

Суспільство
«До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ
Наталя Ворощук – декораторка з Миколаєва, яка була змушена покинути рідне місто через повномасштабне вторгнення росіян. Аби вберегтися від війни, родина вирушила до Чернівців. Упродовж першої години в новому місті чоловік Наталі мобілізувався та став на захист рідного міста, а жінка з дитиною залишися у родичів.
Утім просто сидіти на місці Наталя не могла: вона почала волонтерити, закуповувати для бійців різноманітні повербанки, коптери та інші необхідні речі. А нещодавно запустила благодійний проєкт з патріотичними наліпками. Усе заради однієї мети – допомогти нашим воїнам та наблизити перемогу України.
З дитинства захоплювалася творчістю, але вивчилася на бухгалтера
До повномасштабного вторгнення я працювала одразу в двох сферах. Першу половину робочого дня була бухгалтеркою, а решту часу присвячувала маленькій власній справі – декору. Я займалась декором весіль, днів народження та інших святкових подій, створювала подарунки ручної роботи, вітрини тощо. Навіть зробила фотозону на день міста.
Тож перша моя професія була більш офісною, а друга – творчою. Працювала в дві зміни, а інколи – в три. Адже під час святкових сезонів доводилося займатися декором навіть вночі. Проте коли тобі справді подобається якась справа – це все не так важко.

Я працювала по Миколаєву та області, інколи були замовлення в Херсоні. А почалося все ще під час декрету. Скільки себе пам’ятаю, завжди захоплювалася творчістю й любила створювати щось власноруч. З шести років відвідувала міський будинок творчості, навчалась декоративно-прикладного мистецтва. Але коли настав час обирати майбутню професію, я підійшла до цього питання доволі прагматично. Знайти творчу роботу було складно, тож після школи вирішила навчатися на бухгалтера.
Зайнялася декором і постійно навчалась чомусь новому
Я люблю працювати з цифрами, моя мати також бухгалтерка, та й дідусь працював у цій сфері. Однак під час декрету я зрозуміла, що все ж хочу займатися чимось творчим, і поступово почала знову створювати щось власними руками. Спочатку це був кардмейкінг, згодом – альбоми в стилі скрапбукінг. А коли син подорослішав і міг бодай трохи лишатися наодинці, почала займатися святами.
Першим «проєктом» став день народження власного сина. Пізніше з’явилися замовлення від друзів. Так крок за кроком дійшла до нового етапу – до мене почали звертатися абсолютно незнайомі люди.

Увесь цей час я багато навчалась. Так, у мене був чималий досвід в декоративно-прикладному мистецтві, але я продовжувала відвідувати різноманітні курси з декору. Бодай раз на рік – аби підвищувати кваліфікацію. Опановувала маркетинг, ведення бізнесу, флористику. Намагалася постійно розвиватися й підвищувати свій рівень.
А в 2017 році, коли податкове законодавство привели до тями й з’явилася можливість оформити роботу офіційно, я відкрила ФОП. І навіть п’ять років потому, в 2022-му, була однією з небагатьох декораторок Миколаєва, котрі працювали офіційно.
Мій чоловік – ветеран, тож ми були готові до великої війни
Я не можу сказати, що напередодні великої війни в Миколаєві відчувалась якась напруга. Але люди розуміли, що може початися новий етап. Напередодні вторгнення, 19 лютого, у мене було велике замовлення на декорування дня народження. Тоді вже ходили чутки, що наступ почнеться з дня на день. Ми навіть спілкувалися із замовниками й радилися, чи встигнемо все зробити та відсвяткувати. Встигли. А щойно розібрали всі декорації – почалася повномасштабна війна.
Перед цим чоловік поїхав у відрядження, і, звісно, ми хвилювалися, чи встигне він повернутися. У мене немає водійського посвідчення, тож самостійно вибиратися з міста було б складно. Утім «тривожна» валізка у нас була.

