Майбутнє пам’яток – у приватних руках. Хто рятує культурну спадщину України? Історія ініціативи «Спадщина.UA»

Що робити з культурними пам’ятками, які опинилися за крок до руйнування? Як зберегти історичну спадщину, яка втратила надію на порятунок? Вихід є – приватні інвестиції. Зрештою, культурна спадщина – це не лише музейні фонди, а й будівлі, які реально перетворити на магніт для бізнесу і туристів.

Ініціатива «Спадщина.UА» рятує занедбані пам’ятки та шукає для них «добрі руки». Так споруди, які ще кілька років тому ризикували піти під знесення, отримують шанс на друге життя. Як це – реанімувати нашу історію – ШоТам розповіла засновниця проєкту «Спадщина.UА» Ганна Гаврилів.

Розкриваємо потенціал там, де інші бачать лише каміння

Певний період я займалась консалтингом з культурної спадщині, але завжди мріяла зробити щось для суспільства. Створити проєкт із цінностями та любов’ю до батьківщини. Так у моєму житті з’явився благодійний фонд «Спадщина.UА».

Наш фонд займається відродженням культурної спадщини України. І не лише в архітектурному й інформаційному напрямах, а й у соціальному. Ми прагнемо, аби занедбані пам’ятки ставали актуальними, аби в них закохувалися, аби ці будівлі відроджували. Але в поняття «відродження» ми вкладаємо не лише традиційну реставрацію. 

Ми переконані, що в цьому закладено більше напрямів і можливостей, які здатні дати нове життя архітектурним перлам України. У нашому розумінні об’єкт оживає, коли туди приходять люди. І в цьому наша місія – розкрити весь потенціал, красу цих споруд, знайти для неї партнера чи інвестора.

Разове фінансування не вирішує всіх проблем

Наша команда досліджує історію будівель, шукає підрядників, які зможуть їх відреставрувати, проводить піар-кампанії та виводить історичні об’єкти в інформаційне поле. Ми – не реставраційна фірма, але організовуємо й контролюємо виконання цих робіт підрядниками. А також впливаємо на те, якою буде будівля після ремонту. 

Але на старті роботи ми щоразу маємо занедбану історичну споруду, про яку ніхто не чув та яка нікому не потрібна. Порівнюючи з питаннями життя та смерті – як-от хворі діти, армія чи війна, де 100 грн можуть відіграти важливу роль – фінансування відновлення культурної спадщини є менш очевидним та помітним – ця сфера дуже великозатратна. 

Будівлі, які ми рятуємо, – переважно аварійні, тому їх необхідно відновлювати системно. І в такій ситуації разова дотація не буде ефективною. Тому ми вирішили спробувати план Б – взяти курс на приватні інвестиції. 

«Стара школа» – мультифункціональний центр для громади

Один із наших успішних проєктів – «Стара школа», історична будівля 1905 року в селищі Розділ на Львівщині. Я придбала цей об’єкт 2020 року, і за наступні півтора року ми фактично повністю його відремонтували. Але коли взялися за роботу, будівля радше нагадувала наркопритон із загальним громадським пісуаром. Вона продавалася дуже довго, але ніхто не хотів вкладатися у відновлення. Єдине майбутнє, яке чекало на школу, – розбір на цеглу та продаж ділянки.

Для більшості людей «Стара школа» сприймалася як навчальний заклад. Проте вкрай утопічно вважати, що всі культурні пам’ятки рятуватимуться меценатами й свідомими громадянами із збереженням первинної функції. Це треба прийняти: деякі об’єкти вмруть назавжди, але вони й так щороку руйнуються від відсутності господарів.

