«До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ

Наталя Ворощук – декораторка з Миколаєва, яка була змушена покинути рідне місто через повномасштабне вторгнення росіян. Аби вберегтися від війни, родина вирушила до Чернівців. Упродовж першої години в новому місті чоловік Наталі мобілізувався та став на захист рідного міста, а жінка з дитиною залишися у родичів.

Утім просто сидіти на місці Наталя не могла: вона почала волонтерити, закуповувати для бійців різноманітні повербанки, коптери та інші необхідні речі. А нещодавно запустила благодійний проєкт з патріотичними наліпками. Усе заради однієї мети – допомогти нашим воїнам та наблизити перемогу України.

З дитинства захоплювалася творчістю, але вивчилася на бухгалтера

До повномасштабного вторгнення я працювала одразу в двох сферах. Першу половину робочого дня була бухгалтеркою, а решту часу присвячувала маленькій власній справі – декору. Я займалась декором весіль, днів народження та інших святкових подій, створювала подарунки ручної роботи, вітрини тощо. Навіть зробила фотозону на день міста.

Тож перша моя професія була більш офісною, а друга – творчою. Працювала в дві зміни, а інколи – в три. Адже під час святкових сезонів доводилося займатися декором навіть вночі. Проте коли тобі справді подобається якась справа – це все не так важко.

Я працювала по Миколаєву та області, інколи були замовлення в Херсоні. А почалося все ще під час декрету. Скільки себе пам’ятаю, завжди захоплювалася творчістю й любила створювати щось власноруч. З шести років відвідувала міський будинок творчості, навчалась декоративно-прикладного мистецтва. Але коли настав час обирати майбутню професію, я підійшла до цього питання доволі прагматично. Знайти творчу роботу було складно, тож після школи вирішила навчатися на бухгалтера.

Зайнялася декором і постійно навчалась чомусь новому

Я люблю працювати з цифрами, моя мати також бухгалтерка, та й дідусь працював у цій сфері. Однак під час декрету я зрозуміла, що все ж хочу займатися чимось творчим, і поступово почала знову створювати щось власними руками. Спочатку це був кардмейкінг, згодом – альбоми в стилі скрапбукінг. А коли син подорослішав і міг бодай трохи лишатися наодинці, почала займатися святами.

Першим «проєктом» став день народження власного сина. Пізніше з’явилися замовлення від друзів. Так крок за кроком дійшла до нового етапу – до мене почали звертатися абсолютно незнайомі люди. 

Увесь цей час я багато навчалась. Так, у мене був чималий досвід в декоративно-прикладному мистецтві, але я продовжувала відвідувати різноманітні курси з декору. Бодай раз на рік – аби підвищувати кваліфікацію. Опановувала маркетинг, ведення бізнесу, флористику. Намагалася постійно розвиватися й підвищувати свій рівень. 

А в 2017 році, коли податкове законодавство привели до тями й з’явилася можливість оформити роботу офіційно, я відкрила ФОП. І навіть п’ять років потому, в 2022-му, була однією з небагатьох декораторок Миколаєва, котрі працювали офіційно.

Мій чоловік – ветеран, тож ми були готові до великої війни

Я не можу сказати, що напередодні великої війни в Миколаєві відчувалась якась напруга. Але люди розуміли, що може початися новий етап. Напередодні вторгнення, 19 лютого, у мене було велике замовлення на декорування дня народження. Тоді вже ходили чутки, що наступ почнеться з дня на день. Ми навіть спілкувалися із замовниками й радилися, чи встигнемо все зробити та відсвяткувати. Встигли. А щойно розібрали всі декорації – почалася повномасштабна війна.

Перед цим чоловік поїхав у відрядження, і, звісно, ми хвилювалися, чи встигне він повернутися. У мене немає водійського посвідчення, тож самостійно вибиратися з міста було б складно. Утім «тривожна» валізка у нас була. 

Мій чоловік – ветеран російсько-української війни, пішов добровольцем у 2014 році, згодом – приєднався до лав патрульної поліції. А три роки тому повернувся до цивільного життя й почав будувати бізнес. Мені здається, всі, хто був на війні, розуміли, що вторгнення неминуче. Можливо, не говорили про це вголос, але точно знали. 

Тому ми були готові до початку війни. Розуміли й відчували, що це станеться. І коли цей день настав, нам вистачило 20 хвилин, аби зібрати основні речі. Усе лежало на місцях і просто чекало свого часу. Ця готовність нам допомогла. 

