Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Ганна Бут – вчителька, яка вже понад двадцять років працює в Мелітопольському професійному аграрному ліцеї. Вона завершила навчання на експериментальному факультеті, тому викладає різні дисципліни: біологію, громадянську освіту, екологію, художню культуру та німецьку мову. Пані Ганна є кращою вчителькою громадянської освіти 2021 року за версією Global Teacher Prize Ukraine та володаркою титулу «Національна легенда України».

Волонтерство завжди було важливою частиною в її житті. Вона допомагала дітям-сиротам в притулках, адже сама виросла в інтернаті. З 2014 року допомагала українським військовим та очолювала волонтерську організацію в рідному навчальному закладі. Відтоді плете маскувальні сітки на фронт, де служить велика кількість її випускників.

Ганна понад сімдесят днів прожила під російською окупацією. Разом із донькою та іншими небайдужими мелітопольцями вона виходила на мітинги та акції спротиву окупантам. Коли російські війська остаточно розігнали активістів і в місті стало вкрай небезпечно, дочка переконала вчительку виїхати з рідного міста.

Ганна Бут

Викладачка Мелітопольського професійного аграрного ліцею.

Краща вчителька громадянської освіти 2021 року за версією Global Teacher Prize Ukraine та володарка титулу «Національна легенда України».

Усім серцем люблю свою роботу

Я завершила навчання в Мелітопольському державному педінституті в 90-х роках, там були два експериментальні факультети, тож маю право викладати і природничі, і гуманітарні предмети. Викладала біологію, екологію, німецьку мову, художню культуру та громадянську освіту.

Я стараюсь, аби дітям завжди було цікаво за заняттях і щоб вони отримувати практичні знання. Адже мої учні йдуть вчитись практичних речей: отримати водійське посвідчення, досконало знати слюсарську справу чи автомобілебудування. У Мелітополі в нас було аж 111 різних національностей, тому на іноземну мову я часто запрошувала носіїв мови. Я дуже люблю свою роботу і відповідально ставлюсь до неї.

Ганна разом із учнями під час передачі подарунків для дітей з притулків.

Коли почалась війна в 2014 році, то спільно з ГО «Небайдужі» ми збирали гуманітарну допомогу. У 2015 році ми організували волонтерський рух під назвою «Свічадо». З департаменту освіти прийшов наказ створювати волонтерські осередки, але ми волонтерили ще й до того, бо допомагали дітям в притулках. Я сама жила в інтернаті і знаю, як це – чекати на подарунки, коли їх ніхто чомусь не везе. Тому в нас був свій волонтерський загін, проте без назви, а коли вже прийшов наказ, то я запропонувала назву «Свічадо». Це був такий філософський задум – віддзеркалення нашої роботи та наших почуттів. 

Учні на фронті досі згадують мої настанови

Після Волновахи нас запросили допомогти зі створенням маскувальних сіток, але там було невелике приміщення, де ми з учнями не могли поміститись. За допомогою плетіння я виховувала своїх підопічних, вони могли хоч трохи відчути ту атмосферу, яку ми не можемо передати на уроці. 

Іноді в те приміщення приходили військові, фотографувались з нами та багато спілкувались. Часто ми отримували подяки від 128-ї бригади, батальйону «Айдар» та 56-ї мотопіхотної бригади. Один із моїх колишніх учнів, який зараз лікує поранення в госпіталі, сказав, що в нього вже вибору не було, крім як йти воювати, після того, як я їх водила плести маскувальні сітки. Такі речі просто незабутні і я щиро радію, що мої учні роблять правильні висновки з моїх настанов.

Моя учениця Вікторія В’юник вже 8 років воює і стала старшою сержанткою Збройних сил України, радіотелефоністкою. Вона постійно мені нагадує, що коли в них був випускний, я зі сцени побажала, аби вони завжди залишались людьми, що б довкола не відбувалось. Сказала, щоб вони завжди пам’ятали, що Бог все бачить і ми всі будемо відповідати перед ним. 

З наших виховних заходів діти зрозуміли, що свою країну потрібно відстоювати. Тому зараз вони бережуть наш мир і спокій, а ми є для них надійним тилом. Тільки якщо ми всі разом встанемо, то зможемо все подолати. Не можна чекати і сподіватись, що все вирішиться самостійно. 

