Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Хочу дати можливість ромам навчатись». Як Тиберій Йонаш відкрив художню школу та столярну майстерню

Партнерський матеріал

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Щодня ШоТам розповідає для вас про український бізнес, соціальні проєкти, волонтерів, аграріїв та позитивні зміни у країні. Але ми також виступаємо проти дискримінації в усіх її проявах. Дуже багато негативних новин розповсюджуються в мережі, де акцентують увагу на слові «ром» та його ксенофобських синонімах. Тому ми лупаємо цю скалу стереотипів і розповідаємо вам позитивні історії успіху представників ромської спільноти, які розвиваються в Україні, навчаються, відкривають бізнеси та забезпечують робочими місцями десятки людей.

Це історія про успішного рома, який безплатно навчає живопису дітей з малозабезпечених родин, адже колись йому також не вистачало грошей на фарби та пензлі. А ще створив столярну майстерню, щоб роми змогли заробляти собі на життя. Тиберій Йонаш – відомий ромський художник. З дитинства він мріяв стати художником, але батьки не мали грошей оплатити навчання. Тому чоловік  самотужки опанував професію, а згодом створив художню школу Ром Арт. У цьому році за підтримки фонду «Відродження» Тиберій заснував столярну майстерню Столяр Арт, де роми навчатимуться створювати рамки для художників і парти для школи, а також заробляти собі на життя. 

Тиберій Йонаш

Тиберій Йонаш

Ромський художник

Народився в Мукачево, навчався в Мукачівській дитячій художній школі ім. Міхая Мункачі. У 2017 році створив громадську організацію і ромську художню школу під назвою «Ром Арт». А у 2021 році створив столярну майстерню «Столяр Арт», щоб дати можливість ромській громаді заробляти. 

Не мав можливості навчатись, тому хочу дати її іншим ромським дітям

Я виріс у ромській громаді, але не у самому таборі, а за пару вулиць від нього. Мої предки були великими музикантами в Угорщині, а мама навчала дітей грати на фортепіано. Батьки також хотіли з мене зробити музиканта і у четвертому класі я вступив до музичної школи. У мене був хист до цього, але я розумів, що це не моє. Коли в школі почались уроки малювання, вчителька запросила моїх батьків на розмову, мовляв, треба мене віддавати в художню школу. Але батьки не хотіли, щоб я став художником, бо такі люди зазвичай бідні, не мають стабільності. Але я дуже хотів, тому батьки погодились. Я дуже старанно вчився, закінчив школу на відмінно, але хотів й надалі отримувати знання. 

Картини ромського художника Тиберія Йонаша
Фото: suspilne.media/

У 16 років я вступив в Ужгородський коледж мистецтв, але зміг там провчитись тільки два роки, адже батьки не могли далі підтримувати мене матеріально, бо коштів ледве вистачало на життя. Але я дуже хотів отримувати знання, тому почав ходити до художників у майстерні. Я потроху навчався, а згодом почав свої роботи виставляти в центрі Мукачева. Так вже зміг заробляти як художник. Але я все одно мрію про освіту, тому восени хочу вступити в академію. 

На власному досвіді я знаю, як тяжко ромській молоді розвиватись. Бо на ромів дивляться як на інших людей, вони постійно відчувають дискримінацію. Тому я відкрив вже дві художні школи для ромських дітей у Мукачево та у селі Ратівці Ужгородського району. Я даю їм базове навчання, щоб вони після цього могли вступити до коледжу чи академії. Вже 4 роки навчаємось, проводимо виставки і діти тепер продають свої роботи. Нас дуже підтримує Фонд «Відродження», завдяки їм я можу розвивати дітей. 

Ромська молодь зможе опанувати столярну справу

Цього року Фонд «Відродження» оголосив грант ромських проєктів. Я собі подумав про те, що ромам дуже тяжко працевлаштуватись, тому вирішив створити столярну майстерню, бо це близько до мистецтва.  Я отримав грант, за кошти закупив станки і зараз ми починаємо навчання. 

