Суспільство
«Моє серце залишилося у Кремінній». Кардіологиня з Луганщини рятує життя жителів Рівненщини
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Коли кардіологиня Ірина Титаренко покидала своє місто Кремінна, що в Луганській області, то забрала із собою тільки невелику валізу з найнеобхіднішим. До цього вона понад місяць жила в лікарні й постійно була поруч із хворими, поки місто обстрілювали. Так само зробили багато її колег – вони ночували в медичному закладі разом зі своїми сім’ями.
«Моє серце залишилося там», – говорить Ірина, яка тепер лікує серця людей на Рівненщині. Вона працює в Дубенській міській лікарні, і улюблена робота є її порятунком від суму за домом. Кардіологиня розповіла ШоТам про Кремінну до повномасштабної війни, про життя в лікарні та про те, як спонтанне рішення про евакуацію привело її в Рівненську область.
За останні вісім років Кремінна стала сучасним містом
Коли я закінчила медичний університет, мене направили працювати кардіологинею в Кремінську лікарню. Місто Кремінна, що на Луганщині, у 2014 році було на лінії фронту, але український прапор над нами майорів завжди. Місто невеличке й дуже зелене, розташоване поруч з лісовим масивом. За останні вісім років воно сильно змінилося: з’явилося багато новобудов, облаштували сквери з доріжками та лавками, і все виглядало набагато краще, ніж це було до 2014-го.
Сподіваюся, там ще є фізкультурний центр «Олімп» – сучасний спорткомплекс з басейном і реконструйованим стадіоном, де тренувалися навіть олімпійські чемпіони. У Кремінній був популярним кінний театр «Лошадкін дом», який відроджував козацькі традиції. Багато дітей ходили туди займатися кінним спортом і виступали з виставами на свята. Нині ця стайня переїхала на Тернопільщину.
Жила в лікарні, щоб бути поряд з татом
Коли війна почалася у 2014 році, я й не думала нікуди виїжджати. У той період я весь час була на роботі – працювала в кардіологічному відділенні, як і завжди. Тоді було зовсім не так, як тепер, неможливо навіть порівнювати. Не пригадую, щоб у 2014-му хтось евакуювався з міста. Можливо, і були люди, які виїхали, але в будь-якому разі це було ненадовго, усі повернулися.
24 лютого я теж провела на роботі. На відміну від багатьох міст України, того дня у нас вибухів не було, обстріли почалися трохи пізніше. Я почала ночувати в лікарні, інколи в денний час заходила додому за речами. По-перше, роботу ніхто не скасовував, а зайвий раз ходити по вулиці було небезпечно – ніколи не знаєш, коли може бути обстріл. По-друге, так склалося, що тоді в лікарні лежав мій тато. Він був у тяжкому стані й потребував моєї допомоги. Я не могла його залишити там без своєї підтримки.
Лікарня годувала хворих до останнього
Ночувала в лікарні не я одна – мої колеги вчинили так само. Ба більше, після того як на початку березня обстріли посилилися, працівники приходили зі своїми родинами. У підвалі нашого медичного закладу було багато людей. Загалом умови в нас були прийнятні: ми мали воду та їжу – отримували гуманітарну допомогу, та й у нас залишалися певні запаси. Лікарня годувала хворих до останнього, тож ніхто не був голодним.
Читайте також: «Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ
Іноді внаслідок обстрілів перебивали лінії електропередач, і в лікарні зникало світло. Однак наші електрики добре справлялися із цим і доволі швидко все відновлювали. Поки я жила в лікарні, світла не було максимум день або, можливо, два. Згодом обстріли почали посилюватися, і одного дня прилетіло на подвір’я лікарні.
Виїхала з маленькою валізою без жодного плану
Після чергового сильного обстрілу я не витримала й почала збирати речі. Рішення виїхати було спонтанним. Я поговорила з батьками та 31 березня вийшла з дому з маленькою валізою, взявши тільки найнеобхідніше. Було кілька варіантів, як можна виїхати: або евакуаційним автобусом до залізничного вокзалу Слов’янська й там сісти на евакуаційний потяг, або своїм транспортом. Машинами виїжджали багато людей, і якщо хтось мав місце в автомобілі, то могли взяти ще когось із собою. Мене так взяла одна родина, яка прямувала до Дніпра.