Не вірити в себе – це гріх

У мене є декілька державних нагород, якими я щиро пишаюсь. Я перемогла в номінації «Найкращий вчитель громадянської освіти» за версією Global Teacher Prize Ukraine 2021, є Заслуженим працівником освіти України, маю орден «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня та відзнаку президента «Національна легенда України».

Ніхто ніколи не очікує нагород. Коли торік починався Global Teacher Prize, я опиралась руками і ногами та була категорично проти своєї участі. Казала, що нічого не вмію, не знаю і не хочу навіть щось пробувати зі своєю сферою профтехосвіти. А потім двічі стала фіналісткою цього престижного конкурсу.

Ганна Бут
Ганна Бут на Global Teacher Prize Ukraine.

Ніколи не можна не вірити в себе і в диво, бо це гріх. Донька казала, що потрібно йти на конкурс, бо я дуже багато всього роблю. Коли я подалась і мене помітили, то потрапила до топ-50, потім – топ-10, а далі – до трійки найкращих вчителів України з громадянської освіти. У 2021 році я перемогла в цій номінації. Після цього прийшло повідомлення, що я нагороджена Орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня, а на День вчителя мене оголосили Заслуженим працівником освіти України.

Громадянська освіта – предмет не про конспекти, а про цінності

Для цього предмету я розробила спеціальну гру «Один, два – твої права», проте над розробкою працювало насправді дуже багато людей. Я постійно консультувалась з донечкою, зі своїми учнями. Ця гра вчить дітей, як жити в соціумі, як користуватись правилами етикету, що таке естетика та інформаційна гігієна, що таке права людини, які можна використовувати інструменти при спілкуванні в незручних ситуаціях. Тобто, це гра про весь світ поза навчальним закладом.

Коли я завершила навчання в чернівецькому інтернаті, то взагалі нічого не вміла. Хтось щось сказав образливе – я плакала, хтось косо глянув – одразу втікала. У Луганському педінституті зіштовхнулась з булінгом, потерпіла до жовтня і втекла. Мені кидали жуйки в волосся, це було жахливо. От тому я й створила таку гру. Бо вважаю, що громадянська освіта – це практичний предмет, не про конспекти і не про підручники. 

Викладачка з Мелітополя

Цей предмет має давати інструкцію дітям, як себе поводити в різних сферах життя. А ще він потрібен, щоб розповісти учням, хто такі українці, що таке самоідентифікація. Щоб дитина все це сприйняла до мурах на тілі. Своїх учнів я виводила на вулиці, ми розгортали прапор і йшли, щоб діти відчували його красу та міць. При цьому я розповідала, що за цей прапор вже покладено багато життів, багатьох замордували в таборах і сьогодні багато людей гине з цим прапором на фронті. 

Читайте також: «До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ

Багато розповідаю учням про Майдан, для цього збираю дітей в краєзнавчому музеї і показую їм артефакти учасників революції: браслетики, цеглинки, прапори та інші речі, які належали майданівцям з Мелітополя. Тобто, я не просто вмикаю презентацію, фільм чи сумні пісні, щоб учні поплакали. Іноді я запрошую учасників тих чи інших подій, щоб вони поділились власним досвідом. Для мене громадянська освіта – це наука для життя і про життя, а не про конспекти. Дітей не можна калічити писаниною та зазубрюванням, вони мають бути змалку свідомими громадянами і чітко себе ідентифікувати з тим, що в них написано в паспорті. 

Вранці 24 лютого я спокійно пішла на роботу

Я дуже скептична людина, народилась в рік кабана та ще й скорпіон за гороскопом, тому мене дуже важко в чомусь переконати. А ще й 21 листопада відзначають День гідності та свободи, а 22 – мій день народження, що для мене дуже символічно. 

Я була переконана, що тут Україна і ніякої війни не може бути. Донька говорила одне, а я думала зовсім інше. Вона обклеювала вікна, а я вмирала зі сміху. Вона говорила збирати тривожну валізу, а я казала, що у разі нападу вона плентатиметься з цією валізкою у військових під ногами і заважатиме їм. Мені були навіть дивно це уявляти. 

