Місто без ветеринарів: як у Ржищеві волонтери взялися рятувати безпритульних тварин

Проблема безпритульних собак та котів, які часто опиняються на вулиці через жорстокість людей, досі залишається майже скрізь. Найбільше це відчутно у селах та маленьких містах, де взагалі немає ветеринарів. Так було і в Ржищівській громаді. До того часу, поки опікуватися долею покинутих тварин не почали небайдужі.

Вже третій рік там працює Центр захисту тварин «Власій дім». Попри відсутність медичної освіти, їм вдалося залучити фахівців та простерилізувати вже понад дві тисячі собак. З побитих, покалічених чотирилапих вони виходжують здорових гарних тварин, які стають частинкою великої сім’ї. Тепер волонтери почати займаються ще й котами.

Олена Дудченко,

Співзасновниця Центру захисту тварин «Власій дім»
Вчителька біології у місті Ржищів Київської області. Волонтерка. З дитинства доглядає за безпритульними тваринами

Тварин змалечку стягувала додому

Я працюю вчителем біології у місті Ржищів, що на Київщині. Ще з дитинства, коли бачила на вулиці якесь кошеня чи щеня, постійно тягнула його додому. Звичайно, тато з мамою за це мене лаяли. Люди навіть коли й хотіли допомогти безпритульним собакам, вони чогось цього боялися чи стидалися. У нас навіть одна жіночка вночі завжди ходила годувати тварин, бо їй було в день наче як соромно. Вона просто боялася осуду людей.

Саме суспільство не сприймає це як норму. Коли я починала годувати безпритульних собак, то люди казали: «Тобі немає на що гроші тратити?», «Нащо ти це робиш? Порозводили тут собак». Але хіба ж це я порозводила? Це мешканці, які їх викидають. А я роблю те, що повинна робити. Це моя душа, моє серце, і я хочу допомогти. Я не можу піти проти своєї волі й закрити на це очі.

Люди звикли, що я така жаліслива людина, і постійно, як тільки весна починалася, у мене під ворітьми з’являлися ящики з щенятами. Їх постійно підкидали. Я не знала, що з ними робити, вже за голову хапалася. Звичайно, вдавалося потрохи роздавати, деяких залишала собі. А потім, вже коли я подорослішала, то подумала: чому б не об’єднати  таких однодумців разом і створити команду людей, готових допомагати братам нашим меншим. Спочатку я була зовсім одна. А потім познайомилася зі своєю майбутньою подругою Марією Гребенюк. Ми вирішили, що будем рятувати тварин разом.

Місто без ветеринарів

У нашому місті немає жодного ветеринара. Лише нещодавно у нас вже стала Ржищівська громада, а раніше ми відносилися більше до Кагарлика. І хоча Ржищів — місто обласного підпорядкування, мешканці навіть за деякими медичними послугами їздили у Кагарлик. Так вийшло, що і ветеринари лише там, й то тільки приватні.   

У Ржищеві колись була ветеринарна клініка, яка займалася контролем свійських тварин, колгоспами, щепленнями проти сказу. А зараз нічого немає — все розформувалося. До Кагарлика ж їхати маршруткою 30-40 хвилин, машиною — хвилин 20. Однак якщо з твариною якась термінова ситуація, це все ж занадто довгий час у дорозі. Можливо, коли вже наша ОТГ набере силу та економічну незалежність, тоді з’явиться якийсь ветеринарний штат. Поки що ми його не маємо.

Організацію назвали на честь християнського святого

Ми захотіли взяти на себе цю відповідальність, хоча не знали, з чого треба почати і як правильно діяти. Приблизно три роки тому ми запросили до Ржищева благодійників з проєкту Ельшана Мехтієва «I help dog». Хотіли, щоб вони дали нам настанови, як почати цю справу. Бо на той час у нас просто був завал: стільки було бездомних собак, які плодилися, і щенята були де попало. І саме завдяки цій програмі ми зайнялися цією справою, і досі з ними співпрацюємо.

Ми вирішили створити волонтерський Центр захисту тварин і назвали його «Власій дім» на честь святого опікуна тварин, святого Власія. Наразі ми існуємо як волонтерська організація й опікуємося тваринами Ржищівської об’єднаної територіальної громади. Коли люди про нас дізналися, почали телефонувати й говорити, що десь там у такому-то місці бачили цуценят. Ми відразу летимо туди, незалежно від того ніч це чи ранок, знаходимо тварин, забираємо їх і лікуємо. Витягуємо інколи з такого стану, що просто жах.