Ми планували офіційно відкрити цей проєкт 1 березня 2022 року. Це мав бути мультифункціональний центр для громади в самому центрі селища. Спільно з місцевими мешканцями ми розробили ряд функцій, які могла б надавати ця будівля і за які люди були готові платити. Планували розмістити всередині кафе, магазин крафтових алкогольних напоїв, інформаційно-туристичний центр, стоматологію, косметологію, дитячий центр, курси англійської мови, хостел та спортзал. І ми обов’язково відкриємо це все після війни, а поки там живуть переселенці.

Переселенці – двигун інвестицій у культурні пам’ятки

Дещо неочікувано, але саме переселенці за час повномасштабної війни допомогли культурній спадщині більше, ніж всі інфраструктурні гранти попередніх років. 

Справа в тому, що у малих громадах переселенців тимчасово селять у великі історичні споруди, що колись були навчальними корпусами чи гуртожитками освітніх закладів, приміщеннями лікарень, санаторіїв тощо. Роками вони пустували та занепадали через відсутність потреби у використанні та брак коштів на ремонт. А зараз – у часи війни – вони стали затребуваними. До того ж закордонні донори радо виділяють кошти на ремонт, аби допомогти з облаштуванням умов для проживання ВПО. Тож упродовж 2022-2023 рр. багато організацій скористалися цими можливостями, аби привести до пуття приміщення, більшість із яких – об’єкти культурної спадщини. 

Читайте також: «Години крові, болю та єднання». Як це – рятувати людей зі зруйнованого ракетним ударом будинку. Історія Антона Зіміна з Дніпра

Яскравий приклад – розкішний палац Гредлів у Сколе на Львівщині. Сьогодні у ньому проживають переселенці з різних куточків країни. Будівля вперше за багато років отримала шанс на повноцінну реставрацію даху вартістю 400 тисяч євро. Кошти надійшли від іноземного донора, який прагнув покращити умови проживання переселенців. 

Так само і наш проєкт «Стара школа» завдяки допомозі внутрішньо переміщеним українцям із Київщини отримав можливість облаштувати горище будівлі.

Село стає локацією для бізнесу

На жаль, наше суспільство тривалий час жило в «совку», і для нього культурну спадщину звично бачити музеєм, а не перспективною інвестицією в інші напрями бізнесу. Усі ті споруди, що були споруджені до «совка», очевидно, були чиєюсь приватною власністю. Хтось у них інвестував, хтось збудував, проживав чи заробляв на них кошти. 

Україна не є вічне село. Україна – це круті люди, підприємці, які мали свої заводи, фабрики, були успішними та фінансово спроможними, відтак мали можливість будувати розкішні будівлі житлового, виробничого, соціального та навіть сакрального призначення. Палаци, заміські садиби, маєтки, мануфактури тощо колись вже були чиєюсь приватною власністю, то чому ж вони не можуть мати приватного власника сьогодні? Культурна спадщина – це не лише уділ держави. Приватна власність – це також потенційний ефективний уділ господаря, який може відкрити бізнес з урахуванням місцевого попиту. 

Державний баласт може перетворитися на успішний бізнес-проєкт

Зараз спостерігається дуже цікава тенденція: у зв’язку з війною держава та громади сьогодні мають порожню скарбницю, відтак для поповнення бюджету почали терміново та масово «викидати» на приватизацію незатребуване нерухоме майно. Значна його частина – це історичні споруди з функціями шкіл, профтехучилищ, ФАПів, ветеринарок тощо, що вивільнилися кілька років тому внаслідок адміністративної, освітньої, медичної та інших реформ. 

Завжди наголошую, що нерухоме майно – тому й нерухоме, що незалежно від зміни власника назавжди лишиться на території громади та буде її окрасою. Окрім цього, якщо пам’ятка внаслідок приватизації отримає приватного власника, вона стане фінансово вигідною громаді, адже господар сплачуватиме до місцевого бюджету податки за квадратні метри будинку та податки чи оренду за земельну ділянку. Плюс наявність власника означає постійне утримання та догляд будинку – опалення та поточний ремонт, що забезпечує його збереженість. А також створення робочих місць для місцевих мешканців, адже для догляду за будівлею потрібні дбайливі людські руки.