Працювати тут буде молодь від 18 років, бо молодших просто не можна допускати до серйозних станків. У соціальній майстерні навчатимемо всіх охочих опанувати столярне ремесло. Після навчання юнаки складуть іспит,  отримають сертифікат і зможуть залишитися тут працювати та виготовляти різні вироби з дерева на продаж. А згодом вже вони будуть навчати нових учнів. 

Столяр Арт дає можливість ромам опанувати столярну справу та заробляти собі на життя

Поки у нас є шість охочих на навчання. Але я сподіваюсь, що вони будуть розповідати про майстерню родичам, друзям, а ті прийдуть до нас. Я планую, що у нас працюватиме 15 осіб по дві групи, щоб вони могли виходити позмінно. Я дуже хочу, щоб ромська молодь могла отримати спеціальність, заробляти собі на життя. Багато ромів їдуть за кордон, покидають сім’ї та працюють на тяжких роботах. У нас їм важко працевлаштуватись, бо вони не мають ні освіти, ні досвіду роботи, деякі старші навіть не вміють писати та читати. А я хочу дати їм цю можливість навчатись і працювати. 

Читайте також: «Мене обурюють стереотипи»‎. Історія соціального підприємства, де навчають ромських жінок шити та заробляти

Для навчання ми договір з Мукачівським училищем і спеціалісти будуть приходити до нас в майстерню, щоб навчати ромів. Після навчання, яке триватиме пів року, юнаки зможуть однією командою працювати в столярній майстерні для себе.

Сам собі реклама

Як я вже казав, майстерня пов’язана з мистецтвом, бо спочатку тут виготовлятимуть весь необхідний матеріал для малювання, а також рамки для картин наших художників зі школи Ром Арт. Я буду займатись замовленнями, поки наше соціальне підприємство буде розвиватись. Хочу, щоб наші майбутні майстри робили парти та столи для ромських шкіл, а також мольберти для художників.

У майстерні Столяр Арт роми будуть створювати рамки для картин, столи та парти для шкіл і коледжей

Будемо працювати над рекламою, бо чим більше про нас чутимуть, тим більше замовлень. Але вже й зараз на початку є перші замовлення. Реклама поки йде від мене, бо я вже сам себе рекламую вже багато  років.  Маю контакти художників, яким розповів, що відкриваю для ромської громади майстерню, де будуть робити рамки та інші речі. Тому вже є перші замовлення. Далі плануємо створити сайт, де будемо публікувати всі наші вироби. З часом наші майстри створюватимуть для різних шкіл дерев’яні вироби. Я вже домовлявся з коледжами, що замовлення вони робитимуть у нашому підприємстві.

Я дуже сподіваюсь, що роми зможуть навчитись та працювати за спеціальністю і заробляти для себе кошти. Бо поки я не маю з чого дати їм зарплату, вони самі зароблятимуть кошти за свої вироби і зможуть забезпечити свої родини.

Не всі роми задоволені, бо хочуть одразу заробляти

Зараз я керую підприємством, можливо з часом знайдеться хтось інший. Але я маю цій людині повністю довіряти. Бо знаю багато ромів, які не мають терпіння, часто змінюють спеціальності, рік працюють, а потім і знаходять щось інше. Це неправильно. Якби я покинув свою роботу, то нічого б не досяг.

Я хочу, щоб наші майстри зрозуміли, наскільки важливо мати таку роботу, коли ти сам собі керівник. Це величезна різниця між тим, коли вони їдуть на заробітки, покидають свої родини, працюють там тяжко і цілодобово. Роми дуже часто змушені залишати свої родини, щоб поїхати за кордон на заробітки. Знаю багато випадків, коли сім’ї розпадались через це. Наша майстерня дасть можливість заробляти на місці та нікуди не їхати. 