Цуценят викидають прямо на звалище

На жаль, люди у нас звикли, що цуценят можна просто десь викинути як от на місцевий смітник. Мешканці думають, що якщо вивезуть собак на сміттярку, то там вони знайдуть собі їжу. Але те, що робиться там, це просто жах. Там і щурі, і недоїдки — це вже не їжа. Фактично для собаки це отрута. Ніхто не задумується, як вони там виживуть. І коли ми їх звідти забираємо, в них постійні гастрити, і витягнути їх з такого стану досить складно.

Також люди дзвонять і кажуть, що побачили викинутих щенят прямо в полі, біля дороги. Ми їдемо і забираємо. Викидають і у селах біля ферм — де заманеться. Часто щенят підкидають і в центрі на ринку, але це більш гуманно, бо тут ходять люди й може хтось би їх і забрав. Ми їх також забираємо, виходжуємо. Вони стають такі гарнесенькі, і тоді ми подаємо публікацію у Facebook з фотографіями красунчиків. Мешканці їх бачать, приходять і забирають. Вони довіряють нам, тому що знають, що з наших рук ці щенята йдуть здоровими, обробленими від паразитів. Правильна обробка — це теж важливо. Люди іноді думають, що дав таблетку — і все, а насправді це досить кропіткий процес.

Без медосвіти, зате з досвідом

Звичайно, були й ситуації, коли тварин врятувати не вдавалося. Але довіра людей все одно залишається досить високою. Навіть інколи до своїх собак вони викликають нас. І ми, не маючи медичної чи ветеринарної освіти, все одно їдемо, дивимося й оцінуємо реальну ситуацію. За потреби зв’язуємося вже зі знайомим ветеринаром з Кагарлика Сергієм Пісковим. Ми у дружніх відносинах, і він безкоштовно нас консультує. Але якщо тварині потрібна операція чи обстеження, то ми або свої гроші вкладаємо, або кошти небайдужих.

Коли ми бачимо, що випадок тяжкий, то веземо у клініку в Кагарлику. Самі, звичайно, не беремося за якусь серйозну проблему, тому що не маємо медичної освіти. Все в ході практики. Коли ми зі стількома різними проблемами зіштовхнулися: вірусними, бактеріальними захворюваннями, то вже можемо оцінити стан тварини. А якщо до нас звертаються господарі, то ми наголошуємо на тому, щоб вони обов’язково зверталися у клініку. Ми проводимо лише первинну консультацію, оцінюємо серйозність ситуації. Намагаємося людей привчити, що якщо вони взяли тваринку, значить несуть за неї відповідальність.

Іноді доводиться навіть їхати в Київ за фаховою медичною допомогою. У нас була вагітна собачка, яка попала під машину, і вона задніми лапами взагалі не могла ходити. У столиці ми зробили знімок, щоб перевірити, чи все добре зі спиною. З’ясувалося, що хребет не пошкоджений, але довелося її простерилізувати, адже цуценята були вже мертві, а життя собаки ще можна було врятувати. Коли ми повернулися, я забрала її до себе додому. В мене ще було своїх три собаки, яких я знайшла на вулиці. З нею стало вже чотири. Ми її виходжували з Машею: робили масажі, давали ліки та й загалом виконували всі настанови ветеринара. І через два тижні собака почала ходити.

Майбутніх господарів ретельно вивчаємо

А в Маші вдома взагалі зараз і дорослі, і маленькі щенята. Ми для них поробили вольєри. Такий малесенький мініпритулок, де ми їх приводимо до порядку, а потім шукаємо господарів. Люди вже знають, що у нас на будь-який смак і зріст є собачки, тож звертаються до нас. Ми намагаємося всіх прилаштувати. Всі тварини, які до нас потрапляють, на вулиці вже не опиняться. Зараз на нашому опікунстві залишаються приблизно десять собак.

Читайте також: «Тварини летять до нас через паркан». Як живе найбільший в Україні притулок для тварин

Звичайно, кому-небудь звірят ми не віддаємо. Перед тим, як відати тварину, ми дізнаємося про господаря, щоб зрозуміти, як він буде до неї ставитися. Ми дізнаємося, чи є у них можливості її утримувати, які будуть побутові умови для цієї тварини. Якщо все гаразд, тоді віддаємо. Тому що коли собака вже стільки всього нехорошого побачила від людей, то віддавати її на нову каторгу ми собі не дозволимо. 