Відновлена історична споруда може стати таким собі «магнітом», який приверне увагу туристів. Ми маємо розуміти, що культурна спадщина – це не лише палаци й замки, а й мануфактури, колишні будинки просвіти, школи, лікарні, костели. І такі об’єкти знайдуться практично в кожному українському селі. Але ж не кожному селу потрібен музей. Натомість сьогодні ці будівлі можуть стати локацією для успішних бізнес-проєктів, які розвиватимуть економіку нашої держави. 

Тобто держава позбувається баласту та отримує кошти в бюджет, а пам’ятки – право на життя, адже новий господар, який інвестував власні кошти, ставитиметься до будівлі свідомо. Водночас варто розуміти, що врятувати – це не зробити «євроремонт» та вставити пластикові вікна, а зберегти первозданну архітектуру. Адже інколи «порятунком» можна завдати ще більшої шкоди. Тому нового господаря треба навчити, як поводитися з об’єктом. І цим також займається наш фонд. 

Часом найкращі ідеї пропонують місцеві мешканці

Наразі ми готуємося до відновлення столітнього палацу «Будинок приватного адвоката Периторіна» (тепер – «Палац Гершгоріна») в місті Деражня на Хмельниччині, який придбали на аукціоні Prozorro. Це була емоційна та раптова покупка, оскільки палац був дуже гарним та естетичним. Було азартне бажання виграти – і я це зробила. 

За два місяці роботи експертна група спільно з місцевими науковцями дослідили низку невідомих фактів з історії цієї будівлі. Наша команда виявила під шаром радянського шиферу давню фальцеву покрівлю, а на горищі – фрагменти розкішних карнизів кахлевих печей, які колись прикрашали палац. Наразі спільно з історикинею Оксаною Лобко, архітектором та краєзнавцем Іваном Щурком, художницею-реставраторкою Іриною Гірною та іншими фахівцями системно та комплексно працюємо з об’єктом, аби зрозуміти, яку об’єктивну цінність маємо в наших руках.

Слід зазначити, що Хмельниччина географічно не наш регіон, тож ми ще наразі не відчули потенціалу споруди та функцій, які можуть забезпечити йому ефективне використання. Наш досвід каже, що часто грандіозні ідеї приходять зовні, тож ми вже зараз працюємо з цим об’єктом дуже публічно. А невдовзі плануємо влаштувати тимчасову виставку з результатами проведених досліджень для місцевих мешканців, експертів, поціновувачів культурної спадщини та потенційних інвесторів. Переконана, відвідувачі палацу створять значну конструктивну дискусію, внаслідок якої і народиться найбільш правильна майбутня функція палацу Гершгоріна. 

Історичні хатинки стають домівкою сучасних українців

Також цьогоріч ми почали відновлювати 60-120-річні історичні хатинки на Львівщині. Наш фокус – автентичні будиночки, які ще не зазнали «невід’ємних покращень» на зразок металопластикових вікон і металевої черепиці. Робота з ними – свято для душі, особливо, коли бачиш «до» і «після».

Наразі нам вдалося відновити вже 12 таких хатинок, а головне – зберегти історичний характер кожної будівлі, використовуючи старовинні матеріали, які надають свій неповторний шарм та первозданний вигляд. 

Так хатинка кольору трави стала власністю львівської лікарки-остеопатки Маргарити Гончаренко (в народі – Марго Пух). Ми познайомилися на огляді «теракотової» хатинки в селищі Воловому на Бібреччині. Будинок був гарним, ділянка – симпатичною, проте не було обов’язкової умови – води. Утім люди кажуть, що я маю дар «хатинкової свахи» – знаходити хатинку для господаря, а господаря – для хатинки. Тож одного дня я побачила в містечку Поморяни будиночок: якихось 27 квадратним метрів, але він мав прекрасну ділянку, в глибині якої зручно вмостився ставочок і у ньому жила видра. Зрозуміла, що цей будиночок створено спеціально для Маргаритиних праукраїнських практик, тож вже цього літа вона прийматиме у ньому пацієнтів.