Мій чоловік – ветеран російсько-української війни, пішов добровольцем у 2014 році, згодом – приєднався до лав патрульної поліції. А три роки тому повернувся до цивільного життя й почав будувати бізнес. Мені здається, всі, хто був на війні, розуміли, що вторгнення неминуче. Можливо, не говорили про це вголос, але точно знали.
Тому ми були готові до початку війни. Розуміли й відчували, що це станеться. І коли цей день настав, нам вистачило 20 хвилин, аби зібрати основні речі. Усе лежало на місцях і просто чекало свого часу. Ця готовність нам допомогла.
Щойно приїхали до Чернівців – чоловік мобілізувався
24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку – росіяни бомбили наш аеродром та військові частини. Частіше за вибухи було чутно хіба що роботу винищувачів: спочатку російських, потім – наших. І цей звук страшніший за будь-який вибух.
Ми зібрали речі та почали моніторити новини. Слідкували за подіями в Херсоні, який на той момент ще тримався. Я навіть пішла на роботу та до обіду відпрацювала бухгалтеркою. А як повернулася додому – чоловік зайнявся організацією евакуації.

Коли стало відомо, що Херсон опинився під окупацією, ми вирішили їхати з міста.. Вирушили до родичів у Чернівці. Чоловік спочатку планував повертатися до Миколаєва, аби приєднатися до місцевої тероборони й боронити місто. Та події розвивалися надто стрімко. Тож менш ніж за годину після приїзду він пішов до чернівецького військкомату.
Часу на зволікання не було, а його знання дійсно могли допомогти. Чоловіка одразу відрядили до частини, а згодом їхній підрозділ направили на південь – відвойовувати Миколаївську область. Власне, вийшло саме так, як він і планував. Навіть попри травму коліна та біль під час ходьби. Він потребував лікування, але не зважав на це, бо волів захищати країну.
Вирішили повертатися додому, коли чоловік потрапив до госпіталю
Через два тижні наші родичі вирішили їхати за кордон і взяли нас із сином з собою – до Німеччини. Дорога була дуже довгою, але через стрес ми навіть цього не помітили. Та й загальні враження доволі позитивні: українців добре приймають, відчувається справді позитивне ставлення. Але це все одно не наша країна, не наша домівка. Так тривало приблизно два місяці – до середини травня.
Вирішили повертатися, коли дізналися, що через коліно чоловік потрапив до госпіталю та чекає на операцію. Я хотіла бодай якось йому допомогти та підтримати, адже лікарі забороняли навіть рухатися. Зараз його вже підлікували, він може ходити, але операції досі не було. У госпіталі кажуть, що ситуація не критична, тож варто чекати, поки прооперують бійців із більш серйозними проблемами.

Але чоловік не сидить склавши руки. Почав активно волонтерити, ремонтує автомобілі, які їдуть на фронт. Він добре на цьому розуміється, оскільки раніше займався ремонтом спецтехніки та машин, зокрема, електрики.
Після повернення до України дихати стало легше. По-перше, тут, вдома, я можу бодай щось зробити. Так, у Німеччині я долучилися до «інтернет-військ», виконувала якісь завдання. Але у нас були обмеження щодо трафіку, й більша його частина йшла на онлайн-заняття сина. А я хотіла допомагати нашій країні.
Окупанти та здоровий глузд – це паралельні реальності
Мені завжди подобалися туристичні Чернівці. Але жити тут доволі незвично. Часом здається, що миколаївці більш активні. Скажімо, тут часто без попередження відключають воду, і місцеві просто звикли до цього. Відключили – окей, будемо чекати. А у нас, в Миколаєві, люди підняли би «кіпіш» та просто «винесли» владу, засипавши її купою претензій.

