Мільйон на простір для ветеранів та інших жителів. Ці громади отримали грант на створення інклюзивних громадських центрів

Близнюківська, Ніжинська та Снігурівська — ці громади на Харківщині, Чернігівщині та Миколаївщині виграли гранти на суму в приблизно мільйон гривень. Так аналітичний центр Cedos та фонд Ukraine-Moldova American Enterprise Fund підтримали започаткування й облаштування центрів спільнототворення. 

Загалом у грантовому конкурсі взяли участь понад 300 громад, серед яких організатори обрали 10 переможців. Окрім фінансування на створення інклюзивних фізичних просторів, громади також отримали менторську підтримку від експертів з архітектури, культури, комунікацій і соціальної взаємодії, щоб розробити актуальну програму для відвідувачів таких центрів.

Як, попри постійну небезпеку, громадам з прикордонних областей вдається створювати нові інклюзивні простори, їхні представники розповіли ШоТам.

Безпечний простір для ветеранів на місці старої аптеки

Ветеран Андрій Фурман, що живе в нашій громаді, започаткував громадську організацію «Базиз», а пізніше запропонував створити простір, де жителі зможуть отримувати психологічну підтримку, відвідувати творчі гуртки та проводити зустрічі. Його пропозицію підтримали в селищній раді. Водночас ми натрапили на грантовий конкурс від Cedos та Ukraine-Moldova American Enterprise Fund.

Заявку писали спільними зусиллями — це робили й активні жителі, і громадська організація. Важливим моментом було чітко зазначити, скільки та на що саме ми плануємо витратити.

Приміщення знайшли в центрі селища. Колись це була аптека, яка з часом перетворилася на непривабливу та занедбану будівлю. Ми розрахували вартість її відновлення та ремонту аж до мішків цементу й обрали найбільш вигідні варіанти.

Наш ресурсно-відновлювальний центр «Аптека» став одним з 300 охочих на грант. І зрештою ми стали одними з 10 переможців та отримали 953 тисячі гривень на реалізацію нашої ідеї.

На ремонтні роботи витратили 4-5 місяців. Це був капітальний ремонт аварійної покрівлі, заміна старих вікон і дверей та, звісно, інклюзія. Розуміємо, що до центру приходитимуть ветерани та військовослужбовці, й серед них можуть бути люди з пораненнями, з інвалідністю, на кріслах колісних або протезах.

Ми вже відкрили двері нашого хабу й провели кілька толок разом з військовими та їхніми родинами. Але сказати, що всі роботи завершені, ще не можна. Залишилося облаштувати задній двір. Ще в нас працюватиме літературна кав’ярня та місцевий кінотеатр. Також ми влаштовуємо зустріч, яку назвали «33 питання до волонтера», де кожен може познайомитися з волонтерською діяльністю.

Але зауважу, що ми не розголошуємо адресу нашого простору та не анонсуємо події. Це заходи безпеки, які необхідні в нашій реальності. Про нас люди дізнаються одне від одного, і ми сподіваємося, що незабаром запрацює так зване «сарафанне радіо», аби якомога більше жителів дізналися про новий хаб у Близнюківській громаді.

З 50-річної будівлі в сучасний інклюзивний хаб

Мрія створити простір, де зможуть разом проводити час молодь, діти, літні люди та люди з інвалідністю, з’явилася в мене вже доволі давно. Я 37 років працюю бібліотекаркою в Будинку культури Снігурівської громади. Увесь цей час з’являлися та реалізовувалися проєкти, але ще не було можливості дійсно взятися за переоблаштування простору.

Останні 8 років наша громада співпрацювала з німецьким благодійним фондом, який допомагав нам влаштовувати заходи для літніх людей. Утім, що старшими ставали люди, то складніше було їм приходити до Будинку культури та підійматися на другий поверх до бібліотеки, адже фоє було геть непридатне для зустрічей.

Коли наша громада пережила окупацію, у нас поменшало місць, де могли б зібратися жителі. Деякі будівлі були понівечені, деякі — геть зруйновані обстрілами, а от Будинок культури встояв.

Коли мені на очі потрапила заявка на конкурс від Cedos та Ukraine-Moldova American Enterprise Fund, то я одразу поїхала до місцевої адміністрації. Це була можливість виграти мільйон і за ці кошти створити хаб для жителів. 

Утім, основна умова для участі — готовність до співфінансування, тобто місцева влада також мала долучитися до оновлення приміщення. Я не була впевнена, що все вдасться, адже нашу громаду лише нещодавно звільнили з окупації. Та, на щастя, після розмови з головою адміністрації мені погодили цю авантюру.

Разом з ГО «Віват» ми написали план нашого проєкту та подалися на участь у конкурсі. Відповіді довго чекати не довелося — незабаром ми дізналися, що стали однією з десяти громад, які вибороли грант.

