Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Художник Володимир Яницький переконаний, що людина може все. І його життя є прикладом цього. Вроджена вада зору і понад 20 перенесених операцій на очах не завадили Володимиру займатися улюбленою справою – живописом. Вимушена евакуація з міста Курахове, що в Донецькій області, також його не зупинила – художник продовжує малювати, брати участь у міжнародних конкурсах і проводити благодійні виставки на підтримку армії.

Володимир розповів ШоТам, як змінилися теми робіт після нового етапу війни, як з дружиною евакуйовували найцінніше – картини та чому переїхали на Волинь.

Почав малювати в школі, коли було нудно на уроках

Я дуже погано бачив із самого дитинства. Для оточення мої проблеми із зором стали помітними, коли я в два роки пішов до дитячого садку. Там усі діти малювали, а я тільки ліпив щось із пластиліну. Батьки звернули увагу на це та зрозуміли, що причина в тому, що я погано бачу. Коли прийшла пора йти до школи, усі навколо, зокрема моя окулістка, говорили моїй мамі: «Вовочку потрібно віддавати в спецшколу».

Володимир Яницький

Однак я навчався у звичайній школі. Цікаво, що я йшов до першого класу, знаючи всю програму аж до п’ятого. У мене є брат, старший за мене на чотири роки. Я часто сидів поряд з ним, поки він готував домашнє завдання. Незважаючи на ваду зору, я вивчив з ним і математику, і вірші, і все інше. Отже, в першому класі я завжди тягнув руку й відповідав, тому що все вже знав. Вчительці це не подобалося – і після тижня навчання мене перевели до іншого класу на паралелі. Там ситуація повторилася – і я знову опинився в новому колективі. Потім моїй мамі сказали: «Знаєте, у нас класів більше немає. Але нехай ваш син не буде таким активним».

Отже, я був нецікавий вчительці. Вона завжди говорила: «Вовочко, не тягни руку, я знаю, що ти знаєш». Що мені залишалося робити? Я розгортав зошит і починав малювати. Так і розвивав свої навички. У 15 років у мене виникла ідея вступити в художнє училище в Донецьку. Привіз туди свої роботи, але цього було мало: потрібно було скласти іспит і намалювати капітелі. Подивився вгору – і нічого не побачив, тоді мій зір був кілька відсотків. Так я зрозумів, що не зможу вступити в жодне училище – в усіх навчальних закладах були свої вимоги.

художник Володимир Яницький

Працював масажистом, а після роботи займався творчістю

Більш серйозно я почав займатися живописом з 19 років. У радянські часи не завжди в мене були полотна, мольберт або фарби. Бабуся та мама мені давали скатертини – грубі й лляні. Я їх ґрунтував, натягував на підрамники і малював олією. Живопису навчався сам. Вважаю, що чим більше ти від когось береш, тим складніше створювати щось своє.

Мені не подобалася ідея працювати на підприємстві, хотілося мати більш вільний спосіб життя. Тому я понад 30 років працював масажистом – спочатку як найманий працівник, а потім сам на себе. Це була робота, яку я міг виконувати навіть попри ваду зору. До того ж часу на творчість у мене було більше, ніж у людини, яка зранку до вечора, наприклад, трудиться в шахті. Я працював завжди, адже не хотів бути тягарем. У мене було понад 20 операцій на очах. Впевнений, що поки можемо боротися, ми маємо це робити до останнього подиху. Думаю: якщо мене нічого не змогло подолати, значить, і Україна переможе.

Володимир Яницький

Підтримую людей власним прикладом

Багатьом людям цікаво: як мені вдається малювати? Я не зовсім незрячий, дещо бачу, але погано. Були роки, коли мій зір був усього лиш 0,1 %, але й тоді я створював картини. Найчастіше полотна були великі, я малював пальцями. Я дуже добре відчуваю фарби тактильно. Наприклад, зазвичай люди не звертають на це увагу, але на дотик синя відрізняється від червоної. Тому в певні періоди життя я багато малював руками. Поки немає можливості, але я хотів би колись створити цілу серію картин для людей, які погано бачать, щоб вони могли тактильно відчути зображення.

