Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Години крові, болю та єднання». Як це – рятувати людей зі зруйнованого ракетним ударом будинку. Історія Антона Зіміна з Дніпра

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Антон Зімін – один із багатьох дніпрян, які 14 січня відклали всі справи та прибігли до житлового будинку, в який поцілила російська ракета. Чоловік перевертав розтрощені автівки, розбирав завали та допомагав рятувальникам розшукати людей, які опинилися під бетонними завалами.

Згадуючи той день, Антон зізнається: мозок ніби навмисне викреслює спогад за спогадом, аби зрештою забути про трагедію. А свій вчинок чоловік не вважає героїчним, запевняючи, що зробив лише те, що міг. Як і десятки інших дніпрян. 

Антон Зімін

дніпрянин, який одним із перших опинився на місці ракетного удару

З самого початку вторгнення ми вирішили, що залишаємося в Україні

Раніше я ніколи не замислювався, що можу заснути під ковдрою у ліжку, а прокинутися – під завалами і тоннами бетону. Але з початком повномасштабної війни ця думка поступово перетворилася на нашу реальність. 

Останні шість років я був частиною редакції найбільшого українськомовного порталу про ігри, фільми та комікси – PlayUA. А приблизно за місяць до вторгнення почав працювати у міжнародній компанії, де проводжу тренінги та займаюсь виробництвом відео.

Моє життя не було пов’язане з вибухами, війною, ракетами та укриттями. Власне, як і у багатьох українців. Для роботи мені було достатньо мати світло, інтернет та комп’ютер. Та коли російська армія вторглася на нашу землю, ми з дружиною вирішили, що не будемо тікати й залишаємося в Україні. І наша задача – допомогти тим, кому можемо, тими засобами, які доступні. 

Чоловік у парку

Спочатку ми з друзями записалися в різноманітні списки добровольців і тероборонівців, а поки чекали на дзвінок – допомагали країні в інші способи. Так логічним продовженням нашої діяльності стало волонтерство.

З часом кожен із нас знайшов своє місце. Скажімо, спочатку ми рубали дрова, носили пісок, забивали ним мішки. Хтось готував «коктейлі Молотова», інші стояли на блокпостах та патрулювали вулиці. Та вже за кілька днів, коли у голові все більш-менш стабілізувалося, я зрозумів, що потрібно використовувати власний медійний ресурс.

Я організував збори серед своїх знайомих, партнерів, друзів та колег. Возив їжу, одяг, енергетики та інші корисності для поліцейських та бійців ЗСУ, що стояли на блокпостах. А також для переселенців зі сходу країни, адже в перші місяці їх було дуже багато, а потреб – не менше.

14 січня – день, коли Дніпро отримало рубець із 46 загиблих українців

Так нам вдавалося допомагати бійцям і локально збирати все необхідне для воїнів на передовій. Звісно, перші місяці це було масштабно, багато, оперативно та на постійній основі. Схоже на звичайну роботу, яка водночас потребувала чимало зусиль та донатів від небайдужих громадян. 

З часом військові потребували все менше допомоги, звернення та запити скоротилися буквально до кількох на місяць. Тож я майже повноцінно повернувся до своєї довоєнної діяльності. Але коли розумів, що комусь потрібна підтримка, – включався та допомагав.

Коли окупанти почали гатити по електростанціях, робочий графік багатьох українців сильно змінився, адже всі ми так чи інакше залежні від електроенергії. Я не став виключенням. Довелося повністю змінювати графік роботи: працювати вночі, проводити онлайн навчання лише тоді, коли і я, і мої слухачі мали світло й інтернет. Що вже говорити про зйомки та монтаж відео? Найгірше було, коли графіки не працювали взагалі. 

Часом було простіше змусити себе спати посеред дня, аби ввечері прокинутись і працювати. Звісно, якщо графіки співпадають з реальністю. Саме такою і виявилась субота, 14 січня 2022 року. Того дня, коли ворог поранив Дніпро і залишив рубець з 46 загиблих і десятків поранених українців.