Проблеми з пошуком приміщення не було. Ми одразу знали, що будемо відновлювати наш Будинок культури, хоч це була задача з зірочкою: будівля — 1972 року, де вже дуже давно згнила сантехніка й каналізація та відпала вся ліпнина. Та нам вдалося замінити все необхідне у вбиральні — тут нам чимало допомогла місцева влада. 

Нам пощастило із самим проєктом, адже фінансування було гнучким. Коли ми писали заявку, то вказували певну кількість будівельних матеріалів і їхню вартість. Під час ремонту з’ясувалося, що нам потрібно мало не в чотири рази більше матеріалів, та ми змогли пожертвувати одними витратами на користь інших. 

Усі роботи переважно виконували місцеві. Влада наймала жителів громади, які стояли на обліку в Центрі зайнятості, і нам не довелося шукати підрядників. Волонтери допомагали шпаклювати, фарбувати й прибирати майбутній хаб.

Ми завершили ремонт за кілька місяців. Нам вдалось дотриматися всіх необхідних умов, зокрема, інклюзивності. Відтепер до Будинку культури можуть потрапити всі: діти, молодь, літні люди та люди з інвалідністю. Сподіваємось, що незабаром тут збиратимуться жителі не лише нашого селища, а й усієї громади, але для цього потрібно організувати транспорт.

Разом з цим нам доводиться піклуватися про безпеку відвідувачів хабу, адже наша громада розташована всього за 40 кілометрів від лінії фронту. Тож тут не так безпечно, як нам би хотілося. У будівлі немає укриття — лише невеличкий підвал, тож усі заходи, якщо починається тривога, нам доводиться ставити на паузу чи переносити. Також ми слідкуємо, щоб у хабі не збиралося забагато людей одночасно.

Організували місце, де ветерани могли б почуватися, як удома

Ми знали, що простори для ветеранів, їхніх родин та близьких, для волонтерів, а також для людей, які постраждали внаслідок війни, стануть необхідністю. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, волонтери нашої громади об’єдналися в громадську організацію та почали допомагати військовослужбовцям, як тільки могли.

Та коли зустріли одного з перших ветеранів після поранення, і той не знав, як повернутися до цивільного життя, повноцінно підтримати його не змогли. Адже ветеранам потрібен власний простір, як і дітям школа чи пацієнтам лікарня.

Так зародилася ідея місця в нашій громаді, де ветерани та їхні сім’ї могли б зібратися, отримати психологічну, фізичну, юридичну допомогу й почуватися, як удома.

Ми дізналися про можливість отримати грант, який якраз передбачає створення простору для спільноти. Доволі швидко написали заявку й подалися на конкурс. Згодом отримали позитивну відповідь і взялися за роботу над ветеранським простором. Найперше та основне, що необхідно було виконати — знайти приміщення.

Близько 2 місяців ми шукали, та з цим нам допомогла місцева влада. Ми отримали 300 квадратних метрів у вже закритій школі, яка потребувала ремонту. 

Старенька школа, в якій мав відкритися ветеранський простір «Незламні», як ми його назвали, доволі швидко мусила стати інклюзивною. Відтак ми встановили електропідйомник та обладнали інклюзивну вбиральню. 

Також замінили електрику й освітлення. Окрім цього, облаштували кабінети під різні потреби, наприклад, під групові заняття, спортзал і кінозал — з цим нам допомогла «Спілка самаритян» нашого міста.

Щоб привести приміщення до ладу, нам забракло цього одного гранту, тому ми зверталися до різних донорів і мало не від кожного щось вдалося отримати, аби наш простір був гідним кожного ветерана та ветеранки, які до нас завітають.

Ми витратили трохи менше ніж рік від ідеї до відкриття. Нещодавно ветеранський простір «Незламні» офіційно стартував і, звісно, ми не чекали натовпів у перший день. Можу вас запевнити, що левова частина військових переконана, що їм не потрібна допомога чи підтримка. 

Тож спершу ми вирішили працювати з дружинами захисників. Зауважу, що ми не анонсуємо події, які плануємо в просторі, адже наша громада прикордонна до країни-агресорки. Задля безпеки ми фокусуємося на так званому «сарафанному радіо» — хочемо, щоб відвідувачі самі розповідали про нас тим, кому це може знадобитися. На першому груповому занятті з психологом були три жінки, а на друге прийшли дванадцять.

Одна з них поділилася з нами результатом: до мобілізації чоловіка вони щасливо жили в шлюбі 15 років, а опісля почалися проблеми, але завдяки сесіям їхні стосунки знову покращилися. Ми розуміємо, що важливо, аби рідні ветеранів були готові зустріти людину, яку змінила війна, і сподіваємося, що незабаром ветерани прийдуть до наших психологів, аби отримати необхідну поміч.