У мене не було чіткого плану потрапити в конкретне місто – я просто хотіла виїхати. Шлях був довгим – у мирний час дорога до Дніпра займала п’ять годин, а у нас вона тривала годин 12, зокрема, через проходження безлічі блокпостів. У Дніпрі жили мої знайомі, які евакуювалися напередодні, і я думала, що, можливо, у них трохи побуду й вирушу кудись далі. Поки я була в дорозі, мені зателефонувала подруга, яка раніше виїхала до Львова. Вона запитала мене, куди я збираюся. Коли подруга зрозуміла, що нічого конкретного не планую, то запропонувала вирушати до Львова – у неї була знайома з житлом, яка могла мене поселити. Я погодилася. Так і потрапила на Захід України, не затримуючись у Дніпрі.
Переїхала до Дубна, коли там шукали кардіолога
Перші дні у Львові я приходила до тями, заново звикаючи до відносно мирного життя. Навколо вулицями ходили люди, магазини працювали, ба більше – там було все, що ти хочеш. Знайома, яка мені допомогла з житлом, займалася волонтерством, і кілька разів я долучалася до неї. Паралельно шукала роботу у Львові, але нічого не вдалося знайти.
Читайте також: «До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ
Я продовжувала підтримувати спілкування з колегами зі своєї лікарні, деякі з них на той час переїхали до міста Дубно на Рівненщині. Просила повідомити мені, якщо для мене десь буде вакансія. І невдовзі вони мені сказали, що там потрібен кардіолог. Наступного ж дня я переїхала до Дубна. Отже, у Львові я прожила три тижні. І якщо я там бувала й раніше, то на Рівненщину потрапила вперше.
Завдяки роботі вдалося швидко адаптуватися до нового життя
Перше, про що я подумала, коли побачила Дубно: це місто чимось навіть схоже на моє, тільки більше. Таке ж зелене й затишне. Перші днів 10 я жила в селі Іваннє, що неподалік від міста. Сільська рада дала там мені будинок, і я платила тільки за комунальні послуги. Згодом стало незручно їздити на роботу: почалися проблеми з пальним і автобуси ходили через раз. Я знайшла житло в місті, щоб бути ближче до роботи.
Нині я працюю в кардіологічному відділенні Дубенської міської лікарні. На щастя, вдалося знайти роботу, якою я займаюся все життя, і не потрібно було шукати щось інше. Здебільшого завдяки цьому мені вдалося доволі швидко адаптуватися до нового міста. Я звикла працювати в лікарні, і робота всюди така ж сама: хвороби однакові незалежно від того, чи це Луганська область, чи Рівненська. До мене звертаються переважно місцеві мешканці, хоча переселенці також є. Мене добре прийняв колектив. Коли я працюю, то відволікаюся від сумних думок за домом. Якби не було роботи, то все переживалося б значно гірше.
Треба жити життя, незважаючи ні на що
У Дубні почала спілкуватися з місцевими, вони мені допомагають, якщо є потреба. За моїми спостереженнями, тут люди відкриті й балакучі. Дуже тішуся тому, що маю зв’язок зі своїми рідними та знаю, що у них все більш-менш добре. У вільний час люблю гуляти містом і в’яжу – хочу спробувати зробити кофтинку. У Кремінній захоплювалася вишиванням, але тут тимчасово припинила цим займатися.
У Дубні добре жити, але, звісно, дуже хочеться повернутися додому. Думаю, після перемоги так і буде. Моє серце залишилося там. Однак поки що я не будую жодних конкретних планів, адже в житті може трапитися все що завгодно. Я цілком припускаю, що залишуся на Рівненщині або, можливо, взагалі поїду кудись далі.
Є багато людей, які опиняються в такій самій ситуації, як я: змушені покинути свій дім і самі з маленькою валізкою поїхати в інший кінець країни. З власного досвіду я б радила їм насамперед знайти для себе роботу – це дуже відволікає та дає стимул рухатися вперед. Життя у нас одне, і його треба жити попри все, що трапляється на шляху.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.
За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, від початку повномасштабного вторгнення отримали поранення десятки тисяч українців. Велика кількість цих випадків — мінно-вибухові.
Аби лікувати травми, деякі з яких українські медики зустрічають вперше у своїй роботі, вони співпрацюють з іноземними колегами. ШоТам розповідає, як це відбувається в Україні.