Читайте також: «Важливо виглядати гарно, щоб жити далі». Волонтерка-стилістка з Харкова одягає переселенців по всій Україні

Я не усвідомлюю себе художником, але малюю, щоб інші люди не опускали руки в тяжку мить. У мене є картина «Підтримка», де стоїть хлопець і тримає дівчину. Мало хто помічає, що при цьому він не має ніг. Це те, що нині часто відбувається. Через війну в Україні багато людей тепер мають інвалідність. Однак, можливо, вони прочитають щось про мене і подумають: «Нічого собі, він незрячий і малює, а я що? Я ж бачу й чую. Ну немає ноги, але ж якось треба жити далі». Тому підтримка людей – основна ціль моєї творчості.

художник з картиною

До повномасштабної війни я багато малював природу. Тепер у моїй творчості з’явилися сюрреалістичні сюжети. Також надихаюся етнічними мотивами, наприклад, як у своїй останній картині «Мотанка». У мене є улюблена замальовка «Навіщо?» на поезію Тетяни Строкач – це присвята Маріуполю. А ще тепер навіть коли я малюю квіти, вони не можуть бути просто квітами, вони є певним символом. Наприклад, на картині, яка називається «Там, де гримить, там, де горить», зображені соняхи. Начебто звичайні квіти, але ті, хто були на Сході й бачили наші поля, знають, що це символ Донбасу.

Приїхав на Волинь і пішов до військкомату

Ми з дружиною не з чуток знаємо, що таке війна, адже з 2014 року жили «там, де гримить, там, де горить», підтримували наших військових і волонтерили. Тож для нас вторгнення 24 лютого не було дивиною. В якийсь момент зрозуміли, що краще нам виїхати з Курахового. Армія має робити свою справу, тож коли влада сказала, що треба виїжджати із зони бойових дій, ми так і зробили. До того ж у той період хворіла моя теща, вона погано чула навіть зі слуховим апаратом і могла не помітити вибуху. Ми з дружиною вирішили, що треба піклуватися про батьків і вивезти їх. Вони були впевнені, що покидають дім «на два тижні». Коли виїжджали, у Курахові вже не було води, не працювали аптеки й магазини.

художник з дружиною

Спочатку ми не розуміли, куди їхати – всі наші родичі живуть на Донеччині. Однак допомогли військові з Волині, з якими ми познайомилися ще в 2014 році, коли волонтерили. Ми з ними дуже здружилися й приїжджали до них у гості в 2017-му. Коли вони дізналися, що нам немає куди їхати, то запропонували прямувати до них. За три дні ми дісталися Волинської області й поселилися в селі Чаруків. Друзі допомогли нам знайти будинок. Щойно ми приїхали, одразу пішли у військкомат. Думав, може, хоч там заберуть мене на службу. А на мене тільки подивилися й сказали: «Ну куди ж ви зібралися?».

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Якось я підійшов до тещі, а вона сидить і щось рахує. Я запитав її: «Що це ви робите?». А вона відповідає: «Рахую, за скільки днів дійдемо додому». Пізніше я запитав: «А якби ми жили ближче, кілометрів за 200-300?». Сказала, що тоді щотижня їздили б на Донеччину. Ми зрозуміли, що прийняли правильне рішення – їхати якомога далі, щоб не було спокуси повернутися, коли настають спокійніші часи. Бувають періоди затишшя, і людям здається, що вже кінець. Але ми це проходили ще вісім років тому.

Показуємо на Заході України «Врятоване мистецтво»

Перед евакуацією ми вирішили, що вивозимо себе та картини. Мені було шкода їх залишати. У кожну роботу вкладено неймовірну кількість сил, часу й енергії. Полотен було багато, і перед від’їздом ми півтора тижня знімали їх з підрамників і акуратно складали в машину. Спочатку не було можливості вивезти всі картини – ті, які мали розмір понад 1,5 м, залишалися вдома протягом чотирьох-п’яти місяців. Потім волонтери з Луцька допомогли їх вивезти.