Щойно приїхали до Чернівців – чоловік мобілізувався

24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку – росіяни бомбили наш аеродром та військові частини. Частіше за вибухи було чутно хіба що роботу винищувачів: спочатку російських, потім – наших. І цей звук страшніший за будь-який вибух.

Ми зібрали речі та почали моніторити новини. Слідкували за подіями в Херсоні, який на той момент ще тримався. Я навіть пішла на роботу та до обіду відпрацювала бухгалтеркою. А як повернулася додому – чоловік зайнявся організацією евакуації. 

Коли стало відомо, що Херсон опинився під окупацією, ми вирішили їхати з міста.. Вирушили до родичів у Чернівці. Чоловік спочатку планував повертатися до Миколаєва, аби приєднатися до місцевої тероборони й боронити місто. Та події розвивалися надто стрімко. Тож менш ніж за годину після приїзду він пішов до чернівецького військкомату. 

Часу на зволікання не було, а його знання дійсно могли допомогти. Чоловіка одразу відрядили до частини, а згодом їхній підрозділ направили на південь – відвойовувати Миколаївську область. Власне, вийшло саме так, як він і планував. Навіть попри травму коліна та біль під час ходьби. Він потребував лікування, але не зважав на це, бо волів захищати країну.

Вирішили повертатися додому, коли чоловік потрапив до госпіталю

Через два тижні наші родичі вирішили їхати за кордон і взяли нас із сином з собою – до Німеччини. Дорога була дуже довгою, але через стрес ми навіть цього не помітили. Та й загальні враження доволі позитивні: українців добре приймають, відчувається справді позитивне ставлення. Але це все одно не наша країна, не наша домівка. Так тривало приблизно два місяці – до середини травня.

Вирішили повертатися, коли дізналися, що через коліно чоловік потрапив до госпіталю та чекає на операцію. Я хотіла бодай якось йому допомогти та підтримати, адже лікарі забороняли навіть рухатися. Зараз його вже підлікували, він може ходити, але операції досі не було. У госпіталі кажуть, що ситуація не критична, тож варто чекати, поки прооперують бійців із більш серйозними проблемами.

Але чоловік не сидить склавши руки. Почав активно волонтерити, ремонтує автомобілі, які їдуть на фронт. Він добре на цьому розуміється, оскільки раніше займався ремонтом спецтехніки та машин, зокрема, електрики.

Після повернення до України дихати стало легше. По-перше, тут, вдома, я можу бодай щось зробити. Так, у Німеччині я долучилися до «інтернет-військ», виконувала якісь завдання. Але у нас були обмеження щодо трафіку, й більша його частина йшла на онлайн-заняття сина. А я хотіла допомагати нашій країні.

Окупанти та здоровий глузд – це паралельні реальності

Мені завжди подобалися туристичні Чернівці. Але жити тут доволі незвично. Часом здається, що миколаївці більш активні. Скажімо, тут часто без попередження відключають воду, і місцеві просто звикли до цього. Відключили – окей, будемо чекати. А у нас, в Миколаєві, люди підняли би «кіпіш» та просто «винесли» владу, засипавши її купою претензій.

Загалом адаптація минула доволі складно. Зокрема, через пошук роботи. Розумію, що працювати декораторкою у мене не вийде, адже вся база залишилася вдома. Там – усі мої конструкції, тканини, декоративні квіти. Цілий підвал, завалений декором. Тож я подавалася на інші вакансії, але всі хочуть працевлаштовувати лише місцевих. Можливо, роботодавці бояться, що переселенці поїдуть додому. І виходить, що одні й ті самі вакансії щомісяця оновлюються, але не закриваються. Це якось дивно.

Спочатку я сподівалася, що війна триватиме кілька тижнів і незабаром завершиться. Але, на жаль, ні. Напевно, хотіла вірити в хоча б найменший здоровий глузд окупантів. Що вони щось зрозуміють та заберуться з нашої землі. Але де здоровий глузд, а де окупанти? Це речі, що існують у паралельних реальностях.

Запустила благодійний проєкт, аби допомогти ЗСУ

Коли я зрозуміла, що буду повертатися до України, почала думати, як можу допомогти армії. Під час виїзду з Миколаєва ми прихопили з собою плотер – спеціальний інструмент, що вирізає різні написи. Це ніби принтер, але замість друкованого барабану всередині «бігають» ножі й створюють візерунки. З його допомогою я створювала різні святкові наліпки, а в Чернівцях прилад отримав нове призначення.

Я вирішила робити наліпки для машин, блокнотів та різних гаджетів. Це ж так просто: люди прагнуть виказати свою підтримку армії, країни, свою приналежність до України. Одну з наліпок замовили навіть до США! А можливості пристрою необмежені: можна створити будь-який візерунок.