«Таких травм сучасний світ не бачив»
Тетяна Пшенична — пацієнтка, яка потрапила до українських, американських та канадських медиків у межах однієї з перших благодійних місій «Face the Future Ukraine». В Обласній клінічній лікарні Івано-Франківська вона опинилася вже через пів року після тяжкого поранення обличчя, яке отримала під час обстрілу її будинку в селі на Харківщині.
Першу допомогу Тетяні надали в Слов’янську. Далі в Дніпрі лікарі збирали щелепу, і вже пізніше пластичний хірург скерував її на лікування до Івано-Франківська.
«До нас Тетяна потрапила після тяжкої мінно-вибухової травми: в неї були відсутні губи, а ротову порожнину вона не могла відкрити. Її випадок був складним, адже потребував реконструктивних операцій, залучення різних фахівців.
Тетяні розсікли рубці та розкривали ротову порожнину, щоб видалити всі пошкоджені зуби. Між операціями мало пройти пів року, і тільки після цього ми змогли формували їй ротову порожнину та губи з її слизової оболонки.
Зараз Тетяна проходить лікування в імплантологів і стоматологів, а за кілька місяців ми плануємо нову операцію, аби доформувати губи. Тонкощі лікування в тому, що це незнайомі травми не лише для нас, але й для іноземних колег — таких тяжких травм сучасний світ не бачив», — розповідає лікарка-отоларингологиня Обласної клінічної лікарні в Івано-Франківську Наталія Комашко.
Саме переломи середньої зони обличчя Міністерство охорони здоров’я (МОЗ) називає одними з найскладніших лицевих травм. Їхнім лікуванням має займатися команда досвідчених медиків з різних галузей.
Для того, аби провести операції, до України завітала команда з 15 світових фахівців: реконструктивних хірургів, окулопластів, пластичних хірургів, оториноларингологів, анестезіологів та інших. Разом з ними працюють українські спеціалісти з Івано-Франківська, Києва та Запоріжжя.
У роботі цієї команди здебільшого складні випадки. Щоб лікувати деяких пацієнтів, вони навіть застосовують 3D-друк кісток з титану.
Першою в Україні отримала інноваційний протез після втрати ока
Ще однією пацієнткою лікарні в Івано-Франківську є Наталія Кошара — вчителька англійської мови з Гусарівки, що на Харківщині. На подвір’я жінки прилетів російський снаряд. Три уламки з очної орбіти Наталії видалили під час операції в Харкові, а ще кілька уламків залишилися в ключиці, печінці та стегні. Через декілька місяців жінку прооперували вже в Івано-Франківську. Завдяки інноваційній технології Наталії Кошарі встановили очний імплант.
«Коли Наталія Кошара потрапила до нас, у неї в очній орбіті були відсутні тканини, куди можна було ставити протез. Разом з нашими лікарями працював відомий окулопласт Реймонд Чо. Він запропонував інноваційну методику, яку раніше не використовували в Україні. Суть у тому, аби брати в людини її жирову тканину й ставити в те місце, де має бути протез, тобто формувати для нього подушечку.
Ми взяли жирову тканину з живота, а також шматок шкіри за вухом, аби сформувати повіки. Після цього поставили очний протез. Вдалося досягти того, що два ока стали виглядати симетрично, і майже немає відмінності між оком та протезом. Під час операції взаємодіяли лікарі, які займаються окулопластичною хірургією», — розповідає лікарка Наталія Комашко.
Як в Україні переймають кращі практики інших країн
На такі операції лікарі на Франківщині запрошують хірургів з інших клінік та транслюють процес онлайн на науковому порталі. Це дає українським медикам змогу навчатися на практиці.
Це не є чимось новим для України: з 2016 року в межах іншої програми співпраці «Co-Pilot» понад 100 лікарів Північної Америки відвідали нашу країну. Це реконструктивні хірурги обличчя, нейрохірурги, неврологи, травматологи тощо. Більш ніж 2000 хірургів України з 20 лікарень переглянули онлайн-трансляції операцій та вже використали цей досвід у своїй роботі.
Більше десяти українських лікарів пройшли стажування в університетах США, але медики вчаться не тільки в американських вишах. Наприклад, студента Харківського медичного університету Сергія Алхімова запросили пройти стажування в Кембриджському університеті Великої Британії.
«Нас забезпечували всім. У деяких відділеннях давали можливість асистувати на операціях, тобто тримати якісь зажими тощо. Ми отримали навички з реанімації та найсучасніші знання», — розповідає Сергій Алхімов про кількамісячне стажування, після якого планує стати хірургом.