Володимир Яницький та дружина

Коли ми облаштувалися на Волині, сільська рада запропонувала зробити благодійну виставку. Ми назвали її «Врятоване мистецтво». Перша виставка пройшла в селі Городище. Подивитися картини прийшло багато людей, ми познайомилися з громадою. Тоді ми продали три картини: «Соняхи», «Розірване життя» та «Місячну дорогу». Частина коштів від продажу пішла на допомогу ЗСУ, на цю суму придбали генератор. Згодом нас запросили до Луцька, у бібліотеку імені Олени Пчілки, де ми теж провели благодійну виставку й зібрали кошти. У нас воюють багато друзів, хочеться потроху всім допомогти. Далі була виставка в Трускавці, а наступна відбудеться в Рівному. Ще ми потоваришували з Волинським обласним благодійним фондом «Дитяча місія Україна», і з ними проводимо акції.

виставка Художника з Донеччини

Відкриття в українській мові

Коли ми приїхали на Волинь, для нас не було ніякої проблеми з тим, щоб зануритися в українськомовне середовище. Ми з дружиною одразу перейшли на українську. У всіх же в школі були однакові підручники, і всі читали Шевченка, Тичину та Павличка. Так склалося, що ми на Донеччині не послуговувалися українською мовою в побуті, але це зовсім не означає, що ми не українці.

Тут я дізнаюся багато нових слів, переклад яких не завжди знаю. Пригадую, як мене здивувало слово «тре» – виявилося, що це скорочення від «треба». Ми почали читати книжки українською. Моя дружина, наприклад, відкрила для себе письменника Володимира Лиса. Якщо трапляються незрозумілі слова, ми маємо записничок для них. Українською поки що не вдається швидко говорити, тому що в голові ще перекладаю деякі слова, на це потрібен час. Якщо необхідно щось швидко сказати, то кажу російською, попереджуючи співрозмовника. Але із цим немає жодних проблем, ми потрапили в чудове середовище.

Митець Володимир Яницький

Суспільство

«Сценарій вигадав у підвалі»: 13-річний школяр створив мультфільм про війну

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Матвію Глазунову — 13 років. Він створив та зняв перший мультфільм про війну в Україні.

У його анімації Андрій Хливнюк і Джон Леннон разом виконують «Червону калину». Бо ж немає нічого неможливого, коли йде велика битва Світла й Темряви, Добра і Зла.

Про талановитого школяра розповідає ШоТам.

Матвій сам зробив із вовни Хливнюка, Леннона та Зеленського. Сценарій писав, коли з батьками ховався у підвалі від бомб.

Матвій Глазунов уже вдруге втрачає дім через російських окупантів. У 2014 році – на Донеччині, а 2022 – на Харківщині.

Читайте також: 13-річний переселенець на Закарпатті створює мульфільми із вовняних ляльок

Перший свій мультик Матвій створив у 2021 – про відьмочку Меліссу.

«Чорний лютий» — це друга анімаційна робота хлопця.

«Ідея прийшла 26 лютого. Тому я вирішив зробити фільм про війну, щоб показати події, які відбуваються зараз. Коли бомбили Ізюм, я все одно робив якісь ляльки», — розповідає юний мультиплікатор Матвій Глазунов.

Коли родині вдалося виїхати в Мукачево, хлопець взявся до роботи. Батько допоміг з музикою, мама – з виготовленням ляльок.

Читайте також: Перший український хіпі та майже веган. Що ви знаєте про життя та творчість Григорія Сковороди? (ТЕСТ)

Головний матеріал для ляльок та декорацій – це вовна.

«Вовна дуже добре взаємодіє зі світлом. Також моя мама займалася вовною десь 10 років тому. Мені дуже подобається цей матеріал», — каже Матвій Глазунов.