Донька поїхала на навчання в аспірантуру на початку тижня, а я була вдома сама. У четвер 24 лютого я прокинулась дуже рано, як завжди, почула якийсь гучний звук біля п’ятої ранку, але не надала цьому значення. О сьомій спокійно зібралась та пішла на роботу. По дорозі сусід кричав мені, мовляв, куди я йду, там аеродром горить. Я глянула на нього ніби він несповна розуму. 

Евакуйована вчителька з Мелітополя розповіла, яким було життя в окупації

Прийшла в ліцей і написала на дошці дату. Потім почула крик дітей про те, що почалася війна й нас бомблять. Аж тоді я увімкнула інтернет і все побачила. Швидко набрала доньку і вже о десятій вона приїхала до міста, яке згодом вже було неможливо покинути: заїхала окупантська техніка. 

25 лютого в місті були бої біля будівлі СБУ та податкової. За кілька днів в місті не можна було знайти хліб, все повимітали з магазинів та аптек, почалось мародерство. Ми мали певні запаси їжі, але хліба не було чотири дні і коли його привезли з ціною 30 гривень за буханку, то донька його цілувала. 

Ми вийшли з плакатом «Мелітополь – це наш рідний дім»

26 лютого ми бачили розбиті будівлі, довкола були написи «тут порожньо», «нічєво нєт». Ми бачили звалище, а не місто. Того самого дня над адміністративними будівлями вже висіли окупантські триколори. А вже 27 лютого російські війська знищили меморіальну дошку Дмитру Донцову на Мелітопольському педінституті. Ввечері мені зателефонував професор Олександр Ситник, якого я часто запрошувала на свої виховні заходи, і спитав, чи готові ми вийти завтра ввечері в центр до пам’ятника на молитву. Ми порадились з донькою і охоче погодились. 

На цей захід зібрались близько сотні людей. Ми тримали плакат «Мелітополь – це наш рідний дім», помолились, заспівали гімн і домовились отак до перемоги приходити на площу до пам’ятника Шевченку. У соцмережах ми писали, щоб люди приходили з синьо-жовтою символікою, брали патріотичні атрибути. У мене вдома два прапори: в один я загорталась, а інший ми несли попереду колони. 

акція протесту в Запорізькій області

Ці мітинги були добре організовані, багато з лідерів спротиву зараз служать в ЗСУ. Ми не думали про страх, було круто, що ми всі разом, що тут Україна, і що ми можемо заявити, хто є хто в нашому рідному місті. Перед нами йшла колона людей і всі кричали одночасно «Окупанти, домой!». Мої випускники йшли серед всіх і показували російським військовим середні пальці, кричали «руский корабль іді…». Ми малювали різні плакати, носили віночки на головах, хтось навіть одягав жовті рукавиці. Я навмисно одягала жовту шапочку та синю курточку, щоб вони бачили, ким ми себе ідентифікуємо. 

Їх було дуже багато, та ми йшли, не думаючи, що з нами можуть зробити. Одну дівчинку з намальованим прапором на щоці забрали, але вона якимось чином втекла. У хлопчика з інвалідністю забрали телефон. Нас розігнали 18 березня, але ще до квітня ми ходили молитись, тоді нас не чіпали. 

Ми, ніби мантру, кричали «ЗСУ»

На нас наводили зброю, а ми в них кидали паперові літачки і говорили, що так наші воїни їх позбивають. Також ми ходили містом, за день проходили по тридцять тисяч кроків, кричали під кожним будинком: «Мелітополь, вставай!». Співали гімн, діти тримали малюнки з прапорами, а ворожі колони все їхали та їхали. Про ці речі дуже боляче говорити. Ми голосно кричали «ЗСУ» на кожному кроці, ніби мантру, і коли приходили додому, то в голові все одно лунали ці вигуки.

Акція на Запоріжжі

Одночасно з нашими акціями спротиву росіяни завозили гуманітарку. Це настільки терористично й огидно, такий психологічний прийом, щоб було видно, що ми не єдині. Хоча серед тих, хто брав цю гуманітарку, я не бачила нікого знайомого. Може, там були актори. 