Загалом адаптація минула доволі складно. Зокрема, через пошук роботи. Розумію, що працювати декораторкою у мене не вийде, адже вся база залишилася вдома. Там – усі мої конструкції, тканини, декоративні квіти. Цілий підвал, завалений декором. Тож я подавалася на інші вакансії, але всі хочуть працевлаштовувати лише місцевих. Можливо, роботодавці бояться, що переселенці поїдуть додому. І виходить, що одні й ті самі вакансії щомісяця оновлюються, але не закриваються. Це якось дивно.
Спочатку я сподівалася, що війна триватиме кілька тижнів і незабаром завершиться. Але, на жаль, ні. Напевно, хотіла вірити в хоча б найменший здоровий глузд окупантів. Що вони щось зрозуміють та заберуться з нашої землі. Але де здоровий глузд, а де окупанти? Це речі, що існують у паралельних реальностях.
Запустила благодійний проєкт, аби допомогти ЗСУ
Коли я зрозуміла, що буду повертатися до України, почала думати, як можу допомогти армії. Під час виїзду з Миколаєва ми прихопили з собою плотер – спеціальний інструмент, що вирізає різні написи. Це ніби принтер, але замість друкованого барабану всередині «бігають» ножі й створюють візерунки. З його допомогою я створювала різні святкові наліпки, а в Чернівцях прилад отримав нове призначення.

Я вирішила робити наліпки для машин, блокнотів та різних гаджетів. Це ж так просто: люди прагнуть виказати свою підтримку армії, країни, свою приналежність до України. Одну з наліпок замовили навіть до США! А можливості пристрою необмежені: можна створити будь-який візерунок.
Оскільки я не вмію малювати в різних програмах, то беру з мережі зображення з правом вільного використання. Скажімо, звичайний колосок. І починаю трохи фантазувати, комбінувати картинку в своїй уяві. Потім додаю проєкт в програму для потера та запускаю друк.

Коптер, інвертори та «Сила Бандери»
Наліпки – повністю благодійний проєкт, весь прибуток я спрямовую на потреби армії. Це рівно половина від вартості. Інші 50% йдуть на розхідні матеріали. Звісно, хочу відновити роботу ФОП і сплачувати податки для підтримки економіки країни.
Цей проєкт допомагає безпосередньо бригаді мого чоловіка. Крім того, ще до повноцінного старту волонтерства нам вдалося придбати коптер Mavic. Спочатку купили дрон із системою скидання гранати, але зрештою його довелося перепрофілювати: артилерія потребувала «очей».

А коли почала займатися наліпками, купили бійцям п’ять інверторів для зарядки телефонів, рацій та інших пристроїв. Також передали «Силу Бандери». Це такий військовий безшумний повербанк із захистом від води та бруду. Він має різні виходи та може заряджати понад 30 різних пристроїв. Це вкрай важлива річ на передовій, адже користуватися генераторами небезпечно: вони гучні й можуть видати наші позиції.

Усе це вдалося придбати, зокрема, й завдяки допомозі знайомих. На збори донатили друзі, підписники з Миколаєва, але здебільшого – одні й ті самі люди. Та гроші рано чи пізно закінчуються. Власне, тому я й хочу розвивати проєкт із наліпками. Це допоможе розширити аудиторію та залучати донати від мешканців інших регіонів.
Крім того, я зверталася по допомогу до блогерів з Миколаєва – достатньо відомих та популярних. Писала й не знала, чи вони взагалі побачать мої повідомлення. А вийшло так, що всі, кому писала, дуже швидко відгукувалися та поширювали інформацію про збори.
Війна показала, наскільки миколаївці сильні й круті
З початком великої війни моє ставлення до Миколаєва змінилося. Адже коли ти постійно живеш на одному місці й лише інколи відвідуєш інші міста як турист, домівка здається якоюсь сірою, похмурою. Ніби не такою усміхненою. Але затримавшись у новому місті надовго, відчувши його з позиції місцевого мешканця, розумієш, наскільки класно було вдома.
У нас прямі й довгі вулиці, якими неможливо заблукати. Куди не підеш – набережна, а на світанку чи заході сонця це взагалі неймовірна краса. Та й з 2014 року місто почало відбудовуватися й змінюватися на краще. Закинутий причал перетворили на громадський простір із локаціями для фотосесій та різних фестивалів.