Тепер такої співпраці буде ще більше, адже з вересня в Україні започаткували Міжнародне медичне партнерство. 25 українських лікарень отримають «побратимів» з усього світу, а це означає, що українські лікарі зможуть обмінюватися досвідом і переймати найкращі іноземні практики й надалі.
Медична допомога у разі травм є безплатною
У випадку травми для громадян України медична допомога є гарантованою та безкоштовною. Ось як описують цю процедуру в МОЗ України:
- Якщо людина травмувалася, відчуває різкий біль або не може рухатись — потрібно викликати «швидку» за номером 103.
- Медики оцінюють стан пацієнта, надають невідкладну допомогу і, за потреби, транспортують його до медзакладу.
- Пацієнт, якого госпіталізували з травмою, може отримати такі медпослуги: обстеження, знеболення та медикаментозну терапію, операції, цілодобовий лікарський та медсестринський догляд, медичну реабілітацію в гострому періоді.
Якщо людина потребує складнішого втручання, сімейний лікар може направити її до медиків у інші регіони чи благодійні міжнародні місії.
Як в Україні безкоштовно отримати протез, ми вже розповідали за посиланням.
Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні та за підтримки Уряду Японії. Серія публікацій реалізується в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Латвійське місто Рига передало Чернігову десять пасажирських автобусів Solaris Urbino 12.
Про це повідомили у Чернігівській міській раді.
Автобуси використовуватиме КП «Чернігівське тролейбусне управління», надаючи послуги з громадських перевезень.
На церемонію передачі приїхали заступник мера Риги Едвардс Ратнієкс, депутатка Ризької міської ради Ієва Бранте, посол Латвії в Україні Ілгварс Клява.
Зазначається, що за призначенням автобуси використовуватиме КП «Чернігівське тролейбусне управління», надаючи послуги з громадських перевезень.
Читайте також: Вертикальна ферма, або Як виростити 600 кг салату без землі та пестицидів? Кейс успішного родинного бізнесу з Вінниці
«Рига була і завжди буде з Україною. Цього разу ми надаємо десять автобусів. Сподіваємось, що вони допоможуть вам довозити дітей до школи або перевозити жителів Чернігова. Під час тижня патріотів жителі Риги зібрали гуманітарну допомогу, щоб наповнити ці автобуси. Ми дуже раді вам допомогти. Ви дуже теплі люди, і саме тому вас підтримує весь світ. Ми сподіваємось, що ви відбудуєте своє місто дуже скоро, і у вас буде на це можливість», — сказав під час передачі автобусів заступник голови Ризької міської ради Едвардс Ратнієкс.
Нагадаємо, Естонія передала 4 автобуси для Харківщини та Житомирщини.
Раніше ми повідомляли, що Україна отримала від Євросоюзу 370 шкільних автобусів, які розподілять між громадами.
Окрім того, Київ отримав від українських благодійників 3 міських автобуси Mercedes Citaro.
Фото: chernigiv-rada.gov.ua.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Чернівцях відкрили інклюзивну кав’ярню-мануфактуру, де відвідувачів пригощатимуть за пожертву.
Про це повідомив у фейсбуці міський голова Чернівців Роман Клічук.
«Каву і тістечка тут не “купують”. У новій кав’ярні-мануфактурі ними пригощають за пожертву», — написав міський голова.
Він зазначив, що заклад є соціальним проєктом з адаптації, соціалізації та підготовки молоді з ментальними порушеннями до подальшого працевлаштування. Там будуть опановувати такі професії, як кухар, офіціант, бариста. А все, що «зароблять», спрямують на функціонування проєкту.
За словами посадовця, кав’ярня є інклюзивною. Вона доступна для людей на кріслах колісних та для молодих батьків з візками, адже тут облаштований підйомник.
Читайте також: Тисячі врятованих життів. Як львівський притулок опікується тваринами, що стали переселенцями
Нагадаємо, на Хмельниччині відкрили першу інклюзивну кав’ярню.
Також дивіться відео, як футболістки самотужки відкрили бренд напівфабрикатів, щоб утримувати команду.
Окрім того, на Закарпатті відкрили перше шкільне соціальне підприємство «ЕКО ТАК».
Фото: facebook.com/klichuk.roman.