Під час передостанньої нашої ходи окупантів було вже дуже багато. Тоді моя дочка мала перепалку з російським солдатом, який обзивав наше місто. Вона питала, для чого вони сюди прийшли, якщо воно нікому не потрібне. Тоді ми не думали про наслідки, а раділи, що всі чинили той опір і ходили щодня на ті мітинги, як по святу воду. Дочка обкладала нам тулуби книжками, щоб нас не поранили. Ми йшли колоною, завжди були попереду, на нас часто направляли зброю.

Ганна Бут на акції в Мелітополі

Прямо над нашими головами літали дрони

Після того, як 18 березня нас розігнали, ми все одно не могли сидіти на місці. Донька придумала новий спосіб, як можна чинити опір. Ми ходили містом і залишали в людних місцях жовті стрічки та картинки з написами. У Крістіни була папка з файликами, в які вона поскладала смужки скотчу. Де б ми не ходили – скрізь лишали свої мітки: в парках, магазинах, на вулицях. 

На сердечках, які ми створювали, були фрази відомих людей, наші кричалки з мітингів на підтримку військових та держави. Після розгону мітингів ми приходили на молитву, але з часом окупантам не сподобалось і це. Тоді ми просто приходили вчотирьох, бо 60% місцевих виїхали. Перед нашими головами літав якось дрон, ми розуміли, що за нами активно слідкують і можуть в будь-який момент викрасти. Нас часто знімали на камеру, при цьому направляючи зброю.

Листівки жителів Мелітополя

В однієї з жінок була жовта парасолька, то ми вважали її символом нашого спротиву. Отак ми й зустрічались до моменту евакуації. Пам’ятаю випадок, як літня жінка, якій вже понад сімдесят років, побачила військову техніку. Вона погано бачила, але витягла телефон, порахувала і надіслала кількість зі світлиною в чат-бот. До речі, вона робила це систематично.

Мені почали телефонувати о 10 вечора

Було безліч випадків переслідування. Окупанти забирали директорів/директорок і вчителів/вчительок, які відмовились на них працювати, «на підвал». Одна з освітянок Мелітополя, яку викрадали, розповідала, як їм одягали пакети на голову та вивозили з міста. Особисто мені не погрожували, але почались пізні дзвінки о десятій вечора, по той бік слухавки мовчали, важко дихали або сміялись. Це було страшно. Я вже готувалась, що говоритиму про те, як багато прочитала Достоєвського і Чехова.

Проукраїнські литстівки

Ми навіть перетворили будинок в якийсь вокзал, щоб так виглядало, ніби вони вже в нас були з обшуком. Останньою краплею були дзвінки та білборди у місті «Мєлітополь помніт», «Ми єдіний народ». А також їхні червоні ганчірки на пам’ять про срср. Тоді я зрозуміла, що час переступити через себе і евакуюватись.

Виїхати було дуже складно, але дочка мала зв’язки серед волонтерів, тому нам допомогли і ми поїхали з ними. Єдине, що в нас відібрали окупанти на блокпості – це ліхтарик, а у водія на першому ж блокпості забрали воду та цигарки. Дорога була дуже довгою та складною, ми їхали 120 км областю 30 годин. Їхали з двома шиншилами, собачкою та кішкою, тому нас мало перевіряли. 

У Дубно мене запросила колега

На конкурсі Global Teacher Prize Ukraine я познайомилась з Галиною Семенович, відтоді ми часто спілкувались. Торік я закликала долучитись до акції «Подаруй вишиванку першокласнику» в інтернаті і ніхто, крім неї, не відгукнувся. Галина надіслала з Дубна двадцять шість вишиванок, і я передала їх дітям з притулків. На день Святого Миколая я теж оголосила акцію і Галина забезпечила подарунками аж чотири дитячі заклади нашого міста.

Галина Семенович.

Після початку повномасштабної війни та наших перших акцій протесту Галина переконувала мене виїхати разом із дочкою. Я казала, що це дуже дорого, проте вона була готова допомогти фінансово і переказувала нам гроші. Ми дуже близькі за духом, тому одразу знайшли спільну мову. 

