Втратити успішний бізнес та відродити його з нуля. Такий шлях пройшов підприємець-переселенець з Луганщини Ігор Шостак. Війна змусила бізнесмена почати спочатку вже у Кременчуці. Чоловіку вдалось відродити своє текстильне підприємство, налагодити виробництво та отримати закордонні замовлення.
Сьогодні у нього замовляють білизну відомі українські компанії, а також Шостак шиє і для французів.
Почав займатись бізнесом ще у 2000 році. У Луганську заснував власне швейне виробництво. Підприємство успішно розвивалось, поки не прийшла війна і не довелось тікати у Кременчуг і вже там ставити на ноги бізнес.
“Замість моєї фабрики тепер військова база”
Сьогодні на місці мого колишнього підприємства воєнна база збройних сил “ЛНР”. Там не залишилось нічого. Підприємство, яке забезпечувало роботою 35 чоловік повністю розграбували.
Ще з самого початку бойових дій бізнес працював. Але після останнього обстрілу з жертвами поруч з нашим виробництвом люди порозбігались.
Читайте також: Прикраси зі сміття: як соціальний бізнес піклується про екологію
Жодну машинку чи обладнання з виробництва у Луганську забрати не вдалось. Наше підприємство розграбували бойовики. І тут була наша перша помилка, бо з першим пострілом потрібно було все забирати. А знайомих, які намагались вивезти якусь свою техніку вже пізніше, перевіряли на блокпостах і забороняли вивозити майно. Деяких навіть заарештовували.
Спочатку ми переїхали в Харків, щоб там налагоджувати життя і ставити підприємство на ноги. Але оренда там просто непідйомна. Тому поїхали в Кременчуг, де зіштовхнулись з рядом проблем.
Проблема №1: Клієнти були, а не було виробництва
Коли ми переїхали на нове місце, єдине, що мали – старі клієнти. Нашими основними замовниками були “Anabel Arto” та французька компанія.
На експорт для Франції ми шили сукні, сорочки, блузи та інший текстиль. Ця компанія раніше працювала у Луганську і багато фабрик з ними співпрацювало. Люблять українську роботу.
Читайте також: Бізнес на закрутках, або як підкорити діаспору консервованим борщем
Замовлення та робота у нас були, а підприємства, на якому це все можна робити – ні. Ми елементарно не могли забезпечити своїх клієнтів товаром, тому що не було де це робити. А об’єми виробництва були значними.
Рішення: Спочатку ми працювали над своєю торговою маркою з тими партнерами, яких знали. Ми виконували конструкторську і технологічну роботу. У нас не було свого обладнання, тому віддавали вироби шити на аутсорсинг та продавали під власною торговою маркою. Підприємств, які були готові працювати, виявилось не так багато. І з цим були проблеми.
У 2015 році я запропонував директору підприємства у Кременчуці розміщувати замовлення та виробляти продукцію на Францію. Сьогодні полтавська область виробляє 100 тисяч виробів для цієї компанії. Пошив одного виробу коштує 1,5-2 євро.
Читайте також: Зірки Бродвею у райцентрі: як Тульчин став українською столицею опери
Також ми випускаємо одяг і під власним брендом “Сеарт”. Продаємо піжами, футболки, чоловічі боксери і тд. Середня ціна нашого одягу – 100 гривень.
Проблема № 2: Не було грошей
Після переїзду на нове місце все залишилось у Луганську. Щоб відновити виробництво і вийти на гідний рівень потрібні були чимало коштів.
Нам потрібно було $10 тисяч, яких у нас не було. А ще плюс до цього, у нас немає власного приміщення – ми орендуємо. За місяць ми витрачаємо на це все 150 тисяч гривень.
Рішення: Щоб отримати кошти на відновлення виробництва, ми вирішили податись на грант. Так, від ПРООН отримали 25 000 гривень, за що купили сучасне обладнання та найняли на роботу ще п’ять робітників.
Проблема №3: Некваліфікований персонал
Велика біда була з персоналом. Я хотів забрати швачок, з якими працював у Луганську, навіть, був готовий забезпечити їх житлом. Але ніхто не ризикнув. У Кременчуці тамтешні швачки не шили так, як потрібно нам. Були такі, що казали: «Я так шила все життя і буду шити!».
Читайте також: Святі на сушеній рибі. Як херсонці відродили чумацький іконопис
А через це якість нашої продукції значно відрізнялась від того, що ми робили у Луганську. Були нарікання зі сторони замовників, а тому доводилось перешивати і відправляти товар за свій рахунок. Через це втрачали гроші.
Рішення: Ми почали навчати швачок знову. Якщо людина має мозок, то за півтора місяці вона могла вийти на гідний рівень та нормально заробляти і нам приносити прибуток. А якщо зовсім не виходило, то доводилось попрощатись.
Ми найняли контролера, який проходив навчання у замовника,аналізував всі вимоги і потім навчав наших швачок.
Проблема №4: Люди їдуть на заробітки в Польщу
Багато хто з наших робітників тікає за кордон, з надією заробити там більше грошей. Переважно їдуть в Польщу або на сезонні роботи, або на заводи. Важко було втримати людей, особливо на початку, коли це наше підприємство не стало міцно на ноги.
Рішення: Ми намагаємось забезпечувати людей зарплатою 10 тисяч гривень, бо це середня ціна у Кременчуці. Пояснюємо людям, що з таким 12-годинним графіком як у Польщі, у нас можна заробити стільки ж, або більше.
Проблема №5: Зв’язки вирішують все
Напевне, найважче для мене у Кременчуці було залишитись самому без сторонньої допомоги. Якщо раніше, коли у нас на виробництві ламалось обладнання, то я міг покликати кума на допомогу і той відремонтує. А тут кум не допоможе. Доводиться шукати майстрів, і витрачати на це ще кошти.
Читайте також: П’ять українських бізнес-шкіл, де вас навчать вести бізнес з нуля
Складно і самому виробництву. Я хотів закупити китайську сировину, але розумів, що не потягну такі об’єми фінансово. У Луганську ми співпрацювали з підприємцями Донбасу і допомагали одне одному.
Рішення: Я став учасником “Donbas fashion cluster”. Об’єднавшись з ними, ми закуповували матеріали на всіх. Коли береш оптові партії – це допомагає економити гроші. Ми намагаємось підтримувати одне одного і ділитись інформацією. Все ж таки, опора на “своїх” допомагає.