Читайте також: Від роботи у колгоспі до власного бізнесу. Історія рома, який вже 30 років створює натуральну продукцію

Але не всім сподобалась моя ідея. Частина ромської громади хоче одразу отримувати кошти. Але так не буває, на все потрібен час. Треба навчатись, отримати знання, а вже потім будуть замовлення і заробіток. Я вже 20 років працюю, і тільки зараз маю стабільність. Неможливо на другий день роботи вже отримувати 10-15 тисяч. Сподіваюсь, що вони це зрозуміють. Є хлопці, які прямо кажуть, що краще вони поїдуть на заробітки в Чехію. Але ж тут вони мають можливість опанувати професію, та найголовніше бути поруч з сім’єю.

Мені не пощастило навчатись, тому я хочу показати ромам, що можна власною працею та наполегливістю чогось досягти.

Матеріал підготовлений за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проєкту «Історії успіху ромського бізнесу».

Суспільство

Ризикнемо усім, аби підтримати економіку. Як ірпінська кав’ярня Taddy coffee перезапустилася на Волині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Віталій Дудківський разом із дружиною вже понад десять років займаються сімейним бізнесом. До початку повномасштабного вторгнення вони встигли запустити в Ірпені кав’ярню Taddy coffee та відкрити рибну крамницю. Утім 24 лютого про бізнес довелося забути: Віталій разом із дружиною та 10-місячною дитиною переїхали до Нововолинська.

Тут вони перезапустили кав’ярню та перетворили потенційних конкурентів на справжніх друзів. А ще планують вдруге відкрити рибну крамницю: таку саму, як колись в Ірпені. Віталій називає Нововолинськ містом можливостей для підприємців і запевняє: український бізнес готовий ризикувати усім, аби підтримати економіку. Про релокейт, адаптацію та допомогу від волинян він розповів ШоТам.

10 років у бізнесі разом із дружиною

Я сам з Ірпеня Київської області. Там ми відкрили кав’ярню та рибну крамницю з доставкою суші у межах міста. В Ірпені ми займалися бізнесом протягом останніх десяти років. Якісь справи відкривалися, якісь закривалися. Але завжди працювали разом із дружиною – Валерією Солякіною.

Коли почалася повномасштабна війна, ми спочатку були вдома. У нас не було досвіду, як поводитися у такій ситуації. Та, зрештою, у кого він був? У нас маленька 10-місячна дитина. Треба було одразу вивозити сім’ю, а вже тоді – долучатися до допомоги. Але перші дні ми волонтерили. У місті працював волонтерський штаб, куди звозили гуманітарну допомогу. Я разом із іншими містянами розвозив усе необхідне на блокпости. Возили допомогу, поки був запит.

Кав’ярня в Ірпені.

Коли почалися активні бої, я зрозумів, що потрібно вивозити сім’ю кудись у безпечне місце. Наш бізнес в Ірпені дуже постраждав: усе вигоріло і було знищене. Виникло питання: куди переїжджати? Я спортсмен (займаюся фрі-файтом) і в кожному великому місті маю знайомих тренерів та знаю місцеві клуби.

Власне, у мене є друг, який живе в Києві, але родом з Нововолинська. Він запросив переїжджати сюди. Ми приїхали, нам усе розказали-показали. Минув місяць – і ми зрозуміли, що тут можна починати бізнес, так би мовити релокуватися. Переключити увагу на нову локацію. Там, в Ірпені, вже буде, як є. Згодом можна продати майно, але про це поки що не загадуємо. Нині важко щось планувати.

Ірпінський досвід прижився у Нововолинську

Ми вирішили зайнятися у Нововолинську тим, що вже робили до цього і що добре знаємо – відкрити кафе. Створити кав’ярню для нас не викликає труднощів, адже цей напрям нам добре знайомий. Назву взяли готову – Taddy coffee. Так само називався наш заклад в Ірпені, тож з цим питань не було. Та й з оформленням було легко: наш друг-дизайнер, який допомагав відкривати кафе на Київщині, допоміг перезапуститися на Волині. Вивіска приїхала до нас практично з дому – з Ірпеня, а ось обладнання купували на місці. Так вийшло, що насправді жодних труднощів не було.