Антон Зімін

Від місця «прильоту» нас відділяв мало не один будинок

Моя пам’ять почала поступово «видаляти» спогади того жахливого дня. Мабуть, аби захистити мене. Пригадую, як зранку прокинувся і працював, поки зненацька не вимкнули світло. Я одразу пішов відпочивати, адже зрозумів, що доведеться працювати ввечері і, можливо, вночі. 

Пам’ятаю, як перед сном передивився новини. Тоді в Києві і, здається, у Хмельницькому пролунали вибухи, а знайомі з тих міст писали, що звуки не зовсім схожі на «звичні». Коли прокинувся, дізнався про вибухи вже й на заході України. Я розумів що йде масштабний обстріл, і ось-ось щось може статися і в Дніпрі. 

Знаєте, за цей рік мене не багато разів підводила інтуїція. Це ніби «чуйка», що щось точно має відбутися. І саме тієї миті стався той трагічний «прильот». Вікна моєї кімнати виходять в інший бік від будинку, в якому утворилася величезна діра. Скло вціліло, але коли я спробував встати з ліжка, то відчув, як квартира рухається. 

А потім почув, як плаче моя дитина. Щоб ви розуміли, донечка вже не вперше чула вибухи та роботу ППО. І те, що вона плакала, означало, що приліт був десь зовсім поруч і стовідсотково був потужним. Я схопив дитину та дружину і заховав їх за дві стіни, як вчать рятувальники. За цей час з вікон дитячої кімнати вже виднівся стовп пилу. Дим з’явився трохи пізніше, коли загорілись автівки, припарковані біля місця удару. Від прильоту нас відділяли кілька будинків. 

Я йшов на дим, запах гару, пилу та бетону

Я не до кінця усвідомлював, що потрібно робити в цій ситуації. Але розумів, що варто йти до того будинку і допомагати усім, чим зможу. Швиденько зібрався, як зараз пам’ятаю, взяв пляшку води, поклав у наплічник, одягнув все, що було не шкода, і пішов. Донька дала мені свій новенький налобний ліхтарик.

Тоді я вже точно знав, який це будинок. Повітря всього району було насичено запахом гару, пилу та бетону. Напевно, я пережив всі можливі емоції ще до того, як дістався тієї будівлі. Замість кількох під’їздів в будинку була просто безодня. Руїни були там, де ще кілька хвилин тому обідали, святкували день народження, планували своє життя. Серед тих людей виявилося доволі багато моїх знайомих.

Коли я підійшов ближче, то зайвих думок в голові вже не було. Подивився на мурашник людей, який організувався біля будинку, і почав шукати місце, де могла знадобитися моя допомога. Хоча насправді можна було й не шукати: достатньо було просто стояти на місці, а робота б знайшла мене сама. 

розбори завалів у центрі Дніпра
Фото з особистого архіву Антона Зіміна.

Час зупинився, а втоми не було 

Здавалося, що я пірнув у це море людей. Там були такі самі дніпряни. Люди, які прийшли чи приїхали, щоб допомогти. Були ті, хто вийшов просто з сусіднього під’їзду, і навіть ті, кому пощастило не опинитися під завалами власного будинку. Перше, що потрібно було зробити, – відтягти автомобілі, які заважали під’їзду техніки ДСНС. Цим я і зайнявся з десятками людей, які стояли поруч зі мною. 

Зізнаюся, спогади виринають ніби уривками. Здається, що тоді всі рухи були максимально логічними і правильними. Усе робилося просто на автоматі. Без втоми і перерв. Я настільки поринув у роботу, що пляшка води в наплічнику так і залишилася закритою. 

Тоді здавалося, що автівки відкидалися в бік всього за кілька хвилин, ще «кілька хвилин» пішло на те, аби розгребти брили бетону. Однак вже зараз я розумію, що пробув там щонайменше декілька годин. Коли автомобілі «закінчилися», взявся тягати арматуру та цеглу. 