Зараз я розумію, що моє місто класне, як би там не було (плаче). Про Миколаїв дійсно знали мало, усе крутилося довкола стереотипу про «бандитське місто». У нас навіть був місцевий жарт: якщо загуглити «У Миколаєві», то єдина нормальна інформація в цьому й полягала – «У Миколаєві». А далі йшло щось про аварії, злочини тощо.
Та насправді у нас багато хорошого й світлого. І велика війна показала, які в нас неймовірні люди. У перші дні в місті не було паніки, навпаки, всі згуртувалися, вишикувалися в черги до військкоматів та тероборони, готували «бандера-смузі».
Читайте також: «Нам важливо говорити про рідне місто». Як маріупольці відкрили кав’ярню «0629» в центрі Львова
Навіть завідувачка дитсадка, до якого колись ходив мій син, пішла в ТрО. І таких прикладів дуже багато. Ніхто не боявся повісток – усі самостійно йшли до центрів комплектування. Досі пам’ятаю ранок 24-го лютого: я йду на роботу, а всі чоловіки – з речами до військкомату. Усі згуртувалися, місто об’єдналося заради спільної боротьби.

Думаю, ця війна дуже змінила миколаївців. Ми побачили, якими є насправді. Сильними і крутими. Здатними разом дати відсіч та вибити росіян з міста. І щойно в Миколаєві стане безпечно, навіть якщо не буде води, – ми одразу повернемося туди. Адже дуже сумуємо за нашою домівкою.
Сьогодні мріяти про щось глобальне чи довгострокове навіть страшно. Але, безумовно, усі наші майбутні плани пов’язані з розбудовою Миколаєва. Хочемо відкрити власне сімейне кафе, і дуже хотілося б, аби все вийшло. А ще, звісно, планую повернутися до улюбленої справи й знову займатися декором.
Суспільство