До обіду плету сітку, після – навчаю дітей

Я плету маскувальні сітки щодня з 8 до 14 години. Після цього працюю зі своїми дітьми з ліцею – надсилаю їм онлайн-уроки та завдання. Багато з них зараз живуть в окупації, я дуже за них хвилююсь. Знаю, що в багатьох вимагали йти вчитись за їхніми порядками і погрожували їх батькам штрафами в сорок тисяч рублів або позбавленням батьківських прав.

Викладачка з Мелітополя Ганна Бут

Коли росіяни хотіли організувати так званий «референдум», людей намагалися підкупити. Знаю, що пропонували 10 тисяч рублів в обмін на персональні дані. Ті, хто свідомо розуміли, навіщо це, ніколи б на це не пішли. Моя колега, якій зараз сімдесят три роки, просто без страху виставила їх за двері і сказала, що не матиме з ними жодної справи. Та багато хто погоджувався на такі пропозиції, бо місто наближалось до гуманітарної катастрофи.

Зараз я почуваюсь замореною, але щасливою, бо присвячую себе допомозі Збройним силам України. Це вже стало моїм найголовнішим правилом. Після травневого переїзду в Дубно я щодня плету маскувальні сітки і пишаюся цим, оскільки насправді це важка робота, але дуже потрібна. Сітками накривають техніку, під нею можуть заховатись наші воїни. Завдяки цій діяльності я відчуваю, що роблю для своєї країни щось надзвичайно важливе.

Коли плету маскувальну сітку – думаю про своїх учнів 

Я завжди думаю про своїх випускників, які зараз захищають нас на фронті, і дуже пишаюсь ними. Я випустила багато хлопців, які мають фах трактористів, і зараз багато з них стали танкістами, водіями, піхотою. Усі потрапили в різні батальйони, в різні бригади, тому доводиться надсилати маскувальні сітки на різні напрямки. Учні знають, що я цим займалась в Мелітополі, і часто вони плели ці сітки зі мною. Щоправда, іноді учні плели ці сітки за гарну оцінку з громадянської освіти, і це ні для кого не таємниця (сміється)

Я робила такі теоретично-практичні заняття для учнів, щоб показати, що таке фронт, війна і що відчувають там наші захисники, коли чекають наші маскувальні сітки, а ми їх отак довго плетемо. Зараз вони відчули на власному досвіді, що таке чекати сітку тиждень-два, коли вона потрібна терміново. Сітки бувають дуже різних розмірів, 6х15м – найбільша, яку я плела спільно зі свідомими дубенчанами, бо не так багато людей, які хочуть просто так присвячувати свій час допомозі державі. Плести кікімори приходять більше людей, бо це сидяча робота, а з сітками трохи складніше. Тканину приносять місцеві у великій кількості, а ще нам її ріжуть та фарбують.

Вчителька з Мелітополя створює кікімори для українських військових

Нашу волонтерську організацію «Тенета» очолює Ксенія Вєтошкіна з Києва, яка всім нас забезпечує і координує роботу. Також вона допомагає з амуніцією. Я є просто гвинтиком, що працює для спільної справи. Влітку скооперувала місцевих дівчат, і вони все літо приходили плести кікімори на фронт. Лише вихідні я використовую для улюбленої справи – відвідую кінну спортивну школу. Ми з донькою проводимо там кожну суботу та неділю, тому вихідні в нас – для душі.

Купуємо з донькою по 4 прапори щомісяця і передаємо на фронт

Нещодавно ми передавали для 128-ї закарпатської штурмової бригади дві палатки. Крім того, ми з донькою передали для військового, в якого немає батьків, найнеобхідніші речі. Ми робимо так щоразу, коли отримуємо зарплату. За отримані кошти купуємо з донькою по 4 прапори і надсилаємо на фронт, так вже передали 32 прапори. Ставимо собі цілі і виконуємо їх. Такі речі дрібні, але приємні. І ще більш приємно робити їх, коли знаю, що хтось посміхнеться. 