Оговтувався лише коли в руках опинявся шматок чужого життя

Люди утворили цілі ланцюги, щоб розбір завалів йшов швидше та легше. На той момент вже з’явилася певна організованість. Я був із зовнішнього боку будинку, куди, як здавалось, впала більша частина будівлі. З-під завалів йшов їдкий дим. Хтось казав, що це горять залишки ракетного палива. Тим часом на протилежному боці будинку вже встановили намети для постраждалих і тих, хто надавав допомогу. Там були гарячі напої, теплі речі і волонтери, які налагоджували комунікацію з містянами. 

Я не потребував відпочинку. Просто стояв у ланцюгу і передавав шматки бетону. Автоматично, без зайвих думок. Трагедія була настільки масштабною, що мозок просто вимикав емоції, не давав втомитися. Я «прокидався» лише тоді, коли в руках опинялася частинка чийогось життя, яке, ймовірно, обірвалося під час вибуху. 

Коли з рук у руки передавали частину холодильника, який стояв у когось на кухні, або чоботи, які хтось любив і носив. Ось в ці моменти мій мозок ніби на секунду вмикався, а потім знову занурювався в роботу. 

Удар по багатоповерхівці Дніпра
Фото: з особистого архіву Антона Зіміна.

Години на місці трагедії – це години болю, крові, поту і єднання

Люди виринали з цього мурашника і ховалися там знову і знову. Усі були наче один організм. Якоїсь миті я помітив хлопця з дорогим годинником на руці. Тоді сказав: «Зніміть, бо можете зламати чи подряпати». А він відповів: «Та нічого. Зараз найважливіше – не втрачати час». Так і було, адже кожна хвилина була важливою для тих, хто опинився під завалами.

Згодом, коли ми тягали будівельний мотлох, підбігла ще одна жінка і почала розпитувати, що допомогти, куди нести бетон. Хлопець, який стояв переді мною, сказав: «Не тягніть, підіть краще додому зробіть гарячого чаю і принесіть». Жінка відповіла, що дому вже немає. У такі секунди мене наче викидало на поверхню. Я усвідомлював, де і що роблю, але часу на це не було. Тож одразу повертався «назад».

Вже зараз можу сказати, що ці уривки вкотре доводять, наскільки українці вміють гуртуватися заради спільної справи. І ті години біля розірваного ракетою будинку були для всіх годинами болю, крові, поту і суцільного єднання. 

Антон Зімін у Дніпрі

У хвилини тиші мені хотілося зупинити серце: тільки б почути чийсь голос

На початку цієї розмови мені здавалося, що я пам’ятаю все, але це не так. Ось щойно пригадав про хвилини тиші, які робили надзвичайники. Вкрай важко описати словами, які відчуття були в ті моменти. Усі як один мали замовкнути, вимкнути двигуни автомобілів і всього, що може видавати бодай якийсь шум. 

Ставало так тихо, що хотілося на хвилину зупинити серце, аби точно почути тих, хто був під завалами. Почути будь-який звук. Прислухалися всі, бо навіть найменший стукіт міг допомогти відшукати постраждалих людей. Це дуже травматичний досвід, і моя пам’ять, схоже, дійсно намагається стерти ці спогади. 

Але зараз пригадую все те напруження, яке відчувалося у хвилини тиші. Поступово місця стало достатньо, рятувальники змогли підігнати важку техніку та машини з драбинами, щоб врятувати тих, хто застряг зверху і нагадував про себе ліхтариками.

«Ви звідти?». Я відповів: «Так»

Я відійшов і взяв телефон. Вперше за кілька годин. Хотів подивитися, що відбулось за цей час і які подробиці вже відомі загалу. Дізнався про своїх знайомих, однокласницю доньки тощо. Коли всіх, хто допомагав, попросили покинути території і зайшла велика рятувальна техніка, я зрозумів, що прямо зараз вже не потрібен на місці трагедії. Тож вирішив повернутися додому, а ще – просто випити кави. Знаєте, після побаченого і пережитого захотілося чогось звичного. Кави. 