Українські дизайнери — вже давно не новачки на світовій модній арені. Їхні колекції з’являються на червоних доріжках, у фотосесіях глянців і на сценах найгучніших шоу. Від Мадонни до Кендалл Дженнер, від Адель до Ганни Ваддінгем — знаменитості обирають одяг та аксесуари з биркою Made in Ukraine не лише за стиль, а й за сміливу позицію.
У цій добірці від ШоТам — українські бренди, які стали частиною глобальної модної мови.
Ruslan Baginskiy
Український бренд головних уборів Ruslan Baginskiy стрімко здобув популярність серед світових знаменитостей.
Белла Хадід та Кая Гербер з’явилися в його кепках на Тижні моди в Нью-Йорку, що привернуло увагу модної спільноти. Мадонна обрала капелюх бренду для фотосесії у Vogue Italia, а V з BTS носив солом’яне канотьє в кліпі «Butter».
Розе та Ліса з BLACKPINK також з’явилися в аксесуарах Ruslan Baginskiy у відео «Ice Cream».
Руслан Багінський активно підтримує українське підприємництво та культуру, зберігаючи виробництво в Україні та залучаючи до роботи місцевих майстрів. У 2023 році дизайнер отримав престижну премію ANDAM у категорії «Аксесуари».
FROLOV
FROLOV — український бренд, заснований у 2015 році в Києві Іваном Фроловим, що поєднує кутюрні техніки та провокаційну естетику.
Серед іноземних знаменитостей, які обирають FROLOV, — Бейонсе, яка виступала в сукні бренду на відкритті готелю Atlantis The Royal у Дубаї, Дженніфер Лопес, Дуа Ліпа, Doja Cat, Сабріна Карпентер, Ріта Ора, Megan Thee Stallion, Ліса з BLACKPINK, Кайлі Міноуг, Хлої Кардаш’ян, Кеті Перрі, Сідні Свіні, Медісон Бір, Гвен Стефані та Надя Лі Коен.
Бренд зберігає виробництво в Україні, незважаючи на складні умови воєнного часу. Під час відключень електроенергії команда FROLOV продовжувала працювати, використовуючи генератори та шиючи вручну, щоб вчасно завершити замовлення для таких клієнтів, як Сем Сміт.
Ksenia Schnaider
Бренд Ksenia Schnaider, який у 2011 році заснувало подружжя Ксенії та Антона Шнайдерів, став відомий у світі завдяки нестандартному підходу до дизайну й екологічному виробництву. Особливої слави бренд набув після того, як у 2016 році випустив джинси demi-denims — щось середнє між штанами й спідницею, — які виглядають дуже незвично. Ці джинси швидко помітили світові зірки.
Серед тих, хто носить Ksenia Schnaider, — Белла Хадід, яка не раз з’являлася в «демі-денімах», Селін Діон, що вдягала асиметричні штани в Парижі, та Дуа Ліпа, яка виступала в речах бренду на сцені.
Крім того, у 2023 році бренд випустив капсульну колекцію, що символізує творчість в умовах війни.
Bevza
Bevza — український бренд, який у 2006 році заснувала дизайнерка Світлана Бевза в Києві. Її стиль — мінімалізм і прості лінії, але з глибокими посиланнями до української культури. Наприклад, у колекціях часто можна побачити мотиви калини чи колосків пшениці.
Бренд носять світові знаменитості: Софі Тернер виходила в комбінезоні Bevza на своє весілля в Лас-Вегасі, Дженні з BLACKPINK знімалася в його сукні для Elle USA, Емілі Ратаковскі вибирала Bevza на Тижні моди в Мілані, Дакота Джонсон дефілювала в сукні на червоній доріжці в Марракеші, а Белла Хадід носила топ і штани бренду під час своїх виходів.
Софі Тернер у комбінезоні від Bevza. Фото: інстаграм акторки
Після початку повномасштабної війни бренд не переїхав за кордон, а залишив виробництво в Києві. Світлана Бевза також запустила благодійний проєкт: разом з Mastercard створила прикраси з мотивом калини, а всі гроші з продажу пішли на допомогу дітям, постраждалим через війну.
Sleeper
Sleeper — український бренд, який у 2014 році заснували Катя Зубарєва й Ася Вареца. Вони придумали «піжаму, яку можна носити і вдома, і на вечірку», й ця ідея швидко підкорила світ — їхні костюми з пір’ям і легкі сукні залюбки носять зірки.
Марго Роббі обрала рожевий костюм Sleeper для промо-туру фільму «Барбі», Кейт Мосс гуляла в піжамних штанах з пір’ям, а Ванесса Гадженс святкувала день народження в сукні бренду.
Після початку великої війни виробництво тимчасово переїхало за кордон, але команда швидко повернулася до Києва, щоб підтримати своїх працівників.
Guzema Jewelry
Guzema Jewelry — український бренд прикрас, який у 2016 році заснувала Валерія Гузема. Вона керується мінімалізмом і простими, але дуже витонченими формами зі справжнього золота й діамантів. У своїх колекціях бренд часто посилається на українську культуру — наприклад, у серіях Freedom і Spadok.
Прикраси Guzema носять не тільки в Україні. Кім Кетролл, Ганна Ваддінгем і Кетрін Винник з’являлися у виробах бренду на подіях і фотосесіях. Guzema також мали колаборацію з флористкою Софією Морено-Бунге, яка працювала з Gucci та Chanel.
Після початку війни бренд продовжив працювати в Києві й запустив свій благодійний фонд, щоб допомагати українським дітям, які постраждали через війну.
Vita Kin
Vita Kin — український бренд, який перетворив традиційну вишиванку на модний у світі хіт. Заснований дизайнеркою Вітою Кін, бренд поєднує вишивку з сучасним кроєм, створюючи яскраві лляні сукні.
Демі Мур одягнула сукню Vita Kin для світського заходу в Лос-Анджелесі, підкресливши її етнічний стиль. Діта фон Тіз з’явилась у вишиванці бренду на виставці фотографій. Вокалістка гурту Florence and the Machine Флоренс Велч виступила в сукні від українців.
Усі вироби Vita Kin виготовляють вручну в київському ательє, приділяючи особливу увагу деталям та якості. Це не лише мода, а й спосіб зберегти українське ремесло та культуру.
Cultnaked
Cultnaked — український бренд одягу, заснований дизайнеркою Мері Фуртас у 2018 році. Він швидко став популярний завдяки сміливим і сексуальним образам, які поєднують комфорт і стиль. Зокрема, бренд відомий своїми шкіряними комплектами, блискучими сукнями та мініспідницями з шортами.
Кендалл Дженнер неодноразово з’являлася в одязі Cultnaked — наприклад, в оливковому шкіряному комплекті під час вечірки в Лос-Анджелесі. Кайлі Дженнер також обирала вироби бренду для своїх образів. Аріана Ґранде носила штани Cultnaked у фотосесії для свого синглу «POV».
Бренд активно підтримує українське виробництво, виготовляючи свої колекції у Львові.
Oksana Mukha
Oksana Mukha — український бренд весільних і вечірніх суконь, який зʼявився у Львові ще в 1991 році. Його знають у світі завдяки розкішній вишивці, фатину, шовку і паєткам — усе шиють вручну, і виглядає це дуже ефектно.
Сукні бренду носять не тільки наречені, а й світові знаменитості. Бланка Бланко була в яскравій блискучій сукні Oksana Mukha на червоній доріжці «Оскара». Акторка з The Last of Us Мерл Дендридж обрала смарагдову сукню бренду для прем’єри. Керрі Андервуд співала на сцені American Idol у ніжній сукні з тюлю. Навіть Міс Японія 2025 була у вбранні Oksana Mukha на конкурсі краси.
Бренд продовжує працювати з України та підтримує ЗСУ через благодійні проєкти.
Etnodim
У 2023 році український бренд Etnodim в межах ініціативи UNITED24 створив унікальні вишиванки для амбасадорів платформи. Серед них були канадська акторка Кетрін Винник, американський актор Лієв Шрайбер, французький режисер Мішель Хазанавічус та інші. Кожна вишиванка була натхненна регіоном України, що пов’язаний з походженням зірки.
Ці вишиванки були створені не лише як модні елементи, а й як символи підтримки України під час війни. Другі екземпляри кожної сорочки розігрували серед донорів, щоб зібрати кошти на відбудову школи в селі Бузова на Київщині, зруйнованої під час бойових дій.
Суспільство