До посилок додаю свої вірші, яких написала на фронт вже понад 70. Їх обмотую синьо-жовтою стрічкою і підписую завжди «Дубно-Мелітополь, Ганна Бут. Слава Україні! Героям слава!». На прапорах пишу те саме, але замість імені дописую «Дяка і шана ЗСУ». Мені це приносить колосальне задоволення. 

Вірші Ганни Бут для ЗСУ

Як би не було важко, я нагадую собі, що зброю тримати набагато складніше. Я впевнена, що на фронті тільки б заважала, бо боюсь всього, маю поганий зір, а тут можу бути корисною. Дуже вдячна своїй доньці за те, що вона змусила евакуюватись і сьогодні я не в окупації. Дуже прикро іноді читати, як когось звинувачують в тому, що вони втекли з рідних міст. Може, хтось і повтікав, а ми боремось. 

Хтось просто сподівається, що наші ЗСУ переможуть. Та сподіватись мало, треба діяти, бо кожна надія має підкріплюватись дією, і лише тоді буде якийсь результат. Це маємо відчувати ми всі, всі сорок три мільйони українців. Таких «Тенет», як є в нас в Дубно, має бути безліч в кожному місті, навіть на кожній вулиці. І всі мають працювати заради спільної мети.

Відео на фейсбуці стало криком душі до всього світу

Відзнаку «Національна легенда України» я отримала після того, як розмістила на своїй фейсбук-сторінці відео, яке зняла о 5 ранку після розмови зі своїм учнем. Він розповів про те, що окупанти за українську мову йому одягли мішок на голову та вивезли за село. Я собі уявила хворобливого Сашка, який сам вертається вночі полем, і це стало останньою краплею. Перед тим була безсонна ніч, я багато плакала, а потім огорнулась прапором і записала прохання врятувати Мелітополь. Я й не думала, що хтось зверне на це аж таку увагу.

Вчителька з Мелітополя отримує нагороду від Зеленського
Президент України Володимир Зеленський нагороджує Ганну Бут відзнакою «Національна легенда України».

Коли бачила, що це відео поширюють, то думала, що люди співпереживають зі мною. Ми всі зараз молимося, плачемо, надіємося, діємо — і так по колу вже понад 200 днів. Увесь цей час кожен намагається робити бодай щось, аби наблизити нашу перемогу. Кожен вважає, що будь-яка діяльність важлива, тільки б допомогти своїй країні. Отак і я — записала це відео від безвиході. Просто сидіти і надіятись мало, треба якось діяти.

Читайте також: «Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець

Мене помітили і запросили на нагородження в Київ. Там я познайомилась із багатьма впливовими людьми. У стані шоку я майже в наказному тоні зі сльозами на очах питала Валерія Залужного, коли вже звільнять Мелітополь, бо я дуже хочу додому. Він відповів, що потрібно потерпіти, але місто звільнять і я зможу повернутись. Я дуже радію, що він у нас є, і вважаю, що він на своєму місці, бо він – залізна людина. Я йому вірю і готова чекати. 

Вчителька з Мелітополя та Залужний
Ганна Бут разом із донькою та Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним.

Також бачила Андрія Шевченка і попросила, щоб він у міжнародних спільнотах багато говорив про Мелітополь, бо я дуже хочу додому. Як би тут не було добре, я дуже хочу повернутись. У мене біля будинку дуже гарна природа, річка, озеро, я навіть знаю, коли точно на нього прилітають качки. Мене дуже тягне назад.

Я зрозуміла, що все робила правильно

Після повномасштабного вторгнення в лютому я переконалась, що все робила правильно. Я любила Україну, ніколи не зраджувала своїм поглядам. Я гуцулка від голови до п’ят, бо народилась в Чернівецькій області. Люблю свободу, волю, можливість самостійно вирішувати свою долю та бути відповідальною за своє життя. 

До нас зайшли прокляті зайди, і їх потрібно позбутись разом із зрадниками, колаборантами, сепаратистами всіх професій і конфесій. Усім, хто зрадив Україну, більше тут не має бути місця. А українці – це неймовірна нація, ми зараз єдині як ніколи і обов’язково переможемо.

Суспільство

ЗСУ завдали влучних ударів по командних пунктах росіян на Херсонщині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військові завдали влучних ударів по двох командних пунктах окупантів у Генічеському та Каховському районах Херсонської області.