Я поїхав на улюблену заправку. Це було не найближче місце з кавою, але хотілося повернутися до повсякденного, буденного. Поки я розгрібав брили бетону і перевертав автівки, навіть не задумувався, який вигляд маю. Часу на це просто не було. Але зайшовши в освітлене приміщення, помітив, що мене розглядають люди. 

Я виглядав ніби після масштабного ремонту. Увесь в пилу, дрібних подряпинах і з яскравими відмітками бетону на куртці та джинсах. А коли зняв окуляри – побачив, що лінзи вкриті товстим шаром пилу. Як і моє обличчя. 

Дівчата за касою спитали: «Ви звідти?». Я відповів: «Так» і замовив каву. Вони поцікавилися, чи буду повертатися на місце трагедії. Відповів, що повернусь, якщо потрібно. І тоді мені запропонували зробити трохи кави з собою, аби передати її до руїн будинку. 

Команда заправки наробила запашної та гарячої кави та заповнила стаканчиками цілу коробку. Усе це я передав другу та його побратимам із «Варти Дніпра», які в той момент вже завершили евакуацію мешканців будинку та охороняли територію від сторонніх людей. Зараз мій друг поповнив лави бійців ЗСУ. Добровільно. Як і має бути. Пишаюсь ним.

Обстріл Дніпра: історія Антона Зіміна

Лише зараз той день починає «відпускати» мене

Повернувшись додому, я не забув про трагедію. Навпаки, почав шукати тих, кому потрібна фінансова допомога, кого потрібно підтримати у зборах. Тобто знов перейшов в інформаційну оборону.

І лише зараз, із плином часу, можу сказати, що мене почало «відпускати» після пережитого. У тому будинку були знайомі нашої родини, знайомі моєї донечки. На жаль, дехто з них загинув. Ми порадилися з психологом, як краще розповісти про все дитині, а наступного дня приїхали з квітами до будинку.

Я думаю, що донька ще не пережила цю трагедію. Ми проїжджаємо повз ці моторошні руїни двічі чи тричі на тиждень. І щоразу дружина з донькою витирають сльози. А я думаю про жахливу реальність: сьогодні я можу заснути під ковдрою у ліжку, а прокинутися – під завалами і тоннами бетону власного будинку.

Суспільство

На благодійному марафоні у Луцьку продають ляльки-мотанки із Бахмута

Опубліковано

У Луцьку відбувся благодійний марафон “Великдень зігріває душі”, під час якого розпочався продаж ляльок-мотанок, знайдених військовими 14-ї окремої механізованої бригади у зруйнованому Бахмуті на Донеччині. Зараз ці унікальні ляльки можна придбати в обласній бібліотеці для юнацтва, де їх представила одна з організаторок марафону, Алла Єфремова.

Про це пише “Суспільне”.

Вдова Ірина Смірнова — ляльки-мотанки

Дружина загиблого військовослужбовця Ірина Смірнова. Суспільне Луцьк

Ляльки-мотанки з Бахмута передала волонтерам вдова загиблого військовослужбовця Ірина Смірнова, засновниця проєкту для дружин та матерів військових “Нить продовження життя”. Вона навчає жінок цьому мистецтву й створює вишиті стрічками сорочки, кошики, сукні.

“Хлопці (військові — ред.) відходили з міста і побачили, що розкидані багато ляльок, вони в болоті були і перша думка була – не дуже хотілось брати, бо це чиєсь, а з іншої сторони вони розуміли, що ляльки приречені, якщо залишаться тут. Вони їх позбирали і врятували три великі коробки цих прекрасних мотанок”, — розповіла жінка.

