світлом. Також моя мама займалася вовною десь 10 років тому. Мені дуже подобається цей матеріал», — каже Матвій Глазунов.

Зйомки тривали 2 місяці. Анімація здобула перемогу на фестивалі Chilsren Kinofest.

Тепер Матвій пише новий сценарій.  

«Це фільм буде про золотошукачів, про зраду і як підтримували Україну», — розповідає Матвій.

Хлопець мріє, що скоро зможе зняти і найщасливіший свій фільм – про Перемогу.

Нагадаємо, український мультфільм переміг на Фестивалі анімаційних студій у Парижі.

Також ми повідомляли, що вийшов уривок українського мультфільму «Мавка. Лісова пісня» із саундтреком «ДахаБраха».

Читати далі