Про це повідомив спікер Оперативного командування «Південь» Владислав Назаров.

За його словами, підрозділи ракетно-артилерійських військ за добу виконали 99 вогневих завдань. Серед них – ураження командних пунктів ворога.

«Підрозділи ракетно-артилерійських військ виконали 99 вогневих завдань. В тому числі по ураженню двох командних пунктів противника в Генічеському і Каховському районах. Продовжується наполегливий вогневий контроль із припинення ворожої активності на Каховському мосту», – розповів Назаров.

Крім того, нашою авіацією завдано 7 ударів по засобах протиповітряної оборони та районах зосередження сил та засобів ворога.

«Підтверджені втрати ворога станом на ранок склали 9 окупантів та 2 буксировані міномети 120 калібру. Решта втрат – встановлюються та дорозвідуються», – додав спікер.

Нагадаємо, українські військовослужбовці захопили десятки російських снарядів до реактивної системи залпового вогню «Град».

Також ми писали, що українські спецпризначенці 73-го морського центру з дрона Perun знищили бойову машину десанту окупантів.

Фото: facebook.com/okPivden.

Читати далі

Суспільство

Воїни ЗСУ звільнили село Яцьківка на Донеччині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військові звільнили від окупантів село Яцьківка, що в Донецькій області, та відновили контроль над позиціями поблизу Бахмута.

Про це під час брифінгу повідомив заступник начальника Головного оперативного управління Генштабу ЗСУ Олексій Громов.

За його словами, підрозділи Сил оборони встановили повний контроль над населеним пунктом Яцьківка.

«У ході проведення штурмових дій підрозділами Сил оборони встановлено контроль над населеним пунктом Яцьківка», – зазначив Громов.

Він також прокоментував ситуацію на Бахмутському напрямку, зазначивши, що росіяни планують оточити Бахмут, проте ЗСУ продовжують тримати оборону. Крім того, нашим воїнам вдалось відновити раніше втрачені позиції південніше Бахмута.

Раніше ми повідомляли, що воїни Збройних сил України менш ніж за два тижні деокупували практично всю Харківську область.

Крім того, ЗСУ продовжили наступ на Херсонському напрямку. Населені пункти Високопілля, Нововознесенське, Білогірка, Миролюбівка і Сухий Ставок офіційно звільнені від російських загарбників.

Фото: facebook.com/EastOC.

Читати далі

Суспільство

ЗСУ затрофеїли десятки російських снарядів до РСЗВ «Град» (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військовослужбовці захопили десятки російських снарядів до реактивної системи залпового вогню «Град».

Про це повідомили в телеграм-каналі Управління стратегічних комунікацій ЗСУ.

За даними Страткому, трофейні снаряди виявили в Харківській області. Ймовірно, боєприпаси, як і купу іншої техніки, окупанти покинули під час контрнаступу українських сил.

«Харківські ліси й досі повні приємних несподіванок. Втомлений Урал та завжди цінні 122 мм ракети до Градів», – йдеться в повідомленні.

Трофейна вантажівка, захоплена під час контрнаступу ЗСУ.

Про РСЗВ «Град»

БМ-21 «Град» – реактивна система залпового вогню калібру 122 мм. Розроблена в СРСР, випускалася на базі шасі вантажівки Урал-375 із встановленою пусковою установкою 2Б5. БМ-21 «Град» є розвитком установки залпового вогню «Катюша», а також базою для інших систем, зокрема 9К55 «Град-1». Максимальна дальність атаки 42 км.

Призначена для загальної вогневої підтримки дивізій і бригад, ураження живої сили, бронетехніки та неброньованої техніки. Додатково РСЗВ застосовується для ураження польових укріплень, постановки мінних полів, димових завіс і радіоперешкод, створення осередків загоряння, освітлення поля бою, ведення агітації.

Раніше ми повідомляли, що військові 14-ї бригади ЗСУ захопили модернізовану БМП-1АМ «Бусурманин» російських окупантів.

Також нагадаємо, ЗСУ знищили рідкісну машину вогнеметників росармії БМО-Т.

Фото: t.me/AFUStratCom.

Читати далі