Читайте також: Як подолати панічні атаки: порада від МОЗ

Врятована у Бахмуті лялька-мотанка на ярмарку у Луцьку

Одна із понад сотні ляльок-мотанок, врятоваих військовими у Бахмуті. Суспільне Луцьк

У Луцьк доставили більше сотні врятованих на передовій ляльок. За зібрані від продажу кошти передадуть для потреб 14-го окремого мотострілецького батальйону.

За словами Алли Єфремової, благодійний марафон триватиме до Великодніх свят. Крім ляльок-мотанок, є й інші благодійні лоти. Станом на 11 квітня вдалося зібрати понад 21 тисячу гривень.

Нагадаємо, у Києві відкриють центр допомоги постраждалим від домашнього насильства.

Фото: Суспільне

Читати далі

Суспільство

У Житомирі пройде українсько-чеський театральний фестиваль

Опубліковано

У Житомирі відбудеться «Фестиваль взаємності», який об’єднає чеських та українських митців. Заходи триватимуть з 15 по 17 квітня і охоплюють 7 чеських театральних вистав, 2 майстер-класи для дітей та дорослих, концерти, фільм та презентації робіт митців обох країн.

Про це інформує видання daily.

Головною метою фестивалю є поєднання культурних наснаг Чехії та України через мистецьке вираження та підтримку діалогу й взаєморозуміння серед митців обох країн. Ініціатором цього заходу є відомий театральний режисер Давід Зелінка разом з театральною групою й неурядовою організацією «Тепер вдих і лети».

Читайте також: Відпусток для військових побільшає: на які зміни чекати

Після Житомира фестиваль відвідає Рівне (12-14 квітня), Чернігів (19-21 квітня), Київ (22-24 квітня) та Івано-Франківськ (26-28 квітня).

Театральні колективи, які беруть участь у фестивалі, представляють театри «Лішень» (Брно), «Тепер вдих і лети» (Прага), театр «Фесте» (Брно), Дебора Штисова та колеги (Прага), які співпрацюють з академічними державними театрами й незалежними сценами України.

Нагадаємо, у Києві відкриють центр допомоги постраждалим від домашнього насильства.

Фото: daily

Читати далі

Суспільство

Трощи, ламай: у Києві працює кімната для зняття стресу у Києві

Опубліковано

У Києві працює кімната простору “Destroy.space” для зняття стресу. Простір для зняття стресу за адресою: вул. Велика Васильківська, 81к, що неподалік костелу св. Миколая.

Про це повідомляє видання “Ти Київ”.

Там облаштовані спеціальні кімнати, де можна розтрощити ноутбук, розбити голову Путлєра чи зайнятися арттерапією. 

Серед пропозицій: 

  • кімната люті (Rage room, Кімната гніву) — це місце, де можна трощити усе навколо: від комп’ютера до електрочайника наодинці або у компанії друзів. 
  • скляний тир: за пів години ти встигнеш розбити кілька склянок, тарілок та пляшок об стіну. З собою можна взяти компанію до п’яти осіб.  
  • розбити голову муляжу путіна або розфарбовувати гіпсові фігурки — не таке вже й нудне заняття, коли треба перенаправити енергію з негатива в позитив. Коштує така корисна розвага 1400 грн. Розмальовану фігурку забирай додому, милуйся та приходь ще. Якщо ж не сподобалася, ніхто не заважатиме тобі розтрощити її битою.  

Читайте також: 10 ідей для весняної велопрогулянки Києвом: вам сподобається

“Відвідувачам видають комплект захисту. В скляному тирі є захисні маски, навушники, фартухи та рукавиці. А ще — обмежувальна стійка та захисний екран, за яким можна сховатися. Відвідати локацію можуть особи старші 18 років. Тим, хто не досяг повноліття, вхід дозволено у супроводі батьків”, – пише видання “Ти Київ”.

  • ДЕ?  Вул. Велика Васильківська, 81к
  • КОЛИ? З 12:00 до 20:00 
  • СКІЛЬКИ? від 1200 грн

Нагадаємо, 10 українських фільмів про кохання, які варто переглянути на вихідних.

Фото: Destroy.space

Читати далі