Ми швидко знайшли і будівлю, і підтримку, провели запуск. Зустрілися з міським головою, він одразу нас прийняв, вислухав, підтримав. Абсолютно адекватна й молодіжна людина. Він зробив нам першу рекламу, і це важливо! До цього ніхто не дозволяв у місті робити лаунж-зони. Але ж трава – для відпочинку, а не для того, щоб на неї дивитися. Мер підтримав нашу ідею, дав дозвіл і ми зробили такий експеремент – облаштували біля кав’ярні дитячу лаунж-зону. Запустилися і, як показала практика, все вийшло дуже добре, дітям зайшла така ідея.

Taddy coffee у Нововолинську.

І від людей відчувалася підтримка. Місцеві – щирі, класні люди – намагаються допомогти. І не важливо, чи ти бізнесмен, чи ні. Переселенці, які сюди приїхали, завжди відкриті для розмови чи пошуків. Отож, все закрутилося. Постійно відбувалися якісь зустрічі, діалоги. Нововолинськ – класний. Так склалося, що тут утворивсячудовий нетворкінг. Спілкуватися легко, йдеш по місту, а назустріч – тисячі людей. Ти нікого не знаєш, а про тебе знають всі. Смішний момент. Але нині вже і я знаю багатьох нововолинців.

Тепер наше кафе працює. Десять відсотків від прибутку віддаємо на Збройні сили України. Зрозуміли, що в такий спосіб можемо бути корисними. Стараємося допомагати бійцям. До того ж, є друзі та знайомі, які служать.

Потенційні конкуренти стали партнерами

Усе почалося з того, що я шукав будівлю й зайшов у кафе Novikcafe. Ми з дружиною постійно ходили туди на обід. Там класний інтер’єр, дуже смачне меню, а власники – відкриті до контактів. Так вийшло, що я шукав меблі для майбутньої кав’ярні й попросив у продавця підказати якогось меблевика. Вони порадили мені людину, яка робить меблі. Я зателефонував і кажу: «Давай зустрінемося». Зустрілися у тому самому закладі. З’ясувалося, що він товаришує з власниками, допомагав створювати це кафе. Усі всіх знають.

А власник Novikcafe – просто молодець. З нього все й почалося. Він допоміг запуститися, ми уклали договір про партнерство. Він допомагає переселенцям, серйозний бізнесмен. Як правило, з людьми такого штибу треба домовлятися про зустріч, а тут людина максимально проста.

Як конкурента нас не сприйняли, навпаки. Знаєте, здорова конкуренція – це нормально. Тут трафік людей дуже великий. На мою думку, можна ще п’ять кафе відкривати – і всім клієнтів вистачить. Закінчилися у нас трубочки – ми пішли до Novikcafe. Закінчилися у них скляночки – вони прийшли до нас.

Сімейний бізнес – найміцніший

З чим були труднощі? Наприклад, ми звикли працювати з морозивом «Монако». Але ми прекрасно знаємо, що в них постраждали заводи. Вони нешвидко привезли нам обладнання. Або бувають перебої з доставкою продукції. Є такі проблеми, але вони не залежать від нас. Так само зі скляночками та іншим. Частенько буває, що постачання чогось переривається або його більше не будуть постачати взагалі. Але люди розуміють, чому так трапляється, і ніхто не акцентує увагу на цьому. Тому справді серйозних труднощів не було.

До Нововолинська з нами приїхав мій племінник. Я його з дитинства треную, він мені довіряє. Нині йому випала нагода подивитися на власні очі, як будують кафе з нуля. І перейняти цей досвід. Я йому запропонував: батут – це буде твій бізнес. Будеш вчитися, з людьми спілкуватися. Відтак біля кафе поставили батут для дітей і почали продавати солодку вату. Це і є зона відповідальності мого племінника. Тепер тут купа дітей, бо їм це подобається.