Звірят привчаємо до соціуму

На харчування тварин щодня йде до 200 гривень. У нас є вольєри, будки. А щенята мешкають у мене в будинку. Певний час в мене жили двоє маленьких цуценят, яких ми забрали в просто жахливому стані, у квітні цього року. На них живого місця не було. Не знаю, чи то хтось з людей з них так познущався, чи їх порвали інші собаки. Але коли я їх знайшла у центрі під деревом, я їх в руки не могла взяти. Вони дуже кричали, тому що все тіло було в ранах. Завдяки підтримці людей і ветеринара, з яким ми співпрацюємо, ми провели їм довгий період реабілітації: фізичної та психологічної. Ці щенята боялися людей. Схоже, таки людина їм якесь зло зробила.

Потроху вони звикли, побачили, що їх тут люблять, почали довіряти нам і йти до рук. Ми їх поступово привчали до соціуму. Потім зробили фотографії, подали оголошення про те, що вони у нас. Розповідали, як ми їх лікуємо, як ми їх привчаємо до людини, до добра і любові. А потім люди відгукнулися. Спочатку приїхали й забрали хлопчика, а потім і дівчинку. І ми їздили їх провідували, купляли для них щеплення. Після того, як ми їх віддали, пройшло півтора місяця, я поїхала їх провідати й думала, що вони мене не впізнають. Але щойно я зайшла на територію до цих людей, цуценята мене впізнали, плигали й дуже раділи.

Частина зарплатні йде на корм тваринам

Найбільша проблема з безпритульними тваринами у тому, що держава не фінансує утримання притулків. Чи то вважають, що це зараз не на часі, чи дійсно немає коштів. І фактично волонтери беруть на себе цю відповідальність. Але вони так само живуть на свою зарплатню. У мене зарплата 6000 гривень, але я все одно намагаюся виділити якусь суму на тварин для того, щоб їх погодувати. Собаки, коти — вони ж теж щодня хочуть їсти. А дивитися, як вони ходять містом худі й страшні, я просто не можу. Доводиться щоразу якусь частину своїх доходів на це виділяти.

Але світ не без добрих людей. Коли містяни побачили дієвість нашої організації, почали самі допомагати нам. Хтось приносить їжу, хтось допомагає фінансово. Я завжди через нашу групу у Facebook не забуваю подякувати цим людям, обов’язково пишу фінансовий звіт — люди звикли до цього. Я не дуже люблю брати з них гроші, але бачу, що вони щиро хочуть допомогти. Тому ми завжди раді будь-якій допомозі.

Мріємо створити свій притулок

Стосовно нашої Ржищівської громади, то влада в цілому нам допомагає. Завжди питають, що нам потрібно. Наприклад, зараз ми почали стерилізацію котів і запрошуємо столичних ветеринарів. Оскільки в нас немає ветклініки, то просимо у влади приміщення, яке ми можемо тимчасово обладнати під лікарню. Там попередньо все стерилізуємо, обробляємо, а потім у конкретний день приїжджають ветеринари й проводять цю процедуру. Тому що проблема з собаками вже трішки вирішена — за весь час ми простерилізували вже понад дві тисячі собак, десь пів тисячі врятували та віддали у добрі руки — а от з котами ще поки ніяк. Нам тепер почали кошенят підкидати.

У наших планах ще зробити притулок. Наші тваринки й так перебувають у хороших вольєрах, однак хочемо масштабування, щоб мати змогу врятувати більше чотирилапих. Будемо шукати спонсорів і добрих людей, які погодяться нам допомагати. Звичайно, це справа навіть не одного року, але все ж надія є. Для цього треба дуже багато документації, тож поки ми поступово її збираємо.

В очах собаки читається душа

Ми хочемо, щоб люди ставали добрішими, приєднувалися до волонтерського руху. Коли ти робиш маленьке добро, то воно тобі потім повертається в тисячу разів більшим. Нас дуже розчулила одна жіночка, яка дізналася про нашу роботу, розплакалася і каже: «Я не могла повірити, що може бути таке відношення до тварин. Ви їх так любите». А я її запитую: «А ви їх що не любите?». На що вона відповіла, що її любов полягає в тому, щоб нагодувати собаку чи кота, і на цьому все. Ми запропонували їй долучитися і допомагати їх годувати. Якщо я бачу, що людина небайдужа, то запрошую її в нашу організацію.

Я дуже хочу, щоб мешканці розуміли, що вони сильні, а тварини залишаються такими собі заручниками від людини. Вони не просили, щоб ми їх приручили, але ми це зробили — й тепер відповідальні за них. Це частинка нашого життя, частинка нашого соціуму, і це нормально. Якщо всі люди почнуть проявляти турботу, любов, доброту, то, думаю, проблема безпритульних тварин у нас повністю зникне. Головне, щоб не було байдужості. Подивіться в очі собачки, і ви побачите там душу. І ця душа ніколи не зрадить, не підставить, як це може зробити людина. Я полюбила цю душу.