Маршруту не знали навіть провідники: як донеччанка двічі тікала від війни, а потім стала опорою для інших переселенців

Після вимушеного переїзду з рідної Донеччини у 2014 році Ангеліна потрапила до бабусі на Луганщину. А під час її похорону в перший день повномасштабної війни Ангеліна постійно тримала в руках телефон і стежила за інформацією про ракетні удари.

Статус переселенки, переїзди між містами й тривога за близьких не заважають Ангеліні зберігати оптимізм і вірити, що зрештою все буде добре. Зараз вона почувається на своєму місці, бо працює в благодійному фонді «Рокада» з людьми, яких добре розуміє. І вдячна батькам за те, що колись порадили їй навчатися на соціальну працівницю.

#ШОТАМ розповідає історію Ангеліни Брославської, яка допомагає людям, з якими її об’єднує спільний і водночас особистий досвід.

Ангеліна Брославська

Соціальна працівниця з роботи з ветеранами у благодійному фонді «Рокада»

У 18 років дізналася, як розрізняти звуки вибухів

Коли розпочалася війна у 2014 році, я саме закінчувала перший курс Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Мені тоді було лише 18 років. Я готувалася до літа й планувала провести його вдома, на рідній Донеччині. Я навчалася на соціальну працівницю, бо так порадили батьки. І саме батьки й спонукали мене виїхати з рідної Донеччини.

За понад два роки життя під російською окупацією я дізналася те, чого ніколи не мала б знати людина мого віку. Я навчилася розрізняти військову техніку та звуки вибухів. Почала розуміти, звідки буде обстріл, і стала обережною з тими, кого раніше вважала «своїми». Ще відтоді в мене завжди напоготові є тривожна валіза.

У 2016 році мені вдалося виїхати до бабусі на Луганщину, яка тоді ще не була окупована росіянами. Я пожила з нею кілька тижнів, а потім переїхала до Сіверськодонецька. Саме там почалося моє нове доросле життя. Я продовжувала навчатися онлайн в університеті, який переїхав з окупованого Луганська. А ще влаштувалася на першу роботу.

Перед початком повномасштабної війни багато хто з мого оточення відчував, що щось станеться. Ми стежили за новинами, читали попередження й морально готувалися до нового етапу війни, бо життя поблизу фронту змушує постійно бути насторожі. Та коли повномасштабне вторгнення почалося, ми з рідними мали інші клопоти й не могли думати про евакуацію чи збирати речі.

24 лютого стежила за новинами на цвинтарі

За день до початку повномасштабної війни після тривалої хвороби померла моя бабуся. Ми думали тільки про втрату близької людини й про те, як її тепер поховати. 24 лютого близько шостої ранку мене розбудили вибухи. Ми жили в Сіверськодонецьку й зовсім не були готові вдруге проходити через війну.

На похороні 24 лютого я весь час тримала в руках телефон. Слухала відео президента про те, що відбувається і куди летять ракети.

Спостерігала за небом і думала, як узагалі пережити цей день. Мені здавалося, що після 2014 року ми вже знаємо, що таке війна. Але повномасштабне вторгнення виявилося зовсім іншим.

Місто стрімко порожніло. Людей і продуктів ставало дедалі менше, майже не було зв’язку. Ми з мамою залишилися самі. Під час обстрілів ховалися в підвалах, а дрова рубали, щоб опалювати житло й готувати їжу. У той період мама була для мене всім — і захистом, і прихистком, і тим самим «куполом», за яким можна було сховатися. Але ми розуміли, що не можемо залишатися тут довго.

Навіть провідники не знали, куди їде потяг із переселенцями

16 березня ми з мамою виїхали до Краматорська останнім евакуаційним автобусом. А там сіли на потяг, який прямував у невідомість. Навіть провідники до останнього не знали, яким буде маршрут.

Коли нарешті з’явився зв’язок, ми повідомили рідним, що змогли виїхати. Від них дізналися, що росіяни обстріляли з танка геріатричний пансіонат, де жила моя друга бабуся. Тоді загинули десятки людей, тож ми були впевнені, що бабусі теж уже немає серед живих. Та приблизно за пів року дізналися, що вона дивом вижила. Її вивезли до лікарні на окупованій території.

Наш потяг їхав дуже довго. Після довгої дороги ми опинилися у Львові — приблизно за 1300 кілометрів від рідного дому. Колись я хотіла приїхати сюди на Різдво, але зовсім не за таких обставин. Рідні та друзі порадили їхати до Івано-Франківська, щоб там зупинитися, трохи видихнути й спробувати зрозуміти, як жити далі.