Оскільки я не вмію малювати в різних програмах, то беру з мережі зображення з правом вільного використання. Скажімо, звичайний колосок. І починаю трохи фантазувати, комбінувати картинку в своїй уяві. Потім додаю проєкт в програму для потера та запускаю друк.

Коптер, інвертори та «Сила Бандери»

Наліпки – повністю благодійний проєкт, весь прибуток я спрямовую на потреби армії. Це рівно половина від вартості. Інші 50% йдуть на розхідні матеріали. Звісно, хочу відновити роботу ФОП і сплачувати податки для підтримки економіки країни.

Цей проєкт допомагає безпосередньо бригаді мого чоловіка. Крім того, ще до повноцінного старту волонтерства нам вдалося придбати коптер Mavic. Спочатку купили дрон із системою скидання гранати, але зрештою його довелося перепрофілювати: артилерія потребувала «очей».

А коли почала займатися наліпками, купили бійцям п’ять інверторів для зарядки телефонів, рацій та інших пристроїв. Також передали «Силу Бандери». Це такий військовий безшумний повербанк із захистом від води та бруду. Він має різні виходи та може заряджати понад 30 різних пристроїв. Це вкрай важлива річ на передовій, адже користуватися генераторами небезпечно: вони гучні й можуть видати наші позиції. 

Усе це вдалося придбати, зокрема, й завдяки допомозі знайомих. На збори донатили друзі, підписники з Миколаєва, але здебільшого – одні й ті самі люди. Та гроші рано чи пізно закінчуються. Власне, тому я й хочу розвивати проєкт із наліпками. Це допоможе розширити аудиторію та залучати донати від мешканців інших регіонів. 

Крім того, я зверталася по допомогу до блогерів з Миколаєва – достатньо відомих та популярних. Писала й не знала, чи вони взагалі побачать мої повідомлення. А вийшло так, що всі, кому писала, дуже швидко відгукувалися та поширювали інформацію про збори.

Війна показала, наскільки миколаївці сильні й круті 

З початком великої війни моє ставлення до Миколаєва змінилося. Адже коли ти постійно живеш на одному місці й лише інколи відвідуєш інші міста як турист, домівка здається якоюсь сірою, похмурою. Ніби не такою усміхненою. Але затримавшись у новому місті надовго, відчувши його з позиції місцевого мешканця, розумієш, наскільки класно було вдома.

У нас прямі й довгі вулиці, якими неможливо заблукати. Куди не підеш – набережна, а на світанку чи заході сонця це взагалі неймовірна краса. Та й з 2014 року місто почало відбудовуватися й змінюватися на краще. Закинутий причал перетворили на громадський простір із локаціями для фотосесій та різних фестивалів.

Зараз я розумію, що моє місто класне, як би там не було (плаче). Про Миколаїв дійсно знали мало, усе крутилося довкола стереотипу про «бандитське місто». У нас навіть був місцевий жарт: якщо загуглити «У Миколаєві», то єдина нормальна інформація в цьому й полягала – «У Миколаєві». А далі йшло щось про аварії, злочини тощо.

Та насправді у нас багато хорошого й світлого. І велика війна показала, які в нас неймовірні люди. У перші дні в місті не було паніки, навпаки, всі згуртувалися, вишикувалися в черги до військкоматів та тероборони, готували «бандера-смузі». 

Читайте також: «Нам важливо говорити про рідне місто». Як маріупольці відкрили кав’ярню «0629» в центрі Львова

Навіть завідувачка дитсадка, до якого колись ходив мій син, пішла в ТрО. І таких прикладів дуже багато. Ніхто не боявся повісток – усі самостійно йшли до центрів комплектування. Досі пам’ятаю ранок 24-го лютого: я йду на роботу, а всі чоловіки – з речами до військкомату. Усі згуртувалися, місто об’єдналося заради спільної боротьби.

Думаю, ця війна дуже змінила миколаївців. Ми побачили, якими є насправді. Сильними і крутими. Здатними разом дати відсіч та вибити росіян з міста. І щойно в Миколаєві стане безпечно, навіть якщо не буде води, – ми одразу повернемося туди. Адже дуже сумуємо за нашою домівкою. 

Сьогодні мріяти про щось глобальне чи довгострокове навіть страшно. Але, безумовно, усі наші майбутні плани пов’язані з розбудовою Миколаєва. Хочемо відкрити власне сімейне кафе, і дуже хотілося б, аби все вийшло. А ще, звісно, планую повернутися до улюбленої справи й знову займатися декором.