Зйомки тривали 2 місяці. Анімація здобула перемогу на фестивалі Chilsren Kinofest.

Тепер Матвій пише новий сценарій.  

«Це фільм буде про золотошукачів, про зраду і як підтримували Україну», — розповідає Матвій.

Хлопець мріє, що скоро зможе зняти і найщасливіший свій фільм – про Перемогу.

Нагадаємо, український мультфільм переміг на Фестивалі анімаційних студій у Парижі.

Також ми повідомляли, що вийшов уривок українського мультфільму «Мавка. Лісова пісня» із саундтреком «ДахаБраха».

Читати далі

Суспільство

«Лицарі Колумба» передали дитячій лікарні «Охматдит» дороговартісне ендоскопічне обладнання

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Львівська обласна клінічна дитяча лікарня «Охматдит» отримала найсучаснішу дороговартісну ендоскопічну стійку.

Про це повідомили у пресслужбі Львівської обласної державної адміністрації.

Медобладнання передала найбільша у світі католицька братерська організація «Лицарі Колумба».  

Пристрій дозволить отоларингологам лікарні ще якісніше проводити ендоскопічні операції в носі, приносових пазухах, у глотці, гортані, трахеї та вусі.

Також благодійники привезли із собою чимало розхідних матеріалів, продуктів харчування, засобів по догляду.

Найвищий лицар організації Патрик Келлі, який разом з командою привіз подарунки, також вручив медикам медалі від Ордену.

Читайте такожВідновили знищений бізнес і виходять на ринок США. Кейс українського бренду свічок WOOD MOOD

Довідка

Лицарі Колумба — найбільша в світі братерська організація, яка об’єднує чоловіків-католиків. Заснована преподобним отцем Майклом Джозефом Макґівні в Нью-Гейвені (США) в 1882 році. Названа на честь мореплавця Христофора Колумба.

Діяльність Лицарів Колумба спрямована на благодійність щодо потребуючих, єдність католиків навколо Церкви для захисту християнських цінностей, особливо щодо родини та захисту життя, плекання братерства між лицарями та патріотизм.

Нагадаємо, волонтери придбали для ЗСУ мобільний шпиталь за €240 тис.

Також ми повідомляли, як лікарня Покровська на Донеччині отримала від Червоного хреста обладнання для немовлят.

Фото: loda.gov.ua.

Читати далі

Суспільство

На Волині фермерка висадила яблуневий сад на 8,4 га за грантові гроші

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Фермерське господарство «Дари Волині» посадило яблуневий сад на площі у 8,4 га за грантові кошти від держави.

Про це повідомили у пресслужбі Мінагрополітики.

Розповідається, що родина підприємців почала займатися фермерством ще у 2013 році.

Нині має в обробітку яблуневий сад площею в понад 11 га. Додатково вирощує сою та пшеницю. Загалом у сезон аграрії забезпечують понад 40 людей із навколишніх населених пунктів робочими місцями.

Яблука збувають у місцеві мережі, а також на Львівщину та Рівненщину. У минулі роки була можливість співпрацювати з Білоруссю, але з початком повномасштабної війни будь-які шляхи співпраці обірвалися.

Читайте також: Виграли грант від «Дії» та відновили виробництво з нуля. Кейс бренду одягу Anka Clothing

Фермерка Марина Єлева розповіла, що цього року вирощену агропродукцію вдалося реалізувати без пригод і зайвих проблем. Як буде наступного року, покаже час, але родина вірить у перемогу України та налаштована оптимістично.

Господарство стало учасником державної грантової програми зі створення саду. У межах проекту вже встигли отримати грантові кошти та висадити саджанці під яблуневий сад на площі у 8,4 га. Та перевірили, як працює проект. 

Нагадаємо, підприємниця з Чернігівщини за грантові кошти налагодила виробництво пелет.

Також підприємець налагодив пошиття військової форми для жінок завдяки гранту єРобота.

Фото: minagro.gov.ua.

Читати далі