У перший день у новому місті ми з мамою пішли до супермаркету. Там почалася повітряна тривога, і працівники попросили всіх пройти в укриття. Ми сиділи з мамою в підвалі й думали: навіщо взагалі приїхали сюди?

Тоді я зовсім не думала про роботу й майбутнє. Після евакуації мозок просто відмовлявся планувати життя. Спочатку люди часто запитували, звідки ми приїхали і де зареєстровані. Але з 2014 року ми вже мали такий досвід, тому я не надто переймалася цими питаннями. Потроху ми пізнавали місто й згодом навіть знайшли друзів.

У перший робочий день видавала гуманітарку

На початку квітня 2022 року мені зателефонувала знайома, яка тоді працювала в київському осередку благодійного фонду «Рокада». Ми давно знали одна одну, але близькими не були, тож спочатку я навіть подумала, що вона помилилася номером.

У час, коли зазвичай згадують передусім про найближчих, вона подумала про мене та мій досвід. Розповіла, що фонд «Рокада» відкриває офіс в Івано-Франківську й шукає соціального працівника для проєкту з підтримки переселенців.

Я прийшла працювати одразу після відкриття офісу й тоді ще не дуже розуміла, що саме робитиму. У перший робочий день я поїхала в невелике містечко в області, де ми передавали переселенцям ковдри, подушки, матраци та інші необхідні речі. Згодом я зрозуміла, що соціальна робота полягає не в тому, щоб видати комусь матрац.

На роботі я бачила багато болю, через який пройшла сама

Для мене соціальна робота особлива, адже я працюю за принципом «рівний — рівному». Я сама була внутрішньо переміщеною людиною й добре розуміла, що стоїть за словами «адаптація», «переїзд», «втрата дому» та «почати життя з нуля».

Адаптація до нового місця в кожного відбувається по-різному. Я знаю людей, які живуть у нових містах понад 10 років, але досі не можуть звикнути. Мені ж адаптуватися було відносно легко завдяки підтримці людей навколо. Я переконалася, що не потрібно бачити в кожній незнайомій людині ворога: тоді все буде легше.

Одна клієнтка якось сказала, що вона вже старе дерево, а я — молоде, тому виросту й звикну. Це було неприємно чути, але, справді, у мене ще все життя попереду й усе в моїх руках.

Я зрозуміла, що через вимушені переїзди в мене немає місця, до якого я б прив’язалася й почувалася як удома. Та все ж мені до душі мандрівки в гори. Коли вперше поїхала туди, то почувалася так, ніби бачу диво. До того була тільки в Криму й навіть уявити не могла, які емоції можуть подарувати саме гори.

А робота в соціальній сфері — це те, що мене наповнює і водночас дуже виснажує морально. Я бачила багато болю, через який пройшла сама. Я завжди кажу собі не жити минулим і не шкодувати за тим, що було колись, бо це морально з’їдає. Потрібно багато працювати, щоб на це налаштуватися.

Мене мотивувало, коли вдавалося допомогти людині. Навіть якщо це не безпосередня допомога, а підказка, як розв’язати якусь проблему, — це все одно успіх. Я ніколи не знецінювала свою роботу, незалежно від досконалості результату.

Мріє, щоб над рідним будинком на Донеччині висів український прапор

У вересні 2023 року я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який служить у ЗСУ від початку повномасштабного вторгнення. Так до мого досвіду переселенки додався ще один важливий статус — дружина учасника бойових дій.

Згодом ми з чоловіком з’ясували цікаву деталь.

У той день, коли я приїхала евакуаційним потягом до Львова, мій чоловік саме прямував у місцевий ТЦК, щоб стати добровольцем. Ми навіть зрозуміли, що йшли однією вулицею.

Це цікавий збіг, хоча познайомилися ми згодом завдяки спільним знайомим.

Віднедавна я працюю в «Рокаді» над проєктом підтримки ветеранів та їхніх родин. І знову допомагаю людям, чий досвід мені близький не лише професійно. Те, що я сама пережила, допомагає уважніше ставитися до потреб цих людей.

Тепер моя головна роль — допомагати людям адаптуватися до цивільного життя після війська. А ще — підтримувати сім’ї після демобілізації близької людини. Я займаюся соціальним супроводом, допомагаю оформлювати пільги, відновлювати документи тощо.

Зараз я чекаю на закінчення війни та повернення чоловіка додому. Мене підтримує думка, що колись ми житимемо на світлішому етапі нашого життя. А ще — віра в те, що я зможу повернутися додому. Мій чоловік часто каже, що повісить над моїм будинком на Донеччині український прапор.

#ШОТАМ висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Informed у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). #ШОТАМ зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Informed або MDF.