Я спортсмен, а заняття спортом завжди допомагає. По-перше, через це маєш знайомих у кожному великому місті. Коли ти на майданчику з кимось пережив спортивний досвід, то такі люди дуже відкриті і завжди допоможуть. Це вже більше, аніж спорт. По-друге, спорт дисциплінує, а якщо це єдиноборства, як у мене, то він загартовує дух. У тебе адекватна самооцінка, є впевненість в діях, ти можеш правильно оцінити ситуацію, проаналізувати. І провести правильне планування.

За десять років спільної роботи в бізнесі у нас із дружиною вже органічно поділилися ролі, хто чим займається. Оскільки заклад маленький, то я проводжу зустріч, запускаю в роботу. Але можу, якщо потрібно, бути і кур’єром, і вантажником. Закупівлі здійснюємо робимо. А на дружині – персонал, бухгалтерія та фінанси. Вона це гарно вміє. Показує своїм прикладом, як потрібно.

Тепер ми бачимо, як уся країна об’єдналася. До кого не звернись – будь-яку допомогу волонтери надають дуже швидко. Усі хочуть бути корисними і чимось допомогти.

Про рибну крамницю і пошук лолося

Щодо розширення, звісно, є плани. Але не так все швидко, не так все просто. Усе буде йти поступово. Скажімо, нині ми тільки-тільки запустили формат доставки суші по Нововолинську. Але треба доробити правильний маркетинг, запустити ідею в світ. А вже потім можна буде переключатися або відгукуватися на інші пропозиції.

У Нововолинську я бачу бізнесові можливості. Скажімо, зауважив, що тут немає жодної рибної крамниці. Тобто м’ясних – багато, а рибної – жодної. А хочеться, щоб зайшов в крамницю, а там великий асортимент. Ми почали думати, в чому проблема. Немає попиту? А він наспраді є, і це видно по ринках.

Місто має 50 тисяч жителів. Можливо, варто просто допомогти їм? Тож зараз я шукаю лосося. Може, вдасться знайти його в Польщі – ми ж на кордоні. Нині це дефіцитний ринок. У нас є напрямки збуту, тому я хочу знайти базу чи завод для закупівлі риби.

Місто бізнесових можливостей

Нововолинськ – цікаве місто. Тут мені дуже подобається близькість до Європи. Кожен, хто не лінується (а я трохи побув в Нововолинську і поспілкувався з людьми), має якусь свою справу. Тут починати легше, бо в інших містах багато хто намагається вирватися у столицю, а тут під боком є добрі шанси. Тому мені це місто припало до душі. Було, що ми зібралися в компанії. Сиділи за столом. Усі нові люди і ми знайомилися між собою.

З’ясувалося, що кожен має власну справу: той музикою займається, той торгує обладнанням, той має справу з машинами, інший – робить меблі. Кожен у своїй ніші. Я був вражений. Це ж не було якесь бізнес-зібрання. Просто зібралося коло друзів. З такими людьми можна робити справу, або якусь пораду почути.

Місцевий базар – повністю з європейськими товарами. Польське молоко дешевше, має потрібну жирність. В Ірпені було навпаки: європейським напрямом опікувалися крамниці. Якщо там був правильний сервіс та асортимент – це взагалі топ. Туди всі їхали, незважаючи на дистанцію, в інший кінець міста. Ми самі так їздили, бо мені це дуже подобається. А тут, в Нововолинську, на кожному кроці крамничка чи базарчик – і все повністю європейське. Це круто. В Ірпіні такого немає. Або їдеш – через хату хтось щось робить в гаражі і продає.

Місцеві підприємці готові ризикувати

А ще в Нововолинську планують створити індустріальний парк. Влада мала б звернути увагу, що є скупчення підприємців, які готові ризикувати у бізнесі. їм треба давати можливість рухатися вперед. Якби влада підтримала нас грантами, ми могли б щось робити. Я сам відкрив би мінімум п’ять проєктів. З кожного готовий віддавати по 10% на ЗСУ. І тут таких бізнесменів багато.