«Чорна хатина» та «хатинка – напівфабрикат»

А ось «Чорна хатина» манила своїми правильними формами, фантастичним дерев’яним «в гратку» ґанком та красою «мальовничої руїни». Ця хатка певний час не використовувалася, останній орендар забрав «на пляшку» всі металеві елементи інтер’єру, дощ крізь отвори в даху роками стікав по стінах. І ми первинно не бачили для неї іншого рішення, ніж демонтаж та будівництво нової будівлі. Наскільки великим було здивування, коли після часткового ремонту даху, розчищення мотлоху та кількатижневого «вигрівання» пічками у будинку не виявилася жодних конструктивних тріщин. Ця хатинка отримала назву «Чорна хата», бо її нова господиня обожнює чорний колір, тож вікна, двері та дощаті стелі будуть мальовані в темно-графітовий, майже чорний відтінок, а господиня вже за місяць зможе там мешкати.

Читайте також: «Це ніби детектив, але з кількома сюжетами». Як дослідити історію своєї родини? Розповідає генеалог Ігор Розкладай

Ще цікавий кейс – «хатинка – напівфабрикат». Це хатинка, яку ми знайшли для IT-спеціаліста зі Львова. Він прагнув вершини, і якось у Поморянах мені потрапляє «в руки» хатинка на пагорбі – найвищій точці містечка. За нею – лише гора та ліс, а внизу та далі – рядок хатинок, поле та Поморянський замок. Краса неземна, а всі Поморяни – як на долоні. Питаємо Тараса, як йому той будинок «тюнінгувати», а він каже: «Лишіть мені його таким, як є. Хочу навесні привезти сюди архітекторів, зробити 3D-сканування та провести реновацію із використанням найсучасніших технологій. Так, аби це був чи не перший приклад архітектурного консенсусу спадщини та інновацій в Україні». 

Інвестиції у пам’ятки – це «гра в довгу»

Наші покупці – переважно молоді сім’ї зі Львова. Утім зараз прослідковується попит ще й від переселенців. Наприклад, запит на хатинки в околицях Дністра призвів до здорожчання вартості нерухомості щонайменше вдвічі. 

Вартість хатинок у селі може варіюватися, і це залежить від кількох факторів, зокрема географічного розташування, площі ділянки, розміру та стану будинку. Наразі бюджет на купівлю та відновлення будинку стартує від 150 тисяч гривень. У будь-якому випадку, наше головне завдання – аби кінцева вартість відновлених старовинних хатинок була в межах середньоринкової ціни на аналогічні об’єкти в житловому стані. Адже попри високу культурну цінність, ринкова вартість архітектурної спадщини не зросла, відтак мусимо грати за загальними правилами. 

Якщо ж ви бажаєте інвестувати в пам’ятки культурної спадщини, то готуйтеся «грати в довгу» – варто розуміти, що цей процес потребує часу. Раджу спершу «почистити» юридичну складову об’єкту – упорядкувати правовстановлюючі документи. А також варто звернутися до фахівців, які підкажуть, з якими матеріалами та технологіями слід працювати, як при відновленні старовинного будинку зберегти його автентичність, а не зруйнувати весь той давній чар дотиком «євроремонту».

Паралельно із приватними інвестиціями «Спадщина.UА» продовжує вести соціальну діяльність. У часи війни ми є учасником національної кампанії з відродження пам’ятки місцевого значення – Храму Івана Мазепи в Дегтярівці на Чернігівщині. Сьогодні ведеться збір коштів на протиаварійні роботи купола будівлі, тому запрошуємо охочих приєднатися до фандрейзингу.