Кардинал Української Греко-Католицької Церкви Микола Бичок долучиться до виборів нового Папи Римського. Він є одним із 135 кардиналів віком до 80 років, які можуть брати участь у виборах.
Про це розповів Микола Бичок, передає «Еспресо».
Про Миколу Бичка
Микола Бичок народився 13 лютого 1980 року в Тернополі. 15 січня 2020 року Папа Франциск призначив його Єпархіальним Єпископом Української Католицької Єпархії Святих Петра і Павла в австралійському Мельбурні.
7 грудня 2024 року Микола Бичок став кардиналом Святої Римської Церкви під час церемонії у Базиліці Святого Апостола Петра у Ватикані. Він є Єпархом Мельбурнської єпархії для українців католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії.
Читайте також: Українські військовополонені почали отримувати листи від рідних, що були відправлені у березні
Коли відбудеться конклав
Вибори нового Папи Римського розпочнуться 7 травня у Ватикані. Таке рішення ухвалили під час закритої зустрічі кардиналів, що відбулася після похорону Папи Франциска.
Всього до таємного конклаву допустять 135 кардиналів, які представляють різні країни світу. Вибори відбуватимуться у традиційній формі за зачиненими дверима Сикстинської каплиці.
Нагадаємо, що українська художниця та Rescue Now запустили ініціативу для допомоги дітям у Харкові.
Фото обкладинки: сайт УГКЦ
Суспільство

Кішка, яка жила на передовій разом з українськими військовими, народила кошеня наступного дня після загибелі Вадима Барланицького. Побратими дали кошеняті позивний загиблого захисника та передали його синові.
Про це повідомила Котова Яна у TikTok.
Тато хлопчика — сержант Вадим «Вадо» Барланицький, який служив у 1-й окремій танковій бригаді. Він захищав Україну з 2014 року, брав участь у боях на Донеччині, Луганщині та боронив Чернігів.
Вадима нагороджували відзнакою «За оборону Запоріжжя». Він загинув під час штурму ворожих позицій 20 липня 2023 року поблизу села Мала Токмачка на Запоріжжі
Читайте також: Іграшковий кіт Херсон допомагає новобранцям 151-ї ОМБр стати командою (ФОТО)
Нагадаємо, що з окупації врятували юнака, якому загрожувала мобілізація в армію рф.
Фото обкладинки: kotovayana/TikTok