Кожен підприємець готовий виділяти кошти на допомогу армії, бо зараз головне – це перемога. Ми би зробили набагато більше і швидше. Це був би вагомий внесок в економіку, яку потрібно підтримувати. Це важливо, бо ще не зрозуміло, як пережити зиму. Були б зарплати і податки.

Ми точно колись будемо повертатися в Ірпінь, бо дім там, де люди. Це однозначно. Кафе можна буде і залишити, і продати – я ставлюся до цього як до бізнесу. Сьогодні воно допомагає заробляти якісь гроші на життя. Треба перезимувати, а там – побачимо. Зараз важко будувати якісь плани.

Читати далі

Суспільство

ЗСУ збили два безпілотники і крилату ракету ворога на Запоріжжі

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

На Запорізькому напрямку українські зенітники збили два безпілотники та крилату ракету Х-59 окупантів.

Про це 15 серпня повідомили у пресслужбі Командуванні Повітряних Сил ЗСУ.

«Окрім гвинтокрила Ка-52, про який ми повідомляли зранку, протягом доби, 15 серпня, зенітними ракетними підрозділами Повітряних Сил Збройних Сил України знищено два безпілотних літальних апарати типу «Орлан-10» та авіаційну ракету «повітря-поверхня» Х-59», — йдеться у повідомленні.

Дивіться відеоЯк Протиповітряні сили оборони ЗСУ героїчно прикривають бійців і бережуть наш спокій

Про Х-59

Х-59 – високоточна авіаційна ракета класу «повітря-поверхня» середнього радіусу дії. Призначена для ураження важливих наземних та надводних об’єктів противника, прикритих ППО. Російські окупанти використовують такі ракети проти України щонайменше з квітня 2022 року.

Нагадаємо, у понеділок вранці, 15 серпня, українські зенітники на Донеччині збили ворожий гелікоптер Ка-52.

Також у липні українська ППО збила три ракети Х-59 над Одещиною та Миколаївщиною.

Фото: facebook.com/AFUkraine.

Читати далі

Суспільство

Староста села на Чернігівщині мужньо пережив тортури окупантів і не видав позиції ЗСУ (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Він пережив тортури та знущання окупантів, але свою землю не здав. Олександр Красківський – староста селища Замглай на Чернігівщині.

Разом із односельцями він був готовий кидатися під танки ворогів. Та сміливо показав агресорам, хто у цьому селищі господар:

  • «До нас туди ви не зайдете», — староста селища Олександр Красківський.
  • «Ми ляжемо під танки!», — жителі селища.
  • «Це прийшло 3% від тих, хто стоїть там. Ми не лякаємо», — староста селища Олександр Красківський.
  • «Ви нам прохід не даєте?», — російський окупант.
  • «Не даємо», — староста селища Олександр Красківський.
  • «Я вас почув», — російський окупант.

Понад місяць окупанти не могли зайти до Замглая. Зрозумівши, що захопити селище легко не вийде, вони викрали його старосту.

Олександра катували та випитували стратегічну інформацію.

«Було багато запитань таких: якщо ви проводите наради, значить, ви збираєте інформацію, якщо ви збираєте інформацію, значить, комусь передаєте, якщо комусь передаєте, то кому? Як ви з ними зв’язуєтесь? Де ЗСУ тут знаходяться? Ну і так далі. Били, так би мовити, професійно, мабуть, щоб нічого і не зламати, але щоб було відчутно це все», — розповідає староста селища Замглай Олександр Красківський.

Однак він не сказав окупантам ані слова. Тоді чоловіка вивезли й кинули побитого на дорозі.

Навіть у важкому стані староста поспішав повернутися до роботи. Разом із односельцями возив до селища харчі та ліки. А завдяки підтримці незламних замглайців, ЗСУ змогли вигнати окупантів.

Дивіться відео: На Київщині сусідня громада допомогла вишгородцям відновити міст

Читати далі